7.12 Виникнення Слобідської України

Слобожанщина обіймає територію Харківської області, східну смугу Сумської (до р. Сейм), північну смугу Донецької (до р. Бахмутка) та Луганської областей.

З другої половини XVI ст. Цю територію (названу Диким полем після татарської навали і руйнації) почали заселяти українські селяни і ко­заки Лівобережної і Правобережної України.

Зокрема в 1638 р. сюди пересинилися учасники селянсько-козацького повстання на чолі з Я. Острянином, які поселилися в Чугуєві. У 1652 р. велика група селян і козаків Чернігівського і Ніжинського полків на чолі з І.Дзиковським, які заснували Острогозок. Поселення, що їх заснували вільні — "слободні" - українці-переселенці, називалися слобо­дами (звідси назва Слобідська Україна).

Нова хвиля переселень припадає на кінець 50-х років XVII ст. Вона була пов'язана зі складною ситуацією в Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Таким чином, протягом кількох десятиліть поруч з Гетьманщиною, але за її межами, виникла область з великою кількістю міст і сіл.

Слобідська Україна. Вона, мала подібний до Гетьманщини козацький

устрій.

Слобідською Україною називалась велика територія на південь,,від Бєлгородської межі, яка простягалася на 300 км зі сходу на захід від р. Ворскла до р. Човнова (притока Цни).

У середині - II пол, XVII ст. закладено міста Харків, Суми, Лебедин, Зміїв, Охтирка, Ворожба, Краснокутськ, Боромля, Балаклея, Богодухів, Ізюм» Білопілля, Вовчанськ та інші.

Міста й села населяли вихідці з Правобережної і Лівобережної України. У літературі знаходимо дані, що в 1657 р. у Слобідській Україні було 64 населених пункти, а у XVIII ст.- - 19 міст, 630 сіл і слобід, 406 де-ревень, 2111 хуторів. На території Слобідської Україні сформувалося п'ять козацьких полків - Харківський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський. Ці полки як і в Гетьманщині були не тільки військовими, а й адміністративно-територіаіиьними одиницями.

3. Гвтьманування /. Мазепи (1887-1709)

Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою на­став за гетьманування Івана Мазепи.

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як Іван Мазепа. «Ким для України і її народу був і є Іван Мазепа? Національним героєм чи зрадником?» - з таким питанням звертається до себе та до інших всяк хто читає історію України. Що нового вніс І. Мазепа у розви­ток державницькі! ідеї? Яке його місце серед українських гетьманів?

Чому улюбленцем Петра І', на кого сипалися царські щедроти, став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, що вимагають ві­дповіді правдивої, об'єктивної, зваженої; покутованої на фактах, а не на домислах та емоціях.

Неоднозначна історична постать І. Мазепи залишила слід не тільки в історії України, але і в історії всього світу:^:<Ибго особистості присвятили вірші, повісті і поеми Д. Байрон, В. Гюго, Д. Рилєєв, О. Пушкін, Т. Шев­ченко, Б. Залеський, П. Мериме, Ю. Словацький, Б. Брехт, Вольтер, ство­рювали його портрети Л. Буланже, Е. Делакруа, Г. Жерико, В Павлишак, оспівували композитори Ф.Лист, П.Чайковськйй. У «Новій британській енциклопедії» з більш ніж 40 гетьманів України згадані тільки два - Бог­дан Хмєльницьїоїй та Іван Мазепа.

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дип­ломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет у поезії якого най-сильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різно­манітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіче­ністю.

Гетьман І.Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десяти­річчя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського впли­ву, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразки. Але протягом майже трьох століть ця ідея жевріла в сер­цях найкращих синів і дочок українського народу, а сьогодні вона втілена в життя 24 серпня 1991р. Верховна Рада України проголосила незалеж­ність України та створення самостійної української держави.

Таким чином корені сучасної незалежної України повною мірою ле­жать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинсько подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцері вщині в селі Мазепинці. Він народився близько 1640р. (називаються і інші дати 1629,1634, 1639). Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, на­лежала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадсь­ким та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була до­радницею сина-гетьмана. Відомо також, що крім сина Івана у сім'ї росла дочка Олександра. Повагу та любов до сестри, а також своїх племінників Івана Обідовського й Андрія Войнаровського І. Мазепа проніс до кінця життя.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтсь­кий колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі польського короля Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можли­вість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, пове­рнувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Пра­вобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу диплома­тичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його геть­манові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Ма­зепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуа­цію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіре­ною особою. Він, був обраний воєнним осавулом. Коли було скинуто з ге­тьманства І. Самойловича, військова рада на р. Коломак 25 липня 1687р. за згодою московського уряду майже одноголосно обрала гетьманом І. Мазепу. Тоді ж було укладено..новий українсько-московський договір -Коломацькі статті, який визначав подальші .цідиосини двох держав. Дого­вір складався з 22 статей і мав в основі Глухівські статті 1669р. з додатка­ми, зрофленидои за гетьмана І. Самойловича. Поруч, з декларативним підт­вердженням гетьмансько-старшинських прав і привілеїв та збереження ЗО' тисячного реєстру Коломацькі статтізабезпечували інтереси вищої стар­шини: гетьмш не мав права змінювати її на «урядах» без царського указу. Статті забезпечували військово-політичні права Москви в Україні:

гетьманові заборонялося здійснювати, диплрматичні зносини, він зобов'язувався дотримуватися умов Вічного миру (1686 р.) з Польщею, що до суті було визнанням польського панування на Правобережжі;

гетьман був зобов'язаний посилати козацькі війська проти Криму і Туреччини;

як і раніше, у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі мали перебувати московські воєводи із залогами;

- статті передбачали перебування в Батурині московського стріле­цького полку - для контролю за гетьманом;

- вводилася нова стаття, яка трактувала взаємини між Україною і Московською державою. Зокрема, заборонялося «голосов испу-щать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а ли­ше говорити, що він належить до єдиної держави під царем;

- маз бути вільний перехід з Московської держави в Україну;

- договір уперше зобов'язував гетьманський уряд «Народ малорос-сийских всякими мерьі и способи с великороссийским народом соединять и в неразрьівное и крепкое согласие приводить супру-жеством и иньїм поведением».

Таким чином Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав України Москвою, вони вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність Укра­їни. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала при­казка: «від Богдана до Івана не було гетьмана». Свою владу він ототож­нював з могутністю держави. Мазепа як найрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба із Росією видавалась на той час без­надійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойло­вича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водно­час добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіоз­них походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році буття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними вини­кла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважили, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі».