7.21 Павло Полуботок (1722- 1724рр.)

Після смерті І. Скоропадського Петро І заборонив обирати нового гетьмана, тому наказним гетьманом було призначено П. Полуботка (1660- 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчав­ся у К нево-Могил ямській колегії, був одним із претендентів на гетьманст­во ще в 1708 р., але Петро І заперечив: «Отот человек хитйр, из него може і шити другой Мазепа». Ставши наказним гетьманом П. Полуботок нама­гався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочало реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокні и, погрожував суворими карами старшини за утис­ки простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами рі­зних заколотів. Одночасно відправляв до царя чисельні петиції' та делега­ції з проханням розпустити Малоросійську колегію та відновити гетьман­ство. А в цей час царський уряд посилював свій вплив на місцеву - полко­ву й сотенну адміністрацію. У 1722 р. у Стародуб, Чернігів, Переяслав, Полтаву були призначені царські коменданти, які, крім виконання функ­цій військових комендантів, здійснювали й контроль за діяльністю полко­вників і полкової старшини. Слобідські ж полки перейшли в пряме підпо­рядкування царським воєначальником, а в адміністративному відношенні Слобожанщина підлягала царським урядовим установам.

У 1723 р. українські полки були підпорядковані князю М. який став командуючим усіма нерегулярними військами Росії, того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Кокошкіна, серба Милорадовича та ін.)

На прохання українців ліквідувати Малоросійську колегію за заве­дені нею податки та інші обмеження цар відповідав, що оскільки з часу першого гетьмана Богдана Хмельницького і до Скоропадського «все геть­мани явились изменниками», то і «наддежит примокать в гетьманьї верноЮ и известного человека, о чем и имеем мьі непрестанное старанне» через що «о сем деле докучать не наддежит». Однак Полуботок і старшина про­довжували надсилати чолобитні цареві. Тоді у квітні 1723 р. цар звелів Полуботка, генерального суддю Івана Чарниша та генерального писаря Семена Савича викликати до Петербурга... Петро І наказав Полуботка, Чарниша» і Савича посадити в Петропавловську фортецю.

На початку 1724 р. було заарештовано й відправлено до Петербурга миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула В. Жураковського, генерального бунчужного Я. Лизогуба та деяких інших старшин, яких теж було кинуто до Петропавловської фортеці. 18 грудня 1724 р. у фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І. У в'язниці померли і ропи (управитель) генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський, та наказний переяславський полковник Карпекв. Іншим старшинам загрожувало заслання, до Сибуру й конфіскація всього майна.

Але після смерті Петра І, коли царицею стола Катерина І, 8 лютого 1725 р. був виданий маніфест, за яким Чарниша, Савича, Жураковського,

Лйзогуба й Апостола звільнили з в'язниці Й наказали жити з сім'ями в Пе­тербурзі, без права повернення в Україну. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини. У народній пам'яті П. Полуботок зали­шився зразком героя-мученика, який у період загального занепаду націо­нальної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержце­ві. Збереглося дві легенди про багатство і діяльність Полуботка. Одна з них повідомляє про те, що будучи дуже багатим чоловіком Полуботок ві­дправив до Англії в банк бочки з золотом, які заповідав Україні, коли вона стане вільною, незалежною державою.

А за другою легендою про яку повідомляє автор «Історії русі в» По­лу боток, звертаючись до Петра І, сказав; «Поневолювати народи і володі­ти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнсь­кого монарха, який мусить славитися і иаправду бути верховним батьком народів».

За переказом коли Полуботок захворів до нього в тюрму прийшов Петро І і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного судді, Бога нашого, скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом».