Тема 4. Грошові системи

4.1. Сутність, призначення та структура грошової системи

Грошова система України, як встановлена державою форма організації грошового обігу та емісії національних грошей, має давні історичні традиції, що сягають доби здобутків України-Русі, козацької республіки, Української Народної Республіки і часів нинішнього державотворення.

Варто відмітити, що будь-яка іноземна влада на території України завжди підпорядковувала грошовий обіг власним інтересам.

Грошова система держави – це форма грошового обігу, яка сфор­мована історично і закріплена національними законами. Вона зявилась в ХVІ – ХVІІ ст. з виникненням і становленням капіталістичного вироб­ництва.

Грошова система має наступні складові елементи:

• грошова одиниця (законодавчо закріплений грошовий знак);

• види державних грошових знаків, що мають законну платіжну силу ( у деяких країнах платіжна сила надається казначейським квиткам);

• масштаб цін (величина грошової одиниці даної країни);

• валютний курс (співвідношення між грошовими одиницями різних країн, яке використовується для обміну валют та в інших операціях. Валютний курс визначає НБУ на підставі щотижневих чотириразових торгів іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку з урахуванням курсів, що зафіксовані на Московській, Франкфуртській і Нью-Йоркській біржах)

• порядок готівкової і безготівкової емісії та обігу грошових знаків;

• регламентація безготівкового обігу (держава визначає порядок використання грошей на рахунках у банках;

• правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків;

• національний банк та його діяльність.

Система металевого обігу, за якої грошовий товар безпосе­редньо обертається і виконує пять функцій, гроші і банкноти обміню­ються на дійсні гроші. За системи металевого грошового обігу розріз­няють два види грошових систем (рис. 4.1) [2,8].

Біметалізм – це грошова система, за якої роль загального еквівалента закріплюється за двома металами – золотом і сріблом.

Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, за якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто при здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, що були пов'язані з існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить - двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Щоб спростити ситуацію, держава встановлювала у законодавчому порядку обов'язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на рівних засадах за їх відкритого карбування.

Такий різновид біметалізму дістав назву "система подвійної валюти". Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не збігалося з реальним ринковим.

Різновидом біметалізму була так звана система "кульгаючої" валюти, за якою один з видів монет карбується у закритому порядку. Прикладом є французька грошова система, коли у 1873 р. було заборонено вільне карбування срібла, але за 5-франковими срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.

Однак біметалічна грошова система не відповідала потребам роз­ви­нутого капіталістичного господарства, тому що використання в якості міри вартості одночасно двох металів (золота і срібла) суперечить при­роді цієї функції грошей. Крім того, відповідність між золотом і сріблом не дорівнювала їх ринковій вартості, у результаті відбулося здешевлення виробництва срібла, а наприкінці ХІХ ст. і його знецінення; золоті монети вийшли з обігу і перейшли до розряду скарбів, у звязку з цим був здій­сне­ний перехід до монометалізму.

 Монометалізм – це грошова система, за якої один метал (золо­то або срібло) є загальним еквівалентом і основою грошового обігу, а функціонуючі монети і знаки вартості розміняні на золото і срібло. Срібний монометалізм існував у Росії (1843-1852 рр.), Індії (1852-1893 рр.), Китаї (1843-1852 рр.). Потім він змінився на різновид золотого монометалізму.

Рис. 4.1. Форми металевого обігу

Роз­різ­няють три різновиди золотого монометалізму:

1) золотомонетний стандарт. Цей стандарт характеризується на­ступ­ними рисами:

золото виконує усі пять функцій;

дозволяється вільне карбування золотих монет для приватних осіб;

допускається вільний вивіз і ввіз іноземної валюти, коли кредитні гроші є в обігу вільно і необмежено розмінюються на золоті монети за номіналом;

Золотомонетний стандарт являв собою найбільш стабільну, саморегульовану грошову систему. Але припинення розміну банкнот на золото, введення заборони на його вивіз за кордон, заборона громадянам володіти золотом у монетарній формі та інші заходи означали крах золотомонетного стандарту, вилучення золота у скарби. Тому в ході грошових реформ (1924-1929 рр.) було зроблено спробу стабілізувати грошовий обіг шляхом відновлення золотомонетного стандарту, але вже у двох обмежених формах – золотозливкового і золотодевізного стандартів.

