Китай у системі міжнародних відносин кінця хіх ст.

Пільги, які європейці отримали внаслідок опіумних війн, не припинили натиск західних держав на Китай. Після того, як в цілому були добуті вигідні для Заходу умови перебування на китайському ринку, кожна з держав прагнула забезпечити свої власні інтереси.

В 1875 р. Китай і Англія підписали конвенцію про відкриття ще 10 портів (в тому числі на р. Янцзи). У 1884-1885 рр. унаслідок франко-китайської війни під протекторат Франції перейшов В’єтнам.

З 1870 р. до європейських держав приєдналась Японія, яка разом із США здійснила експедицію на Тайвань. Відомо, що у середині ХІХ ст. Японія, яка постраждала не менше ніж Китай від іноземної агресії, після «Реставрації Мейдзі» (1867-1868) стала на шлях послідовних реформ за західним прикладом. Реформи просувались успішно і в кінці ХІХ ст. вона претендувала на роль колоніальної держави в далекосхідному регіоні.

З 80-х рр. ХІХ ст. інтереси Китаю і Японії зіткнулися в Кореї. Японсько-китайську війну (1894–1895) вели на Ляодунському півострові та на морі. Китай зазнав поразки. 17 квітня 1895 р. був підписаний Сімоносекський договір, за умовами якого Китай визнавав незалежність Кореї; віддавав Японії Ляодунський півострів та острова Тайвань і Пенху (Пескадорські); надавав Японії право будувати підприємства на своїй території; сплачував 200 млн лянів контрибуції. Росія виступила проти передачі Ляодунського півострова, її підтримали Франція і Німеччина і Японія повернула його за 30 млн лянів.

Поразку в японсько-китайській війні у зовнішнім світі й у самому Китаї оцінили як свідоцтво провалу політики реформ, що проводилися в цінській державі 30 попередніх років. Особливо болюче сприймався факт розгрому саме Японією, яку традиційно вважали майже залежною від Піднебесної імперії.

Етапи реформування Китаю і їх результати

Як і в інших державах Сходу, уряд Китаю рано чи пізно дійшов до розуміння необхідності реформування держави, в якому традиційно визначають таки етапи:

І - 1860 - 1890 рр. - «політика самопосилення»;

ІІ - 1898 р. - «100 днів реформ»;

ІІІ - після 1901 р. - «нова політика».

І етап реформ (1860-1890) - «політика самопосилення». Перший етап реформ отримав назву «політика самопосилення» через те, що Цисі вважала, що імперія зможе зупинити європейців військовою міццю, а для цього китайцям необхідно навчитися у них основам військової справи, перейняти технології виробництва зброї і оснастити нею війська.

Аналізуючи причини перемог Заходу, китайські ідеологи перш за все звертали увагу на військово-технічну міць. Саме це відзначав один із видатних тогочасних діячів Вей Юань, автор енциклопедичної праці з історії зарубіжних країн, де уміщені рекомендації про заходи, які мусив здійснити цинський уряд для вирішення проблем. Прибічники самопосилення намагалися зміцнити військові сили імперії, одночасно зберігаючи старі порядки.

Найважливішою проблемою для традиційного китайського суспільства було поєднання конфуціанських традицій і нових віянь. Особливий інтерес з цього приводу становить праця Фин Гуйфеня (1809-1875), на думку якого перевага морально-етичних принципів конфуціанства була безсумнівною, але він мусив умотивувати можливість культурного запозичення із зовні. «Допускаючи запозичення парових суден і вогнепальної зброї, - запевняв він, - потрібно зберегти вірність конфуціанству». На думку Фин Гуйфеня «східне вчення - основне, західне - прикладне». Пізніше в подібну дискусію втягнулися політики.

Фактично етап «політики самопосилення» – це період одноосібного керування імператриці Цисі. Цілі прибічників цієї політики полягали саме у посиленні військового потенціалу Китаю. Мова йшла про перепідготовку військ та їх переозброєння, для чого необхідно було почати виробництво сучасних видів зброї. Останнє було неможливе без застосування сучасних технологій. Таким чином, прагнучи знайти шлях до укріплення системи східного деспотизму в Китаї, прибічники реформ дійшли до усвідомлення необхідності створити сучасну за своєю технологічною формою промисловість зусиллями власне деспотичної держави.

З 1860 по 1890 рр. у Китаї у межах промислового сектора було відкрито 20 підприємств військового виробництва (10 тис. робітників). Технологічно це була сучасна промисловість, заснована на машинному виробництві, але з погляду соціальної організації вона не була капіталістичним виробництвом: продукція, обходячи ринок, йшла безпосередньо на постачання армії (тобто був відсутній головний мотив - отримання прибутків); становище робітників було близьким до статусу державних кріпаків. У 1881 р. у Північному Китаї була побудована перша залізниця.

Уже з кінця 80-х рр. ХІХ ст. у політиці самопосилення відбулись певні зміни: почалось будівництво не тільки військових державних, але й цивільних приватних підприємств. Але приватне підприємництво в цілому розглядали як загрозу традиційному суспільному укладу. Таким чином, в економіці з’являються дві системи:

• цивільна приватна промисловість;

• державна промисловість, ефективність якої, як відомо, набагато нижча цивільної.

З цієї причини деякі державні підприємства (наприклад, Ханьський металургійний завод) були продані приватним власникам.

Другий шлях формування капіталістичних відносин пов’язаний в Китаї з рухом знизу. Цим шляхом розвивалися головним чином середні та дрібні підприємства, засновані торговцями і заможними землевласниками. У 70-90-х рр. з’явилось майже 70 таких підприємств, переважно зайнятих переробкою продуктів сільського господарства.

