3. Смерть Мазепи

Нервове напруження останніх місяців, жорстокі невдачі, провал пла­нів та задумів, безперечно, підірвали здоров'я старого гетьмана І. Мазепа почав хворіти. Відчуваючи наближення смерті, він наказав спалити доку­менти, що належали йому, висповідався перед священиком, якого спеціа­льно доставили із Ясс. 2 жовтня 1709 р. гетьман тихо помер у селі Варниці неподалік од Бендер.

Похорони І. Мазепи були обставлені надзвичайно пишно й урочисто. Багато споряджену домовину везло шестеро білих коней. В останню путь покійника супроводжували рядові козаки, старшина, Карл XII. Грали сур­ми, віддаючи останні почесті небіжчику, гриміли мушкетні залпи. Похо­вали І. Мазепу у кафедральній церкві св. Юрія в м. Галаці.

Сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватися чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Незапе­речним лишається тільки той факт, що політичний крок І. Мазепи у 1708 р. відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яке прагнуло бачити Україну незалежною державою.

7.18 Оцінка діяльності Івана Мазепи в історичній науці

В народі була приказка «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Тому діяльність гетьмана Івана Мазепи стала відомою в Україні і Європі ще за життя. Як відомо, одні змальовували його тільки негативно, як зрад-шка, інші характеризували як борця за волю і незалежність України. Пе-)шу негативну оцінку Мазепі дав цар Петро І. Як тільки він дізнався про перехід Мазепи в табір шведів, він звернувся 28 жовтня 1708 р. до україн­ського народу з маніфестом, у якому й оголосив Мазепу зрадником, а че­рез кілька днів у листі до полтавського полковника Петро І писав: «Геть­ман Мазепа, забив страх божий изменил нам... Изменник, богоотступник, вор... для собственной сврей тщетной славьі и властолюбия учинил, а шведа для того в Украйну призвал, дабьі поработить сей малороссийский народ...».

За розпорядженням царя (а не церковного собору) духівництво від­лучило Мазепу від православної церкви і проголосило йому анафему ( прокляття ). Відтоді більш як 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великоднього посту залевока проклинали Івана Мазепу. В радянській Росії (а потім в СРСР) анафему І Мазепі в церквах Московсь­кого патріарху не проголошували з 1918 по 1993 рр. потім знову віднови­ли.

В Україні її урочисто зняв Павло Скоропадський 10 липня 1918 р., але в церквах Московського патріархату її знову проголошують. Такі об­ставини призвели до того, що більшість населення, навіть істориків в тому числі і українських повірили в це.

Російські дореволюційні історики вважали Мазепу зрадником і, від­повідно, негативно оцінювали його діяльність. Так В. Ключевський в сво­єму курсі російської історії говорив, що Мазепа - «бесполезньїй предста-витель Петра». М. Костомаров в праці «Мазепа» і «Мазепинці». Писав : «Мазепа обманював і поляків і малоросіян, і царя, і Карла...» Аналогічні оцінки Мазепи, як зрадника, боговідступника були притаманні майже всім працям Російських істориків.

Лише у 1897 р. Ф. Уманец видав монографію «Гетьман Мазепа» в якій він на основі нових матеріалів зробив спробу відійти від існуючих тоді стереотипів розглянути досліджувану тему.

Д. Бантиш-Каменський в Історії Малой Росії «вважав Мазепу зрад­ником і писав про нього так: «Мазепа мав на увазі особисті тільки вигоди, і зайшов з життєвого шляху з такою ганьбою, як і з'явився на ньому».

В цій праці яку Бантиш-Каменський присвятив «Великому Госуда­рю Імператору Миколаю Павловичу автор з велим задоволенням і подро-бно в 26 пунктах описує як Генеральний Суддя Василь Кочубей збирав донос на Мазепу.

Наприклад: «П. 23. Внушает запорожцам, что государь хочет всех истребить, стараясь посредством сего вооружить сих казаков пре Величества.»

П. 21. Не только запрещает малороссияном вступать в супружеские связи и дружиться с великороссиянами, но даже угощать их хлебом и со-лью.»

