Міністерство освіти і науки України

Криворізький технічний університет

Кафедра інженерної педагогіки та мовної підготовки

Методичні вказівки

до виконання практичних робіт

з дисципліни “Українська мова

за професійним спрямуванням”

МЕТОДИ КОМПРЕСІЇ ТЕКСТУ

для студентів I курсу

будівельних спеціальностей

денної та заочної форм навчання

м. Кривий Ріг

2007

Укладач: кандидат філологічних наук, доцент

А. Л. Савченко

Відповідальна за випуск: старший викладач кафедри інженерної педагогіки і мовної підготовки

І. В. Ланова

Рецензент: доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології Дніпропетровського національного університету

М. П. Коломієць

Методичні вказівки до практичних робіт призначено студентам, які вивчають українську мову за професійним спрямуванням.

Рекомендовано студентам I курсу КТУ будівельних спеціальностей денної та заочної форм навчання.

Схвалено Розглянуто

на методичній раді на засіданні

факультету інформаційних кафедри інженерної

технологій педагогіки та

мовної підготовки

Протокол № 2 Протокол № 2

від 21.11. 2007 р. від 19.10.2007 р.

Передмова

Метою дисципліни “Українська мова за професійним спрямуванням” у технічному вузі є мовна підготовка не тільки майбутніх інженерів-практиків, але й справжніх науковців. Програма курсу передбачає аналіз різножанрових наукових текстів технічного профілю, а також їх компонентів.

Теоретична підготовка базується, у тому числі, на вивченні таких видів компресії (ущільнення) тексту, як конспект, тези, анотація, реферат.

Практична підготовка полягає в тому, щоб на конкретних прикладах оволодіти способами та прийомами письмової фіксації прочитаного.

Неодмінними атрибутами наукової діяльності є трансформація великої кількості інформації. При згортанні значного обсягу матеріалу виникають складності в його мовному переоформленні. Складаючи конспект, треба занотувати прочитане, висловити власне ставлення до інформації, записати власні думки; тези – перефразувати речення за лексико-граматичними принципами; трансформуючи великі тексти (складаючи анотацію або реферат), іноді доводиться в одному реченні вміщувати зміст всього абзацу, а то й більших фрагментів. Як правильно це зробити, як раціонально оформити конденсований науковий текст, дають відповіді пропоновані методичні вказівки.

Шановний першокурснику!

Ці методичні вказівки містять теоретичний матеріал щодо методів компресії тексту. Протягом навчання в університеті вам обов`язково доведеться писати конспекти й тези лекцій, конспектувати та тезувати навчальний матеріал із підручників та наукові статті, писати реферати й складати анотації. Основні правила їх написання ви знайдете в цих методичних вказівках.

При виконанні вправ обов`язково звертайтеся до запропонованого теоретичного матеріалу!

Бажаємо вам успіхів!

Конспектування

У цьому розділі ви знайдете інформацію про те, яку структуру мають конспекти усного виступу й друкованої праці; яких вимог слід дотримуватися при оформленні конспекту.

• Зверніть увагу на структурні елементи конспекту!

• Запам`ятайте й використовуйте основні правила лексичних скорочень!

• Дайте відповіді на контрольні питання!

• Виконайте практичні завдання!

Конспект (від лат. сonspectus – огляд, нарис) – лаконічний письмовий виклад змісту першоджерела (книги, статті, лекції, промови, виступу тощо). Для передачі змісту першоджерела використовуються власні назви, цитати з першоджерела або поєднання першого й другого.

За походженням розрізняють конспекти усних виступів і конспекти друкованих праць.

Структура конспекту усного виступу:

1. Дата складання.

2. Прізвище та ініціали автора виступу.

3. Заголовок.

4. Текст.

Структура конспекту друкованої праці:

1. Дата складання.

2. Бібліографічна довідка.

3. Текст.

Складання конспекту передбачає:

1. Згортання вже відомої інформації та скорочення тексту, але таким чином, щоб через достатньо довгий проміжок часу зуміти знов його розгорнути без суттєвої втрати інформації.

2. Виділення головної інформації та її переформулювання.

Вимоги до оформлення конспекту:

1. Залишати поля для запису власних думок, оцінки змісту тексту, що конспектується.

2. Біля цитат вказувати відповідну сторінку першоджерела.

Конспект близький до тез, але більший за обсягом, містить фактичний матеріал. Текст конспекту оформлюється довільно.

Конспект використовується для накопичення наукового матеріалу та його подальшої систематизації. Для тих, хто навчається, конспект прискорює процес засвоєння навчального матеріалу та полегшує його повторення.

Дотримуючись вимоги лаконічного, максимально стислого письма, під час конспектування широко користуються скороченнями.

Основні правила скорочення:

1. Скороченню підлягають різні частини мови. Одне й те ж скорочення застосовується для всіх граматичних форм одного й того самого слова, незалежно від роду, числа, відмінка й часу.

2. Неприпустиме одне скорочення для двох різних за значенням слів без додаткового пояснення.

3. У скороченому слові слід залишати не менше двох букв, незалежно від прийому, який використовується. Під час відсікання крапка ставиться, а під час стягування – ні.

4. Скорочення слова до однієї початкової літери припускається тільки для загальноприйнятих скорочень:

к. (карта), м. (місто), с. (сторінка) та ін.

5. Іменники та інші частини мови, крім прикметників і дієприкметників, скорочують лише за наявності їх у переліку особливих випадків скорочень слів. Під час скорочення іменників ураховуються відмінкові закінчення однини або множини:

д-р (доктор), д-ри (доктори);

м-во (міністерство), м-ва (міністерства) та ін.

6. Прикметники й дієприкметники, що закінчуються на:

-авський -ентальний -ільский

-адський -енький -іньский

-ажний -ерський -ірський

-азький -еський -істий

-айський -ецький -ічий

-альний -євий -ічний

-альський -ивний -кий

-аний -инський -ний

-анський -ирський -ній

-арський -истий -ований

-ативний -иський -овий

-атський -ицький -овський

-ацький -ичий -одський

-евий -ичний -ольский

-ейський -іальний -орський

-ельний -івний -ський

-ельський -івський -уальний

-ений -ійний -чий

-енний -ійський -яний

-енський -ільний -янськ

скорочують відсіканням цієї частини слів.

7. Прикметники, що закінчуються на -графічний, -логічний, -номічний, -навчий скорочують відсіканням частини слова: -афічний, -огічний, -омічний, -авчий:

географічний – геогр., соціологічний – соціол. і под.

8. Прикметники, що утворені від власних імен, скорочуються відсіканням частини –ський:

шевченківський – шевченків., франківський – франків. і под.

9. У прикметників, утворених від географічних назв і назв народів (як в етнографічному, так і в адміністративному значенні), зберігають найповнішу для розуміння форму скорочення:

американський народ – американ. народ, Дніпропетровська область – Дніпропетр. обл. і под.

Якщо назви району й області збігаються, то вони скорочуються ідентично:

Харківська область – Харк. обл., Харківський район – Харк. р-н і под.

10. Якщо відсіченій частині слова передує літера й або голосний, то слід зберігати наступний за ним приголосний:

калійний – калійн.; олійний – олійн.; червоний – червон. і под.

11. Якщо скороченню підлягає тільки одна літера, то слово не скорочують:

вищий – вищ., але вища – не скорочують;

учений – учен., але вчена – не скорочують;

міський – міськ., але міська – не скорочують і под.

12. Якщо відсіченій частині слова передує апостроф, то слід зберігати наступний за ним голосний і приголосний:

торф`яний – торф`ян.; слов`янський – слов`ян. і под.

13. Якщо відсіченій частині передує літера ь , то скорочувати слід на приголосний, що стоїть перед ним:

гуцульський – гуцул., грецький – грец., сільський – сіл. і под.

14. Якщо відсіченій частині передує подвоєний приголосний, то скорочуване слово зберігає один із приголосних:

законний – закон., іменний – імен., щоденний – щоден. і под.

15. Якщо слово може скорочуватися відсіканням різної кількості літер, то відсікають максимальну, слідкуючи лише за тим, щоб не затемнювалося безпосереднє значення скорочуваного слова:

експериментальний – експерим., а не експериментал., експеримент.,

фундаментальний – фундам., а не фундаментал., фундамент.,

графічний – графіч., комічний – коміч., континентальний – континент. і под.

16. У складних іменниках, що пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них.

17. У словосполученні скорочують кожне слово:

видавничий відділ – вид. від.; допоміжна картка – допом. карт.; умовний друкований аркуш – ум. друк. арк. і под.

18. У географічних назвах, що пишуться через дефіс, відсікають другу складову частину, якщо вона має закінчення -ський:

місто Кам`янець-Подільський – м. Кам`янець-Поділ.;

місто Корсунь-Шевченківський – м. Корсунь-Шевченків. і под.

Увага! Географічні назви, що є складними іменниками та пишуться через дефіс, не підлягають скороченню:

Івано-Франківськ, Михайло-Олександрівка, Олексієво-Дружківка та под.

19. У складних прикметниках, що пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них відповідно до загальних правил скорочення:

греко-католицький – греко-католиц.;

фізико-математичний – фіз.-мат.;

хіміко-технологічний – хім.-технол. і под.

20. У складних прикметниках, що пишуться разом, відсікають другу частину слова відповідно до загальних правил скорочення:

агролісомеліоративний – агролісомеліор., прикарпатський – прикарпат. і под.

21. Однокорінні прикметники та дієприкметники, що відрізняються лише префіксами, скорочують однаково:

безпечний – безпечн., небезпечний – небезпечн., найнебезпечніший – найнебезпечн. і под.

22. У складних словах, що пишуться разом, скорочують або першу, або останню частину слова чи залишають перші літери слів, які утворюють складне слово:

відеофонограма – відеофоногр., діафільм – дф,

міська державна адміністрація – міськдержадмін. і под.

23. Відсікати слово до однієї початкової літери не можна, окрім тих випадків, коли інформація в конспекті присвячена одному об`єкту або предмету: конспект – к., анотація – а. й под.

24. Якщо слово є єдиним членом речення (у відомостях, що відносяться до назви), його не відсікають:

Безпека життєдіяльності: Підручник, а не Безпека життєдіяльності: Підруч.;

Внутрішні санітарно-технічні пристрої: Словник-довідник, а не Внутрішні санітарно-технічні пристрої: Слов.-довід.;

але Хімія: Підручник для 10 класу - Хімія: Підруч. для 10-го кл..,

Внутрішні санітарно-технічні пристрої: Словник-довідник проектувальника – Внутрішні санітарно-технічні пристрої: Слов.-довід. проектувальника.

Лексичні та графічні скорочення

Лексичні скорочення (абревіатури) функціонують як самостійні слова. Графічні ж скорочення не є словами й використовуються лише на письмі. На відміну від лексичних вони обов`язково розшифровуються та читаються повністю.

Лексичні скорочення бувають декількох типів:

1. Ініціальні (абревіація) – утворені з початкових букв слів, що означають поняття; вони, у свою чергу, поділяються на:

а) буквені – читаючи їх, треба вимовляти букви: КБ, ПК, ЖБК;

б) звукові – читаючи їх, вимовляють звуки: ЗАГС, ЦУМ, Ту-154, Ил-18 та ін.;

в) буквено-звукові (змішані) – частина слова вимовляється за буквами, частина – звуками: ЖЕК, ТЕЦ та ін.

2. Складові скорочення – утворені з частини складів слів: завгар, техред, лінкор, міськком, Харзеренбуд та ін.

3. Частково скорочені слова – утворені з частини або частин

слів і повного слова:

Донвугілля, Татнафта, госпрозрахунок, рембаза та ін.

4. Відсікання (усічення): зам., зав., пом., акад., доц. та ін.

5. Телескопічні скорочення – утворені з початкової та кінцевої частини складових слів: рація (із ра/діостан/ція), біоніка (із біо/логія/ та електро/ніка ) й ін.

6. Змішаного типу (комбіновані): НДІторгмаш, ХарБТІ й ін.

Розрізняють декілька типів графічних скорочень:

- крапкові: ст., див., ім. та ін.;

- дефісні: з-д, б-ка, ін-т та ін.;

- скісно-лінійні (дробові): р/р, а/с, в/ч (крапка на ставиться);

- нульові (курсивні) – на позначення фізичних, метричних величин, валют та ін. лише після цифрових назв: 2 хв, 32 кг, 600 г, 70 грн та ін. (крапка не ставиться);

- комбіновані: півд.-зах., півн.-схід. та ін.

Графічні скорочення, як правило, не подвоюються, виняток становлять рр. (роки).

У документах припускається використання лише загальнонормативних графічних скорочень, зафіксованих у державних стандартах та словниках.

У конспектах доцільно використовувати математичні наукові знаки:

плюс, складання +, мінус, віднімання -, розділити, ділення :, множити, множення ×, дорівнює =, тотожно , не дорівнює  , менше < , більше > , менше або дорівнює, не більше ≤ , більше або дорівнює, не менше ≥, значно більше « , значно менше », функція f, границя lim, прямувати до →, нескінченність ∞, уявне число i, приріст ∆, диференціал d, інтеграл ∫, перпендикулярно ┴, паралельно ║, дорівнює та паралельно #, подібно ~, трикутник ∆, дуга  , .

Слова, що мають назву хімічних елементів, записуються символами: залізо – Fe, кальцій – Са, вуглекислий газ – СО₂, вода – H₂O та ін.

Не можна скорочувати:

1. імена та імена по батькові (крім ініціалів):

не Мих. Серг. Грушевський, а М. С. Грушевський (як виняток – з однаковими прізвищами: Гр. Тютюнник – Григір, бо є Григорій Тютюнник);

2) псевдоніми:

не Ж. Занд, а Жорж Занд; не Л. Українка, а Леся Українка; не П.Мирний, а Панас Мирний;

3) подвійні прізвища:

не Б.-Хом`як, а Богачевська-Хом`як, не Ж.-Стоша, а Жукевич-Стоша, не К.-Яценко, а Кучук-Яценко.

Контрольні питання

1. Дайте визначення конспекту.

2. Що використовується для передачі змісту першоджерела?

3. Як розрізняються конспекти за походженням?

4. Назвіть структуру конспекту усного виступу.

5. Яким чином виглядає структура конспекту друкованої праці?

6. Які етапи передбачаються для складання конспекту?

7. Які вимоги до оформлення конспекту?

8. Чи є конспект близьким до тез?

9. З якою метою використовується конспект?

10. Назвіть основні правила скорочення.

11. Які правила лексичних та графічних скорочень ви знаєте?

Практичні завдання

1. Виконайте вправи 1, 2, 3.

Тезування

У цьому розділі запропоновано інформацію про основні елементи складання тез.

• Зверніть увагу на структуру тез!

• Запам`ятайте й використовуйте лексико-синтаксичні методи стискання речень!

• Дайте відповіді на контрольні питання!

• Виконайте практичні завдання!

Тези – це коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції або статті, позбавлені деталізованих пояснень, прикладів, таблиць, ілюстрацій.

Процес складання тез за друкованим джерелом і є тезуванням.

Кожна нова теза пишеться з абзацу і стосується одного аспекту проблеми, при цьому являє собою або цитату першоджерела, або власне авторське формулювання.

Форма тез не регламентована жорстким стандартом, однак на практиці тези частіш за все мають таку структуру:

І. Заголовна частина (бібліографічна довідка).

ІІ. Основна частина:

1. Преамбула (вступ), де стисло обґрунтовується актуальність матеріалу.

2. Власне тези.

3. Висновки.

Таким чином, тези аналогічні за структурою структурі статті, розділу, лекції, доповіді, де І частина – це вступ, 2 – основна частина, 3 – висновки.

У кожній з цих частин, особливо в основній, можна виділити декілька головних думок, підкріплених аргументами, проілюстрованих прикладами. Головні думки й будуть тезами.

Для того, щоб увести ці основні думки до тез, їх необхідно проаналізувати, залишити головне, провести мовну обробку. Для цього застосовуються такі методи:

1. Заміна – лексичний спосіб стискання речення. Наприклад: Шамотна і вогнетривка кладка, робота з цементом і бітумними мастиками, застосування хлорованих розчинів тощо пов`язані з застосуванням речовин, які мають токсичну дію, а дія цих речовин може призвести до захворювання пневмоконіозом. – Деякі будівельні роботи пов`язані з застосуванням речовин, які мають токсичну дію, а дія цих речовин може призвести до захворювання пневмоконіозом.

2. Вилучення – синтаксичний спосіб стискання речення. Наприклад: Технологічне устаткування і деталі до нього складують, як і інші збірні конструкції, згідно з послідовністю їхнього монтажу на інвентарні дерев`яні прокладки перетином

20 х 16 або 15 х 10. – Технологічне устаткування і деталі до нього складують згідно з послідовністю їхнього монтажу на інвентарні дерев`яні прокладки перетином 20 х 16 або 15 х 10.

3. З`єднання – синтаксичний спосіб стискання тексту, під час якого два або декілька речень, що містять тотожні елементи, накладаються одне на одне, утворюючи скорочену конструкцію. Наприклад: Хлорне вапно зберігають у сухому закритому провітрюваному приміщенні в стандартній тарі. Стандартна тара повинна бути щільно закритою. Температура повітря зберігання хлорного вапна – не вище за 20^о С. – Хлорне вапно зберігають у сухому закритому провітрюваному приміщенні в стандартній тарі, що щільно закривається, при t – не вище за

20^о С.

Е т а п и т е з у в а н н я

1. Уважно прочитати текст, виділити основні змістовні частини. Змістовна частина може вміщувати 1-5 абзаців. У робочому зошиті вони позначаються, наприклад, таким чином:

Частина І – абзаци 1 – 2;

частина ІІ – абзаци 3 – 5;

частина ІІІ – абзац 6;

частина ІV – абзаци 7 – 11 і т. д.

2. Ретельний аналіз кожної змістовної частини і виділення її основної думки. Ця думка, яка висловлена 1 – 3 реченнями, записується в зошиті в суворій послідовності.

3. Перегрупування та об`єднання тез у випадку необхідності.

4. Мовна обробка тез.

5. Складання остаточного варіанта тез із дотриманням усіх правил.

