В 2011 г. В Греции началась массовая приватизация

Ожидаемая прибыль от продажи государственной недвижимости составит от €25 до €35 млрд и будет потрачена на погашение долгов перед странами Евросоюза. Планируемая приватизация государственной собственности должна принести порядка €50 млрд, что позволит на 20% снизить соотношение долговых обязательств к уровню ВВП.

В первую очередь планируется продавать крупные объекты инфраструктуры, предприятия игорного бизнеса, энергетические концерны, телекоммуникационные предприятия и мощности, а также земельные участки.

Греция начнет 50-миллиардную программу приватизации с государственного телекоммуникационного холдинга ОТЕ и двух портов — в Пирее близ Афин и в Салониках.

На втором этапе, как предполагается, будут проданы пакеты акций государственной энергетической компании PPC, водопроводной компании EYDAP и Почтового банка (Hellenic Postbank).

Для України пострадянського періоду необхідним стало створення нової концепції приватизація, оскільки не можливо було використати моделі західних країн, де масштаби і темпи приватизації були значно меншими, а сама приватна власність сприймалася як природний і нормальний спосіб життя. Модель української приватизації повинна була враховувати соціально-економічні та ідеолого-політичні реалії того періоду і стати масштабним і глибоким процесом трансформації економічних відносин. В основу моделі приватизації мав бути покладений принципи соціальної справедливості і рівності розподілу та продажу державного майна, що означало безплатну передачу більшої частини державного майна населенню (із використанням приватизаційних паперів), надання пільг трудовим колективам підприємств, забезпечення механізму гласності та декларування доходів.

Моделі приватизації у постсоціалістичних країнах:

- масова сертифікатна та грошова приватизація (Україна, Чехія, Словаччина, Росія та ін.);

- колективна приватизація шляхом: оренди майна державних підприємств трудовими колективами із правом наступного викупу; придбання частини акцій державних підприємств трудовими колективами, зокрема управлінцями, на пільгових умовах з наступним відокремленням частки кожного працівника (Україна, Росія, Угорщина, Словенія);

- продаж пакетів акцій державних підприємств зовнішнім інвесторам (Україна, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Росія, Україна);

- реституція – повернення частини майна попереднім власникам (країни Балтії, Східної та Центральної Європи).

В Україні приватизація здійснювалася у кілька етапів:

І. З 1988 р. – запровадження кооперативного руху, комерціалізація торгівельно-побутових підприємств та передача державних приміщень у оренду.

ІІ. З 1991 р. – законодавча легалізація приватного підприємництва.

За умов слабкого державного контролю, недосконалості нормативно-правових актів приватний капітал почав активно зростати насамперед у тіньовому секторі виробництва та продажу споживчих товарів і послуг, де спостерігалися суттєві диспропорції між попитом та пропозицією. Це стало чинником первинного нагромадження значного за розміром приватного капіталу, який став активно втручатися в процес приватизації як малих, так великих підприємств.

ІІІ. 1992-1998 рр. – безкоштовна приватизація (майже 90 % підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватним):

• 1992-1994 рр. – відкриття громадянам приватизаційних рахунків в Ощадному банку у формі іменних депозитів, що не мали вільного обігу;

• 1995-1998 рр. – сертифікатна приватизація шляхом випуску приватизаційних майнових сертифікатів у паперовій формі, термін дії яких неодноразово подовжувався. Приватизаційні рахунки та майнові сертифікати свідчили про право їхніх володарів на певну частку вартості державного майна. Сертифікати обмінювалися на акції державних підприємств, які продавалися на сертифікатних аукціонах, ураховувалися при викупі державного майна трудовими колективами. За період сертифікатної приватизації 45,7 млн. громадян України отримали приватизаційні майнові сертифікати. У 1995-1998 рр. було приватизовано майже 50 тис. об’єктів, понад 90% підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними. Державний житловий фонд приватизувався на базі житлових чеків, які не мали вільного обігу.

ІV. З 1999 року – грошова приватизація великих підприємств.

