Тема 2. Класичні теорії міжнародної торгівлі

2.1. Теорія абсолютних переваг а. Сміта

Основи класичної теорії міжнародної торгівлі були закладені наприкінці XVIII – початку XIX ст. видатними англійськими економістами Адамом Смітом і Давідом Рікардо. А. Сміт у книзі «Дослідження про природу й причини багатства народів» (1776 р.) сформулював теорію абсолютної переваги й, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені у вільному розвитку міжнародної торгівлі, оскільки можуть вигравати від неї незалежно від того, чи є вони експортерами або імпортерами.

Теорія абсолютних переваг (absolute advantage) стверджує, що країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), і імпортують ті товари, котрі виробляються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких перевага належить їх торговельним партнерам).

При аналізі напрямків розвитку зовнішньої торгівлі варто враховувати дві обставини.

По-перше, економічні ресурси – природні, трудові та ін. – розподілені між країнами нерівномірно.

По-друге, ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій або комбінацій ресурсів. При цьому важливо підкреслити, що економічна ефективність, з якою країни здатні виробляти різні товари, може змінюватися й дійсно змінюється згодом. Інакше кажучи, переваги, як абсолютні, так і порівняльні, котрими володіють країни, не є раз і назавжди даними.

Теорія зовнішньої торгівлі А. Сміта заснована на численних припущеннях:

1) праця – єдиний фактор виробництва;

2) має місце повна зайнятість;

3) у торгівлі беруть участь тільки дві країни, які торгують тільки двома товарами;

4) витрати виробництва залишаються постійними;

5) ціна одного товару виражена в кількості праці, витраченої на виробництво іншого;

6) не враховувалися транспортні витрати;

7) зовнішня торгівля вільна від обмежень і регламентації.

Будь-яка країна має абсолютну перевагу, якщо є такий товар, якого на одиницю витрат вона може виробляти більше, ніж інші країни. Розглянемо умовний приклад: дві країни (Аргентина та Бразилія) виробляють два товари (зерно й цукор).

Нехай, наприклад, Аргентина на одиницю витрат може виробити 50 т зерна чи 25 т цукру або кожну комбінацію обсягів цих продуктів у зазначених межах, а Бразилія при аналогічних витратах – 40 т зерна чи 100 т цукру або будь-яку їхню комбінацію в зазначених межах (рис. 2.1 і 2.2). У цьому випадку максимальні обсяги споживання зерна й цукру в даних країнах будуть задані кривими виробничих можливостей Аргентини та Бразилії (жирними лініями на рис. 2.1 і 2.2).

Для спрощення аналізу припускаємо, що витрати заміщення залишаються постійними, і тому ці лінії прямі.

У нашому прикладі Аргентина має абсолютну перевагу за зерном (тобто на одиницю витрат в Аргентині можна виробити більше зерна), а Бразилія – за цукром.

Ці абсолютні переваги можуть, з одного боку, породжуватися природними факторами – особливими кліматичними умовами або наявністю природних ресурсів. Природні переваги відіграють особливу роль у сільському господарстві й у галузях добувної промисловості.

З іншого боку, переваги у виробництві різної продукції (насамперед, у галузях обробної промисловості) можуть бути й придбаними, тобто обумовленими розвитком технології, підвищенням кваліфікації працівників, удосконаленням організації виробництва і т.д.

В умовах, коли зовнішня торгівля відсутня, кожна країна може споживати тільки ті товари й тільки ту їхню кількість, яку вона виробляє, а відносні ціни цих товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами їхнього виробництва. У даному прикладі ці ціни складуть: 1 т зерна = 0,5 т цукру в Аргентині й 1 т зерна – 2,5 т цукру в Бразилії.

Відносні ціни на ті самі товари в різних країнах завжди різні (в результаті розбіжності у забезпеченості факторами виробництва, у використовуваних технологіях, кваліфікації робочої сили й т. д.). Якщо ця різниця перевищує витрати на транспортування товарів із країни в країну, то є можливість отримати прибуток від зовнішньої торгівлі. Так, у нашому прикладі виробник зерна в Аргентині при реалізації його на внутрішньому ринку може в обмін одержати тільки 0,5 т цукру, а в Бразилії цей же товар коштує в 5 разів дорожче (2,5 т цукру). Цей умовний приклад показує, що після встановлення торговельних відносин між країнами напрямок зовнішньоторговельних потоків визначатиметься різницею у співвідношеннях витрат виробництва. Аргентині буде вигідно експортувати зерно й імпортувати цукор, а Бразилії – експортувати цукор і імпортувати зерно.

