3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави

Після смерті Богдана Хмельницького серед його наступників, які приходили до влади в Україні, переважали політики, котрі намагалися вірно служити насамперед іноземним хазяям (польським, московським, турецьким). У своїй державотворчій діяльності вони передусім розв'язували два головних завдання - вели жорстоку боротьбу за владу і дбали про особисте збагачення.

І все ж в Україні знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро Дорошенко. Він народився у 1627 р. в Чигирині. Здобув ґрунтовну освіту, ймовірно у Києво-Могилянській колегії, добре знав польську й латинську мову, історію, риторику. Був одним з небагатьох козаків, які восени 1647 р. разом з Б.Хмельницьким вирушили на Запо­рожжя. В ході Національної революції виконував важливі доручення, в т.ч. дипломатичного характеру, посідав значне місце в козацькій військовій ієрархії, в останній час займав посаду черкаського полковника. Після втечі П.Тетері до Польщі у серпні 1665р. П. Дорошенка було обрано гетьманом (1665 - 1676 рр.). Вважаючи своєю головною метою визволен­ня й об'єднання всіх українських земель в єдиній незалежній державі, гетьман прагнув стабілізувати, передусім, внутрішнє становище на Правобережжі. Для цього він, заручившись підтримкою православного митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ:

1. Відновив скликання козацьких рад, надіючись таким чином зміцнити єдність суспільства.

2. Створив 20-тисячне наймане військо з. сердюків (з турецької відчайдухи), що стало його особистою гвардією й відзначилося хоробрістю та відданістю.

3. Для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету.

4. Вживав заходи щодо утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів урядовців.

5. Проводив енергійну колонізацію спустошених окраїн Правобе режжя, угворив з цією метою новий Торговиць кий полк на степо­вому прикордонні.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П.Дорошенка. Спо­чатку, спираючись на підтримку татар він намагався витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів - повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську За­порозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно. Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусила П.Дорогаенка шукати підтримки в Туреччини та порозуміння з гетьманом Лівобережжя, І.Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об'єднаних турецько-козацьких військ польсь­кий король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили про турецьку орієнтацію П.Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умо­вах "удільності" (подібно Кримському Ханству) він направляє до Стамбу­ла свою делегацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Заручившись підтримкою турок, татар та значної частини лівобережної старшини і козацтва П.Дорошенко здійснив похід на

Лівобережну Україну.

Козаки лівобережних полків, як зазначалося уже раніше, вбили І.Брюховецького і приєдналися до П.Дорошенка. Скликана козацька рада обрала у червні 1668 р. П.Дорошенка гетьманом всієї України. Митропо­лит Тукальський розпорядився, щоб в українських церквах поминали не московського царя, а "благочестивого і Богом даного гетьмана Петра". Але уряди Росії, Криму і Речі Посполитої стали на шлях розпалювання міжусобиць і висунення власних претендентів на булаву. Тому спалахує жорстка внутрішньополітична боротьба, що призвела до нового розколу козацької України на два гетьманства 18 липня 1668 р. Дорошенко, довідавшись про наступ на Брацлавщину польських військ, змушений був покинути Лівобережжя, залишивши там наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного.