Зразок:

Сабарно Р. В. Захист від дії виробничого шуму// Охорона праці. – 2006. - № 2. – С. 24 -29.

Актуальність статті полягає в тому, що автор висловив свою точку зору щодо запобігання шуму під час будівництва, який є небезпечним для слуху й викликає профзахворювання. Відомо, що в Україні експлуатується щонайменше 35 000 машин, які створюють шум. Нині профзахворювання, пов`язані з погіршенням слуху, складають 52% усіх профзахворювань. Серед працівників від дії шуму найбільше страждають машиністи будівельних машин, столяри, формувальники.

Діапазон звуків, який сприймається вухом людини, вкладається в шкалу від 0 до 150 дБ. Шум із рівнем 130 – 150 дБ може викликати механічні пошкодження органів слуху. Нешкідливий (еталонний) рівень найбільшої гучності шуму для людини складає 70 дБ (при частоті коливань 1000 Гц). Знаючи поріг чутливості, больовий поріг і особливості будови вуха людини, найважливішим діапазоном подавлення шуму є сфера рівнів звуку від 0 до 120 дБ у смузі частот 16 – 20 000 Гц. Граничні значення шуму в місцях перебування людей встановлені державним стандартом і стосуються таких місць перебування, як робоче місце, транспорт, прилеглі території, приміщення житлових і суспільних будівель. Захист від шуму, згідно з ГОСТом 12.1.003-83, повинен досягатися розробленням шумобезпечної техніки, застосуванням засобів і методів колективного захисту за ГОСТом 12.1.029-80 і засобів індивідуального захисту за ГОСТом 12.4.051-81, а також будівельно-акустичними методами. Нині заходи із захисту від шуму передбачаються і вживаються під час розроблення технологічних процесів, конструювання, виготовлення та експлуатації машин і обладнання, проектування і будівництва виробничих будівель і споруд, а також під час організації робочих місць. Для орієнтовної оцінки акустичної досконалості машин користуються відношенням звукової потужності машин (її акустичний ККД). Якщо потужність, що випромінюється, складає 10^-5 потужності машини – вона акустично досконала. Необхідно, щоб звукова потужність випромінення складала 10^-8 загальної потужності. У тих випадках, коли для гучних вузлів машин неможливо застосувати звукоізоляційні кожухи або надійно звукоізолювати приміщення, застосовують звукоізолюючі кабіни або екрани. Екрани виготовляють із суцільних щитів, облицьованих звукопоглинаючим матеріалом поверхні, яка повернена до джерела шуму. В умовах виробництва звукоізолюючі кабіни застосовують для укриття робітників від загального шуму в цеху і безпосереднього спостереження з них за виробничим процесом.

Загальним висновком статті є те, що розробники будівельних машин основну увагу приділяють забезпеченню граничнодопустимих значень шуму на робочих місцях, тому виробникам необхідно вживати різних технологічних і організаційних заходів, аби значення рівня шуму поряд із будмайданчиками не перевищували граничних.

Контрольні питання

1. Дайте визначення тез.

2. Що є тезуванням?

3. Як пишеться кожна нова теза?

4. Яку структуру мають тези?

5. Які методи мовної обробки основних думок застосовуються для того, щоб увести їх до тез?

6. Наведіть приклади лексичного способу стискання речення – заміни.

7. Наведіть приклади вилучення – синтаксичного способу стискання речення.

8. Наведіть приклади з`єднання – синтаксичного способу стискання тексту.

9. Назвіть етапи тезування.

Практичні завдання

1. Виконайте вправи 3, 4, 5, 6.

Анотування

У цьому розділі даються вказівки про те, як правильно укладати анотацію будь-якого першоджерела.

• Зверніть увагу на структуру анотації!

• Уважно ознайомтеся з етапами анотування, дотримуйтесь цих вимог!

• Запам`ятайте й використовуйте мовні кліше!

• Дайте відповіді на контрольні питання!

• Виконайте практичні завдання!

Анотація – це коротка характеристика змісту книги, статті, рукописного тексту тощо. У ній розглядаються найважливіші питання роботи, викладається зміст і дається її характеристика (оцінка). Анотація допомагає при доборі і вивченні літератури з будь-якого питання, скорочує час на ознайомлення зі змістом самої роботи. Наприкінці анотації обов`язково зазначають користувачів, яким рекомендовано роботу. Анотація може бути подана двома мовами: мовою тексту та однією з іноземних (частіше – англійською).

С т р у к т у р а а н о т а ц і ї:

1. Заголовна частина (бібліографічна довідка).

2. Довідкова частина.

3. Основна частина.

Заголовна частина стандартна, довідкова частина залежить від джерела інформації.

Основна частина має специфічну структуру. Фахівці в галузі інформатики радять включати в основну частину такі дані:

І. Відомості про автора (його спеціальність, науковий ступінь, учене звання, державу, роки життя для померлих).

ІІ. Жанр твору, який анотовано (рукопис, монографія, підручник, навчальний посібник, збірка статей, довідник, словник, патент, опис до авторського свідоцтва тощо), якщо він не вказаний у бібліографічному описі.

ІІІ. Характеристика змісту твору:

1) предмет викладу;

2) аспект, під яким його було висвітлено у цьому творі;

3) час;

4) місце;

5) відмінні риси цього видання від йому подібних. Вони можуть відображатися:

• у систематичному викладі питання;

• у постановці проблеми, вирішенні окремого питання;

• у створенні нової методики;

• у новій оцінці фактів;

• у завершенні розробки, узагальненні даних з різних джерел;

• у новій концепції (гіпотезі);

• у деяких рекомендаціях практичного характеру;

• під час перевидання вказуються відмінні риси та причини, що викликають їх появу;

6) читацька адреса (кому призначається цей твір).

У запропонованій схемі основним є суворий порядок розташування даних, але не всі елементи можуть бути відображені в кожному конкретному джерелі. Не завжди, наприклад, трапляються відомості про автора та деякі інші. Проте схема дуже корисна для тих, хто складає анотацію, стандартизує цей вид компресованої інформації і в той же час не пропускає важливих моментів анотування.

Анотації статей складаються більш одноманітно. Головним чином вони починаються словами (мовними кліше):

Ця стаття про...

Стаття містить опис...

Метою цієї статті є ....

Предметом обговорення в статті є ...

Стаття ознайомлює читача з ...

Завданням цієї роботи є...

Основні думки статті (доповіді, повідомлення) вводяться конструкціями:

Автор розглядає (стверджує, вважає, обговорює) ...

Автор порушує думку (питання, проблему)...

Підкреслюється, що ...

Висловлюється думка, що ...

Автор (доповідач) вважає, що ...

Висновки статті (доповіді, повідомлення) вводяться конструкціями:

Автор дійшов висновку, що ...

Підбиваючи підсумки аналізу роботи ...

Загальним висновком автора є ...

Головний висновок полягає в тому, що ...

Е т а п и а н о т у в а н н я:

Етап І. Уважне читання тексту і складання детального плану.

Етап ІІ. Повторне читання тексту, спираючись на план, і пошук відповідей запропонованої схеми.

Етап ІІІ. Мовна обробка отриманої анотації за допомогою методів компресії тексту (див. “Тезування”). Використання мовних кліше.

Етап ІV. Складання остаточного варіанта анотації та оформлення її за правилами: заголовна частина, довідкова частина, основна частина. При цьому слід пам`ятати, що обсяг анотації не може перевищувати 0,5 стандартного аркуша.

Наприкінці анотація датується і підписується укладачем.

Зразки анотацій:

Анотація художнього твору:

Винниченко В.В. Сонячна машина: Роман / Післямова Павла Федченка. – К.: Дніпро, 1989. – 619 с.

Це, по суті, перший сучасний український науково-фантастичний роман, який чимало знавців літератури вважають вершиною творчості Володимира Винниченка – письменника яскравого і суперечливого характеру. Новаторство митця, експресивна і динамічна манера його письма знаходять своє оригінальне психологічне і філософське втілення в незвичайних поворотах людського характеру, думок і вчинків героїв, у сюжеті, що постійно інтригує читача, тримає в стані високої емоційної напруги, естетичної втіхи.

Після 1930 року твір друкується вперше, а тому переважній більшості читачів він зовсім невідомий.

Для широкого кола читачів.

Анотації посібників:

Валовой О. І. Ефективні методи реконструкції промислових будівель та інженерних споруд: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів за напрямком “Будівництво”. – Кривий Ріг: Мінерал, 2003. – 270 с.

У посібнику викладено методи обстеження та визначення необхідності підсилення основ і конструкцій при реконструкції будівлі. Описано способи закріплення ґрунтів основ під фундаменти. Автор розглядає конструктивні рішення з підсилення фундаментів та несучих конструкцій з усіх матеріалів. Наведено способи розрахунку конструкції підсилення.

Навчальний посібник призначається студентам вищих навчальних закладів будівельних спеціальностей, науковим, інженерно-технічним працівникам проектних і будівельних організацій, робітникам відділів капітального будівництва.

Батлук В. А., Гогіташвілі Г.Г. Охорона праці в будівельної галузі: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2006. – 550 с.

У навчальному посібнику розглянуто основні заходи з охорони праці та протипожежної профілактики в будівельній галузі, основні шкідливі чинники в цієї галузі. Окремі розділи присвячено питанням безпеки експлуатації апаратів, що працюють під тиском, і питанням охорони праці при роботі з комп`ютером. Проаналізовано основні положення законодавства України з охорони праці, розглянуто систему управління охороною праці в державі, галузі та на підприємстві.

Призначено студентам вищих навчальних закладів, які вивчають курс “Основи охорони праці”. Посібник також може бути корисним власникам, керівникам і працівникам підприємств, установ і організацій.

Анотація рукопису:

Савченко А.Л. Конструктивні особливості прислівних складнопідрядних речень з'ясувального типу: Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. – Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1999.

Дисертація присвячена аналізу структурних схем складнопідрядних речень з підрядною з'ясувальною частиною.

У роботі вперше зібрано повну номенклатуру сполучникових засобів, що функціонують як з'ясувальні; вона нараховує 63 сполучники та сполучних слова; проведено статистичний аналіз частоти їхнього використання.

Встановлено, що типовим для з'ясувальної конструкції є асемантичний синтаксичний сполучник що.

За допомогою методу моделювання доведено, що решта сполучників і сполучних слів, що функціонують у з'ясувальних складнопідрядних реченнях – асемантизовані, тому що вони привносять відповідні їх семантиці відтінки значень та впливають на конструктивні особливості вказаних речень.

Основні результати роботи знайшли застосування в практиці викладання російської та української мов.

Ключові слова: з'ясувальні конструкції, структурна схема, асемантизація, опорний компонент.

Savchenko A.L. Structural features of by-word complex sentences of explanatory type: Manuscript. Dissertation for a candidate degree in the field of philology. – Dnepropetrovsk State University, Dnepropetrovsk, 1999.

The dissertation is devoted to the analysis of the structural diagrams of the complex sentences with the explanatory dependent clause.

For the first time it was the complete nomenclature of conjunctional means acting as explanatory including 63 conjunctions and conjunctional words formed; it was done the statistical analysis of the frequency of their use.

It is established that the asemantic syntactical conjunction що is the typical one for explanatory constructions.

It is proved using the method of designing that the rest conjunctions and conjunctional words of the explanatory complex sentences are asemantized, so these conjunctional means bring semantic shades of meanings and influence the structural features of indicated sentences.

The main results of the work are used in the practice of teaching of Russion and Ukrainіan languages.

Key words: explanatory construction, structural diagram, asemantization, supporting component.

Контрольні питання

1. Дайте визначення анотації.

2. Що саме розглядається в анотації?

3. У чому допомагає анотація?

4. Що обов`язково зазначають наприкінці анотації?

5. Яким чином виглядає структура анотації?

6. Які мовні кліше анотації ви знаєте?

7. Назвіть етапи анотування.

Практичні завдання

1. Виконайте вправи 11, 12, 13, 14.

Реферування

Як правильно складати реферат, ви знайдете теоретичний матеріал у цьому розділі .

• Зверніть увагу на структуру реферату!

• Оформлюйте титульну сторінку реферату за зразком!

• Зверніть увагу на складові основної частини реферату!

• Запам`ятайте й використовуйте стандартно-логічні схеми написання реферату!

• Уважно ознайомтеся з етапами реферування, дотримуйтесь цих вимог!

• Виконайте практичні завдання!

Реферат – це:

1) короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги;

2) доповідь на будь-яку тему, яка написана, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел.

Реферат готується за одним або кількома джерелами. У ньому автор подає чужі і власні думки. У рефераті потрібно не тільки викласти все найголовніше з обраної теми, а й дати власну оцінку і дійти висновків.

Розрізняють два основні види рефератів: інформативний та індикативний. Інформативний реферат, або реферат-конспект, містить в узагальненому вигляді основні положення первинного документа (оригіналу), найважливішу аргументацію, відомості про методику дослідження, сферу використання. В індикативному рефераті, або рефераті-резюме, наводяться тільки основні положення, які щільно пов`язані з темою джерела та підкріплені аргументами й ін. Тобто індикативний реферат – це практично скорочений інформативний реферат.

С т р у к т у р а р е ф е р а т у:

І. Титульна сторінка (якщо потрібна), де вказуються:

1. Назва міністерства, якому підпорядковується установа.

2. Назва закладу, в якому навчається автор.

3. Назва кафедри, де виконано роботу.

4. Тема реферату.

5. Назва виду документа (Реферат).

6. Посада, назва структурного підрозділу, прізвище, ім`я, ім`я по батькові автора роботи.

7. Місце і рік написання.

Зразок оформлення титульної сторінки:

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

Криворізький технічний університет

Кафедра інженерної педагогіки та мовної підготовки

(Тема реферату)

Реферат

студента гр. ПЦБ – 05 – 1

будівельного факультету

Кравченка Івана Миколайовича

Кривий Ріг

2005

ІІ. Заголовна частина (бібліографічна довідка).

ІІІ. Основна частина, яка складається з:

• вступу;

• основної частини;

• висновків.

ІV. Довідкова частина.

V. Список використаної літератури.

Як вважає кандидат філологічних наук, доцент В. А. Івашко, основна частина завжди пишеться одним абзацем. Безпосередньо до основної частини приєднується довідкова частина, які складають разом один абзац. В основній частині звичайно пропускаються історичні екскурси (якщо вони не є темою статті), бібліографічні посилання (якщо вони не пов`язані зі встановленням пріоритету або якщо джерело реферування не є продовженням наукової полеміки).

У довідковій частині про ілюстрації радять повідомляти конкретно, тобто не так: схем 6, діаграми 4, а таким чином, наприклад: наводиться кінематична схема пристрою, блок-схема, принципова схема, загальний вигляд пристрою, графік (чого?), діаграма (чого?) і т. ін.

Практика складання рефератів для власного користування довела, що достатньо оптимальним є обсяг реферату не більше 1/8 обсягу оригіналу (обсяг реферату важкодоступного джерела може бути збільшеним у 2 – 3 рази).

Складання реферату науково-технічного тексту полегшується стандартно-логічними схемами, які розроблені фахівцями у сфері інформатики на основі статистичного аналізу структури масиву рефератів. Як і при складанні анотації, тут висвітлюються лише ті аспекти, які відображені в тексті. Однак послідовність викладення залишається суворо такою, як пропонує схема. У зв`язку з певними відмінностями в структурі статті дослідницького характеру і статті описувального характеру пропонуються дві стандартно-логічні схеми. За допомогою схеми реферату статті описувального характеру складаються й реферати патентів, опису до авторських свідоцтв.

Стандартно-логічна схема №1 реферату статті

дослідницького характеру

№	Аспект	Лексичні засоби
1. 2. 3. 4. 5. 6.	Об`єкт дослідження Сторона об`єкта дослідження Призначення об`єкта дослідження Сфера використання Опис: - технології виготовлення - конструкції - принципу дії - способу, методу Приклади, висновки, результати	вивчається, досліджується розглядається призначений для використовується (в) виконаний (з, на, у вигляді) містить принцип дії, під час роботи пристрою ґрунтується на, реалізує наводяться

№	Аспект	Лексичні засоби
6. 7. 8. 9. 10.	Дослідження раніше відомих пристроїв, способів, методів Недоліки об`єкта дослідження або раніше відомих пристроїв, способів, методів Перевага об`єкта дослідження Реалізація переваги Приклади, висновки, результати	виконаний (з, на, у вигляді),містить, принцип дії, ґрунтується на, під час роботи недоліком є метою / перевагою є, це дозволяє це досягається, відрізняється наводяться

Стандартно-логічна схема №2 реферату статті

описувального характеру

№	Аспект	Лексичні засоби
1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10.	Об`єкт опису Призначення об`єкта опису Сфера застосування Опис: - технології виготовлення - конструкції - принципу дії - способу, методу Повідомлення про раніше відомі пристрої, способи, методи Опис раніше відомих пристроїв, способів, методів Недоліки об`єкта опису або раніше відомих пристроїв, способів, методів Перевага об`єкта дослідження Реалізація переваги Приклади, висновки, результати	патентується, пропонується, описується призначений для застосовується виконаний (з, на, у вигляді) містить принцип дії, під час роботи пристрою ґрунтується на, реалізує відомо виконаний (з, на, у вигляді),містить, принцип дії, ґрунтується на, під час роботи недоліком є метою / перевагою є, це дозволяє це досягається, відрізняється наводяться

№	Аспект	Лексичні засоби
6. 7. 8. 9. 10.	Опис раніше відомих пристроїв, способів, методів Недоліки об`єкта опису або раніше відомих пристроїв, способів, методів Перевага об`єкта дослідження Реалізація переваги Приклади, висновки, результати	виконаний (з, на, у вигляді),містить, принцип дії, ґрунтується на, під час роботи недоліком є метою / перевагою є, це дозволяє це досягається, відрізняється наводяться

Е т а п и р е ф е р у в а н н я

Етап 1. Уважне читання тексту і складання детального плану тексту.

Етап 2. Порівняння детального плану тексту з відповідною стандартно-логічною схемою та пошук відповідей на кожний пункт схеми. Запис їх у суворій послідовності.

Етап 3. Мовна обробка отриманого реферату методами компресії тексту (див. “Тезування”).