Основними результатами процесу роздержавлення та приватизації в Україні стали ліквідація державного монополізму і радикальні зміни структури власності, що є важливими передумовами формування ринкового середовища. На сьогодні в Україні частка приватного сектора в структурі ВВП становить майже 60 %, а кількість занятих в приватному сектору досягає 80 %. У той же час українська модель приватизації призвела до низки негативних наслідків:

• невиправдане розшарування економічних суб’єктів та зубожіння значної частини населення;

• порушення балансу економічної влади між найманою працею і капіталом в результаті масового відчуження працюючих від колишньої суспільної власності. Наслідок – занижена оплата праці;

• формування неефективного власника, націленого на примноження багатства не в результаті відтворювального виробничого процесу, а шляхом перерозподільних процедур, у тому числі з джерел державного бюджету;

• формування неефективного працівника з низькою продуктивністю, заниженими вимогами до соціальної складової процесу праці, спрощеною системою мотивації, незацікавленого у результатах виробництва та підвищення продуктивності праці;

• низький ступінь соціальної легітимності приватної власності, незацікавленість власника у її легітимізації;

• зниження вимог до кваліфікації та рівня освіти найманих робітників:

• зосередження приватної власності у комерційно привабливих секторах (експортоорієнтованих) формує попит переважно на малокваліфіковану, подекуди ручну працю, що апріорі передбачає низький рівень продуктивності і оплати, знижує вимоги до праці. Реалізуючи свою продукцію переважно на експорт, крупні власники не виявляють зацікавленості у підвищенні купівельної спроможності власних працівників як споживачів;

• широке розповсюдження дрібної приватної власності у сфері послуг, будівництві, готельному, ресторанному господарстві, торгівлі, аграрному секторі. Створені у цих секторах робочі місця відрізняють невисокі вимоги щодо кваліфікації, організація праці на примітивній техніко-технологічній основі, занижені соціальні стандарти у оплаті праці тощо. Тут поширені неформальні трудові відносини, які знижують зацікавленість роботодавця у розвитку персоналу: у робочу силу, зайняту нелегально, не інвестують кошти на розвиток; нелегальну, а ще й дешеву робочу силу, невигідно замінювати сучасним обладнанням, що стримує зростання продуктивності праці.

• невиправдане розшарування економічних суб’єктів. За даними [Нац. Доп.], лише 2% українців відносяться до великих власників, 6% – до середніх. Ці пропорції склалися у кінці 90-х рр. і відтоді майже не змінювалися. У 2011 р., за оцінкою журналу «Фокус», сумарні статки 200 найбагатших людей України перевищили 93 млрд долл., що дорівнює трьом річним бюджетам країни;

• поява фінансової олігархії;

Олігархія (гр. oligos – малий, нечисленний, arche – початок, верховенство; олігархія – влада небагатьох) – політичне та економічне панування невеликої групи власників промислового, торгівельного, фінансового капіталу, в руках яких знаходиться переважна частина національного багатства.

Для олігархії характерні практично повна безконтрольність прийняття рішень на всіх рівнях державного устрою. Фінансова олігархія в Україні, на відміну від розвинених країн, виникла в результаті перерозподілу створених та накопичених усім суспільством природно-матеріальних благ.

• деформація суспільних цінностей та нав’язування демонстративних стереотипів способу життя;

Трансформація відносин власності призвела до невиправданого збільшення власних повноважень еліти при одночасному ухиленні від будь-яких обов’язків перед суспільством.

Еліта – прошарок населення, основні функції якого є управління соціумом шляхом формування моделей соціальних зв’язків, образу успіху, стереотипів поведінки, ставлення до праці та багатства, що дозволяє іншим громадянам адаптуватися до соціально-економічних змін.

Вітчизняні еліти прагнуть до показового споживання, інвестицій у іноземну, а не вітчизняну економіку, ухиленню від оподаткування, від участі у модернізації виробництва, своєчасної виплати заробітної плати, встановлення її справедливого розміру.

По результатам национального ежемесячного исследования "Омнибус" (Omnibus), проведенного компанией TNS в Украине в июле 2011 года, важнейшими для достойного положения человека в украинском обществе считаются здоровье (41,6%), высокий интеллект и способности (39,2%), влиятельные родственники (37,2%), умение иногда идти в обход закона (33,8%). Кроме того, среди важных факторов указаны хорошее образование (32,9%), происхождение из семьи с высоким социальным положением (29,3%) и влиятельные друзья (27,8%). В то же время респонденты отмечают, что честность и принципиальность (17,8%), готовность помогать людям (15,4%), а также стремление и умение делать окружающим добро (9,2%) - не настолько важные факторы.

Мнение украинцев о важности факторов для достижения человеком высокого социального статуса в развитых странах Запада кардинально отличается: на первых позициях - высокий интеллект и способности (62,9%), хорошее образование (53,2%), честность, принципиальность (33,4%). Умение же иногда идти в обход закона оказалось среди таких приоритетов на последнем месте (5,2%).