Щоб торгівля була взаємовигідною, ціна якого-небудь товару на зовнішньому ринку повинна бути вище, ніж внутрішня ціна рівноваги на той же товар у країні-експортері, і нижче, ніж у країні-імпортері. Для нашого прикладу світова ціна на зерно має встановлюватися в межах:

0,5 т цукру < 1 т зерна < 2,5 т цукру.

Якщо ціна на світовому ринку встановиться, наприклад, на рівні 1 т цукру = 1 т зерна, то максимальні обсяги споживання цукру й зерна вже будуть визначатися лініями торговельних можливостей (пунктирні лінії на рис. 2.1 і 2.2). Нахил цих ліній визначається співвідношенням цін на зерно й цукор на світовому ринку. Вигода, одержувана країнами від зовнішньої торгівлі, буде полягати в прирості споживання, що може обумовлюватися двома причинами:

а) зміною структури споживання;

б) спеціалізацією виробництва.

У першому випадку спеціалізації не відбувається, і сформована в країнах структура виробництва, обумовлена, насамперед, структурою попиту, залишається незмінною. Нехай, наприклад, структура виробництва в Аргентині визначається крапкою А на її кривій виробничих можливостей (рис. 2.1), а в Бразилії – крапкою В (рис. 2.2). Продаючи на зовнішньому ринку частину продукції, з якої вона має перевагу, країна в обмін може тепер одержати набагато більше іншого товару.

Змінюючи таким чином структуру споживання, країна збільшує його загальний обсяг, що виходить за межі виробничих можливостей (тонка пунктирна лінія, що виходить з крапки А на рис. 2.1 та з крапки В на рис. 2.2).

Ще більший виграш можна одержати, якщо обидві країни будуть повністю спеціалізуватися на виробництві того товару, з якого вони мають перевагу, і торгувати між собою.

У цьому випадку обидві країни можуть збільшити обсяги споживання і зерна, і цукру (наприклад, крапка А' для Аргентини й крапка В' для Бразилії). Це є можливість показати на простому цифровому прикладі (табл. 2.1) [27].

Таблиця 2.1

Приклад спеціалізації країн на виробництві зерна та цукру

До спеціалізації
Країна	Виробництво	Експорт (-) / Імпорт (+)	Споживання	Приріст споживання
Аргентина: зерно цукор	20 15	0 0	20 15
Бразилія: зерно цукор	12 70	0 0	-12 70
Після спеціалізації
Аргентина: зерно цукор	50 0	-20 +20	30 20	+10 +5
Бразилія: зерно цукор	0 100	+20 -20	20 80	+8 +10

Суть теорії абсолютних переваг полягає в тому, що добробут націй залежить не стільки від кількості накопиченого ними золота, скільки від їхньої здатності виробляти кінцеві товари і послуги. Тому основне завдання – розвиток виробництва за рахунок поділу праці та його кооперації.

Як бачимо, Адам Сміт наочно доводить, що торгівля може бути взаємовигідною для обох партнерів. Інакше кажучи, міжнародний обмін є насправді грою з позитивною сумою, а не з нульовою, як це стверджували меркантилісти. Отже, ідея Сміта – вагомий науковий аргумент на користь розширення міжнародної торгівлі та ліквідації різного роду бар'єрів, що перешкоджають цьому.

Відповідно до поглядів А. Сміта:

1) урядам варто не втручатися в зовнішню торгівлю, підтримувати режим відкритих ринків і вільну торгівлю;

2) країни повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, де в них є переваги, і торгувати ними в обмін на товари, перевагу у виробництві яких мають інші нації;

3) зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці шляхом розширення ринку за межі національних кордонів;

4) експорт є позитивним чинником для економіки країни, тому що забезпечує збут надлишку продуктів, які не можуть бути продані на внутрішньому ринку;

5) субсидії на експорт повинні бути скасовані, тому що є податком і призводять до підвищення внутрішніх цін.