3. Етапи інноваційного процесу

Циклічний характер інноваційного процесу (коли розвиток йе по циклу, що постійно повторюється) виражається в послідовності етапів розвитку нововведення.

1. Зародження та розробка інновації

2. Освоєння нововведення (експеримент)

3. Дифузія (проникнення, розповсюдження)

4. Рутинізація

Деякі нововведення проходять ще один етап – іррадіацію, коли з рутинізацією нововведення не зникає як таке, а модернізується та відтворюється, часто здійснюючи ще більш потужний вплив на процес розвитку колективу, закладу.

Безумовно, початися інноваційний процес може з різних стартових позицій, та пошук ідей розвитку може здійснюватися різними шляхами. Можливе використання уже існуючих ідей. Необхідно розуміти, що і в цьому випадку інноваційний процес в закладі слід грамотно спрогнозувати та логічно побудувати. Взявши за основу шляху розвитку запозичену ідею, не можна переходити відразу до стадії її апробації у своєму закладі. Необхідно здійснити розробку нововведення стосовно до організаційних, кадрових, матеріальних та фінансових умов його діяльності. Важливо здійснити цілий комплекс діагностичних. Психологічних та соціальних досліджень, а також розробити та здійснити заходи, направлені на прийняття нововведення всіма членами колективу.

Можливий і інший шлях підхід до інноваційної діяльності – організація колективної продуктивної діяльності в закладі з метою розробки авторських ідей розвитку.

Розглянемо детальніше такий підхід до організації інноваційного процесу в соціальному закладі. Цей процес включає кілька етапів.

1 етап – зародження та розробка нововведення - включає:

- аналіз діяльності соціального закладу, виділення позитивних сторін в розвитку, позначення змістовий та організаційних проблем з метою створення у спеціалістів з соціальної роботи уявлення про «вихідний» стан розвитку закладу;

- виділення проблем, що вимагають першочергового розв’язання;

- розробку варіантів вирішення позначених проблем з метою визначення ефективного шляху розвитку.

На цьому етапі доцільно здійснювати діяльність по наступним змістовим напрямам.

1. Аналітична діяльність.

Це кропітка розумова робота, яку здійснює адміністрація закладу разом зі створеним за її ініціативою тимчасовим науково-дослідним колективо або робочою групою спеціалістів з соціальної роботи. Вони розглядають діяльність закладу комплексно, з «різних сторін», можливо, з різних позицій (спеціаліста з соціальної роботи, дитини, батька, методиста, керівника, психолога, випускника тощо).

Способи організації діяльності тимчасового науково-дослідницького колективу або робочої групи можуть бути різні (колективна, групова або індивідуальна робота членів групи). Однак важливо відмітити необхідність загального розуміння того,що аналіз діяльності потрібен не заради якихось звітів, а з метою вироблення загального уявлення колективу про те, як розвивається заклад, що стимулює його розвиток, які спільні проблеми, у чому необхідно поєднати зусилля. Як правило, ця робота проводиться протягом 0,5-1 року. Результатом аналітичної роботи можуть бути:

- паспорт закладу, що показує стан його діяльності з різних напрямів (соціальна, дозвіллєва, методична, психологічна, видавнича діяльність тощо), що відбиває досягнення і проблеми, представлені у вигляді таблиць, графіків, матриць тощо

- перелік проблем, що хвилюють колектив (проблеми змістовні, організаційні тощо) та їх причин.

2. Проективно-продуктивна діяльність.

Пропонує розробку ідей, що сприяють розв’язанню соціальних проблем. Формами організації колективної діяльності спеціалістів з соціальної роботи можуть бути організаційно-діяльнісні ігри, «мозкові атаки» тощо. Результатом діяльності може стати «банк» соціальних ідей або основа програми розвитку закладу. Необхідно відмітити, що колективна продуктивна діяльність сприяє згуртуванню та обєднанню спеціалістів з соціальної роботи, створенню колективу однодумців.

Таким чином, результатом діяльності колективу на першому етапі інноваційного процесу можуть стати:

• комплексний аналіз діяльності закладу, що дозволяє визначити його висхідний стан;

• перелік проблем в діяльності закладу

• «банк» соціальних ідей або програма розвитку закладу

• поєднання зусиль, створення колективу однодумців.

II етап — освоєння нововведення передбачає:

• апробацію нововведення на практиці;

• аналіз результатів апробування, їх осмислення, визначення найближчої після дії. Апробування інновації – це початкове застосування нововведення, здійснення його на окремо взятому об’єкті протягом нетривалого часу (6-9 місяців). Апробування здійснюється з метою вивчення ефективності якоїсь соціальної ідеї на практиці, осмислення її ефективності у певних умовах тощо

Апробування нововведення може здійснюватися як цілеспрямовано організований соціальний експеримент. Експеримент – це пробне нововведення, що має на меті дати підстави для наступного рішення про доцільність прийняття даного новшества до розповсюдження. Якщо так, то за яких умов, з якими змінами або обмеженнями.