На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорозький писар П.Суховій (1668 - 1669 рр.): Михайло Ханенко (1669 - 1674 рр.). Та найдошкульніший удар П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні 1668 р. більшість стар­шини перейшла на бік Москви і обрала гетьманом Лівобережної України Д.Многогрішного (1668 - 1672 рр.). Аналізуючи перебіг подій один із су­часних дослідників пише: "Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють". Думаю, що цей вис­новок є актуальним і сьогодні. За таких обставин П.Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. 10-12 березня 1669 р. в Корсуні старшинська ра­да ухвалює рішення визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною. Прагнучи запобігти утвердженню незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну бо­ротьбу серед старшини і козацтва, Польща визнала М.Ханенка правобе­режним гетьманом і 2 вересня 1670 р. підписала з ним так зв. Острозьку угоду про збереження "вольностей і привілеїв Війська Запорозького". Після підписання цієї угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали на­ступ*'йа Правобережжя, захопивши до кінця жовтня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В грудні турецький султан Магомет IV прислав на допомо­гу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на початку червня 1672 р. вирушив і сам у похід на чолі 120 тис. армії. Воєнні дії закінчилися підписанням 18 жовтня 1672 р. у Бучачі угоди, яка передбачала, що Поділля діставалося Туреччині, а на Брацлавщині й Київщині зберігалася влада П.Дорошенка під турецьким протекторатом. Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернуто під владою П.Дорошенка. Проте ситуація в країні залишалась складною. Туреччина почала домага­тися зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати да­нини тощо. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знай­ти порозуміння то з Польщею, то з Московщиною. Однак переговори з цими державами не увінчались успіхом. Авторитет гетьмана слабшає, йо­го покидають один за одним соратники, родичі і навіть його опоро-сердюцьки збройні формування.

Опинившись в безвихідному становищі, П.Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і виїхати до Росії.

Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним Української національної революції.

Розділену на два гетьманства Українську державу об'єднати не вдалося. На Правобережжі державність була ліквідована і всі спроби відновити зазнали невдачі. Лівобережжя на правах автономії до кініи ХМІІІ ст. входило до складу Росії.

Основними причинами поразки революції можна вважати:

- відсутність досвіду державного будівництва у еліти, яка очолила визвольну боротьбу; незавершеність процесу її консолідації нав­коло національної державної ідеї, жорстка боротьба між стар­шинськими угрупованнями за владу;

- переважання в ментальності еліти і козацтва особистих, групових чи станових інтересів над національними, державними;

- зрада національних інтересів більшістю панівного стану українського суспільства та української еліти, яка воювала за польські інтереси проти власного народу;

- несформованість національної ідеї, що спонукало керівництво революції до реалізації політики автономізму,

- розкол України на два гетьманства різновекторної орієнтації, щр істотно послабило нащонально-патріотичні сили і призвело до жорстокої міжусобної боротьби; сьогодні у 2009 році це заважає творенню Української незалежної держави;

- ліквідація встановленої Б.Хмельницьким монархічної форми правління і утвердження республікансько-олігархічної моделі державності, що зумовило слабкість центральної влади й сприяло розгортанню запеклої боротьби за булаву; зміни до Конституції України у грудні 2004 р. також розбалансували українську владу, що призводить сьогодні до негативних наслідків у розбудові незалежної України;

— прорахунки наступних урядів у проведенні внутрішньої політики які загострили соціальну боротьбу і тим самим зруйнували підвалини молодої держави;

- різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, що були спричинені помилками виходу із складного геополітичного становища;

— постійна агресія з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави; військові агресії сьогодні немає, але сусіди наші не бажають навіть закріпити законом кор­дони України.

Революція закінчилась для українського народу поразкою. Не вдало­ся ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України. В той же час для українського суспільства вона мала велике значення:

- привела до тимчасового створення національної держави;

— сформувала і проголосила національну ідею;

— відіграла визначальну роль у формуванні нової політичної еліти;

- стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості;

- збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

- справила,глибокий і тривалий вплив на розвиток народної творчості, історичної та художньої літератури; . - після її завершення козаки, селяни і міщани тривалий час користувалися плодами соціально-економічних завоювань.

Намагаючись зберегти свою присутність і вплив на Правобережній Україні - турки призначили новим гетьманом Юрія Хмельницького. Але його союз з турецьким султаном популярності в народі не мав. У 1681 р. турки позбавили його булави й відправили до Стамбула, а на його місце поставили молдавського господаря Дуку. У 1685 р, турки знову призначи­ли Хмельницького гетьманом, а наприкінці того ж року стратили його в Кам'янець-Подільському. Після нього гетьмана на Правобережжі не обирали. Центр політичного життя перемістився в Лівобережне гетьманство.