П. 8. мая 28, єпископ Сербский Руфин сказьівал Кочубею, что Мазе­па слезно жаловалея ему на государя за требованием с малороссиян для великороссийского войска лошадей.»

П. 9. мая 29 Мазепа пригласил с нею одну жидовку, сказал, ей за обедом: ой, Москва сильно прибирает в свои когти всю малороссийскую Украйну.»

Бажаючи услужити государю Кочубей приложив до цих пунктів по­відомлення про несправедливо присвоєних Мазепою казенних доходів. Тут же пред'явив він пісню написану будь то самим гетьманом «Где єсть изменнические мьісли».

А тепер можна уявити собі як можна протягом майже 20 років слу­жити суддею під началом гетьмана Мазепи, одержувати від нього маєтно­сті і привілеї і при цьому збирати і доносити на нього царю. Хто тут зрад­ник Кочубей чи Мазепа?! І от цією людиною пишається Бантиш- Камен-ський. А на Полтавщині і по сьогодні є село Кочубеївка чи не парадокс?!

Історики М. Маркевич в своїй «Історії Малоросії» пише: «Мазепа перед Полтавою став зрадником України і брехуном перед вітчизною».

Високо оцінив діяльність Мазепи автор п'ятитомної історії України О. Мартос «Мазепа умер в отдаленности от отечества своего, коего он за-щищал независимость; он друг свободи и за сие стоит у важення потомст-ва..: Мазепа - просвещеннейший человеколюбивейший человек, искус-ньій полководец и повелитель вольного следовательно счастливого наро-да».

Український історик В. Антонович вважав Мазепу «чоловіком най­більш освічених серед українських діячів», «природним талантом» «спра­вжнім політиком». «Коли придивитися до його діяльності, то можна пере­конатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю».

Видатний український історик Михайло Грушевський «Не любили в народі «вельмишановного Мазепу» і не без причин, - писав він - А про те не був він ворогом українському народові. Навпаки, судячи по всьому він був українським патріотом, - хотів високо піднести Украйну, її освіту й ку­льтуру...»

В радянський період всі історики вважали Мазепу зрадником. Але після проголошення незалежності України в історичній науці розпочина­ється перегляд стереотипів, штампів і міфів, що утвердилися за багато ро­ків. В останні роки роман про Мазепу опублікував Г. Колісник.

Володимир Сосюра в поемі «Мазепа» 1988 р. каже словами І. Мазе­пи.

«О, як залізно вірно я, що час визволення настане і шабля золота моя, Мазепи гетьмана Івана, над трупом ката засія».

Вище я уже писав про те скільки видатних лйдей звернулися до осо­би - Мазепи і як вони оцінювали його діяльність.

А тепер настав час роздумів наших і оцінок. Згадаємо коли Мазепа пішов на союз з Карлом XII йому було майже 70 років. У нього не було ні дружини ні дітей.

Майже 20 років він був гетьманом маючи найбільшу владу в Україні, користувався безмежною довірою царя, одержав від нього орден Андрія Первозванного №2 мав титул князя Святої Римської імперії, був мабуть найбагатшою людиною в Україні - мав біля 20 тис. маєтностей. Очевидно, що особих мотивів для такого ризику, як союз з Швецією у Мазепи не бу­ло. Мазепа піклувався про долю України, про її волю і незалежність. Саме в союзі з Швецією, яка була на віддалі від України під протекторатом шведського короля Мазепа й розраховував забезпечити незалежність України.

Ми знаємо приклади - Кримське Ханство було під протекторатом Турції. Хан почував себе дуже гарно. Те ж саме було з Молдавським кня­зівством.

Сам Мазепа у сповіді перед Пилипом Орликом 17 вересня 1707 р. виголошеній ним на хресті та євангелії «Я кличу всемогучого Бога в свід­ки і заприсягаю, що не ради високих почестей, не для багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що есте під моїм урядом, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей - хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і рідний край не загинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роблю задля яких-небудь при­ватних інтересів, то нехай побере мене душею і тілом Бог, а Трійці Святій Єдиній і безвинно понесені муки Христові».