Можна сказати, що китайська промислова буржуазія формувалась головним чином за рахунок сільських багатіїв і бюрократії. Китайська ж держава дотримувалась політики обмеження підприємницького шару. Щоб мати деякі гарантії недоторканості капіталів, представники національної буржуазії мусили вступати в змішані товариства, які знаходилися під контролем окремих регіональних груп і чиновництва.

Третім шляхом розвитку капіталізму в Китаї стало створення іноземного капіталістичного сектора. Система митних відносин в Китаї діяла на користь іноземного капіталу: експортні мита в 2 рази перебільшували імпортні. Цинський уряд, підписавши ряд договорів і конвенцій, вимушений був провадити протекціоністську політику щодо іноземного капіталу (приблизно 600 іноземних фірм).

Таким чином, становлення капіталізму в Китаї мало ряд суттєвих особливостей порівняно з розвитком цього процесу в історії європейської цивілізації. По-перше, практично було відсутнє класичне витіснення менш розвинених форм буржуазного підприємництва більш сучасними, спостерігався одночасний ріст і архаїчних (мануфактура) і найрозвиненіших його видів (велике машинне виробництво - фабрика). По-друге, у сфері технологічно найбільш досконалої індустрії монопольні позиції належали традиційній державі та іноземному капіталу. Історичним парадоксом, який продемонстрував Китай було те, що правляча династія не була зацікавлена у швидкому економічному зростанні держави.

У кінці ХІХ ст. молодь, яка отримала традиційну освіту і пов’язала своє майбутнє з державною службою, сформувала опозиційний рух, учасники якого дійшли до розуміння необхідності не тільки економічних, але й політичних реформ. Цей рух ознаменував собою початок нового етапу в розвитку китайського націоналізму, який прагнув поєднати традицію Серединної держави з досвідом парламентської демократії Заходу.

Визнаний лідер опозиціонерів - талановитий викладач Кан Ювей (1858-1922) - був відомий своїми науковими працями. Сумісно з Лян Цичао у Пекіні, куди він прибув в 1895 р. для отримання вищого наукового ступеня, він склав документ, відомий як «Меморандум із 10000 слів». Фактично це була програма дій, спрямованих на відновлення незалежності країни. Кан Ювей обґрунтував необхідність реформ для модернізації і посилення Китаю, закликав не підписувати мирний договір з Японією, трактуючи його як принизливий. Під цим меморандумом підписалися ще 604 особи, які прибули, як і Кан Ювей, на екзамени. Кан Ювей успішно склав екзамени, отримав чиновницьку посаду і, розпочавши пропаганду своїх ідей, став ініціатором створення «Товариства посилення держави». Згадана організація мала розгалужену сітку: 24 відділення, 8 видавництв. Навесні 1898 р. Кан Ювей і його прибічники заснували «Товариство захисту держави».

Діяльність опозиційних організацій і їх практична агітація зумовили зміну урядового курсу. За імператорським указом на період від 11 червня до 21 вересня 1898 р., було проголошено «100 днів реформ», метою яких була модернізація країни.

ІІ етап реформ (1898) - «100 днів реформ». Зазначений період був наповнений напруженою боротьбою між Цисі («твердолобі») і реформаторами. Імператриця все ще мала авторитет, але провал політики самопосилення змусив її дещо відійти від керма влади. Гуансюй не був людиною сильної волі, але мав широкий світогляд, що допомагало йому зрозуміти зв’язок між рівнем розвитку європейської цивілізації і суспільної системи. За 100 днів він видав 60 указів, на підставі яких були розроблені заходи зі сприяння будівництву промислових підприємств і залізниць; засновані університет в Пекіні та школи в провінціях; змінилась система державних екзаменів (в програму введена європейська історія).

Реформи не торкалися політичної системи та аграрного питання, на місцях залишалися консервативні чиновники і феодали, які будь-якою ціною гальмували реформи. До проведення реформ рядових громадян не залучали. Реформатори покладали великі надії на підтримку з боку західних країн, але посилення Китаю їм було невигідне, тому вони не поспішали на допомогу. Реформатори розуміли, що необхідно прибрати з ключових посад у державі реакціонерів і зробили ставку на генерала Юань Шикая, який мусив підтримати їх військовими силами. Але генерал перейшов на бік Цисі, яка вбачала в реформах Гуансюя лише забуття давніх традицій і схиляння перед Заходом. 22 вересня 1898 р. відбувся реакційний переворот. Імператор був ув’язнений у палаці, де прожив як полонений 10 років. В указі, виданому від його імені, засуджували реформаторів і оголошували про передачу влади імператриці Цисі. Багатьох прихильників реформ арештували, певну кількість з них стратили, хто, у тому числі і Кан Ювей, втекли з країни. Реформи зверху провалились. Причини їх поразки слід шукати в тому, що реформатори залишалися монархістами, їх заходи мали поверховий характер і не торкалися основ феодального режиму; усі заходи здійснювалися без зв’язку з радикальними організаціями; не було опори на народні маси.

Після перевороту владу захопила група Цисі і Жуй Лу (видний чиновник, відданий імператриці). Вони розуміли, що необхідно заспокоїти широкі верстви населення. Для цього були проведені реформи компенсаторного характеру, більшість з яких залишилася на папері. Були видані укази про реформування армії, створення загонів самооборони, закупку зброї за кордоном, про залученя приватного капіталу, проте ефективність від цієї діяльності була нульова.

Поразка руху за реформи свідчила про те, що завдання, пов’язані з новим етапом китайського націоналізму, - прагнення перетворити маньчжурський деспотизм у конституційну монархію, - підтримувала лише мінімальна частка традиційної китайської еліти.