Етап 4. Складання остаточного варіанта реферату та оформлення його з дотриманням усіх правил реферування.

Після цього реферат датується і підписується укладачем.

Контрольні питання

1. Дайте визначення реферату.

2. За кількома джерелами готується реферат?

3. Які думки подає автор у рефераті?

4. На які основні види розрізняються реферати?

5. Чим відрізняється інформативний реферат від індикативного?

6. Яким чином виглядає структура реферату?

7. Як пишеться основна частина реферату?

8. Яким є оптимальний обсяг реферату?

9. Назвіть аспекти та лексичні засоби стандартно-логічної схеми №1 реферату статті дослідницького характеру.

10. Назвіть аспекти та лексичні засоби стандартно-логічної схеми №2 реферату статті описувального характеру.

11. Назвіть етапи реферування.

Практичні завдання

1. Виконайте вправи 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13.

ВПРАВИ

Вправа 1

Напишіть конспект статті

Стаття “Сучасні тенденції розвитку й особливості архітектурно-планувальної організації освітніх закладів в Україні” автора

С. В. Сьомки надрукована в журналі “Будівництво та архітектура” за № 3 у 2002 році на сторінках 16 – 19.

Період типового проектування середніх шкіл, схожих одна на одну, немов близнюки, закін­чився разом з радянськими часами. Сьогодні про­ектування дошкільних і шкільних навчальних закладів в Україні має надійну наукову основу. Відмовлятися від уніфікованих будівельних еле­ментів не потрібно, але створити на їхній базі най­різноманітніші проектні вирішення цілком мож­ливо. Саме на базі варіантного проектування з застосуванням номенклатури сучасних конструк­тивних елементів і передових технологій мож­на розробити найрізноманітніший спектр проект­них рішень нових типів навчальних закладів.

Останнім часом в Україні з'явилось багато нових ліцеїв і гімназій, проте вони не мають нових приміщень, а, як правило, розміщуються в старих будинках звичайних типових шкіл, які добре ос­нащені, комп'ютеризовані і мають підго­товлений педагогічний потенціал. Але ж нові форми навчання вимагають і нових приміщень, пристосованих до оновлених педагогічних про­цесів, експериментальних уроків, майстер-класів, приміщень із найсучаснішою технікою (проекто­рами, комп'ютерами) та ін. Такий підхід передбачає створення як сучасних спеціалізованих класів, так і універсальних приміщень, які можна транс­формувати залежно від потреб навчального процесу.

Педагоги, медики й проектувальники дійшли висновку, що загальні проблеми оновлених типів навчальних закладів: ліцеїв, гімназій, колегіумів, а також дошкільно-шкільних закладів України необ­хідно вирішувати в комплексі. Новий підхід до проектування навчальних приміщень і цілих бло­ків передбачає одночасне вирішення педагогіч­них, антропометричних, проектувальних та ін­ших завдань. Необхідно враховувати принципи функціонального зонування, особливості нових під­ходів до проектування приміщень, формоутворення й об'ємно-просторового вирішення навчальних комплексів. Повинні змінитися підходи і принципи про­ектування освітнього середовища. Вони мають включати в себе весь спектр сучасних передових технологій з урахуванням вимог специфіки ос­вітнього процесу.

Таким чином, в Україні склалися умови для підйому освіти в державі на рівень високорозвинутих країн світу шляхом радикального рефор­мування структурно-організаційних основ освіти на принципах неперервності навчання, багатова­ріантного проектування при виборі кінцевої мо­делі закладу освіти, гнучкості й універсальності освітніх технологій і врахування регіональних і місцевих національних традицій.

Створення й організація альтернативних нав­чальних закладів є важливим завданням дер­жавної освітньої програми, яка передбачає:

• розширення мережі альтернативних навчаль­них закладів (ліцеїв і гімназій);

• комп'ютеризацію, модернізацію й технічне за­безпечення навчального процесу;

• розширення складу навчальних приміщень залежно від специфіки навчального процесу й збільшення їх площ;

• принципи варіантного проектування дитсадків, шкіл, ліцеїв, гімназій і колегіумів на основі існуючої номенклатури будівельних матеріалів і конструкцій.

У вирішенні цього завдання важливим є різ­номанітність типів нових навчальних закладів, що дає можливість запроектувати заклад освіти, який відповідає багатьом чинникам, у т.ч. спеціалізації, місткості, інтенсивності й поглибленості навчаль­ного процесу.

Зараз архітекторами ведеться активний по­шук і створення нових проектних вирішень спе­ціалізованих і елітарних типів ліцеїв і гімназій з урахуванням сучасних передових педагогічних і архітектурних вимог. Питання проектування й формування архітек­тури шкіл, .ліцеїв і гімназій базується на аналізі досвіду теоретичних і прикладних досліджень у галузі архітектури й містобудування, виконаних провідними науково-дослідними проектними та навчальними інститутами країн СНД і розвинутих країн світу.

Серед загальноосвітніх навчально-виховних закладів важливе місце посідають школи нового типу – гімназії, ліцеї, спеціальні навчальні зак­лади для обдарованих дітей, школи з поглибле­ним вивченням окремих предметів, навчально-виховні комплекси, недільні приватні школи.

Архітектура будівель ліцеїв і гімназій в Ук­раїні знаходиться в стадії свого зародження, тому відсутня загальна методика формування номен­клатури типів будівель, що істотно відрізняються від методики типового проектування середніх за­гальноосвітніх шкіл. Натомість в Україні є досить велика архітектурна практика типового проек­тування дошкільних закладів, середніх шкіл та містких навчальних комплексів на 3000 і більше учнів (Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ). Але попередні методики не враховують усіх особли­востей сучасних педагогічних технологій, фактор багатогранності й індивідуалізації навчально-ви­ховного процесу, сучасні вимоги до рівня освіти, знань і кваліфікації майбутніх спеціалістів.

Вправа 2

Напишіть конспект статті

Стаття автора М. Я. Ройтмана “Охорона праці й протипожежний захист об`єктів будівництва” надрукована в книзі “Основи пожежної безпеки”, виданій у місті Сімферополь у видавництві “Крим” у 1996 році, розташована на сторінках 24-26.

Охорона праці — це комплекс взаємозв'язаних між собою техніч­них, санітарно-гігієнічних, законодавчих і організаційних заходів, спря­мованих на забезпечення здорових і безпечних умов праці в будівель­ному виробництві. Основним завданням охорони праці є захист пра­цюючих від можливого впливу небезпечних і шкідливих виробничих чинників, профілактика травматизму й професійних захворювань, а та­кож збереження працездатності й попередження перевтомлення робіт­ників у процесі праці. Комплексне вирішення питань охорони праці здійснюється як система взаємозв'язаних рішень у сфері техніки безпеки, промислової санітарії та трудового законодавства.

Основою державної політики в галузі охорони праці є пріоритет життя й здоров'я працівників відносно до результатів виробничої діяльності підприємства та повна відповідальність власника й техніч­ної адміністрації за створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Правове регулювання охорони праці здійснюється тру­довим законодавством, яке вирішує питання щодо трудових відносин на виробництві, встановлює режими робочого часу й відпочинку, умови праці жінок і підлітків, визначає порядок приймання, переводу та звіль­нення робітників, встановлює різні пільги й переваги щодо охорони праці.

Нагляд за охороною праці в промисловості й будівництві здійснюють державні органи та установи: Державний департамент з нагляду за охоро­ною праці, галузеві міністерства, відповідні органи державної виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та місцеві Ради народних депутатів.

Промислова санітарія на основі вивчення характеру впливу умов праці (сукупності шкідливих виробничих чинників) на організм і здоров'я людини розробляє та здійснює заходи щодо їхнього оздоровлення, а також розробляє і здійснює систему заходів санітарно-гігієнічного характеру, спрямованих на попередження професійних за­хворювань і збереження працездатності будівельних працівників. Промислова санітарія тісно пов'язана з питаннями організації пра­ці, спрямованими на попередження й обмеження впливу на працівників під час виконання ними будівельних процесів усіх можливих шкідливостей, а саме: недостатнє освітлення робочого місця, вібраційний або шумовий вплив, вплив аерозолів і димів металів, пилу, шкідливих газів, продуктів розпаду й безпосередньо шкідливих хімічних сполук, теплових і електромагнітних випромінювань, а також несприятливих погодних умов (низька температура й висока відносна вологість повітря, сильний вітер або підвищене сонячне, електромагнітне випромінювання тощо).

Особливу увагу приділяють процесам, коли для створення будівельної продукції використовують хімічні добавки, більшість яких потребує суворого дотримання інструкцій щодо збереження й використання їх. До токсичних і небезпечних хімічних добавок належить, наприклад, велика група протиморозних добавок (нітрит натрію, нітрит кальцію, нітрит-нітрат-хлорид кальцію, поташ, сечовина). Суворого дотримання санітарних норм потребують і деякі будівельні матеріали синтетичного походження та композити (фарби, лаки, клеї тощо). При концентрації шкідливих речовин вище допустимих рівнів по­трібно забезпечити вентиляцію робочих місць, локалізувати джерела газо- і пилоутворення, використовувати індивідуальні засоби захисту (респіратори різних типів за призначенням від пилу, аерозолів, диму тощо, протигази й спецодяг), а також виконувати роботи з широким використанням комплексно-автоматизованих і роботизованих методів виконання будівельних процесів.

Техніка безпеки в будівництві вирішує питання попередження травматизму і виключення нещасних випадків на вироб­ництві. Основні питання техніки безпеки в будівництві регламенту­ються у відповідних будівельних нормах, технічних умовах та інструк­ціях з безпечної експлуатації будівельних машин, механізмів та техно­логічного оснащення, вимог з електро-, пожежо- та вибухобезпеки й ма­ють бути обов'язково відображені в технологічних документах (проекті організації будівництва і проекті виконання робіт).

Для попередження впливу на будівельних працівників небезпек (рух технологічного транспорту, будівельних машин та рух робочих органів машин і рухливих частин машин, механізмів; висока напруга електричного струму; падіння будівельних вантажів, обрушення ґрунту; безпосередній вплив відкритого вогню, гарячого пару тощо) потрібно розробляти в складі робочого проекту й за необхідності проекту вико­нання робіт інженерні рішення та організаційно-технологічні заходи, спрямовані на гарантоване забезпечення безпеки праці в цих умовах.

Будівельні майданчики й робочі місця мають бути оснащені: справни­ми (у необхідній кількості) засобами праці, допоміжними пристроями, інвентарем і будівельною оснасткою; засобами сигналізації та зв'язку; інвентарними технічними засобами для огороджування небезпечних зон, рухливих частин будівельних машин, механізмів тощо; пристроями для колективного захисту від падаючих предметів; пристосуваннями для заземлення будівельних механізмів, риштувань і помостів та захисту від блискавки тощо. Працівники мають бути забезпечені засобами індивідуального захисту та спецодягом, мати відповідні спеціальності й навички безпечної праці, у тому числі при виконанні робіт в екстремальних умовах — взимку, на висоті, у разі застосування токсичних хімічних добавок, при вико­нанні процесів і робіт, де використовують електричні й електрохімічні та інші небезпечні й шкідливі для людини ефекти та процеси.

До охорони праці належать також і протипожежні заходи, спрямовані на попередження виникнення пожеж на будівельному майданчику, що дає змогу забезпечити безпеку праці й швидку евакуацію працюючих при пожежах і вибухах.

Питання пожежної безпеки повинні бути розроблені у відповідних розділах технічного й робочого проектів, де було б наведено рішення щодо складування й умов збереження легкозаймистих, горючих і вибухонебез­печних матеріалів, правила використання їх, а також видалення з робочих місць і будівельного майданчика залишків цих матеріалів та відходів; розташування й огороджування місць виконання зварювальних робіт; розташування засобів пожежегасіння — пожежний інвентар, гідранти, вогнегасники тощо. Дотримання правил охорони праці контролюють підрядні організації, що здійснюють безперервний технічний нагляд, та відповідні державні установи, до обов'язків яких належать контроль і нагляд за безпечним виконанням робіт, дотриманням санітарних, протипожежних, екологічних норм і умов праці.

Вправа 3.

Напишіть конспект і тези статті

Стаття автора п.Д. Єгорова “Науково-дослідний інститут будівництва” надрукована в збірнику “Науковий вісник” за № 5 у 2003 році, розташована на сторінках 18 – 24.

З 1998 року на виконання постанови Кабінету Міністрів України інститут започаткував і супроводжує Реєстр аварійнонебезпечних об'єктів України, до складу якого увійшло понад 2 тисячі будівель і споруд. Інформація з Реєстру щоквартально подається до Держбуду, Держнаглядохоронпраці та облдержадміністрацій. У 2002 році інститут брав участь у науково-методичному забезпеченні розробки галузевих і регіональних програм модернізації (ліквідації) аварійнонебезпечних об'єктів на виконання доручення Президента України від 21.08.02 за № 1-1/1088, а у 2003 році має проводити супроводження реалізації цих програм. З 1999 року інститут бере участь у виконанні програми реконструкції житлових будинків перших масових серій, що була затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року за № 820. Науковцями інституту запропоновані оригінальні рішення теплоізоляції огороджувальних конструкцій будинків із застосуванням місцевих матеріалів. Зараз реалізується експериментальний (пілотний) проект реконструкції п'ятиповерхового панельного житлового будинку в м. Києві по

вул. Вільгельма Піка, 18.

Протягом історії свого існування інститут надавав практичну допомогу у зведенні та реконструкції багатьох будівель та споруд України, Росії та інших країн. Фахівці інституту брали участь у відновленні та будівництві шахт Донбасу, Кузбасу, Мосбасу; будівництві Братської та дніпровських ГЕС, реконструкції українських підприємств важкої промисловості, будівництві гірничо-збагачувальних комбінатів, а також житлово-цивільних будинків і споруд, зокрема забудові житлових масивів у містах Києві, Чернігові, Дніпропетровську, Херсоні тощо; спорудженні відомих на всю Україну споруд, розташованих в м. Києві: музей історії Великої Вітчизняної війни, Український Дім тощо. Протягом останніх років, науковці інституту впроваджували нові розробки на багатьох промислових та житлово-цивільних об'єктах України, зокрема на Лисичанському, Кременчуцькому та Дрогобицькому нафтопереробних заводах; Центральному та Інгулецькому гірничо-збагачувальних комбінатах, Яворівському виробничому об'єднанні "Сірка", Калузькому об'єднанні "Хлорвініл"; при реконструкції Одеського театру опери та балету, київських - Палацу культури "Україна", залізничного вокзалу та підземних споруд площі Незалежності, а також при розробці технічних рішень, спрямованих на перетворення об'єкта ЧАЕС "Укриття" в екологічно безпечну систему.

Для розвитку нормативної бази інститутом розроблено ряд ДБН, у тому числі за участю провідних організацій галузі, "Ремонт і підсилення несучих та огороджувальних конструкцій і основ промислових будинків та споруд", що вводяться вперше, а також "Організація будівельного виробництва", "Технічне діагностування гідроприводу будівельних машин", "Норми розрахунку витрат палива, теплової та електричної енергії при виробництві вапна, цегли й силікатних каменів", "Сертифікація систем забезпечення якості продукції підприємств та організацій будівельного комплексу України" тощо. Інститут виконує науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектні та будівельно-монтажні роботи в усіх галузях будівельного виробництва від технологій будівельних процесів та виробництва будматеріалів до економічних досліджень і не має аналогів за широтою сфери діяльності. Як приклад можна навести виграш інститутом тендера на реконструкцію Одеського театру опери та балету. Під керівництвом фахівців інституту за власним проектом та за допомогою обладнання, що було розроблено інститутом, виконано роботи з підсилення підвалин театру. Зараз проводяться роботи з реконструкції його покрівлі.

Таким чином, НДІБ є головним багатопрофільним науковим центром України, що комплексно вирішує наукові проблеми будівельної галузі. Наукові досягнення інституту було достойно відзначено урядом нашої країни. Працівники НДІБ були відзначені медалями, преміями та іншими нагородами. Так у листопаді 1998 року доктор технічних наук Балицький В. С., кандидати технічних наук Баглай А.П., Чернишов В.М., інженери Гармаш О.М. та Гутніченко Т.П. за досягнення в розробці, організації серійного виробництва й масовому впровадженні в будівництво України вітчизняних полімерних герметизувальних і гідроізолювальних матеріалів були нагороджені Державною премією Кабінету Міністрів України в галузі науки й техніки двічі, у 2000 та 2002 роках колективу науковців інституту було присуджено премію імені академіка М.С. Буднікова, яка була заснована Академією будівництва України. Інститут був одним із фундаторів Академії будівництва України з самого початку її існування та є її колективним членом. Чотирнадцять провідних вчених інституту, що сьогодні очолюють основні напрямки наукової діяльності НДІБ, плідно працюють у цих напрямках, були обрані дійсними членами та членами-кореспондентами Академії будівництва України, у тому числі: керівник відділення технології та організації будівельного виробництва АБУ, д.т.н., проф., академік Балицький В.С., а також академіки: д.т.н. Снісаренко В.І., д.т.н. Федоренко П.П., к.т.н. Баглай А.П., к.ек.н. Заблоцький Є.Й., к.т.н. Романов С. В., к.т.н. Писанко М.В., к.т.н. Пенкисович С.М.; члени-кореспонденти: к.х.н. Бєглєцов В.В., к.т.н. Павлюк О.Т., к.т.н. Полонська С.О., к.т.н.. Садовський В.І., к.т.н. Шихненко І.В., к.т.н. Лучко А.Д.

Інститут має експериментальне виробництво з виготовлення дослідних зразків та малих серій, випробувальні лабораторії полімерів будівельних матеріалів, хімічних параметрів будівельних матеріалів, засобів механізації будівництва. При інституті працюють центри: "Експробуд" – з випробувань продукції будівельного комплексу та "Буд'якість" – орган сертифікації систем якості продукції будівельного комплексу України. До послуг науковців в інституті є бібліотека обсягом у 57,6 тисяч одиниць, архів – 9,5 тисяч одиниць, фонд наукових видань інституту – 4 тисячі одиниць, патентний фонд – 12 тисяч одиниць.