Соціальний експеримент – один з найбільш складних методів дослідження. Завдання соціального експерименту полягає в тому, щоб з використанням якісних та (за необхідності) кількісних оцінок виявити ефективність соціальних методів, прийомів, форм, методик, що застосовувалися або розробляються.

Предметом соціального експерименту можуть бути:

• організація практичної соціальної роботи, форми розробки соціальної роботи тощо;

• методи, прийоми соціальної роботи з клієнтами, форми відстеження результатів діяльності, співвідношення різних видів організації соціальної діяльності 9індивідуальна, групова, колективна діяльність тощо);

• побудова соціальної системи закладу, у якій позначаються нові підходи до розв’язання соціальних проблем.

В залежності від предмета та ряду умов (творчого потенціалу соціального колективу, організаційних проблем тощо) експерименти можуть здійснюватися від 3 до 10 років. Побудова соціальної системи закладу – найбільш складна та тривала у часі робота.

В цілому соціальний експеримент є своєрідним комплексом методів дослідження, який дозволяє більш глибоко, ніж інші методи, перевірити ефективність тих або інших нововведень, порівняти значимість різних факторів у структурі соціального процесу та обрати найкраще (оптимальне) для відповідних умов рішення соціальної задачі.

Експеримент передбачає пошукову діяльність, створення нового соціального досвіду. У процесі роботи дослідники оперують поняттями «експериментальна» та «дослідно-експериментальна діяльність». Важливо розуміти, що експериментальна діяльність відрізняється від дослідно-експериментальної за домінуючою ознакою: чим більше в діяльності принципово нового, інноваційного, тим ближче вона до власне експериментальної діяльності; чим більше в соціальній діяльності відтворення (методики, способів організації діяльності) в інших умовах іншими спеціалістами з соціальної роботи, тим ближче ця діяльність до дослідно-експериментальної.

Хоча слід оговоритися, що таке розмежування умовне, між даними поняттями існує тісний взаємозвязок.

Важливо відмітити також, що на даному етапі (як і на інших) аналізуються результати діяльності за певний відрізок часу, виділяються позитивні і , можливо, негативні риси нововведення, визначається подальша «доля» інновації.

Результатом діяльності може бути не тільки рішення про розповсюдження інновації (конкретного соціального досвіду), але і відмова від нововведення, рішення про тимчасову приостановку або часткове прийняття інновації.

III этап — дифузія нововведення у випадку позитивних результатів його апробування.

Дифузія означає розповсюдження, проникнення в масу. Сутність даного етапу полягає в освоєнні нововведення соціальною громадськістю. Нововведення стає достоянием соціальної практики і науки, пропагується засобами інформації. Безумовно, далеко не будь-яка інновація отримує масове розповсюдження, та це і не є метою інноваційного процесу, інакше майже всі соціальні заклади, у нас були б схожі друг на друга.

IV етап – рутинізація нововведення починається якщо нововведення відбулося (показало стабільні результати протягом тривалого часу, сприяло удосконаленню соціальної діяльності в закладі, можливо отримало широке розповсюдження).

Сутність цього процесу – перетворення нововведення у невідємну складову соціальної системи закладу, яка дє стабільні позитивні результати та сприяє переходу закладу на новий якісний рівень розвитку. Інновація стає традицією колективу спеціалістів з соціальної роботи. Однак даний етап передбачає і інший можливий поворот подій: нововведення перестає бути актуальним, мов би вичерпує себе, застаріває, поступово згасає. Безумовно, це не означає припинення інноваційного процесу, він продовжується.

УІІ етап – рутинізація приховує в собі деякі негативні сторони. Перша з них – догматизація нововведення, коли обставини, потреби людей змінюються, а ініціатори продовжують вірити в ефективність того, що було колись новим. Догматизація часто знаходиться поруч зі схематизацією, коли від початкового нововведення (ідеї, способу) залишають його спрощену схему та намагаються їй слідувати, а також з фрагментацією, коли від нововведення як комплексу взаємопов’язаних новшеств закріплюється та використовується окрема частина, елемент (причому часто цей елемент видають за ціле). І нарешті, мабуть найбільш неприємний випадок, коли від нововведення нічого або майже нічого не залишається, але працівники закладу або його керівники як і раніше проголошують, що вони діють по-новому, слідуючи духу та нововведення. Це є імітацією інновації.

Інноваційний процес часто переживає етап іррадіації, коли нововведення не зникає як таке, а модернізується та відтворюється, здійснюючи ще більш потужний вплив на розвиток колективу або закладу.