7.30 Становище українських земель під владою Речі Посполитої в кінці XVII - XVIII ст.

Руїна на Правобережжі залишила особливо тяжкий спадок. Більша частина краю вважалась підвладною Туреччині, а північні райони належа­ли Польщі. Внаслідок безперервних воєнних дій протягом чверті століття, спустошливих набігів і союзницьких походів татар уже на початок 70-х рр. XVII ст. місцеве населення було малочисленим. Протягом наступного десятиріччя тут сходилися в двобої стотисячні армії, хазяйнували турець­ко-татарські загони. Довершували все це неодноразові «згони», здійсню­вані за царським наказом І. Самойловичем, знищень поселень і суцільне переселення жителів на лівий бік Дніпра, своєрідна тактика «випаленої емлі». Правобережжя, за винятком північно-західної частини майже обе­злюдніло. Козацький літописець С. Величко писав про Правобережну Україну: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Ру­ське, до Львова, Замостя, Бродів, далі подороясуючи, бачив я багато горо­дів і замків безлюдних, і пуст і вали, диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...» Але поступово ці родючі землі починають заселятися. Особливо масовим цей процес стає після того як польський король Ян Собеський у 1684 р. видав універсал, що дозволяв козацькі посилення на південь від р. Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685 р.) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Корсунський та Білоцерківсь­кий полки.

Після підписання «Вічного миру» (1686 р.) між Росією і Польщею Правобережна Україна, що перебувала під гнітом Речі Посполитої в адмі­ністративному¹ відношення поділялася на чотири воєводства:

— Київське (без Києва) повіти Київський, Житомирський і Овру­цький;

- Волинське (повіти Луцький, Володимирський і Кременецький);

- Подільське (повіти: Кам'янецький, Летичївський та Червоно-городський);

- Брацлавське (повіти Брацлавський, Вінницький).

У воєводствах найвищим за рангом польсько-шляхетськими урядов­цями були воєводи. Вони голосували на сеймиках і командували посполи­тим рушенням.

Важливі справи розв'язували повітові сеймики, на яких розглядали­ся питання про податки, забезпечення військ провіантом, обиралися депу­тати до сейму тощо. Продовжували існувати староства - королівські (державні) землі. Однак у І пол. ХУЛІ ст. їх повноваження були значно обмежені.

Відповідно до адміністративного поділу функціонувала станова су­дова система. Шляхетські суди поділялись на гродські, земські та підко-

морські:

У гродських (королівських) судах розглядалися лише справи шляхти і міщан королівських міст.

Справи шляхти розглядали також земські суди, що засідали і тових центрах кілька разів на рік.

Земельці та межові позови магнатів і шляхти вирішували підкомор-ські суди в складі підкоморія, коморняка-землеміра та інших чиновників.

Апеляційними інстанціями були коронний трибунал і коронна асе-сорія. В окремих випадках судові справи передавалися на розгляд сейму.

Інші стани мали свої суди. У містах з Магдебурзьким правом діяли міщанські суди. У П пол. ХУШ ст. припинили існування копні суди (для селян), яких остаточно замінили номінальні (поміщицькі) суди. Місцева влада належала великим магнатам, шляхті, урядовцям. Селяни-кріпаки та міська біднота були зовсім безправними. Таким чином у 80 р. ХУЛІ ст. в історії правобережних українських земель починається поступова рестав­рація польських порядків.

Після завершення війни між Туреччиною і Польщею (1699 р.) потре­ба у козацькому війську відпала і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва.

Спроба силою реалізувати цей план привела до повстання. Видатним керівником повстанців став фастівський полковник Семен Палій (Гурко).

Козацькі полковники вирішили скористатися сприятливою ситуаці­єю і влітку 1702 р. підняли повстання. Воно охопило всю Правобережну Україну і мало визвольний, антифеодальний характер: повсталі боролись за визволення з-під влади Польщі, проти панського гніту. Разом з Палієм виступили полковники С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин. Пліч-о-пліч з коза­ками боролися селяни і міщани, підгримувало їх і православне духівницт­во. Повсталі визволили багато населених пунктів, включаючи добре укріплені міста Немирів, Білу Церкву, Бар, Могилів та ін. В січні 1703 р. по Поділлю пройшло польське каральне військо, знищивши десятки тисяч селян. На Київщині, де знаходились основні повстанські сили, воно на­ступати не зважилось. Керівники повстання прагнули до возз'єднання Правобережної України з Лівобережною і звертались з відповідним про­ханням до Москви. Здавалось, ці плани були близькі до здійснення. За на­казом Петра І лівобережні полки в травні 1704 р. перейшли Дніпро. Повс­тання спалахнуло з новою силою. Але російський уряд, як і раніше, не збирався загострювати стосунки зі своїм польським союзником, І. Мазепа мав завдання боротися тільки проти прибічників Швеції з числа магнатів і шляхти, які утворили військову конфедерацію (союз). Правобережне ко­зацтво приєдналось до І. Мазепи, а селянські виступи були придушені. До того ж гетьман несподівано заарештував С. Палія і відправив у Батурин. Пізніше його відправили в Москву, а звідти в Сибір; повернувся він лише кінці 1708 р. і через рік помер. Причина цього вчинку І. Мазепи криється бажанні усунути популярного в народі можливого претендента на геть­манську булаву.

В 1705 р. на Правобережжя вступило нове царське військо. Петро І був не проти приєднати край до Росії, але не хотів відкрито поривати з Польщею. Тому він не передавав Правобережжя польській адміністрації, але й не погоджувався на пропозицію І. Мазепи приєднати його до Геть­манщини. Так продовжувалось до 1711 р. За умовами Прутського миру Петро І був змушений вивести війська з Правобережжя. Разом з ним піш­ло багато місцевих козаків (як правило, не з власної волі). За винятком на-дворних козаків, що служили при дворах магнатів, правобережне козацтво припинило своє існування.

Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозу­міли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське підне­сення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинноетей, які супроводжувалися посиленням наступу уні­атству на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стало гайдамацтво.

Воно виникло на початку століття: перші згадки про гайдамаків у документах відносяться до 1714—1717 рр. Загони гайдамаків (від «гайда» - гнати, переслідувати) діяли, головним чином, на Правобережжі, але зу­стрічались, по всій Східній Україні. В основному це були селяни, а органі­заторами й керівниками загонів виступали переважно запорожці. Базую­чись в лісах на півдні та сході Правобережжя, на Запоріжжі, гайдамаки звідти нападали на панські маєтки. В 1734 р. рух охопив усю Правобереж­ну Україну. Поштовхом став прихід російських військ, пов'язаний з боро­тьбою за польський трон. Існували чутки, що справжня їх мета - - визво­лити Правобережжя і приєднати його до Росії. Виникли десятки гайдама­цьких загонів, очолюваних козаками Верланом, Гривою, Г. Голим, С. Ча­лим та ін. Та більшість їх невдовзі розсіяли російські й польські війська, а до 1738 р. повстання було придушене повністю. Новий виступ спалахнув у 1750 р. Він теж охопив усе Правобережжя, причому тільки на Брацлав-щині були розгромлені шляхетські маєтки в 27 містах і 111 селах.

Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина» (від «колоти», «колій»). Виступ назрівав давно а безпосередньою причиною послужив антиукраїнський терор, рс ний частиною магнатів і шляхти. Незадоволені урядовими поступкг православ'ю, вони вирішили викоріняти його самочинно, не зупиняючись ні перед чим. У відповідь на розправи над православним духівництвом і українським населенням, що його підтримувало, спалахнуло могутнє пов­стання. Боротьба була жорстокою з обох боків. Центральною подією Колі­ївщини став похід гайдамаків на чолі з М. Залізняком з-під Чигирина на Умань. До них приєднався загін надвірних козаків І. Ґонти. Разом вони 10 червня визволили Умань. Військо повсталих було організоване за козаць­ким зразком, запорожці навчали селян військовій справі. Загони (полки) складалися з сотень і десятків. Крім головних сил, у різних районах Пра­вобережжя діяли близько 30 загонів (М. Швачки, С. Неживого, І. Бонда­ренка та ін.), підпорядкованих єдиному керівному центру на чолі з М. За­лізняком. Головною метою повсталих була ліквідація польсько-шляхетського гніту і кріпосництва. Селянство розраховувало на допомогу царських військ, які вступили на Правобережжя для боротьби з магната­ми, що об'єдналися в антиурядову конфедерацію. Та за наказом російсько­го командування підступно були захоплені М. Залізняк і І. Гонта, а потім весь уманський табір гайдамаків. Польські й царські війська ліквідували й інші загони. Шляхта влаштувала жорстоку розправу над повстанцями. В Кодні, Сербах та інших місцях були страчені, закатовані, понівечені і ска­лічені тисячі людей, у тому числі й І. Гонга. М. Залізняк та інші російські піддані були відправлені на каторгу в Сибір.

Після придушення Коліївщини гайдамацький рух пішов на спад. Та народ не заспокоювався, ходили чутки про нове повстання. В 1789 р. на­лякана шляхетська адміністрація арештувала на Волині кілька сот селян за звинуваченням в бунтарських настроях, а ЗО чоловік стратила. Ці події, що продемонстрували граничну напруженість в суспільстві й переляк шляхти,! дістали назву «Волинська тривога». Вони були останнім відголо­ском гайдамаччини.

Протягом деякого часу продовжувались гайдамацькі виступи й на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі. В 1768 р. спалахнуло повстан­ня в Січі- яке розпочалося зі звільнення арештованих там гайдамаків. Тільки застосувавши артилерію, старшина змогла придушити виступ. В 70-ті — на початку 80-х рр. на Лівобережжі очолював гайдамацькі загони С. Гаркуша. Він не раз потрапляв на каторгу, але втікав і знову продовжу­вав боротьбу.

У 1789-1793 рр. Тривало селянське повстання ь с. Турбаях на Кате-ринославщині. У ході повстання турбаївці створили козацьке самовряду­вання та довгий час чинили опір царським військам. Лише через чотири роки регулярним частинам царської армії вдалося, використовуючи арти­лерію, придушити повстання. Учасників його було жорстоко покарано.

В Західній Україні продовжувався рух опришків. Використовуючи підтримку населення, знання місцевості, несподівані блискавичні напади, перетинаючи кордони воєводств і держав, їхні невеликі загони були нев­ловимими і тримали шляхту прикарпатських районів у постійному страху. Найвищого розвитку рух досяг у першій половині XVIII ст. Безліччю ус­пішних нападів на шляхетські садиби прославились отамани О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. Між загонами опришків, гайдамаків і запорожців ча­сто існували тісний зв'язок і взаємодопомога. І. Бойчук, наприклад, ряту­ючись від переслідувань, пішов на Запоріжжя, став козаком, а пізніше брав участь у гайдамацьких виступах на Правобережжі.

Народні рухи XVII—XVIII ст. зберігали типові риси селянських ви­ступів: стихійність, розрізненість, недостатню організованість і свідо­мість. Як правило, вони не приводили відразу до поліпшення становища трудящих, але змушували панівний клас гамувати на деякий час свої апе­тити, стримували наростання соціального гніту, наближали крах феодаль­но-кріпосницької системи.