В інституті функціонують виставкові зали, де демонструються фрагменти та зразки актуальних результатів розробок, зокрема: системи утеплення будинків перших масових серій, фасадні системи будинків, що вентилюються, енергозберігаюче обладнання для теплових пунктів, систем обігріву й гарячого водозабезпечення, деталі гнутого профілю з листового металу та інші матеріали і вироби. З квітня 2000 року в інституті відкрито аспірантуру, яка здійснює підготовку спеціалістів вищої кваліфікації зі спеціальностей: 05.03.08 "Технологія й організація промислового та цивільного будівництва"; 08.07.03 "Економіка будівництва". В інституті з 1965 року двічі на рік видаються: науковий збірник "Будівельне виробництво”, а з 2001 року під егідою Академії будівництва – науково-технічний журнал "Нові технології в будівництві".

Вправа 4

Напишіть тези статті

Стаття автора Когута М. С. “Каркаси одноповерхових промислових будівель” надрукована в навчальному посібнику “Проектування одноповерхових промислових будівель”, виданому в місті Київ у видавництві “Знання” в 2004 році, розташована на сторінках 56 – 61.

Залізобетонні каркаси одноповерхових промислових будівель проектують як площинні стояково-балокові системи, змонтовані зі збірних залізобетонних елементів заводського виготовлення.

У поперечному напрямі міцність та стійкість забезпечують системою одно- або багатопрогонних рам, стояки яких жорстко закріплені у фундаментах , а зверху шарнірно зв’язані з несучими елементами покриття, що дає великі можливості для типізації елементів каркаса. У поздовжню рамку каркаса входять усі колони поперечних рам температурного блока, які знаходяться на одній координатній осі з розміщеними на них підкрановими балконами або розпірками й вертикальними зв’язками по колонах.

Збірний варіант залізобетонного каркаса одноповерхової будівлі складається з поперечних рам, які об’єднані в просторову систему поздовжніми конструктивними елементами (плитами, прогонами, підкрановими й обов’язковими балками, підкроквяними конструкціями тощо) і зв’язками. Каркасна конструкція промислової будівлі обумовлює необхідність зведення самостійного фундаменту під кожну колону. Розмір фундаменту визначають на основі розрахунків залежно від величини навантаження на фундамент та міцності ґрунтових основ під підошвою фундаменту. Фундаменти під колони у вигляді окремих опор за способами зведення поділяються на монолітні та збірні. Монолітні фундаменти більш застосовувані, тому що мають кращі можливості отримання необхідних форм і розмірів, які обумовлені різними навантаженнями й різними місцевими несучими спроможностями ґрунтових основ.

Обов’язковою умовою індустріалізації монолітних фундаментів є уніфікація розмірів інвентарних опалубок. Це необхідно для доцільного обмеження розмірів опалубних щитів, які мають багатократну оборотність, і для чіткої градації арматурних виробів (розмірів сіток і каркасів). На практиці для здійснення уніфікації найбільше поширення отримав модуль 300 мм. У деяких випадках це спричиняє збільшення об’ємів фундаментів, але в цілому вартість зведення монолітних фундаментів зменшується за рахунок скорочення числа типорозмірів опалубних форм. Монолітний фундамент складається з підколонника з отвором (стаканом) для установки колони й східчастої плитної частини. Висоту уніфікованих фундаментів приймають 1500 мм і далі від 1800 до 4200 мм з градацією через 600 мм, розміри їх підошов у плані – від 1500 х 1500 мм до 6600 х 7200 мм через 300 мм. Висоту уступів приймають 300 і 450 мм, а їх зміщення по висоті фундаменту забезпечує ухил 2:1.

Під спареними колонами, розміщеними в місцях деформаційних швів, зводять монолітні фундаменти з двома або більше окремими стаканами та єдиною підошвою. При цьому в температурних швах такі фундаменти під згруповані колони не розділяють, а для осадочних швів розділяють на незалежні фундаменти під кожною з колон просмоленими дошками, обгорнутими руберойдом на всю висоту фундаментів. Збірні фундаменти під колони використовують, коли їх можна зробити з одного блока масою не більше 6 т, при необхідності підошви збірних фундаментів збільшують установкою додаткових опорних плит. Розміри збірних фундаментів кратні тим самим модулям, що й монолітні. Після установки колон стакани фундаментів заливають бетоном класу В20 або В25 на дрібному гравії. Для виготовлення монолітних і збірних фундаментів використовують бетони класів В10 і В15. Під монолітні фундаменти роблять бетонну підготовку товщиною 100 мм з бетону класу В7,5. Збірні фундаменти спираються на піщану підготовку товщиною 100 мм.

З метою уніфікації та скорочення числа типорозмірів колон верх фундаментів під залізобетонні колони розміщують на 150 мм нижче відмітки підлоги першого поверху +-0,000 будівлі. Це дає змогу монтувати колони при засипаних котлованах після виготовлення підготовки під підлогу й прокладення підземних комунікації .

Фундаменти під сталеві колони зводять монолітними, стовпчастого типу без отворів (стаканів). Їх розміри приймають такими ж, як і для збірних залізобетонних колон. Верхній образ фундаментів розміщують на відмітці – 0,700 або – 1, 000 м, що дає змогу заглибити бази сталевих колон (з траверсами) нижче рівня підлоги з подальшим їх закріпленням шаром бетону. Для сталевих колон без траверс позначку верху підлоконника приймають на 300 мм нижче рівня підлоги. Бази колон закріплюють до металевої плити фундаментів анкерними болтами. Бази колон суцільного перерізу без кранових будівель можна розміщувати на рівні підстилкового шару конструкції підлоги. Таке рішення приймають для спирання сталевих фахверкових колон.

Стінові панелі промислових будівель каркасної конструктивної системи спираються на фундаментні балки, які укладають на уступи фундаментів або бетонні стовпчики з розмірами в плані 600х300 мм необхідної висоти, що бетонують на уступах фундаментів біля стаканів. Фундаментні балки виготовляють із залізобетону, вони мають тавровий або трапецієподібний переріз і координатні розміри довжини 6 або 12 м, їх конструктивні розміри залежать від розміщення та конструктивних розмірів стаканів фундаментів. У місцях розміщення воріт для в’їзду транспорту проектують бетонні пандуси, тому фундаментні балки не ставлять. Для стояків ворітних рам проектують на бетонки або ділянки стрічкового бетонного фундаменту.

При наявності слабких природних ґрунтів проектують пальові фундаменти. У практиці промислового будівництва найширше використання знайшли забивні та буронабивні палі. Для переважного використання рекомендуються залізобетонні забивні палі суцільного квадратного перерізу. Їх виготовляють з напруженою та ненапруженою арматурою. Довжина паль від 3 до 20 м, розмір перерізу 300х300; 350х350; 400х400 мм. Голови паль після забивання (допускається різниця в їх рівнях 10…20 мм) замонолічують у ростверк на глибину не менше 150 мм. Буронабивні палі влаштовують безпосередньо в ґрунті довжиною від 2 до 50 м з діаметром стовбура (без підширення в нижній частині) від 500 до 800 мм. Залежно від інженерно-геологічних умов буронабивні палі армують на всю довжину або тільки у верхній частині для зв’язку з ростверком.

На маркувальному плані фундаментів усі фундаменти маркують. Марка рядового фундаменту складається з літер українського алфавіту і цифр: «Ф» – фундамент; «А…Д» – індекси підлоконника, розміри якого залежать від типу колони; «1…9» – порядковий номер типорозміру підошви фундаменту; «1…6» – порядковий номер висоти фундаменту. Для фундаментів у температурних швах після індексу підлоконника вводять літеру «Т», а в усадочних – літеру «Д». По периметру всіх стін на маркувальному плані фундаментів наносять контури фундаментних балок, які також маркують.

В одноповерхових промислових будівлях найширше застосування отримали такі варіанти каркасів: залізобетонний, сталевий і змішаний.

Вправа 5

Напишіть тези статті

Стаття “Ґрунтовки, шпатлівки, фарбові суміші, лаки, емалі” автора І. Д. Машкова надрукована в журналі “Будівництво та архітектура” за № 1 у 2005 році на сторінках 32 – 36.

Ґрунтовки та шпатлівки використовують при нанесенні лакофарбових покриттів для підготовки поверхні під фарбування. Вигляд їх має відповідати видам фарбових сумішей.

Ґрунтовки — це суспензії пігментів або їхніх сумішей з наповнювачами в розчині плівкотвірної речовини, які після висихання утворюють суцільну непро­зору однорідну тверду плівку (покриття). Ґрунтовки призначені для утворення нижнього захисного шару покриття, тому вони повинні мати високу адгезію до основи. У зв'язку з цим при застосуванні вапняних фарб використовують вапня­ні, а при силікатних – силікатні ґрунтовки, при нанесенні масляних та інших безводних фарб рекомендується застосовувати ґрунтувальні та шпатлювальні су­міші на основі оліфи й синтетичних зв'язуючих.

Як ґрунтувальні суміші використовують: полівінілацетатну (яка складається з дисперсії полівінілацетату та води); миловар (негашене вапно, вода, господар­ське мило, оліфа); силікатну (рідинне скло, крейда мелена); емульсійну (клей кістковий, луги; оліфа, вода); латексну (латекс, вода); а також суміш для прооліфлювання (оліфа «оксоль», пігмент, розчинник).

До ґрунтовок, призначених для підготовки металевих поверхонь, ставиться вимога щодо високої корозійної стійкості. Наприклад, до складу ґрунто­вок, які наносять на металеву поверхню, входить ортофосфорна кислота, що сприяє утворенню фосфатів заліза. Такі ґрунтовки одночасно з перетворенням ір­жі створюють на поверхні полімерну плівку, яка надає корозійної стійкості усьо­му покриттю. За призначенням ґрунтовки для металевих поверхонь поділяють на пасивувальні, ізоляційні, протекторні та перетворювачі іржі.

Шпатлівки — високонаповнені матеріали у вигляді в'язкої пастоподібної маси, що складається з суміші пігментів і наповнювачів, диспергованих у плівкотвірній речовині. Шпатлівки містять підвищену кількість нелетких речовин, які забезпечують низьку усадку при сушінні або твердінні; призначені для вирівню­вання поверхні основи – для заповнення нерівностей та виправлення її дефектів. На поверхню їх наносять шпателем або фарборозпилювачем. Після висихання поверхня шпатлівки повинна бути рівною й однорідною, без тріщин та механіч­них включень.

Залежно від основного призначення шпатлівки поділяють на будівельні, універсальні (для вирівнювання дефектів різних поверхонь) та спеціальні (нап­риклад, для вирівнювання дефектів поверхонь дерев'яних, деревостружкових та деревоволокнистих виробів). Найбільш розповсюдженими є алкідні шпатлівки (ПФ, ҐФ), їх застосовують при зовнішніх і внутрішніх роботах в звичайних і спеціальних умовах. Модифі­ковані алкідні шпатлівки утворюють покриття з високими декоративними та за­хисними властивостями, які характеризуються підвищеною твердістю й атмосферостійкістю. Вони є досить довговічними при експлуатації як у середині примі­щень, так і ззовні. Алкідні шпатлівки зручно застосовувати для підготовки вели­корозмірних покриттів. Нітроцелюлозні шпатлівки використовують для ремонту невеликих пошкод­жень внаслідок їх швидкого висихання, але необхідно враховувати, що вони міс­тять підвищену кількість розчинника й тому дають усадку. Епоксидні й поліефірні шпатлівки відносять до безусадочних, вони характери­зуються високою якістю, але недоліком їх є двокомпонентність при використан­ні, обмежена життєздатність після введення отверджувача та висока вартість. Їх застосовують в основному для вирівнювання металевих поверхонь. Шпатлівки на основі водних дисперсій полімерів застосовують для будівель­них робіт при вирівнюванні великорозмірних поверхонь.

Замазки — пастоподібні суміші, які застосовують при склінні віконних хрестовин та при влаштуванні покрівлі з листової сталі. До замазок спеціального призначення відносяться антикорозійні та тепло­провідні (при проведенні футерувальних робіт), а також замазки, що використо­вуються при влаштуванні хімічно стійких підлог, штукатуренні будівельних конструкцій. Такі замазки часто є двокомпонентними й складаються з розчину та по­рошку, які змішують перед вживанням.

Фарби — це суміші пігменту з наповнювачами та плівкотвірними речовина­ми, які утворюють непрозорі однотонні покриття. Фарбові суміші, залежно від використаних зв'язуючих речовин, поділяють на мінеральні, масляні, полімерні, клейові. Фарби мінеральні (на основі неорганічних в'яжучих речовин) застосовують для фасадних захисно-декоративних покриттів при нанесенні на оштукатурені фасади з керамічної та силікатної цегли, бетону, керамзитобетону, газобетону, а також при проведенні реставраційних та ремонтних робіт. Мінеральні фарби в основному є порошковими й доводяться до потрібної консистенції додаванням води. Слід відзначити, що створення покриттів на осно­ві фарб цієї групи може відбуватись тільки при плюсових температурах навко­лишнього середовища. Фарби одержують на основі природної мінеральної сировини, і тому вони є екологічно чистими. На відміну від органічних фарб, які виготовляють з вико­ристанням смол та олій, мінеральні фарби мають достатню паропроникність, що дозволяє запобігати зволоженню (а тому й руйнуванню) стін, а також матеріалів, які застосовуються для підготовки основи під фарбування. Завдяки цьому деко­ративне покриття не деформується, а тривалість життя будівель збільшується. Мі­неральні фарби часто є морозостійкими, а введення до їхнього складу функціо­нальних добавок (у тому числі синтетичних смол) підвищує технологічні й будівельно-технічні властивості — адгезію до основ, покривність, гідрофобність, пластичність, а також забезпечує широкий діапазон регулювання в'язко-пластич­них характеристик, седиментаційну стійкість.

Зв'язуючою речовиною вапняних фарб є гашене вапно (час­то у вигляді вапняного молока). Для підвищення водоутримувальної здатності до фарбової суміші вводять спеціальні добавки: хлорид кальцію, кухонну сіль або алюмінієві квасці, інколи – полімери. Для отримання цих фарб використовують лугостійкі неорганічні пігменти, причому в гамі кольорів переважають світлі від­тінки. Термін служби таких покриттів є досить низьким, але процес карбонізації вапна з часом сприяє підвищенню експлуатаційних характеристик покриття. Не рекомендується наносити ці фарби на цементні штукатурки. Такі фарбувальні суміші є дешевими, доступними й широко використову­ються для фарбування фасадів, для проведення реставраційних робіт.

У цементних фарбах зв'язуючою речовиною є білий або кольоровий портландцементи, тому застосовують лугостійкі пігменти; для збіль­шення водоутримувальної здатності до фарбової суміші вводять до 15% гашеного вапна, а також хлорид кальцію; для підвищення атмосферостійкості додають 1% гідрофобізуючих речовин (милонафт, стеарат кальцію). Такі фарби є водостійкими, тому застосовують їх для зовнішніх малярних робіт та внутрішнього фарбування вологих виробничих приміщень по бетону, цеглі, штукатурці. При цьому необхідним є зволоження нанесеного покриття протягом деякого часу.

Вправа 6

Напишіть тези статті

Стаття авторів А. Я. Барашикова та М. Д. Сироти “Особливості матеріалів у будівництві” надрукована в книзі “Надійність будівель і споруд”, виданій у місті Київ у видавництві “НМК ВО” в 2000 році, розташована на сторінках 6 – 13.

Вулканічні стекла утворюються, коли швидко охолоджуються кислі вулка­нічні алюмосилікатні породи з деякою кількістю лугів (Нг.2О, К2О). До них нале­жать обсидіан – темна, часто чорна порода зі скляним блиском, з різко вираже­ним раковистим зломом, яка містить до 0,5% кристалізаційної води, та перліт – вулканічне скло сірувато-блакитного кольору з перлітовою структурою у вигляді концентричних шкаралуп кулястої форми, вміст кристалізаційної води – до 5%. Шляхом термічної обробки цих порід одержують легкий пористий матеріал – спучений перліт. Це високоефективний заповнювач легких бетонів і розчинів, а також основа для виготовлення тепло- і звукоізоляційних матеріалів. Значні запаси перлітів знаходяться в Закарпатті, Греції, Японії, Туреччині, Угорщині та Росії.

Осадові (або вторинні) породи поділяють залежно від умов утворення на три групи: механічні відклади; хімічні осади; органогенні відклади рослинного (фітогенного) чи тваринного (зоогенного) походження. Унаслідок різноманітного по­ходження структура й властивості осадових порід також досить різноманітні. Характерні особливості осадових порід: шаруватість залягання (тому їх на­зивають пластовими), у більшості випадків більш пориста будова й менша міц­ність, ніж у щільних вивержених порід.

Механічні відклади (уламкові породи) утворилися внаслідок руйнування гірських порід різного походження. На відміну від вивер­жених порід вони менш однорідні. Механічні відклади поділять на сипкі та зцементовані. Сипкі механічні відклади мають різноманітні мінералогічні склади, але їх розрізняють насамперед за крупністю зерен. Найкрупнішими є валуни (понад 300 мм) та булижники (150...300 мм). Гравій – це, як правило, обкочені зерна розмірами від 5 до 150 мм. Гострокутний гравій називають жорствою, або природним щебенем, на відміну від звичайного щебеню, який одержують подрібненням гірських порід на каменедробильних ма­шинах. У природі часто зустрічаються родовища гравію зі значними домішками піщаних зерен. Такий матеріал називають гравійно-піщаною сумішшю. Піски є сипкою сумішшю кварцових, рідше польовошпатних та інших зерен розмірами від 0,16 до 5,0 мм. Дрібніші зерна (до 0,01 мм) називають пилуватими частинками: це нанесені вітром відклади – лес, а також найтонкіші відклади, нанесені водою – мул. Найбільш дисперсними є глини, розмір зерен яких не перевищує 0,005 мм. За хімічним складом це водні алюмосилікати з різними домішками. Усі сипкі механічні відклади досить поширені на поверхні земної кори й широко використовуються в будівництві як заповнювачі для бетону, сировина для виробництва керамічних та інших будівельних матеріалів.

