Монгольське завоювання і правління династії Юань

Монгольська експансія безпосередньо пов’язана з утворенням у 1206 р. Чингізханом держави та потужної армії, яка стала вирішальним чинником успішних завоювань монголів. Підкоривши народи Південного Сибіру, монголи розпочали війну з чжурчженями і у 1215 р. захопили Пекін. Розгром їх держави було завершено у 1234 р., після чого об’єктом експансії стала Південна Сун, яка витримувала тиск монголів понад 40 років. У 1271 р. онук Чингізхана Хубілай заснував династію Юань і у 1279 р. завершив завоювання південних районів Китаю. Вперше Китай повністю опинився під владою поневолювачів.

Особливістю монгольського панування у захоплених країнах стало відсторонення від керування державою корінних мешканців. У випадку з Китаєм це було важливо, зважаючи на високий рівень «бюрократичного патріотизму» китайського чиновництва, яке було обмежене у своїй діяльності нижчими адміністративними посадами. Загарбники зберігали контроль над армією та активно залучали іноземців до політичного, економічного, культурного життя держави. У Китаї з’являються представники Середньої та Передньої Азії, зокрема на посаді радників. Грандіозні розміри монгольської експансії розширили інформаційний обмін між захопленими регіонами, куди був включений і Китай. Наприклад, найбільш цікавим європейським джерелом з історії монгольського періоду в Китаї є «Книга Марко Поло» – розповідь венеціанського купця, записана його співвітчизником Рустічано, коли вони разом перебували за ґратами у 1298 р. після його тривалої подорожі Азією. Марко Поло кілька років був довіреною особою китайського імператора, виконуючи переважно дипломатичні функції.

Столичними містами у період Юань були Шанду, де імператори зазвичай перебували навесні й улітку, а восени та взимку переїжджали до Даду або Ханбалика (сучасний Пекін), відбудованого за наказом Хубілая китайським архітектором.

Попри певне розширення китайських горизонтів, монголи залишалися носіями кочової культури і використання ними китайського досвіду мало обмежений характер, як у попередні століття, хоча, безперечно, відбувалася різного рівня асиміляція, у тому числі етнічна. Хоча монголи продемонстрували здатність самозбереження, не сприймаючи глибоко місцеву культуру, зокрема мову і писемність, Хубілай наказав створити абетку для запису монгольської мови, в основу якої поклали тибетський алфавіт.

Найгіршим для долі Китаю наслідком монгольського панування була відсутність у загарбників розуміння значення землеробства як головного джерела насичення скарбниці і постійного піклування про підтримку селянина та його господарства. Нестабільність влади завойовників призвела до занепаду іригаційної системи. У результаті соціальних трансформацій селянський стан став наближатись до рабського, убожіючи від надмірних податків. Певним позитивом було включення селянських господарств та ремісничих корпорацій до розширених торгових зв’язків, інтенсифікація виробництва. Значна кількість населення вербувалась до війська. Монголи зробили обов’язковою конярську повинність, потребуючи великої кількості коней для забезпечення свого існування. Відзначимо, що саме кочовики привнесли до Китаю культуру їх вирощування, а при імператорському дворі цінувалися коні з Середньої Азії та Аравії. Та за керування монголів китайцям було заборонено мати власних коней.

Монголи намагалися розширити кордони Китаю, навіть організували дві військові морські експедиції до Японії, які, однак, виявилися невдалими.

Непослідовна управлінська тактика загарбників, спрямована тільки на споживання, та свавілля воєначальників у провінціях готували майбутнє звільнення Китаю. Його прискорив фактичний крах центральної влади: у боротьбі за неї утворилось чотири державні об’єднання, що ворогували між собою. Останнім монгольським імператором був Тогон-Тимур (Шуньді), на правління якого припало стихійне лихо – прорив дамб Хуанхе у середині XIV ст., який призвів до руйнації тисяч селянських господарств, що, у своє чергу спричинило повстання населення, яке влада зібрала для відновлення дамб. Головним з них стало повстання «червоних пов’язок» (червоний колір пов’язок на голові символізував майбутнє царство Світла); організаторами вважаються члени секти «Білого лотоса», яка існувала кілька століть, ставши у XIV ст. таємним товариством. Сектанти пропагували прихід Будди майбутнього – Майтрейї та нової династії Мін (світло), що покладе край пануванню монголів. До лав цієї повстанської армії вступив майбутній імператор Чжу Юаньчжан, який був послушником буддійського монастиря. У 1356 р. він зі своїми загонами захопив місто Цзіньлін (Нанкін), зробивши його осередком боротьби з монголами, а пізніше – столицею проголошеної у 1368 р. імперії.