2) золотозливковий стандарт (Франція). За цього стандарту в обігу були від­сутні золоті монети і вільне їх карбування. Грошовий обіг підтримувався кредитними грошима (банкнотами), які здатні були обмінюватися лише на золото. Тому такий стандарт було запроваджено лише в тих країнах, котрі мали великі запаси золота.

3) золотовалютний (девізний) стандарт (Австрія, Данія, Норвегія). За цього стандарту були відсутні в обігу золоті монети і вільне їх карбування. Обмін банкнот здійснювався в іноземній валюті, при цьому зберігався непрямий звязок грошових оди­ниць країн із золотом. Причому обмін банкнот спочатку здійснювався на ті іноземні валюти країн, в яких діяла система золото зливкового стандарту. Потім, за відповідним валютним курсом їх можна було обміняти на стандартні зливки чистого золота [2,8,9].

Ряд країн – Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Польша, намагаючись зберегти золотий стандарт, утворили так званий “золотий блок”, який після переходу Франції у 1936 р. до нерозмінного банкнотного обігу також припинив своє існування.

В роки другої світової війни було зроблено ще одну спробу пов’язати національні валюти з золотим забезпеченням (Бреттон-Вудська конференція). Впровадження Бреттон-Вудської грошової системи характеризувалося такими особливостями:

• золото виконувало функцію світових грошей і засобу остаточних розрахунків між країнами та виступало загальним втіленням суспільного багатства;

• крім золота у міжнародних розрахунках використовувались долар і англійський фунт;

• зв’язок золота і срібла зберігала лише одна валюта - долар.

Послаблення позицій США на світовому ринку і стрімке скорочення золотих запасів цієї країни змусило її уряд з 1971 р. офіційно припинити дію цієї системи. Тут же було закладено основи нової Ямайської валютної системи, яка мала такі особливості:

• повна демонетизація золота у сфері валютних відносин. Золото втратило грошову функцію і скасовано його офіційну ціну, воно перетворилося в товар.

• світовими грішми проголошено умовну одиницю – спеціальні права запозичення – СПЗ.

• долар США зберіг важливе місце у системі міжнародних розрахунків і у валютних резервах інших країн;

• статутом МВФ скасовано золотий вміст національних грошових одиниць;

• банкноти зберігають свою кредитну природу й застосовуються для кредитування економіки, держави і громадян [1,2]..

З цього часу в усіх країнах світу утвердилися системи паперово-кредитного обігу. Системи паперово-кредитного обігу являють собою грошові системи, за яких обіг обслуговують грошові знаки (паперові або металеві), що не мають внутрішньої вартості. Такі грошові системи є регульованими, бо держава бере на себе зобов'язання щодо забезпечення сталості емітованих від її імені грошових знаків. Розрізняють паперові грошові системи та системи кредитних грошей, не розмінних на золото.

Вона включає наступні складові: грошову одиницю; масштаб цін; види грошових знаків; емісійну систему; валютний курс; регламентацію готівкового і безготівкового грошового обігу.

Характерними рисами сучасних грошових систем є такі:

1) утрата зв'язку із золотом унаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту;

2) випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, а й для кредитування держави;

3) широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового;

4) хронічна інфляція;

5) державне регулювання грошового обігу;

6) відміна офіційного золотого вмісту банкнот, їх забезпечення та розміну на золото;

7) розвиток інтеграційних процесів у сфері грошово-кредитних відносин [1,2,8]..

У цілому сучасні паперові грошові системи постійно розвиваються, і це відбувається головним чином, за рахунок удосконалення того правового поля, у межах якого і здійснюється функціонування грошової системи.

4.2. Види грошових систем та їх еволюція

Грошові системи можна класифікувати за кількома критеріями (табл..4.1) [2].