Зцементовані механічні відклади утворилися внаслідок зв'язування сипких відкладів певною природною речовиною. Якщо зцементовані зерна піску, то по­роду називають пісковиком, якщо зцементовані обкачані зерна гравію – конгломе­ратом, а якщо гострокутні зерна природного щебеню – брекчією.

Пісковики є досить поширена гірська порода. Вони складаються із зерен піс­ку (як правило, кварцового), скріплених природною цементуючою речовиною, залежно від складу якої порода дістає свою назву, наприклад, крем'янисті, вапня­кові, глинисті, залізисті та інші пісковики. Для них характерна шарувата будова. Середня густина пісковиків – 1900...2800 кг/м³, а міцність при стиску змі­нюється в широких межах (від 10 до 250 МПа) залежно від виду природної це­ментуючої речовини, характеру зчеплення її із зернами піску та щільності поро­ди. Більш міцними є крем'янисті пісковики; невелика міцність у глинистих піс­ковиків, які швидко руйнуються при насиченні водою або напівзмінному замо­рожуванні та відтаванні; вапнякові пісковики взагалі неводостійкі. Колір піско­виків залежить від цементуючої речовини: крем'янисті й вапнякові мають білі та світлі тони; залізисті – жовті й червонуваті; структура дрібно- і тонкозерниста. Їх можна використовувати для укладання фундаментів, стін неопалюваних будин­ків, для виготовлення тротуарних та облицювальних плит, буту, щебеню. Піско­вики, що містять не менше 97% кремнезему, використовують для виготовлення кислототривких матеріалів, для одержання вогнетривів, абразивних виробів тощо. В Україні пісковики зустрічаються в Тернопільській та Житомирській областях. Значні родовища пісковиків знаходяться також в Росії, Молдові, Німеччині, Швейцарії, Польщі.

Конгломерати — це зцементовані природними в'яжучими речовинами обко­чені уламки гірських порід і мінералів. Вони мають строкате забарвлен­ня від світлого до бурого кольору; середня густина — 1500...2900 кг/м³; міцність при стиску змінюється в межах від 5 до 160 МПа. Використовують конгломерати для виготовлення буту й щебеню, а більш щільні та міцні різновиди із зафарбованою в різні кольори галькою — як обли­цювальний матеріал. В Україні родовища конгломератів знаходяться в Закарпатті й Криму, зус­трічаються також у Середній Азії.

Брекчії — це уламкові породи, що складаються з кутастих уламків дресви або щебеню, зцементованих природними речовинами. Кутаста форма улам­ків забезпечує їх добре зчеплення з природними цементами, тому при деяких ви­дах цих цементів брекчії мають досить велику міцність, що дозволяє використо­вувати їх для облицювання. Інші види використовують для виготовлення буту, щебеню, укладання фундаментів. Колір брекчій найчастіше бурий. В Україні ця порода зустрічається в Закар­патській області.

Хімічні осади (хемогенні породи) утворилися внаслідок випадання в осад речовин, що перейшли у водний розчин під час руйнування гір­ських порід. Вони є наслідком зміни умов середовища, взаємодії розчинів різно­го складу й випаровування. До них відносять вапняки, вапнякові туфи, магнези­ти, доломіти, гіпси, ангідрити, барити. Вапняки складаються в основному з СаСО₃ і мають пористість від десятих часток відсотка до 20%. Мають забарвлення біле, сіре аж до чорного, жовтува­те, буре. Застосовуються бутовий камінь, щебінь для бетону, камінь для укладання стін не­опалюваних будівель, облицювальні матеріали (особливо вапняки із оолітовою структурою), сировина для виготовлення вапна та цементу. Кількість глинистої домішки у вапняках може змінюватися в широких межах. Саме вапняки містять до 6% глинистих домішок; коли їх вміст становить 6...25%, такі породи називають мергелистими вапняками, а породи, що містять 25...50% глинистої складової, – мергелями. Родовища вапняків зустрічаються в Донецькій, Львівській, Одеській областях, а також у Росії, на Кавказі та в Молдові, Німеччині. Мергелі — це тонкозернисті, однорідні за структурою, сірі, жовті, коричне­ві, червоні, зелені (залежно від кольору глинистої речовини), нестійкі до хімічно­го вивітрювання породи. Середня густина – 1900...2500 кг/м³, міцність при стиску – 10...60 МПа. Використовують мергелі як якісну сировину для виготовлення пор­тландцементу. Поклади мергелів зустрічаються в Криму. Вапнякові туфи мають пористу, ніздрювату будову. Вони утворилися внас­лідок випадання карбонату кальцію з підземних мінеральних джерел (холодних або гарячих). Зазвичай вони сірі та сірувато-жовті, оксиди заліза забарвлюють їх до буро-червоних, а домішки органічних речовин надають їм темного кольору. Середня густина становить 1400... 1800 кг/м³, міцність при стиску – 5...80 МПа. Міцні туфи з рівномірною пористістю називають травертинами. Родовища травертину знаходяться в Тернопільській та Хмельницькій областях, у Росії та на Кавказі. Туфи легко піддаються розпилюванню, їх використовують як стіновий та облицювальний матеріал.

Доломіти та магнезити за властивостями близькі до щільних вапняків. Для них характерна зернисто-кристалічна структура, вони стійкіші проти вивітрювання. Доломіт — щільна, приховано-кристалічна карбонатна порода, що склада­ється переважно з мінералу доломіту СаСО₃ • МgСО₃, жовтувато-білого кольору, іноді з буруватим відтінком. Середня густина становить 2500...2900 кг/м³, міцність при стиску — 100...150 МПа. Використовують доломіт при виробництві в'яжучих речовин, вогнетривів, теплоізоляційних матеріалів, скла, а також як будівельний камінь у вигляді щебеню, буту. Зустрічається він у Криму, Італії, Німеччині, Польщі. Магнезит — це карбонатна порода, що складається переважно з мінералу магнезиту МgСО₃; міцність і середня густина вищі, ніж у щільних вапняків, але в природі зустрічається рідше. Використовують магнезит для виготовлення міне­ральної в'яжучої речовини — каустичного магнезиту, а також вогнетривких виробів.

Вправа 7

Напишіть реферат статті

Стаття “Матеріали та вироби на основі гіпсових в'яжучих речовин” автора Г. А. Молодченка надрукована в журналі “Будівництво та архітектура” за № 3 у 2001 році на сторінках 23 – 26.

Вироби на основні гіпсових в'яжучих речовин займають особливе місце се­ред будівельних матеріалів завдяки високій комфортності й екологічності. Ці властивості обумовлені як хімічним складом, так і характером порової струк­тури гіпсових матеріалів, внаслідок чого вони можуть працювати як постійно ді­ючий «кондиціонер», здатний регулювати відносну вологість повітря всередині приміщень і створювати сприятливий мікроклімат. Гіпсові вироби характеризуються високими тепло- та звукоізоляційними властивостями, є неспалимими, корозійно- та біостійкими.

Технології виготовлення гіпсових виробів відрізняються достатньою просто­тою, низькою енергоємністю, різноманітністю способів формування, швидкістю твердіння, можливістю удосконалення якості поверхні виробів і утворення будь-якої текстури, а також регулювання їхніх експлуатаційних характеристик (порис­тості, міцності, водостійкості). Крім того, гіпсові вироби є зручними при монта­жі завдяки легкості розрізання, висвердлювання, фарбування тощо. Вироби на основі гіпсових в'яжучих можуть бути виготовлені з гіпсового тіста, розчинової та бетонної сумішей. Як мінеральні заповнювачі застосовують паливні та металургійні шлаки, щебінь з будь-яких пористих гірських порід тощо, а як органічні заповнювачі – деревну тирсу, січку соломи, очерету, кострицю льону, подрібнену паперову макулатуру, тобто речовини, з якими гіпсовий камінь зчіплюється краще, ніж із кварцовим піском та крупними заповнювачами з щільних гірських порід. Для виробництва гіпсових і гіпсобетонних виробів використовують гіпс будівельний, високоміцний, іноді формувальний, а також змішані гіпсоцементно-пуцоланові та зологіпсоцементні в'яжучі, які не тільки підвищують водостійкість, але й збільшують міцність, суттєво розширюючи галузі їх застосування.

За призначенням гіпсові, гіпсорозчинові та гіпсобетонні вироби поділяють на такі групи: стінові камені й теплоізоляційні вироби (цегла, плити, сегменти для ізоляції трубопроводів); плити й панелі (для перегородок, підвалин підлог, пере­криттів); листи для облицювання стін (гіпсокартонні листи — «суха штукатурка»); акустичні вироби (плити армовані скловолокном із наскрізною перфорацією); архітектурно-декоративні деталі (колони, капітелі, карнизи, тяги, розетки, баля­сини, ніші, арки, фризи тощо).

Стінові камені виготовляють на основі гіпсових чи змішаних (гіпсоцемент-нопуцоланових, зологіпсоцементних) в'яжучих речовин. За призначенням вони бувають рядовими та лицьовими. Лицьові, крім того, поділяють на нефарбовані та кольорові. Стінові камені можуть бути повнотілими й порожнистими. За габаритними розмірами стінові камені можуть бути цілими (390x190x188 мм), половинками каменю (390x90x188 мм), перегородковими (590x90x188 мм) (ДСТУ Б В.2.7-36-95). За середньою густиною вони поділяються на ефективні (густиною до 1450 кг/м³), умовно ефективні (1451...1650 кг/м³) та важкі (більше 1650 кг/м³). Залежно від міцності при стиску (МПа) стінові камені поділяють за марками: М3,5; М5,0; М7,5; М10; М12.5; М15. Застосовують камені для внутрішніх стін будівель із відносною вологістю повітря до 60%, а також для мурування зовнішніх стін малоповерхових будівель. У цьому випадку має бути забезпечена гідрофобізація зовнішньої поверхні каменів.

Гіпсокартонні листи(«суха штукатурка») (ДСТУ Б В.2.7-95-2000) – листовий оздоблювальний матеріал, що складається з тонкого шару затверділої гіпсо­вої в'яжучої речовини, вкритої з обох сторін картоном і міцно з'єднаної з ним. Гіпсокартонні плити вперше були виготовлені у США ще на початку XX ст. Наявність великої кількості назв гіпсокартонних матеріалів свідчить про широкі галузі їх використання. Зазвичай гіпсокартон застосовується для облицювання стін («суха штукатурка»), стель, дахових приміщень, вирівнювання підлог сухим способом, а також для влаштування стінок та перегородок. Зчеплення покривного шару (картону) з гіпсовим каменем має бути настільки міцним, щоб картон при відриванні не відокремлювався від гіпсової основи, а міг тільки розриватися. Іноді при виготовленні гіпсокартону до гіпсової в'яжучої речовини додають у невеликій кількості органічні волокнисті заповню­вачі, які утворюють у гіпсовому камені армуючий каркас. Залежно від властивостей та галузей застосування листи розподіляють на такі види: звичайні (ГКЛ); вологостійкі (ГКЛВ); з підвищеним опором впливу від­критого полум'я (ГЮШ); вологостійкі, що відрізняються підвищеним опором впливу відкритого полум'я (ГКЛВП). Вологостійкий матеріал виготовляється з добавкою гранул силікону, а вогнестійкий – з добавкою скловолокна.

Виробництво гіпсокартонних листів складається з таких основних операцій – виготовлення гіпсобетонної суміші; подавання й розподіл її на нижньому шарі картону, який розгортається з рулону й рухається на конвеєрі; накладання верхнього шару картону на гіпсове осердя; прокатування тришарового виробу між формувальними валками, відстань між якими дорівнює товщині листа підрізування, підклеювання й загинання бічного краю нижнього листа для закриття кромки; розрізування затверділої стрічки на листи потрібних розмірів; сушіння листів та складування їх. '

Зазвичай гіпсокартонні листи виготовляють на основі гіпсової в'яжучої речовини з мінеральними та органічними добавками. Листи обклеюють картоном з усіх боків, крім торців. Випускають такі листи двох типів: з гладкими та з обтиснутими з лицьового боку кромками. Довжина гіпсокартонних листів – 2000...4000 мм з кроком 50 мм, тобто на ви­соту поверху приміщення, ширина – 600 та 1200 мм, а товщина – 6,5...24,0 мм. Водопоглинання листів ГКЛВ та ГКЛВП не повинне бути більшим за 10%, а опір впливу відкритого полум'я повинен бути не менше 20 хв. Іноді гіпсоволокнисті листи виготовляють без картону (безкартонні гіпсово­локнисті листи). Як армуючий матеріал, що забезпечує високу міцність при зги­ні, застосовують подрібнену деревину, паперову макулатуру, лляну кострицю то­що, які додають до гіпсової в'яжучої речовини в кількості до 10%. Такі листи не поступаються за міцністю гіпсокартонним, а вартість їх значно нижча. Так, наприклад, при застосуванні у вигляді наповнювача до будівельного гіпсу марок Г4...Г5 розпушеної у воді целюлозної макулатури методом напівсу­хого пресування отримують гіпсоволокнисті листи товщиною 10 мм і розміра­ми 1200х2500 мм, яким властива висока вогнестійкість та звукоізоляційність. Та­кі листи мають міцність при згині не нижче 5,3 МПа, міцність при стиску – не нижче 10 МПа, середню густину – 1250 кг/м³, коефіцієнт теплопровідності –

0,22...0,36 Вт/(м • К), і тому їх можна застосувати не тільки для влаштування й опорядження стін, перегородок і стель, а також і для влаштування підвалин під­логи.

Прикріплюють листи сухої штукатурки до конструкцій будівель за допомо­гою металевих чи дерев'яних каркасів гвинтами-саморізами або безкаркасним клеєвим методом з використанням мастик. Середня густина гіпсокартонних листів становить

800...900 кг/м³, а відпуск­на вологість не повинна перевищувати 1% за масою. Для зменшення середньої густини до складу гіпсобетонних сумішей іноді додають піноутворювач (казеїн + омилена каніфоль, каустична сода). Доставляють листи на будівництво у вертикальному стані в спеціальних контейнерах із сталевих кутиків; зберігають їх у сухих приміщеннях, складуючи штабелями заввишки не більше 2 м. Зазвичай гіпсокартон використовують для оздоблення внутрішніх стін, стель, перегородок у приміщеннях з відносною вологістю повітря не більше 60%. Якщо вологість вища, то необхідно забезпечити захист матеріалу від зволоження гідрофобізацією, спеціальним фарбуванням тощо. Щоб поліпшити декоративні властивості гіпсокартонних листів, їх покрива­ють іноді полімерними плівками чи текстурним папером (під дерево, мармур), а зверху – прозорим лаком. Таким чином одержують декоративні облицювальні панелі типу «Декорот». Використовуючи гіпсокартонні листи замість мокрої штукатурки, можна значно скоротити строки, трудомісткість і вартість опоряджувальних робіт.

Вправа 8

Напишіть реферат статті

Стаття автора Ю.В. Бондаренка “Класифікація будівельних систем ” надрукована в підручнику “Будівельні системи”, виданому в місті Тернопіль у видавництві “Літа” в 2004 році, розташована на сторінках 80 – 83.

Будівельна система – це комплексна характеристика конструктивного рішення будівлі за матеріалом та технологією зведення основних несучих конструкцій. Існує чотири групи конструктивних матеріалів – камінь, бетон, метал та дерево і два основні технологічні методи зведення будівель – традиційний та індустріальний.

Індустріалізація будівництва – це організація будівельного виробництва на основі використання збірних будівельних конструкцій заводської готовності та прогресивних проектних рішень, впровадження комплексно-механізованих поточних процесів зведення будівель і передових методів будівництва. Вона дозволяє прискорити темпи будівництва, підвищити продуктивність праці, знизити трудомісткість і вартість та поліпшити якість будівництва. Ефективність індустріалізації визначається завданнями, які стоять перед суспільством, рівнем його енерго- та механоозброєності, станом проектної справи та наявності бази будівельної індустрії.

Найбільш поширеним є використання однієї будівельної системи при зведенні будівлі. Такі будівельні системи називають основними. Традиційна будівельна система основана на зведенні несучих стін у техніці ручного мурування з цегли, дрібних керамічних блоків або каменів вагою до 16 кг та дерева. Різновиди каменів, які використовують у будівництві, визначають вид кладки та сферу її застосування. Цегляну кладку із звичайної глиняної або силікатної цегли застосовують для зведення стін, простінків, стовпів, перемичок, арок, склепів і перегородок; із вогнетривкої цегли – для конструкцій, що працюють в умовах високих температур (промислові печі, димарі). Дрібно-блочну кладку із штучних і природних каменів правильної форми (керамічних, бетонних, шлакобетонних, пінобетонних, туфобетонних, пемзобетонних, із вапняків, туфів, граніту, базальту) вагою 16 кг укладають вручну при зведенні стін, простінків, стовпів і перегородок. Тесову кладку використовують для зведення й облицювання монументальних будівель та інженерних споруд із природних каменів правильної форми. Кладку із бутового каменю та бутобетону застосовують при зведенні фундаментів, стін підвалів та напівпідвалів, підпірних стін і малих архітектурних форм із каменів неправильної форми масою не більше 30 кг («рваний» камінь і булижний округлої форми).

На основі традиційної будівельної системи в Україні зводять до 20% всіх житлових будинків і до 50% всіх громадських будівель. Загальний рівень індустріальності будівель цієї системи досить високий через використання збірних виробів для перекриттів, сходів, фундаментів, перегородок тощо. Традиційна будівельна система дозволяє проектувати будівлі будь-якої форми, з різними висотами поверхів і різними за формою та розміром віконними й дверними прорізами. Конструкції таких будівель надійні в експлуатації, вогнестійкі та довговічні.