Подібні орієнтації входять у протиріччя суспільним інтересам – забезпечення людського розвитку, подолання відсталості та бідності, формують протестні настрої у суспільстві.

• перетворення представницької державної влади на заручника приватних інтересів великого капіталу, арену зіткнення корпоративних інтересів вузького кола політико-економічних холдингів.

У результаті соціально-економічних перетворень сформувалася специфічний український істеблішмент. Суспільний істеблішмент можна визначити як сукупність економічних, політичних, релігійних, державних і недержавних установ і організацій, що володіють засобами впливу (різними важелями владних повноважень) на всі сторони суспільства. Істеблішмент має персоніфіковані форми, втілені в образі окремих людей (відомих політиків, державних діячів, представників культури, мистецтва, науки, спорту), які мають істотний вплив на всі сторони суспільної свідомості. Цей прошарок населення отримав назву еліти, основні функції якої є управління соціумом шляхом формування моделей соціальних зв’язків, образу успіху, стереотипів поведінки, ставлення до праці та багатства, що дозволяє іншим громадянам адаптуватися до соціально-економічних змін. Якість еліти оцінюється співвідношенням преференцій (переваг), що притаманні еліті, із складністю та ступенем виконання нею своїх функцій. Важливим завданням суспільного істеблішменту є постійне відтворення високої якості еліти. Особливі умови формування української еліти на практиці призвели до невиправданого збільшення їх власних повноважень, при одночасному ухиленні від будь-яких обов’язків перед суспільством, при цьому відбувається деформація суспільних цінностей та нав’язування демонстративних стереотипів способів життя.

Розвиток ринкової економіки не можливий без утворення та панування суто ринкових інститутів. Важливим економічним інститутом ринку є інститут власності, що регулює організаційно-правовий механізм руху всіх форм власності та способів господарювання. Ринкова економіка за своєю природою це сукупність прав та механізмів їх захисту. Права власності – це можливість контролювати використання ресурсів шляхом розподілу витрат та вигод при їх привласненні. З боку суспільства права власності – це правила поведінки, які кожний суб’єкт повинен дотримуватися в своїх відносинах до інших суб’єктів, що призводить до упорядкування їх взаємовідносин. З боку окремого суб’єкта права власності виражають сукупність повноважень, що дозволяють ті чи інші методи використання конкретних благ на основі співставлення індивідуальних вигод та втрат. Чим краще специфіковані (тобто визнанні) права власності, тим сильніше стимул у господарюючого суб'єкта отримати позитивний кінцевий результат.

Повноваження щодо привласнення благ можуть бути санкціонованими як державою, так і суспільством, тобто вони надаються та охороняються не тільки законами та судовими рішеннями, але і традиціями, звичаями, моральними та релігійними нормами. Права власності можуть бути неповно специфіковані в результаті, по-першу, їх неточного встановлені, по-друге, поганих механізмів захищеності, по-третє – надмірного обмеження з боку держави. Наприклад, приватизація державного майна передбачала специфікацію права приватної власності. Але чіткого уявлення про цей процес на той час у суспільства не було, тому специфікація прав власності була проведена не чітко, з великою кількістю помилок, що в подальшому призвело до постійного процесу її змін, можливостей здійснювати захоплення чужої власності. Значна кількість рейдерських захоплень чужої власності є наслідком розмиття права власності, що були встановлені в процесі приватизації.

Функціонування інституту власності перетворює всі обмінні процедури на процес формування, розподілу та перерозподілу різних повноважень. Тому похідним від інституту приватної власності є інститут угоди, який породжує договірне право як сукупність норм, що регулюють економічні відносини обміну. Договірне право дозволяє, по-перше, зняти суперечності між різними інтересами суб’єктів угоди на принципах врівноваження вартості (приміром, купівля-продаж товару, послуги) чи цінності (приміром, установчий договір) отриманих переваг. По-друге, утримувати суб’єктів від опортуністичної (неправомірної) поведінки, що сприяє оптимальному партнерству та зменшує витрати на захисні заходи. По-третє, попереджає появу негативних зовнішніх ефектів (тобто погіршення становища тих суб’єктів, які не є сторонами угоди). В-четвертих, зменшити та розподілити ризики, що виникають в наслідок несприятливої невизначеності шляхом їх покладання на ту сторону угоди, яка може його запобігти, в тому числі і на судові органи, якщо витрати на вирішення спірних питань занадто високі. щоб включити їх в договори.

Особливо місце в національному господарстві займають інститути традиції та моралі, які відображають сукупність фундаментальних цінностей та визначають культурно-історичний тип нації.