Таблиця 4.1

Типи грошових систем

З позиції господарського механізму	У відповідності з механізмом регулювання валютних відносин	Відповідно із загальними законами функціонування грошей	За формою грошей в обігу
ринкового неринкового зразка	відкритого; закритого типу	- саморегульовані - регульовані	-монометалевого біметалевого паперово-кредитного обігу

Поділ грошових систем за ознакою ринкового та неринкового типу важливий для визначення місця грошової системи в господарському механізмі. Для ринкових систем характерною ознакою стає переважання економічних важелів та інструментів регулювання грошового обігу, а у неринкових системах переважають адміністративні неринкові методи регулювання грошового обігу. Ще недавно такий механізм діяв і в нашій країні.

Відкриті грошові системи означають мінімальне втручання держави у регулювання валютних відносин в середині країни. Її головні ознаки – повна конвертованість валюти, ринковий механізм формування валютного курсу.

Протилежні ознаки властиві закритим грошовим системам – значні валютні обмеження, адміністративне регулювання валютного ринку, штучне формування валютного курсу.

Саморегульовані – це системи, які базуються на обслуговуванні грошового обігу повноцінними монетами і розмінними банкнотами.

Регульована грошова система базується на обігові паперових і металевих грошових знаків, які не володіють власною внутрішньою вартістю.

Становлення України як незалежної, суверенної держави у 1991 р. обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки (табл. 4.2) [2]. Своїм корінням грошова система України сягає ще в часи Київської Русі, грошима якої була гривня.

Таблиця 4.2

Провідні складові елементи грошової системи України

1. Види грошових знаків, що мають законну платіжну силу	Банкноти – гривні номіналом 1,2,5,10,20,50,100,200 Розмінна монета (копійка), що випускається в обіг номіналом 1,2,5,10,25,50
2. Офіційний валютний курс гривні	Встановлював НБУ на підставі торгів валютними цінностями на УМВБ за валютами (долар США, євро, російський рубль) на підставі крос-курсів. З 2000 р. це визначення відбувається на основі міжбанківського валютного ринку
3. Порядок організації готівкового та безготівкового обігу	Їх регламентацію, в тому числі організацію міжнародних розрахунків здійснює НБУ
4. Орган грошово-кредитного і валютного регулювання	НБУ

Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України "Про банк і банківську діяльність", ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що ніякі інші органи нашої країни, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу. Відтак оборот грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави .

Перші практичні кроки щодо створення власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно опинилися два види валюти - попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот продовжував обслуговуватися виключно попередньою, тепер уже російською, валютою – рублями [2].

Незабаром купоно-карбованець втратив свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися.

Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, Президент України указом "Про реформу грошової системи України" від 12 листопада 1992 р. запровадив купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучив з нього рублеві гроші. Нові гроші були названі "український карбованець", дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу.

Новій ситуації, що склалася в управлінні грошовим оборотом, не відповідав статус тимчасової валюти, що зберігався за українським карбованцем. Тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій - функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в оборот постійної грошової одиниці - гривні. 25 серпня 1996 р. Президент України підписав Указ "Про грошову реформу в Україні", згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця - гривня та її сота частина – копійка [1,2]. Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України.

Уведення гривні означало завершення процесу становлення в Україні власної паперово-грошової системи.

4.3. Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

Сучасна економічна думка, незалежно від її конкретного теоретичного спрямування, визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже і її право впливати на економічне життя суспільства. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава повинна розробляти відповідну економічну політику.

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів у сфері гро­шового обігу і кредитних відносин, що використовує держава (рис. 4.2) [2].

Рис. 4.2. Інструменти прямого й опосередкованого впливу на основні параметри грошового обігу

В ході вивчення сучасної грошової системи особливу увагу потрібно звернути на методи регулювання грошового обігу. Державне регулювання грошової сфери в ринковій економіці означає сукупність заходів, що проводяться державою в грошовому обігу з метою забезпечення сталості національної валюти, стримування інфляційного процесу і гнучкого забезпечення грошовою масою потреб сфери обігу.