До індустріальних будівельних систем відносять:

1. Великоблокову будівельну систему, основану на механізованому монтажі стін будівель висотою до 16 поверхів з великорозмірних блоків вагою 3..5 т із цегли або бетону. Установку блоків здійснюють за принципом мурування кам’яних стін горизонтальними рядами на цементно-піщаному розчині зі взаємною перев’язкою швів. Для зовнішніх стін будівель блоки виготовляють одношаровими з керамзитобетону, шлакобетону, перлітобетону, вермікулітобетону або з цегли, а для внутрішніх стін – з важкого бетону або цегли. Підвищення нормативних теплотехнічних вимог до зовнішніх стін в Україні призвело до витиснення цієї системи, тому що вона була орієнтована на одношарові конструкції зовнішніх стін з малим опором теплопередачі. При використанні цієї будівельної системи для будівель, які опалюються, блоки зовнішніх стін необхідно виготовляти тришаровими з утеплювачем із полістирольного пінопласту, мінераловатних плит, перлітофосфогенних плит тощо. Існуючі великоблокові будівлі в Україні потребують утеплення з боків фасадів усіх зовнішніх стін. Використання цієї будівельної системи можливе в комбінованому варіанті – крупноблочні внутрішні стіни й багатошарові зовнішні панельні або цегляні стіни.

2. Панельну будівельну систему , основану на механізованому монтажі стін будівель з бетонних панелей висотою в один або два поверхи, вагою до 10 т і довжиною до 7,2 та в 1…2 конструтивно-планувальних кроки. Конструкції панелей несамостійні: їх стійкість забезпечують монтажними пристроями , а під час експлуатації – спеціальними конструкціями стиків і зв’язків. Панелі несучих стін установлюють на цементно-піщаний розчин без перев’язки вертикальних швів. Порівняно з традиційною системою, панельна дозволяє знизити ваги конструкцій на

30..40% , трудомісткість та тривалість будівництва – більше ніж на 30%, будівлі цієї будівельної системи мають високу просторову жорсткість, а тому їх висота в 16..22 поверхи стала нормою в масовій забудові великих міст;

3. Об´ємно-блочну систему, основану на механізованому монтажі об´ємно-просторових залізобетонних елементів вагою до 25 т, які встановлюють у рівнях перекриттів будівель. У порівнянні з панельним, об´ємно-блочне домобудівництво забезпечує зниження трудомісткості до 15%. Цю будівельну систему використовують при проектуванні житлових будинків, гуртожитків, готелів, пансіонатів висотою до 16-ти поверхів.

Вправа 9

Напишіть реферат статті

Стаття автора І. К. Нікітіна “Характеристика основних компонентів лакофарбових матеріалів” надрукована в навчальному посібнику “Будівельні матеріали”, виданому в місті Дніпропетровськ у видавництві “Книга” в 2001 році, розташована на сторінках 6 – 8.

З кожним роком до лакофарбових матеріалів і покриттів на їхній основі під­вищуються вимоги, що пов'язано з розвитком нових технологій та формуванням сучасних естетичних поглядів у споживачів. Це стосується не тільки захисних, але й декоративних покриттів, властивості яких визначаються фізико-хімічними по­казниками всіх компонентів лакофарбових матеріалів, плівкоутворювача та піг­менту.

Основними компонентами для приготування лакофарбових матеріалів є плівкотвірні (зв'язуючі) речовини, пігменти та наповнювачі (для надання визна­чених властивостей), розчинники, розріджувачі та цільові добавки. Змінити влас­тивості покриттів можна шляхом хімічної модифікації або застосуванням іншого (як правило, більш дорогого) плівкоутворювача, що веде за собою й заміну інших компонентів у композиції. Більш простим і ефективним є регулювання власти­востей лакофарбових матеріалів за рахунок використання різних добавок, які до­дають у невеликій кількості (від 0,02 до 3...5% залежно від призначення), їх час­то називають адитивами, інколи – «малими добавками» або «функціональними».

Адитиви – технологічні добавки, які інтенсифікують процеси диспергуван­ня пігментів, твердіння, змочування підкладки, усунення поверхневих дефектів на стадіях виготовлення, транспортування, зберігання фарб і формування пок­риття. До адитивів відносять сикативи, диспергатори пігментів, емульгатори, піногасники та ін. Наприклад, стійкість фарби до появи плісняви у вологих при­міщеннях підвищується при додаванні фунгіцидних та альгіцидних добавок, а стійкість лаку до дії сонячних променів – спеціальних ультрафіолетових фільтрів. Як правило, до складу фарби може входити до 40 компонентів, причому ади­тиви часто складають основну частину продукції фірм-продуцентів лакофарбо­вих матеріалів. Від того, наскільки якісно підібрані та змішані компоненти, зале­жить якість продукту.

Плівкотвірні (зв'язуючі) речовини призначені для забезпечення зчеплення між собою частинок пігменту, наповнювача й створення захисно-декоративної плівки з високими адгезійними властивостями до поверхні будівельного матеріа­лу. Від якості зв'язуючої речовини залежать технологічні й експлуатаційні власти­вості, а головне — довговічність лакофарбового покриття. Зв'язуючими речовинами у фарбових сумішах можуть бути природні та штучні плівкоутворювачі. До природних плівкоутворювачів можна віднести природні олії, які піддаються спеціальній обробці (оліфи), смоли природного поход­ження (бурштин, каніфоль), бітуми й асфальти, речовини тваринного походжен­ня (казеїн, міздрю), спеціально оброблену целюлозу. До штучних плівкоутворювачів відносять полімери (у полімерних фарбах, лаках, емалях); неорганічні в'яжучі речовини (у цементних, вапняних, цементно-вапняних та силікатних фарбах).

Полімерні зв'язуючі речовини — полімеризаційні й поліконденсаційні – засто­совують у складі фарбових сумішей та лаків разом із розчинником (водою або ор­ганічною речовиною), а також у поєднанні з оліфою або цементом (полімерце­ментні фарби). Класифікація полімерних плівкотвірних речовин може бути здійснена за та­кими ознаками:

• за видом сировини – природні плівкотвірні речовини й продукти їх пере­робки, синтетичні плівкотвірні речовини та продукти їх переробки;

• за молекулярною масою — олігомери й полімери;

• за будовою — лінійні, розгалужені й тривимірні (зшиті);

• за хімічним складом – гомополімери та сополімери;

• за здатністю до хімічних перетворень – термопластичні (не перетворюють­ся) та термореактивні (перетворюються).

Використання синтетичних полімерів значно скорочує витрату рослинних олій і природних смол на виробництво фарбових сумішей, розширює асортимент виробництва нових видів довговічних та економічних фарбових сумішей. Це та­кож дозволяє розширити номенклатуру лакофарбових матеріалів, поліпшити їхні властивості. Синтетичні зв'язуючі застосовують для отримання лаків, емалей, пастопо­дібних композицій і воднодисперсійних фарб.

Оліфи використовують як окремий вид матеріалу (часто з додаванням роз­чинників та сикативів) для ґрунтування й обробки дерев'яних та інших пористих поверхонь перед фарбуванням, але найчастіше – для виготовлення олійних фарб. Оліфи отримують переробкою рослинних олій (лляної, конопляної, тунгової) шляхом спеціальної обробки (окисленням або тривалим прогріванням при висо­ких температурах). Оліфа здатна «висихати» (твердіти) за рахунок окислення киснем повітря з утворенням м'яких еластичних плівок, які мають невисокі ме­ханічні й захисні властивості. Час висихання (утворення покриття) залежить від виду оліфи та умов твер­діння. Для прискорення цього процесу до композицій додають сикативи (прис­корювачі сушіння) у кількості 2...4%. Для характеристики й оцінки якості оліф визначають їхню в'язкість, колір, число омилення, кількість сикативу й розчинника, швидкість висихання, еластич­ність плівки тощо. Розрізняють такі групи оліф: натуральні, напівнатуральні (ущільнені) та штучні (синтетичні).

Натуральні оліфи – це продукти нагрівання до 16О...ЗОО°С (варіння) рослин­них олій при безперервному перемішуванні й продуванні крізь них повітря. Покриття, отримане після висихання натуральних оліф, має підвищену (по­рівняно з іншими видами оліф) водостійкість, еластичність, глянсуватість та атмосферостійкість. Натуральні оліфи застосовують у будівництві для одержання високоякісних фарбових речовин. Через дефіцитність сировини їх використовують лише для фарбування металевих конструкцій, віконних рам будівель, для деяких паст.

Напівнатуральні (ущільнені) оліфи – це в'язкі продукти варіння (при темпе­ратурі полімеризації 300°С) деяких напіввисихаючих та невисихаючих рослинних олій – соняшникової, соєвої, бавовняної. Ущільнення олій при одержанні таких оліф досягається окислювальною по­лімеризацією за допомогою продування крізь шар олії повітря, нагрітого до 150°С. Одержані в'язкі полімеризовані оліфи розбавляють до рідкої консистенції органічними розчинниками: скипидаром, бензолом, уайт-спіритом тощо. Напівнатуральні оліфи бувають таких видів: оліфа-оксоль, оксоль полімеризована, оксоль-суміш. Такі оліфи містять до 45% органічних розчинників і дозволя­ють економити натуральні олії. Оліфу-оксоль використовують для зовнішніх та внутрішніх малярних робіт, а також для розведення густотертих фарб, що вико­ристовуються для зовнішніх та внутрішніх малярних робіт, за винятком фарбу­вання підлоги. Плівки затверділих напівнатуральних оліф мають меншу (порівня­но з плівками натуральних оліф) еластичність та швидше старіють.

Комбіновані оліфи — гліфталева, пентафталева, перхлорвінілова тощо — міс­тять до 30% розчинника. Застосовують їх для розведення густотертих фарб для внутрішніх і зовнішніх покриттів дерев'яних (крім підлог), металевих та оштука­турених поверхонь.

Штучні (синтетичні) оліфи – це плівкотвірні речовини, одержані з нехарчових продуктів і такі, що на відміну від натуральних та напівнатуральних оліф не містять рослинних олій або можуть їх мати не більш як 3% за масою.

Найбільше застосовування в будівництві мають алкідні оліфи: гліфталева ГФ-166, пентафталева ПФ-283, які складаються з 50% алкідної основи й 50% уайт-спіриту, використовують також оліфи синтолову, сланцеву, кумароно-інденову, оліфу карбоноль, нафтеноль, лаколь, абієтоль, солеві оліфи тощо. Гліфталева оліфа є розчином гліфталевого полімеру в уайт-спіриті з додаванням до 35% розчинних солей (продукт нагрівання лляної олії, фталевого ан­гідриду і гліцерину).

Як зв'язуючі речовини також використовують клеї на основі природної або штучної сировини.

Клеї тваринні – міздровий, кістковий, казеїновий. Міздровий одержують розварюванням у воді міздрі (шкіряних покривів тварин) з наступним згущенням та сушінням розчину. Кістковий клей — продукт переробки клеючої речовини, що одержують із знежирених кісток тварин. Казеїновий клей – порош­коподібна суміш, що складається з казеїну, гашеного вапна, деяких мінеральних солей і гасу. Для приготування фарб на казеїнових клеях треба використовувати лише лугостійкі пігменти.

Клеї рослинні (декстрини) одержують обробкою крохмалю кислотою чи на­гріванням при 15О...2ОО°С. Декстриновий клей широко застосовують у фарбових речовинах, у складі шпатлівок, ґрунтовок.

Клеї штучні (полімерні) – розчини модифікованих природних полімерів у во­ді. У водно-клейових фарбових сумішах найчастіше використовуються у вигляді карбоксиметилцелюлози та метилцелюлози. Карбоксиметилцелюлоза – продукт хімічної переробки деревної целюлози, здатний набухати й розчинятися у воді. Ці клеї мають високу адгезійну здатність. Більшість з них застосовується для склеювання конструктивних елементів із деревини, бетону, сталі, скла та ін­ших матеріалів. Деякі з них (наприклад, полівінілацетатна дисперсія – продукт полімеризації вінілового спирту й ацетату у водному середовищі в присутності інших добавок) застосовуються при отриманні воднодисперсійних фарбових сумішей.

Пігментами називають тонкодисперні порошки, нерозчинні у зв'язуючій речовині й розчиннику, які здатні брати участь в утворенні непрозорого покрит­тя, надавати йому не тільки різних кольорів і відтінків, але й підвищувати міцність та довговічність. Пігмент, який одночасно є й наповнювачем, замінює час­тину об'єму лакофарбової суміші мінеральним стійким матеріалом з розвинутою поверхнею, що сприяє ослабленню напружень, які виникають внаслідок значної усадки полімеру. Пігмент зменшує швидкість протікання деструктивних процесів у покрит­тях, які виникають під дією теплоти й світла, підвищує їхню непроникність, а та­кож непроникність ґрунтовок (до яких пігменти додають у кількості 50...70% від маси зв'язуючої речовини), покращує стійкість до дії води, антикорозійну й хіміч­ну стійкість. При додаванні пігменту до складу лакофарбової суміші відбувається заміна суцільного товстого шару полімерного матеріалу тонкими прошарками між окремими частинками пігмента-наповнювача, що підвищує стійкість покрит­тя до зовнішніх впливів, збільшує його міцність, зменшує усадку, а тому й уса­дочні напруження в плівці покриття.

Вправа 10

Напишіть реферат статті

Стаття “Технологічні особливості будовиробництва” автора

Г. В. Гетуна надрукована в журналі “Будівельник” за № 3 у 2002 році на сторінках 7 – 9.

Будинки й споруди як об’єкти будівельного виробництва мають свої будівельно-технологічні особливості, які визначаються тим, що вони різноманітні за призначенням, експлуатаційними характеристиками й довговічністю; різноманітні за архітектурно-конструктивними та інженерно-технічними рішеннями; індивідуальні за природними й кліматичними умовами використання; мають значні габарити та масу, потребують значних витрат праці й часу.

Ознаками будівельного виробництва є такі: будівельна продукція нерухома й залишається на місці в процесі як створення, так і експлуатації, а робітники й технічні засоби переміщуються по фронту робіт; більшість будівельних процесів виконується на відкритому повітрі в умовах впливу погодно-кліматичних чинників і природних процесів; будівельна продукція створюється у визначених промислово-економічних умовах регіону, організаційно-технічних умовах певної будівельно-монтажної організації та конкретного будівельного майданчика.

Будівельний об’єкт – будинок або споруда в процесі зведення постійно змінює свої властивості й ступінь готовності, адже він знаходиться у безпреревному процесі поступової реалізації проекту, що обумовлює зміну умов виробництва на конкретному будівельному майданчику.

Будівельний майданчик – простір, в якому розташовано будівельний об’єкт, існуючі й тимчасові споруди, інженерні мережі й матеріально-технічні ресурси, необхідні для виконання будівельних робіт.

Під час створення будівельної продукції споживається велика кількість матеріальних ресурсів – предметів праці – будівельні матеріали, напівфабрикати, вироби й конструкції. Будівельні матеріали, як правило, характеризуються сталими за часом властивостями й поділяються на природні (пиломатеріали, камінь, пісок, глина ) та штучні ( цемент, вапно, скло ) матеріали , а за умовами роботи й призначення – на конструкційні ( природні та штучні кам’яні матеріали, в’яжучі речовини, метали, полімери, деревину, композиційні матеріали) і матеріали спеціального призначення (теплоізоляційні, акустичні, гідроізоляційні, покрівельні, антикорозійні, опоряджувальні).

Для напівфабрикатів характерна нестабільність фізико-хімічних і механічних властивостей у часі та необхідність їхньої обробки протягом регламентованого часу – це бетонні суміші, будівельні розчини, покрівельні мастики тощо.

До будівельних виробів належать попередньо виготовлені конструктивні елементи будинків і споруд – закладні деталі, арматурні сітки, дверні та віконні блоки, ферми, колони, балки, блок-кімнати тощо. Вироби, що мають найбільший технічно можливий ступінь укрупнення й готовності, називаються будівельними конструкціями.

Основна маса будівельних матеріалів, виробів і напівфабрикатів виготовляється на підприємствах промисловості будівельних матеріалів і підприємствах будівельної індустрії або постачається іншими галузями народного господарства, а деяка частина – безпосередньо на будівельному майданчику, приоб’єктних полігонах чи виробничих базах.

Використання будівельних матеріалів і виробів, які не мають супроводжувальних документів (паспорта, сертифіката), що підтверджують відповідність якісних показників їх вимогам державних стандартів або технічних умов, а також товарного знака (заводської марки), заборонено.

Для створення будівельної продукції потрібно мати засоби праці – спеціальні технічні засоби, які за призначенням і характером використання поділяють на знаряддя праці, будівельну оснастку та інвентар. Знаряддя праці – будівельні машини, ручний та механізований інструмент. За допомогою знарядь праці робітники безпосередньо впливають на предмети праці для зміни їхнього положення, форми, внутрішнього стану, властивостей тощо.

Будівельна оснастка – це допоміжні технічні засоби, за допомогою яких забезпечують потрібне положення робітників , предметів та знарядь праці у просторі або надають необхідної форми, розмірів і положення в просторі матеріальним елементам під час їхнього перетворення у будівельну продукцію – пристосування (траверси, стропи, захоплювачі, причалки, розчалки, підкоси, кондуктори, шаблони).

Будівельний інвентар – засоби технічного оснащення робочих місць і будівельного майданчика, за допомогою яких забезпечуються: безпечні й зручні умови праці (освітлювальні пристрої, тимчасова огорожа, елементи заземлення та захисту від блискавки); збереження матеріалів і підручного інструменту (бункери, контейнери, касети); технологічні потреби в енергоносіях (парові й водогрійні котли, трансформатори, зарядні апарати); умови для безпечної і нормальної експлуатації будівельних машин і механізмів (сигнальні пристрої та обмежувачі руху, пристрої для очищення й миття будівельної техніки) тощо.

Важливими чинниками підвищення ефективності будівельного виробництва є раціональне використання матеріально-технічних і енергетичних ресурсів, удосконалення форм і методів праці та впровадження ефективних методів технологічної підготовки виконання будівельних процесів.

Комплекс цих питань є складовою частиною технології будівельного виробництва. Технологія – сукупність методів обробки, виготовлення, зміни внутрішнього стану, властивостей, форми матеріалу, напівфабрикатів у процесі виробництва продукції. Будівельні технології формуються за результатами прикладних досліджень, які розкривають закономірності ефективного застосування фізичних, хімічних, біологічних, соціально-економічних та інших природних і штучних процесів або явищ. Такі дослідження є предметом технології будівельних процесів як науки.

Вправа 11

Напишіть реферат та анотацію статті

Стаття автора А. Н. Малишка “Полімери в будівництві” надрукована в книзі “Оцінка технічного стану будівельних конструкцій”, виданій у місті Київ у видавництві “НМЦ Держкомнаглядохоронпраці України” в 2005 році, розташована на сторінках 15 – 19.

