10.Розвиток національної освіти, науки і культури у підавстрійській Україні у 1890-х – 1913 рр..

У підросійській Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. школами опікувались, як відомо, земства, а в підавстрійській – шкільні ради. Основний зміст освітньої політики в Австрії формувало не міністерство освіти і віросповідання, а регіональна влада та громадськість. Австрійський освітній закон 1868р., який заклав основи системи шкільництва в цій державі, надавав право участі в управлінні навчальними закладами державі, місцевій громаді та церкві. Кожен коронний край (адміністративна одиниця Австрії) поділявся на освітні округи. Управління освітою на рівні краю належало Крайовій шкільній раді, яку очолював намісник – вища посадова особа в краї. У Галичині до Ради входили постійний референт намісництва в шкільних справах, два інспектори та член крайового виділу (як представники адміністрації), два делегати від міських рад Львова та Кракова (представники місцевого самоврядування), дві духовні особи (від церкви) та дві особи від навчальних закладів. Згідно зі статутом ця Рада призначала шкільних інспекторів, директорів та вчителів середніх і народних шкіл, затверджувала навчальні плани та річні бюджети освітніх закладів, рекомендувала до друку підручники, готувала і видавала щорічні звіти про громадське виховання в краї.

Процеси національного пробудження проходили в Підавстрійській Україні. Характерно, що тут першими будителями культурного відродження виступали священики греко-католицької церкви, а з 30-х років усе помітнішу роль відігравала університетська молодь. Велику першопроходницьку роль відіграло львівське просвітницьке угрупування “Руська трійця” у складі Івана Вагилевича, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича. Найбільш відомим результатом їх діяльності став виданий у 1836 році альманах “Русалка Дністрова”. У різноманітних художніх, публіцистичних, науково-історичних творах опублікованих у ньому проголошувалась і пропагувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, вказувалось на важливість вивчення історичного минулого свого народу.

11.Розвиток науки та освіти на укр. Землях у складі Російської імперії в др. Пол. 19 – початку 20 ст..

Наука:

Світове визнання здобула укр. математична школа: професор Харківського університету Т.Осиповський уклав підручник із математики, що мав велику популярність; М.Остроградський був членом багатьох світових академій наук. Розвиток історичної науки: видання «Історії Русів» (1846 р.), «Історії Малоросії» М.Маркевича, з’явилися перші історичні праці М.Костомарова. У Києві створено Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, у якій працювали Т.Шевченко, М.Костомаров. У Зх. Україні працював Львівський інститут Оссолінських, що мав бібліотеку, музей, друкарню і впливав на поширення освіти, науки та культури в регіоні.

Освіта:

Початкова: в Росії – парафіяльні двокласні школи, повітові училища; в Австрії – елементарні школи зі строком навчання від 1 до 4 років. Середня: в Росії – платні гімназії, до яких не приймали вихідців із кріпатських сімей, навчання велося російською мовою; в Австрії – платні гімназії з німецькою мовою навчання. Вища: в Росії – Києво-Могилянська академія (закрита у 1817р.), Харківський університет (1805 р.), Київський університет (1834 р.), ліцеї, що об’єднували гімнастичну та університетську програми (Волинський, Рішельєвський, Ніжинський), в Австрії – Львівський університет, Реальна академія (1817 р.), Технічна академія (1844 р.). Викладання в Росії велося російською мовою, а в Австрії – німецькою.