3. Іван Самойлович (1672- 1687 рр.)

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина декілька місяців не обирала нового гетьмана. 17 червня 1672 р. на раді в Козачій Діброві (під Конотопом) за згодою московського воєводи Г.Ромадановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича.

Царські представники поновили з ним договір, ухваливши Конотопські статті 1672р.. які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади:

- новообраному гетьману заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком;

— козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з пред­ставниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорозького;

- лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі;

— гетьман не мав права позбавляти старшину посад, або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду;

— скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг спертися гетьман.

Гетьман І.Самойлович, зважаючи на прагнення українського народу мав намір за участю російського війська добитися возз'єднання Правобережної України і Гетьманщини. У зв'язку з цим йому довелося вести тривалу боротьбу з гетьманом Правобережної України П.Дорошенком, який продовжував спиратися на Туреччину. У січні - лю­тому 1674р. російське війська разом з козаками І.Самойловича рушило на Правобережжя. На бік Самойловича перейшло більшість полків Правобе­режжя. Вірними Дорошенку залишилися лише Чигирин і Паволоч.

На старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. І.Самойлович був проголошений гетьманом "обох сторін Дніпра" Тут же було прийнято нові так звані Переяславські статті, які в цілому повторювали Глухівські та Конотопські, але в дечому відрізнялися:

- у випадку нападу ворога на Україну, козацьке військо збирається на річці Росаві, між Каневом та Корсунем, куди мало прибути і царське військо;

без царського дозволу гетьману заборонялося надавати допомо­гу будь-якій стороні при нападі на Польщу;

гетьман не мал. Права без суду і згоди старшини будь-кого ка­рати;

- реєстрове військо встановлювалося у 20 тис. осіб, жалування йому було подвійне;

- заборонялося посилати українських послів на переговори царсь­ких послів з польськими або кримськими послами.

Вперше, після смерті Б .Хмельницького, Самойлович відверто прово­див курс на утвердження монархічної форми правління. Однак, на відміну від П.Дорошенка, він усвідомлював ролі для розбудови держави незалежної церкви. З часу прийняття християнства українська церква була підпорядкована константинопольському патріарху. Але з проголошенням переходу України під владу московського царя, уряд і московський патріарх намагалися поставити українську церкву у залежність від Моск­ви. Митрополит Сильвестр Косів, його наступники Діонісій Балабан (16580-1663 рр.), Йосиф Тукальський (1663 - 1675рр.) та і тлі відстоювали незалежність української церкви. Але зовсім по іншому по­ступив гетьман І.Самойлович.

Всупереч національним інтересам він погодився на підпорядкування у 1686 р. Київської митрополії Московському патріархату. Цей крок не лише започаткував підпадання від митрополії єпархій і монастирів, а й на­дав до рук Росії потужного важеля для руйнування підвалин українського православ'я й проведення через українську церкву політики зросійщеня українців, позбавлення їх національної свідомості, мови, культури, а зна­чить і державної ідеї. Цей нерозумний крок ми відчуваємо і сьогодні, коли в незалежній Україні існує залежна від Москви православна церква. У зовнішній політиці І.Самойлович приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступав проти намагань Запорожжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною і Кримом.

У вересні 1676 р. Дорошенко зрікся булави і Самойлович став воло­дарем більшої частини України. Правда, через два роки його разом з мос­ковськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. У 1679 р. за на­казом І. Самойловича з Правобережної України. яка вже почала заселяти­ся, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю.Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії "великий згін", у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир", укладений 1686 р. між Польщею та Росією. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте, навесні 1687 р. Самойлович вирушив в похід проти Криму разом із 150 тис. московським військом під проводом князя ВХоліцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили немож­ливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича. У результаті його було заарештовано, позбавлено геть­манства і разом із родиною відправлено на заслання до Сибіру в То­больськ, де він і помер. Отже, гетьмани Д.Многогрішний і І.Самойлович стали жертвами змови старшини, яка не без московського впливу знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої власні.