Полімерні матеріали використовують для виготовлення великогаба­ритних виробів (ванни, раковини тощо), які пресують з армованих термореактив­них полімерів або виготовляють методом вакуумного формування з термоплас­тичних полімерів. Ці вироби мають значно меншу масу, ніж металеві чи кераміч­ні, високі експлуатаційні та естетичні властивості.

Застосовування полімерних (синтетичних) клеїв у будівництві є вигідним з багатьох точок зору, при цьому не лише знижується витрата традиційних мате­ріалів та затрати на будівництво, а й підвищуються техніко-економічні показни­ки споруд. Синтетичні клеї (ГОСТ 28780; ГОСТ 4.228) – це розчини, розплави чи дис­персії полімерів, а також оліго- та мономерів, здатних прилипати до поверхонь різних матеріалів і при твердінні з'єднувати ці матеріали. Розрізняють клеї термопластичні й термореактивні, а також холодного й гарячого твердіння. Механізм ствердіння може бути пов'язаний з охолод­женням розплаву, випаровуванням розчинника, реакціями поліконденсації олігомерів та полімеризації мономерів.

На основі термопластичних полімерів виготовляють полівінілацетатні, пер­хлорвінілові, поліамідні, поліакрилові, каучукові клеї. Їх використовують для кріплення опо­ряджувальних матеріалів, вбудованих меблів, склеювання піно- та поропластів. Для силового склеювання (міцність при рівномірному відриванні понад 0,7 МПа) використовують клеї на основі термореактивних полімерів: епоксид­них, фенолформальдегідних, карбамідних, поліефірних та поліуретанових. Ці клеї відрізняються високою адгезією, водостійкістю, стійкістю до вібраційних навантажень та теплостійкістю. Недоліками деяких полімерних клеїв є висока токсичність у період виготов­лення та склеювання (епоксидні клеї), а також під час експлуатації (фенолформальдегідні клеї). Клеї на основі термореактивних полімерів застосовують при склеюванні алюмінію, сталі та інших металів, кераміки, скла, бетону, деревини.

Широке застосування полімерних матеріалів у будівництві передбачає під­вищені вимоги до їх довговічності та надійності при експлуатації. Однією з найважливіших властивостей полімерних матеріалів є висока корозійна стійкість. Однак і полімерні матеріали не є універсальними. Ступінь корозійної стійкості залежить від властивостей, виду, хімічного складу агресивно­го середовища та умов його впливу. Вплив агресивного середовища на полімерні матеріали може проявлятися в зміні їхньої структури та властивостей. При цьому матеріал у середині може руйнуватися, але зовні лишатися неушкодженим.

Корозія полімерів – результат подолання сил взаємодії між їх атомами чи молекулами, але може виникати також під впливом різних окиснювальних аген­тів, термічного, радіаційного, механічного впливу та інших енергетичних факто­рів, а також при хімічній взаємодії з різними агресивними середовищами. При цьому в полімерах проходять різноманітні деструктивні процеси. Окиснювальна деструкція полімерів виникає під впливом кисню повітря чи озону. Крім того, у реальних умовах зберігання чи використання матеріалів на полімер впливають сонячні промені, волога, тепло. Зміни, які виникають під впливом, обумовлюють старіння матеріалів. На початковій стадії окиснювальної деструкції полімеру починається при­єднання кисню до деяких ланок макромолекул. Швидкість цієї реакції визнача­ється хімічним складом ланок, швидкістю дифузії кисню в товщу полімеру та співвідношенням площі поверхні виробу до його об'єму. Таке приєднання кисню викликає утворення різних функціональних груп, які обумовлюють збільшення полярності полімеру, що призводить до погіршення діелектричності, зменшення пружності та підвищення температури крихкості.

Утворення перекисних чи гідроперекисних груп прискорюється з підведенням концентрації кисню в полімері та зі збільшенням температури. Опромінен­ня світлом, особливо ультрафіолетовою частиною спектра, активізує цей процес. Такі групи легко розкладаються до вільних радикалів, які ініціюють процес окиснення. Подальші реакції радикалів можуть призвести до зниження молекулярної маси чи зшивання полімеру, що обумовить різку зміну властивостей і призведе до його деструкції. Термічна деструкція виникає під дією тепла, а іноді при одночасній дії тепла та кисню може утворюватись термоокиснювання. Для протидії полімеру окиснювальній чи термічній деструкції до його складу вводять добавки проти старіння (феноли, аміни) чи стабілізатори (солі свинцю, кадмію, барію, кальцію). Стабілізатори чи добавки проти старіння не повинні погіршувати фізико-механічні властивості полімеру, і тому їх вводять у кількості, що не перевищує 2%.

Радіаційна деструкція полімерів проходить під впливом випромінювання «високої енергії» чи «іонізуючого випромінювання» (рентгенівські промені, трони, протони та ін.). Їх дія полягає в збудженні й іонізації окремих ланок мак­ромолекул. Збудження, тобто переведення електронів на більш високий рівень, а також іонізація, що зв'язана з «вириванням» електронів, надають макромолекулам ста­лість, полегшуючи деструкцію полімеру. Залежно від типу полімеру й тривалості опромінювання, деструкція супроводжується виділенням низькомолекулярних газоподібних речовин (водню, хлору, азоту, метану).

Механічна деструкція полімерів відбувається під дією механічних наванта­жень, що перевищують границю міцності матеріалів. Така деструкція в присут­ності кисню повітря може прискорюватися.

Біологічна деструкція – дія мікроорганізмів, комах на вироби з синтетичних полімерних матеріалів. Мікроорганізми знижують гігієнічність виробів та погір­шують їхній зовнішній вигляд. Пігменти мікроорганізмів здатні перефарбовувати полімерні матеріали так, що навіть після видалення плісняви на їхніх поверхнях залишаються плями сірого, зеленого, чорного, фіолетового чи рожевого кольорів. Пліснява сприяє конденсації водяної пари й погіршує властивості матеріа­лу. Метаболіти, у тому числі ензими, можуть викликати деструкцію самого полі­меру, що проявляється у втраті блиску чи «травленні» поверхні. Деякі види пліс­няви та бактерій використовують для себе як поживне середовище пластифікато­ри чи наповнювачі, що входять до складу полімерного матеріалу, і цим приско­рюють старіння виробу. Іноді пліснява проростає навіть крізь плівки з полімер­них матеріалів.

Більшість природних високомолекулярних сполук чи їхніх похідних – дже­рело харчування для мікроорганізмів. Навпаки, більшість синтетичних полімер­них матеріалів не є поживним середовищем для мікроорганізмів, і у присутності їх розмноження останніх пригнічується. Однак присутність у пластмасі наповню­вачів, пластифікаторів, стабілізаторів, які є джерелами вуглецю, може спричиня­ти руйнування виробів, виготовлених навіть з достатньо стійких полімерів.

Хімічна деструкція полімерних матеріалів виникає при хімічній взаємодії їх з навколишнім середовищем. Хімічні реакції макромолекулярних і органічних низькомолекулярних речо­вин підпорядковані однаковим закономірностям, але проходять по-різному.

Гетероланцюгові полімери (поліаміди, тіоколи, силоксани, поліефіри та ін.) порівняно легко розпадаються під дією гарячої води, кислот, лугів. Карболанцюгові полімери в цілому значно більш стійкі до агресивних середовищ.

Молекулярна гратка полімеру належить до найменш міцних, а енергія роз­риву зв'язків атомів у органічних вуглеводневих сполуках значно менша, ніж у молекулах більшості неорганічних речовин, широко застосовуваних у будівниц­тві. Цим і обумовлені невисока робоча температура, при якій можлива експлуатація пластмас, а також їхня схильність до окиснювальних процесів, які призво­дять до зміни як фізико-хімічних, так і технічних показників властивостей полі­мерних матеріалів. Особливо швидко ці процеси, які називають старінням, проходять при ком­бінованому впливі кисню повітря та ультрафіолетового випромінювання, а також при підвищенні температури навколишнього середовища. При цьому реакції мо­жуть розвиватися у двох напрямках: перший з них пов'язаний з деструкцією, під якою розуміють сукупність процесів, які призводять до зменшення довжини мо­лекул полімеру, тобто до їх руйнування; другий напрямок, навпаки, призводить до агрегування молекул чи до об'єднання ланок молекул, що обумовлює змен­шення еластичності, підвищення жорсткості полімеру та збільшення не тільки міцності, але і крихкості виробів на його основі.

У матеріалах, що працюють під навантаженням, зазвичай виникає сітка мікротріщин та інших дефектів, які призводять практично до повної втрати струк­турно-механічних властивостей конструкції або споруди. Механізм руйнування багатьох полімерів, так само як і процес їх утво­рення, – ланцюговий. Це дозволяє пропонувати в якості ефективних спосо­бів гальмування процесів руйнації обрив ланцюгів, зменшення вірогідності їх зародження. Практика довела, що велику роль при цьому мають наповнювачі, які пе­рестають бути інертними матеріалами та беруть участь у хімічних процесах. Деякі з них (наприклад, сажа, яку вводять у поліетилен) блокують вільні зв'язки на кінцівках молекул полімеру й знижують таким чином його реакційну спроможність. Інші наповнювачі, не пропускаючи чи відбиваючи сонячні проме­ні, зменшують вірогідність розвитку ланцюгових процесів. Деякі наповнювачі мо­жуть виконувати функції антиокиснювачів.

При введенні в полімери тих чи інших наповнювачів зазвичай враховують сукупність властивостей, які вони надають пластмасам. Наприклад, у разі вико­ристання різної кількості тонкодисперсних наповнювачів полімерні матеріали набувають більшої твердості та міцності. З точки зору фізико-хімічних процесів, що обумовлюють такі зміни, роз­глядають взаємодію зв'язуючої речовини з наповнювачем, яка проходить на ме­жі поділу фаз. При цьому необхідна спорідненість між наповнювачем і зв'язу­ючим компонентом для отримання міцної та довговічної пластмаси.

Вправа 12

Напишіть реферат та анотацію статті

Стаття авторів В.М. Барабаша, Ф.Є. Клименка “Загальні відомості про галузі та перспективи застосування металевих конструкцій ” надрукована в підручнику “Металеві конструкції”, виданому в місті Львів у видавництві “Світ” у 1994 році, розташована на сторінках 10 – 11.

У будівництві застосовуються різноманітні мета­леві конструкції, форма й конструктивне вирі­шення яких найчастіше визначаються призначен­ням:

елементи металевих чи змішаних каркасів вироб­ничих будівель — балки, прогони, ферми, ригелі, колони, зв'язки тощо;

листові конструкції, до яких належать трубо­проводи великих діаметрів, ємності для зберігання рідин (резервуари), газів (газгольдери), сипких ма­теріалів (бункери і силоси), споруди і установки ме­талургійних, нафтопереробних, хімічних вироб­ництв, об'єктів енергетики (захисні та несучі обо­лонки домен, повітронагрівачів, ректифікаційних колон, реакторів тощо);

висотні споруди — вежі і щогли ліній радіо- та телезв'язку, мереж електропередач, бурові вежі, геодезичні знаки, димові та вентиляційні труби;

конструкції автомобільних та залізничних мо­стів, естакади підприємств;

рухомі конструкції мостових, баштових і пор­тальних кранів, великих екскаваторів, гідротехніч­ні споруди тощо;

каркаси багатоповерхових (висотних) цивільних будівель;

великопролітні конструкції покрівель ангарів, цехів авіа-, судно- та машинобудування, лабора­торій, громадських споруд (театрів, кіноконцерт­них залів, ринків, критих стадіонів, виставочних павільйонів);

інші конструкції, до яких висувають особливі вимоги, наприклад, пов'язані з дослідженнями кос­мосу, атомною енергетикою тощо.

Широке впровадження металевих конструкцій у будівництві є наслідком таких основних позитивних характеристик: висока надійність, яка зумовлена однорідністю металу; легкість (через високі міцності та модулі пруж­ності сталей і алюмінієвих сплавів металеві конст­рукції мають меншу масу порівняно з аналогічними залізобетонними чи дерев'яними); індустріальність (металеві конструкції виготов­ляються з готових прокатних, пресованих чи гнутих профілів, найчастіше на високомеханізованих під­приємствах, монтуються спеціалізованими організа­ціями з мінімальними затратами ручної праці, ма­ють високий ступінь заводської готовності); непроникність для рідин та газів, високі захис­ні властивості від впливу іонізуючих та інших шкід­ливих випромінювань.

Одночасно суттєвими є й недоліки, а саме: недостатня корозійна стійкість, спричинена ви­сокою хімічною активністю металу внаслідок взає­модії з різними реагентами середовища і його руйну­ванням при переході в оксиди, солі та інші сполуки; мала вогнестійкість унаслідок швидкого нагрі­вання елементів металевих конструкцій до темпера­тури переходу в пластичний стан через високу теп­лопровідність металу та невеликі розміри перерізів. У сталях уже при температурах, вищих за 200⁰ С, спостерігається зменшення модуля пружності, що призводить до зростання деформації конструкцій, а при 600⁰ С вони повністю переходять у пластичний стан. Алюмінієві сплави переходять у пластичний стан при температурах, близьких до 300⁰ С.

Сучасний підхід до застосування металевих кон­струкцій передбачає створення оптимальної конст­руктивної форми, економічної на всіх етапах виготовлення та експлуатації. Основні крите­рії її вибору: відповідність функціонального призначення бу­дівлі та споруди умовам експлуатації й технологіч­ним вимогам виробництва; достатня несуча здатність, надійність і довговіч­ність; якнайменші маса та трудомісткість виготовлення й монтажу конструкцій; мінімальна вартість як кожної окремої конструк­ції, так і будівлі в цілому; висока швидкість монтажу; відповідність умовам потокового високомеханізованого й автоматизованого виготовлення (наймен­ша кількість типорозмірів конструкцій, зручні для переміщення потоковими лініями габарити елемен­тів, можливість поділу конструкцій на частини, що поступово укрупнюються); естетичність зовнішнього вигляду; зручність догляду під час експлуатації.

На сучасному етапі розвитку капітального бу­дівництва простежується тенденція до зростання обсягів споживання металу. Разом з тим обме­женість сировинної бази та енергетичних ресурсів диктують вимогу зменшення металомісткості про­дукції. У будівництві найсуттєвіша економія металу до­сягається при підвищенні його міцнісних характе­ристик, тобто при застосуванні сталей підвищеної і високої міцності та ширшому запровадженні алюмі­нієвих сплавів, економічних профілів і прогресив­них конструктивних форм.

Останнім часом налагоджено виплавку сталей з карбонітридним зміцненням, придатних для зварних конструкцій. Для відповідальних конструкцій вико­ристовуються сталі з межею текучості 450...600 МПа. Розроблені й запроваджені у виробництво високо­міцні, економно леговані сталі з межею текучості 750 МПа для зварних конструкцій. Ведуться дослід­ження нових марок сталі з межею текучості до 900 МПа, створено та запроваджено атмосферостійкі сталі, які мають підвищені антикорозійні властивос­ті. Розробляються нові економічні марки напівспокійних сталей з межею текучості 330...360 МПа, що не містять дефіцитних легуючих домішок.

Дедалі ширше визнання отримують конструкції алюмінієвих сплавів. Дослідження свідчать, що для прольотів, які перевищують 50 м, такі конструкції економніші за сталеві. Особливо ефективні рухомі конструкції кранових мостів, кранів-перевантажувачів, розвідних мостів та інші. Але все ж найширше застосування алюмінієві сплави матимуть в огороджувальних конструкціях.

Активні дослідження й практичні випробовування ве­дуться в напрямі оптимізації форми прокат­них і холодноформованих профілів та розширення їх сортаменту, особливо таких широковжива­них, як двотаврові, швелерні, кутникові, трубні тощо. Створення попередньо напружених металевих конструкцій з штучним регулюванням зусиль дає змогу досягнути сприятливого розподілу останніх шляхом активного втручання в роботу окремих кон­струкцій чи їх систем і таким чином зменшити витра­ту металу.

Особливий інтерес викликають конструктивні форми стрижнів чи поверхонь, які працюють лише на розтяг. Ідея використання розтягнутих елементів випливає з суті роботи сталі. При розтягу маса елемента обернено пропорційна межі міцності мате­ріалу. Тому підвищення механічних характеристик супроводжується зменшенням площі перерізу і, відповідно, маси. На відміну від розтягнутих у стис­нутих елементах і елементах, які згинаються, зменшення маси не пропорційне зростанню механічних характеристик, оскільки жорсткість таких еле­ментів мало пов'язана зі зміною міцності ма­теріалу.

На стадії виготовлення та монтажу найбільший ефект дає уніфікація об'ємно-планувальних рішень і типізація конструктивних форм, яка зумовлює зро­стання повторюваності вузлів окремих деталей, еле­ментів конструкцій і тим самим сприяє підвищенню рівня механізації та автоматизації процесів. Крім того, проекти багаторазового використання (у тому числі типові) відзначаються стараннішою проробкою й вищим технічним рівнем. При їх використанні еко­номія сталі досягає 10 %, а продуктивність праці зростає на 10...12 %.

Перспективним є створення несучих і огороджу­ючих конструкцій, які складаються таким чином, що елементи всієї будівлі чи її частини після виготов­лення на заводі в контейнері або у вигляді габарит­ної відправної марки подаються на монтаж, де їх найпростішими способами (наприклад, у процесі піднімання) розправляють і встановлюють у проект­не положення. Останнім часом розроблені плоскі та просторові конструкції такого типу у вигляді кроквяних систем, циліндричних і кулястих склепінь та інші.

Вправа 13

Напишіть реферат та анотацію статті

Стаття “Декоративний бетон і фібробетон” автора

І.Р. Панкратова надрукована в журналі “Будівельне матеріалознавство” за № 1 у 1998 році на сторінках 3 – 5.

