7.32 Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в II пол. Xvii1ст.

Населення України в XVII -XVIII ст. поділялось на козацтво, духів­ництво, шляхту, міщан, селянство.

Наприкінці XVIII ст. на українські землі в складі Росії було пошире­но становий поділ, який існував в імперії. Поділ суспільства на стани діс­тав правове закріплення в жалуваних грамотах дворянства та містам, ви­даних Катериною II в 1785 р. За ним населення поділялось на чотири го­ловні «роди людей»: дворянство, духівництво, «міських обивателів», «сільських обивателів»; пізніше було запроваджено «особисте дворянст­во», «почесне громадянство».

Царат здійснив наступ на права козацького стану:

- насамперед було ліквідовано слобідське козацтво (1765 р.);

- згодом знищено Запорозьку Січ (1775 р.);

- протягом 1783 - 1784 рр. реорганізовано городове козацтво в регулярні полки карабінерів.

Це означало фактичну ліквідацію козацтва як соціально-економічної категорії.

Указом від З травня 1783 р. Катерина II юридично оформила кріпо­сне право на Лівобережжі і Слобожанщині; селянам було заборонено пе­реходити від одного поміщика до іншого.

У 1785 р. Катерина П задовольняючи настійні вимоги старшини, по­ширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юри­дично зрівняла старшину в правах із Російським дворянством. Дворяни володіли землею, мали право продавати її разом з населенням, звільнялись від податків, тілесних покарань, мали свій суд.

Основою економіки в цей період залишалося сільське господарство у розвитку якого стався ряд змін:

- поширилось використання плуга поряд із сохою та бороною;

- зросла кількість оброблюваних земель;

- поряд із зерновими культурами зросли площі технічних куль­тур - льону, коноплі, тютюну;

- у тваринництві головну увагу стали приділяти розведенню

продуктивних порід овець на вівчарних заводах;

- велику увагу приділяли розведенню коней та круторогих волів;

- відбувався перехід від двопільної сівозміни до багатопільскої

системи.

Розвиток товарно-грошових відносин на селі прискорював процес розкладу феодально кріпосницької системи та формування капіталістич­ного способу виробництва. Це виявилось у використанні найманої праці малоземельних та безземельних селян, заробітчан, бурлаків, голоти, а та­кож у зростанні грошової ренти поряд із відробітковою.

Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторі, а й якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки — промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесло та промисли. Характерні риси ремісничого виробництва: розши­рення спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалася:270, гонагірикінцііXVIII ст. — вже 300); поглиблення спеціалізації ремесел-(існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, і 7 — виробництва одягу тощо); залучення ремесла до процесу товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисловості від ільського господарства підштовхували розвиток урбанізації в українсь­ких землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як правило, давало панові прибу­ток у 5—10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобереж­ній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині XVIII ст. — 200.

Кількість жителів Києва на 1786 р. зросла до 35 тис, Охтирки - 13, Ніжина - 11, Харкова - 11, Сум - 10, Полтави - 7 тис. чоловік.

На півдні України були засновані нош міста: Олександрівськ (Запо­ріжжя) — 1770 р., Катеринослав (Дніпропетровськ) - 1777 р., Херсон -1778 р., Одеса-1794р.

На Лівобережжі та Слобожанщині зросла кількість мануфактур (ма­нуфактури це дрібне підприємство в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів). Дрібнотоварні майстерні й децентралізовані ману­фактури перетворювалися на централізовані. На базі дрібного виробницт­ва казна у 1719 р. заснувала у с. Глушкові суконну мануфактуру. В 1720 р. почала працювати парусно-полотняна мануфактура у Великому Топалі Сгародубського полку. Таке ж підприємство з'явилася у 1726 р. у Почепі. Мануфактури продовжували створюватися і в П пол. XVIII ст.. У 1782р. на лівобережжі і Слобожанщині діяло 240 мануфактурних підприємств, які належали казні й приватним особам.

Серед найбільших були київський «Арсенал» - 1764 р. суконна й панчішна мануфактура в Катеринославі (1788 р), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789 р.), Миколаївські суднобудівні верфі - 1788 р., ливар­ний завод у Херсоні 1789 р., фаянсова фабрика під Києвом та інші.

З розвитком товарного виробництва активізувались економічні зв'язки між населеними пунктами, регіонами і країнами. Збільшилась кі­лькість торгів і базарів.

Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, у Сло­божанщині — 271. У Правобережній Україні в першій третині XVII ст. виникло 16 ярмарків, у 40—60-х роках — 42. Як правило, ярмарки збира­лися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбільшими і най багатшими за асортиментом були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині Кролевці, Стародобі, Харкові, Сумах, Львові. Зокрема, товарооборот жинських та роменських ярмарків сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів - хліба, Ромни тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх ді­яло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. На базарах, які зби­ралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки про­дукції своїх господарств, торгувало вроздріб.

Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарсь­кому піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих ра­йонів, ярмарки об'єднували економічні регіони України, створюючи пере­думови для формування національного ринку.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з та­кими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.

Отже, наприкінці XVII—ХУЛІ ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного фео­дального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянсь­ких промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробниптва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядку­вання української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.