2 Постановка задачі

В результаті розробки я маю отримати готовий робочий програмний продукт. Він має бути розроблений у візуальному середовищі розробки. Краще за все виконати програму у стилі пошагового вводу інформації. Для цього доведеться використовувати дочірні (MDI) форми. Для того, щоб створити ефект пошагової зміни області вводу, доведеться в оброблювачі натискання кнопки записувати всю інформацію, що була введена на даному етапі записувати у запис, стару форму закривати і створювати нову.

Необхідно буде створити два записи: один для введення інформації, другий − міститиме готову інформацію для виводу.

Також необхідно знати суть кожної статті калькуляції собівартості, вхідні і доходні дані.

Спочатку необхідно розрахувати ціну всіх матеріалів, потім заробітну плату, відрахування, можливі затрати у ході виробництва, затрати на електроенергію, а потім формувати ціну і прибуток.

Для цього, окрім вище описаного, потрібно розмістити на кожному етапі поля для вводу специфічної інформації, а також пояснення к кожному полю, що тут необхідно вводити.

Наприкінці роботи, необхідно підготувати звіт і зробити можливим друк і збереження інформації в файл.

3 Математична модель

Будь який програмний засіб має свою математичну модель: формули підрахунків, зв’язки компонентів програми з реальним середовищем і тому інше. Мій програмний засіб має математичну модель, тісно пов’язану з економікою: підрахунок заробітної плати робітників, витрат, пов’язаних з виробничим процесом, витрат на матеріали та енергію, відрахувань в соціальні служби.

3.1 Методика обчислення основних статей калькуляції

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття „ Сировина й матеріали ” містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.

Формула у загальному вигляді матиме вид: (3.1),

де

— сумарна ціна усіх матеріалів (грн., дол., і т. д.);

— вартість за відповідну одиницю матеріалу (квадратний метр, кілограм, тонну і т. д.);

— кількість витрачених відповідних одиниць цього матеріалу (квадратних метрів, кілограмів, тонн і т. д.).

Стаття „ Енергія технологічна ” включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння і т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття „Основна заробітна плата виробників” містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками, або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Формула: , (3.2)

де

— сумарна основна заробітна плата всіх робітників (грн., дол., і т. д.);

— час роботи відповідного працівника над виробом (год);

— розряд відповідного робітника (коефіцієнт від 1 до 8);

— часовий тарифний коефіцієнт першого розряду (сума у грн., дол., і т. д., яку отримує працівник першого розряду за 1 час роботи).

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби виробників — у відсотках від суми основної і додаткової зарплати.

Стаття „Утримання та експлуатація машин та устаткування” є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі не належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). на ці витрати накладається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто:

, (3.3)

де — витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн..;

— основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн..;

— відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної заробітної плати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті: По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функції контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Статті „Загальновиробничі витрати”, „Загальногосподарські витрати” близькі за змістом і різняться тільки зі рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуванням на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці і т. д. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з без цеховою структурою ці дві статті об’єднуються в одну.

Розподіляються загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції дос­татньо обгрунтованим способом.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

3.2 Методи ціноутворення на продукцію (послуги)

За ринкових умов господарювання можуть засто­совуватися різноманітні методи ціноутворення. Варто звернути увагу на їхню змістову характеристику.

1 Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибу­ток» є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою

(3.4)

де СВ — середні витрати (собівартість); П — величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

2 Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції.

За умови прямолінійної динаміки залежних величин ціна встановлюється з використанням формули

(3.5)

де С_зм — змінні витрати на одиницю продукції (послуги);

С_пост— постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);

П_заг— загальна сума прибутку, яку можна одержати від прода­жу продукції (надання послуги) за той самий період;

ТУ — обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

3 Установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4 Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції й типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).(Мал. 1.1)

Мал. 1.1 Головні методи ціноутворення за ринкових умов господарювання.

5 Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

6 Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

7 Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

8 Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

9 Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

10 Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).

11 За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або поза сезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Вибір методу ціноутворення та встановлення відповідно до нього певного рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії і тактики підприємства (організації).

Надалі ціни постійно коригуються (регулюються) підприємством (організацією) і державою, згідно з мінливою кон'юнктурою рин­ку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії ціноутворення стосовно різних видів продукції.

3.3 Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нових виробів

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.

Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (С ) обчислюється так:

, (3.6)

де С_п — питома собівартість аналогічного (базового) виробу,

який освоєний виробництвом, грн.; Р_н— параметр нового виробу.

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб

визначається собівартість одного бала (С₆). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою

(3.7)

де п — кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу; б_н. — кількість балів за і-м параметром нового виробу.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних — обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертно.

Собівартість продукції, особливо нової — динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній — від кількості виготовлених виробів із початку вироб­ництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.

(3.8)

де — собівартість і-го виробу з початку випуску; — собівартість першого виробу; — порядковий номер виробу з початку освоєння; — показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).