Для одержання білих і кольорових бетонів застосовують білі, кольорові й різні мінеральні або органічні пігменти. Для освітлен­ня білого цементу, коли необхідно одержати особливо світлі бетони, до його складу вводять двооксид титану (1 ...2 % від маси цементу). Найчастіше застосовують мінеральні пігменти, які в своїй більшості є оксидами або солями різних металів. Ці пігменти вводять у кількості 1 ...5% маси цементу залежно від їх покривності, щільності й інших властивостей. Пігменти дозволяють одержати широку гаму кольорів: від чорного (оксид заліза) і зеленого (оксид хрому) до фіолетового (оксид марганцю) і чорного (перекис марганцю). До білих пігментів відносять крейду або вапняк, до чорних – сажу, до жовтих – вохру, яка є сумішшю каоліну з оксидом заліза. Застосовуючи змішані пігменти, одержують бетони різних кольорів і тонів. Останнім часом одержано різні органічні пігменти і фарбники (анілінові та ін.), які забезпечують інтенсивне забарвлення бе­тону при введенні їх у кількості всього 0,1...0,2% від маси це­менту при високій світлолугостійкості.

Для одержання достатньої щільності й кольорової виразнос­ті поверповерхні декоративного бетону порівняно зі звичайним бето­ном застосзастосовують деяке збільшення витрати цементу. Так, при крупності заповзаповнювача до 10 мм витрата цементу складає 450...500 кг/м³.

Як кольорові бетони широко застосовують дрібнозернисті бетони. Оптимальними з точки зору одержання декоративної якості є склади 1:2; 1:3 при витраті цементу, близького до нормальної густо­ти цементного тіста (без урахування кількості води для змочу­вання поверхні заповнювачів). Витрату води в кольорових бетонах визначають попередні­ми випробуваннями, а потім постійно контролюють, оскільки навіть невеликі відхилення у витраті води тягнуть за собою по­мітні зміни кольору бетону. Для формування виробів із кольоро­вих бетонів застосовують пластичні й досить жирні бетонні су­міші, які добре формуються у більш стійкі до розшарування.

Для зменшення витрати води й цементу, підвищення довго­вічності виробів використовують хімічні добавки – пластифіка­тори, суперпластифікатори, а також комплексні добавки на їх основі. Для підвищення довговічності матеріалу й для боротьби з висолами, які можуть з'являтися на поверхні кольорових бето­нів у період їх експлуатації, застосовують гідрофобізатори, активні тонкомелені мінеральні добавки, які здатні зв'язувати гід­рати оксиду кальцію, що виділяється в процесі гідратації цемен­ту. Застосовують також просочування кольорових бетонів полімерами.

У кольорових бетонах застосовують чисті кварцові піски, бажано світлих відтінків, без домішок частинок оксидів заліза, які надають бетону сірий колір. Як крупні заповнювачі можуть застосовуватися світлий вапняк і доломіт, а також відходи каменедроблення у вигляді піску й щебеню із мармуру, відсіву граніту, туфу й т.п. Крупний заповнювач, як правило, не надає особливого кольору декоративному бетону. На колір бетону вплива­ють дрібні частинки заповнювача з розмірами не більше 0,3 мм. Щоб зменшити розшарування кольорового бетону й домог­тися однорідності забарвлення, застосовують повітровтягуючі добавки, а також уводять у невеликих кількостях тонкі фрак­ції деяких матеріалів: жирного вапна, тонкомеленого вапняку тощо.

Бетонну суміш треба берегти від забруднення при приготу­ванні, транспортуванні та укладанні у форми. Тривалість змішу­вання сумішей для кольорових бетонів дещо більша, ніж для звичайних бетонів. Форми для виготовлення виробів повинні бути хімічно нейтральними, жорсткими, чистими й водонепроникни­ми. Найчастіше застосовують сталеві форми з різноманітним рельєфом і високою якістю поверхні.

Для формування виробів доцільно застосовувати глибинне вібрування, що забезпечує добре заповнення форм навіть склад­ної конфігурації – при глибинному вібруванні зменшується повітровтягування

в бетонну суміш на межі бетону й форми. Вико­ристовують також ударне формування і низькочастотне віб­рування.

При бетонуванні виробів із кольорових бетонів треба засто­совувати спеціальні композиції для змащування форм, наприклад, на основі парафіну або воску, які не забруднюють лицьову по­верхню бетону. При тепловій обробці можлива деяка зміна кольору, на що потрібно звернути увагу при визначенні складу й підбору пігмен­тів.

При збереженні на складах і при транспортуванні готових виробів потрібно захищати їх поверхню від забруднення й ударів, щоб запобігти пошкодженню. У деяких випадках вироби із кольо­рових бетонів покривають плівками, або використовують при перевезенні спеціальні контейнери й способи кріплення.

Для підвищення художньої виразності декоративних бетонів застосовують спеціальні операції, які дозволяють оголити запов­нювач і показати оригінальну текстуру бетону, яка може імітувати різні види

гірських кам'яних порід або мати оригінальну фактуру. У цьому випадку для одержання декоративного бетону, крім застосування білого цементу, пігментів і добавок, вико­ристовують дрібний і крупний заповнювачі, які збагачують струк­туру бетону. Йдеться про застосування подрібненого марму­ру, граніту, базальту, слюди, кольорового скла й тому подібних матеріалів.

Для підвищення декоративного рівня поверхні такий бетон піддають спеціальній обробці бучардою й троянкою або пнев­матичним ударним інструментом, піскоструменевим апаратом, а також шліфуванням і поліруванням. Для оголення заповнюва­чів застосовують спеціальні уповільнювачі тверднення бетону на поверхні контакту з опалубкою або формою. При шліфуванні застосовують заповнювачі, які легко шліфуються й поліруються, наприклад, мармур.

У будівництві широко застосовують вироби з оголеною структурою заповнювача, наприклад, гранітного щебеню, для чого на поверхню форми або бетону наносять спеціальні упо­вільнюючі тверднення (наприклад, розчини декстрину, цукрової патоки і т.п.). Уповільнення тверднення відбувається тільки в тонкому поверхневому шарі бетону. У результаті цей шар має невелику міцність після розпалубки й легко знімається водяним струменем, жорсткими щітками або піскоструменевою оброб­кою.

Вироби із декоративного бетону повинні зберігати свої влас­тивості протягом тривалого часу.

Для цього застосовують спе­ціальні способи консервації поверхні, наприклад, флюатування, гідрофобізацію, обробку полімерами (наприклад, кремнійорганічними сполуками). Така обробка підвищує стійкість бетону й за­безпечує зберігання зовнішнього вигляду його поверхні протя­гом тривалого часу без спеціального догляду.

Декоративні бетони застосовують для різноманітних конструк­цій: огороджувальних конструкцій громадських і житлових буді­вель, елементів фасадів, малих декоративних і малих архітектурних форм і скульптур, інтер'єрів і т.п. При виготовленні виробів із використанням кольорових і декоративних бетонів часто застосовують двошарові конструкції, в яких верхній лицьовий шар виконується з кольорового або декоративного бетону, а основний обсяг конструкції зі звичайного бетону. Такі рішення дозволяють досягти значного економіч­ного ефекту, оскільки вартість декоративних бетонів значно вища в порівнянні зі звичайним бетоном.

Одним із особливостей і недоліків цементного бетону є його низький опір при випробуванні на згин і осьовий розтяг. Цей наслідок можна значною мірою ліквідувати й таким чином підвищити якість бетону як будівельного матеріалу, якщо застосувати армування його дисперсними волокнами. Невеликі відрізки тонких металевих матеріалів або волокна з інших матеріалів для армування бетону дістали назву «фібри», а дисперсно-армований такими волокнами бетон дістав назву – «фібробетон».

Фібробетон відрізняється підвищеною тріщиностійкістю, міцністю при розтягуванні і згинанні, ударною в’язкістю, опором стираності. Вироби й конструкції з фібробетону можна виготовлювати без армування спеціальними сітками й каркасами зі звичайної арматури, що значно спрощує технологію виробництва виробів, знижує трудомісткість процесу.

Для дисперсного армування бетону можна застосувати різні металеві і неметалеві волокна. Це може бути тонкий дріт діаметром 0,1...0,5 мм, нарублений довжиною 10..50 мм. Найкращі результати дисперсного армування досягнуто при застосуванні фібр діаметром приблизно 0, 3 мм і довжиною 25 мм. При збільшенні діаметра фібр (більше 0,6 мм) різко зменшується ефективність впливу дисперсного армування на міцність бетону. Крім металевих волокон, можна застосувати скляні волокна, базальтові, азбестові тощо. Скляні волокна мають діаметр порядку кількох десятків мікрон і довжину 20 – 50 мм. Вони мають високу міцність при розтягуванні, а модуль деформації більш високий, ніж у цементного каменю.

Ефективність впливу різних видів волокон на властивості бетону залежить від співвідношення модулів пружності волокон і бетону (3 – 9 % за масою), що складає 70 – 200 кг фібри на 1 м³ бетонної суміші. При цьому міцність бетону на розтягування збільшується на 10 – 30 % і значно підвищується опір бетону ударом, його границя втомленості й зносостійкість. При армуванні бетону дисперсними волокнами в процесі навантаження його руйнування відбувається не одразу, а поступово. Спочатку в бетоні утворюються мікротріщини, які поступово збільшуються. Утворення тріщин відбувається при значно більшій відносній деформації, ніж у звичайному бетоні. При дії на фібробетон механічних або теплових ударів бетон тривалий час забезпечує захист арматури.

У технології фібробетону найбільш складна й тонка операція введення волокон у заміс. Бетонна суміш із фібрами схильна до грудкування, а фібри можуть злипатися, що значно погіршує властивості бетонної суміші та її здатність до ущільнення й забезпечення гомогенної структури. Тому для кращого приготування суміші застосовують різні способи: уводять фібру в останню чергу в попередньо змішану суміш цементу, води й заповнювачів або змішують спочатку заповнювачі й волокна, а потім додають цемент і воду. Іноді для приготування суміші використовують особливі види змішувачів. У деяких випадках використовують одночасне набризкування волокна й дрібнозернистої бетонної суміші.

Дисперсна арматура добре захищена від корозії щільним цементним каменем. Але в деяких випадках стальні фібри захищають спеціальними покриттями, які не тільки підвищують стійкість фібрових арматур до корозії, але й сприяють покращенню зчеплення між фібрами та бетоном. При цьому міцність бетону при розтягуванні і його тріщиностійкість збільшується на 20...40%.

Вправа 14

Напишіть анотацію статті

Стаття автора М. Г. Ярмоленка “Різновиди покриттів у будівництві” надрукована в навчальному посібнику “Технологія будівельного виробництва”, виданому в місті Київ у видавництві “Наука” в 2003 році, розташована на сторінках 3 – 7.

Покриття (дах) – це верхня огороджувальна конструкція будівлі та споруди для захисту приміщень від зовнішніх кліматичних факторів і впливів атмосферних опадів, вітру, сонячного опромінювання. Конструкцію покриття у вигляді суміщених чи горищних (прохідних, напівпрохідних або технічних) дахів призначають з урахуванням функціонального призначення будівлі, її конфігурації, архітектурно-будівельних і економічних вимог, забезпечення надійного відведення води з покрівлі, а також кліматичних районів будівництва.

Суміщене покриття – це верхня огороджувальна конструкція будівлі або споруди, в якій паро-, тепло- і водоізоляційні шари укладені один поверх одного безпосередньо на поверхню несучих елементів покриття. За наявності в складі покриття теплоізоляційного шару суміщене покриття називають теплим, а при його відсутності – холодним. Суміщене покриття називають експлуатованим за наявності на його поверхні захисного облицювання, яке запобігає руйнуванню покрівлі у випадку використання покриття як зони відпочинку або зони постійного нагляду за встановленим на ньому обладнанням.

Горищне покриття – це верхня огороджувальна конструкція будівель і споруд із замкнутим повітряним простором (горищем), що утворюється поверхнею горищного перекриття, фризовими стінами й покриттям (покрівлею), яке функціонально використовують для вбудованих житлових приміщень – мансард; як елемент вентиляційної системи – тепле або відкрите горище; для розміщення інженерного обладнання – технічне горище; для зберігання кормів і підстилки для худоби тощо або яке функціонально не використовують.

Покрівля – це поверхневий елемент покриття (даху), який захищає будівлю або споруду від проникнення атмосферних опадів у вигляді дощу й талого снігу. Покрівля – відповідальний конструктивний елемент будівлі, надійність та довговічність якої суттєво впливає на її нормальну експлуатацію. Конструкції покрівель містяться в складних умовах: вплив атмосферних опадів, дія різниці температур, навантаження від снігу, вітру й деяких факторів як зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Спектр покрівель за конструктивними рішеннями й геометричними формами дуже різноманітний, а тому існує велика кількість покрівельних матеріалів. Найбільш уживані матеріали для покрівельних робіт можна об'єднати в декілька груп: мастикові, рулонні, штучні, монолітні та напилені.

У промисловому будівництві найчастіше використовують мастикові та рулонні покрівлі. Матеріалом для мастикових покрівель є мастики на основі нафтопродуктів, полімерів та їх комбінацій. Мастика являє собою рухому однорідну масу, яка після нанесення та твердіння перетворюється в монолітний покрівельний шар. До складу мастики входить в’яжуча речовина, розчинник, наповнювачі та різні добавки. Залежно від температури укладання, мастики бувають гарячими і холодними. Як в’яжучий матеріал використовують бітумні, бітумно-гумові, бітумно-полімерні, полімерні та дьогтьові матеріали. Наповнювачі, які використовують для виготовлення мастик, поділяють на волокнисті (азбест, коротковолокниставата, скловолокно),

пилоподібні (тальк, вапняк, доломіт, трепел, вугільна пилюка) і комбіновані. Розчинники використовують для приготування холодних мастик. Найбільш поширеними розчинниками є бензин, гас, сольвент, уайт-спірит, солярне мастило, гудрон тощо. Наповнювачі вводять у мастики для підвищення їх теплостійкості та економії в’яжучого матеріалу, розчинники – для можливості використання мастик у холодному вигляді. Для підвищення еластичності мастик до їх складу вводять полімери, у результаті отримують сучасні бітумно-полімерні мастики. Полімерні мастики виготовляють на основі полімерів без розчинників. Надання мастикам необхідного кольору здійснюють уведенням до їх складу барвників у заводських умовах або під час приготування мастики на місці використання. Захисний шар на сучасних типах мастик можна не застосовувати, тому що пофарбована в масі мастика має необхідні декоративні властивості, а сам матеріал достатньо стійкий до атмосферних впливів.

Сучасні мастики використовують без розігріву (холодні мастики) і поділяють на однокомпонентні та двокомпонентні. Однокомпонентну мастику на розчинниках поставляють у готовому для споживання вигляді, а її твердіння відбувається при вивітрюванні розчинника, чому перешкоджає герметична тара. Тому термін її використання рідко перевищує три місяці. Двокомпонентну мастику поставляють у вигляді двох хімічно малоактивних складників, які порізно можуть зберігатися 12 і більш місяців. Важливим технічним показником мастик є адгезія до основи, яка виражається величиною сили, що прикладена до матеріалу, з метою відриву або зсуву від поверхні, яку ізолюють.

Для мастик однією із найважливіших характеристик є показник місткості сухого залишку, тобто кількість речовини, яка залишається на поверхні після нанесення й твердіння мастики на розчинниках. Цей показник виражається у відсотках від об’ємної витрати нанесеної мастики й означає, що при малому сухому залишку збільшуються витрати мастики для утворення заданої товщини плівки. У більшості мастик сухий залишок знаходиться в межах від 20% до 70%. Для утворення однакової товщини покриття витрати мастики при показнику 70% будуть майже втричі менші ніж при 20% , а це вигідно (як за собівартістю, так і за трудомісткістю). Ще більше переваг за витратами матеріалу мають полімерні мастики без розчинників, які твердіють за рахунок полімерних компонентів. Показник місткості сухого залишку в мастиці – важлива характеристика для розрахунку необхідної кількості мастики на 1 м³ для забезпечення необхідної товщини покрівельної плівки.

Рекомендована література

1. Арват Н.Н., Арват Ф.С. Стилістика української мови. – К.: Наукова думка, 2001.

2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990.

3. Бевзенко С.П. Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2005.

4. Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К.: Либідь, 2003.

5. Довідник з культури мови: Посібник / С. Я. Єрмоленко,

С. П. Бибик та ін. – К.: Вища школа, 2005.

6. Іващенко Р.Г. Літературне редагування. – К.: Довіра, 1999.

7. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1997.

8. Коломієць М.П., Гегушевський Є.С. Словник фразеологічних синонімів. – К.: Довіра, 2000.

9. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови. – Львів: Світ, 1996.

10. Культура української мови: Довідник / За ред.

В.М. Русанівського. – К.: Вища школа, 2001.

11. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К.: Либідь, 1999.

12. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К.: Довіра, 1999.

13. Ющук І.Ф. Практикум з правопису української мови. – К.: Наукова думка, 1998.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Методичні вказівки до виконання практичних робіт з

дисципліни “Українська мова за професійним спрямуванням” МЕТОДИ КОМПРЕСІЇ ТЕКСТУ для студентів І курсу будівельного напрямку денної та заочної форм навчання.

Укладач: Алла Леонідівна Савченко

Реєстраційний № 446

Підписано до друку “17 ” лютого 2008 р.

Формат А5

Обсяг 71 стор.

Тираж 50 прим.

Видавничий центр КТУ, вул. ХХІІ партз`їзду, 11, м. Кривий Ріг

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Методичні вказівки до виконання практичних робіт з дисципліни “Українська мова за професійним спрямуванням” МЕТОДИ КОМПРЕСІЇ ТЕКСТУ для студентів І курсу будівельного напрямку денної та заочної форм навчання.

Укладач: Алла Леонідівна Савченко

Реєстраційний № 446

Підписано до друку “17” лютого 2008 р.

Формат А5

Обсяг стор.

Тираж 50 прим.

Видавничий центр КТУ, вул. ХХІІ парт`зїзду, 11, м. Кривий Ріг

72

2

71

3

70

4

69

5

68

6

67

7

66

8

65

9

64

10

63

11

62

12

61

13

60

14

59

15

58

16

57

17

56

18

55

19

54

20

53

21

52

22

51

23

50

24

49

25

48

26

47

27

46

28

45

29

44

30

43

31

42

32

41

33

40

34

39

35

38

36

37