Основні типи грошово-кредитної політики [2]:

1) Політика грошово-кредитної рестрикції ("дорогі гроші") – весь інструмент грошово-кредитної політики зосереджується на забезпеченні внутрішньої сталості грошей і досягненні оптимальної рівноваги у співвідношенні їх пропозиції та попиту, на стисненні обсягів грошової й кредитної емісії;

2) Політика грошово-кредитної експансії ("дешеві гроші") – забезпечення доступності для субєктів еко­номічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

Цілі грошово-кредитної політики:

1) стратегічні – кінцеві цілі загальноекономічної політики держави (збалансування економічного розвитку, забезпечення оптимальної зайнятості, стримування інфляції);

2) проміжні – досягнення такого стану деякими економічними зміна­ми, що сприяє досягненню стратегічних цілей (пожвавлення ринкової конюнктури, стримування ринкової кон’юнктури);

3) тактичні – мають короткостроковий, оперативний характер і по­вин­­ні забезпечувати досягнення проміжних цілей (зміна грошової маси, зміна процентної ставки).

Для досягнення вказаних цілей економічна політика передбачає широкий спектр заходів, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовна їх можна розділити на чотири групи (рис. 4.3) [1].

Перші три групи заходів передбачають вирішення відносно вузьких, локальних завдань. Так, структурна політика передбачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів (регіональна політика) чи певних галузей, секторів виробництва (секторіальна політика). Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підприємцям, установлення особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена - в енергетиці, сільському господарстві тощо. Соціальна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності та забезпеченості всіх членів суспільства шляхом часткового перерозподілу доходів [1].

Рис. 4.3. Структура загальноекономічної політики держави і місце в ній грошово-кредитної політики

Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон'юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон'юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалізується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і використання національного доходу, кон'юнктурна політика забезпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту[2].

За способом та характером впливу на поведінку економічних суб'єктів усі заходи кон'юнктурної політики, що спирається на регулювання грошового обороту, можна розділити на три групи:

• заходи фіскальної політики;

• заходи грошово-кредитної (монетарної) політики;

• заходи прямого впливу.

Нині найперспективнішою є орієнтація грошово-кредитної політики на забезпечення цінової стабілізації шляхом встановлення та суворого дотримання певних значень рівня інфляції, тобто таргетування інфляції. Цей термім має дві ознаки [16].:

• орієнтація на певний рівень або діапазон річного рівня інфляції;

• визначення цільового показника “очікуваної” інфляції.

Серед можливих позитивних результатів запровадження режиму таргетування інфляції можна виділити:

• забезпечення стабільного економічного розвитку в довгостроковій перспективі;

• забезпечення економічної системи додатковими механізмами стійкості щодо зовнішніх шоків та зміни попиту на гроші;

• забезпечення зростання довіри населення до органів державного управління, що є одним із важливих чинників формування інфляційних очікувань [18].

Фіскально-бюджетна політика – це сукупність методів держави у сфері оподаткування і державних витрат (рис. 4.4) [2].

Функції фіскально-бюджетної політики:

1. вплив на стан господарської конюнктури;

2. перерозподіл національного доходу;

3. нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Рис. 4.4. Типи фіскально-бюджетної політики

Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними заходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов'язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб'єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами [1,2,18].:

1. Збільшити оподаткування економічних суб'єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо.

2. Дозволити уряду - (казначейству) випустити власні боргові зобов'язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу.

3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб'єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.

Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП [1].:

, (4.1)

де Км - рівень монетизації;

М - маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;

ВВП - річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.

У сфері державного регулювання ринкової економіки є необхідністю застосування цілісної, внутрішньо збалансованої системи методів фіскаль­но-бюджетної і грошово-кредитної політики.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Історія Національного банку незалежної України веде свій початок з 1991 року, коли Верховна Рада України затвердила Закон "Про банки і бан­ківську діяльність". Національний банк України прикладає всіх зусиль для забезпечення стабільності національної грошової системи. Для цього він застосовує різні фінансові інструменти, що уможливлює надалі значне зниження темпів зростання інфляції і стабілізацію курсу національної валюти для виконання покладених на банк функцій щодо кредитно-валютної і фінансової політики, емісійно-касових операцій – удо­сконалюється структура управління і система нагляду за діяльністю комерційних банків. Уведено систему електронних міжбанківських розра­хунків, створені власні виробничі потужності для виготовлення націо­наль­ної валюти і цінних паперів [1,2,8,9]..

Подальший розвиток банківської системи забезпечений щодо зако­ну "Про банки і банківську діяльність" 2000 року. Весь комп­лекс методів держави у сфері грошового обігу і кредитних відносин належить Національному банку України.