Отже, на питання поставлене на початку теми «Ким для України і її народу був І. Мазепа?» Можна відповісти ствердно Мазепа був борцем за волю і незалежність України.

В славетному ряду людей разом з Б. Хмельницьким та І. Мазег стоїть гетьман Пилип Орлик (11.10.1672 - 24.05.1742), автор першого світі Конституційного твору. Це був один із видатніших діячів XVII XVIII ст., самовідданий український патріот, який все життя присвягив боротьбі за незалежність України.

Пилип Орлик народився в с. Косуті Осим'янського повіту на Вілен-щиш в сім'ї шляхтича чеського походження. Його батько Степан Орлик був убитий у битві під Хотином 1673 р. Освіту майбутній гетьман здобув у Києво-Могилянській Колегії і був учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше місцеблюстителем патріаршого престолу в Москві.

З 1698 р. з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника П. Гер-цика, він одержав можливість зробити кар'єру в козацькому війську. З 1702 р. Орлик став служити в Генеральній військовій канцелярії - спочат­ку старшим Канцеляристом, а потім генеральним писарем, посівши чільне місце в оточенні 1. Мазепи. Після Полтавської битви її. Орлик разом з І. Мазепою та іншими старшинами перебрався до Бендер.

Після невдалого походу 1711 р. та марних намагань створити анти-російську коаліцію, у 1714 р. П. Орлик із частиною старшини виїхав до Швеції, а 1720 р. - до Німеччини; з 1727 р. і до кінця життя перебував у володіннях Туреччини. Не припиняв активної політики щодо Російської держави. Помер 24 травня 1742 р. в Яссах.

5 квітня 1710 р. в Бендерах козацька рада обрала гетьманом генера­льного писаря Пилила Орлика. Одночасно з виборами гетьмана була при­йнята й «Конституція прав і свобод Війська Запорозького». Щоб спертися на власні військові сили, а ними в тих умовах могли бути лише запорожці, П. Орлик та старшина вирішили юридично закріпити свої взаємини.

Документ мав повну назву «Пакти й конституції законів та вольнос­тей Війська Запорозького. Між ясновельможним Пилипом Орликом, но-вообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полков­никами; а також названим Військом Запорозьким прийняті публічною ух­валою обох' сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою при­сягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах».

10 травня 1710 р. Карл XII затвердив угоду та підписав Звернення до українського народу, обіцяючи продовжувати війну проти Росії та оборо­няти кордони Гетьманщини після її визволення з-иід влади московського царя.

«Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Іилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровсь-ким, є першою європейською конституцією в' сучасному її розумінні. Текст був складений латинською та руською мовами. «Пакти й Конститу­ції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму закладали головні принципи республіканської форм правління.

Документ складений як договір між гетьманом та Військом Запоро­зьким (народ України), що було характерно для західної традиції, і відріз­нялися від ідей східного патримоніалізму.

Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформу­льовані головні принципи побудови держави. У преамбулі схематично ви­кладено історію Війська Запорозького - всього малоросійського народу. Тут Пилип Орлик витворив історико-лолітичний міф про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Свя­то славич.

Отак і народ козацький, давній та відважний, раніше званий Хозар­ським, спочатку підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними діяннями, яких не лише сусідні народи, а й сама Східна (Віза­нтійська) Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний (Візан­тійський), імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ними міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, приз­начив сину своєму (як дружину).

У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пи­липа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі при­лучення українських земель до європейської цивілізації. Дана схема (хоза-ри-козаки - оборонці народу на території України) стала підірунтям ідеї окремішностї руського-малоросійського-українського народу та його при­родного права на власну державу.

У першому параграфі розглянуто питання віри, заявлено про правос­лав'я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман буде зо­бов'язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській бать­ківщині.

... (гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильї докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра вославна Східного Обряду під священним Апостольським престолом Константинополі... А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духов­ними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьків­щина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування владі Константинопольського Апостольського пре­столу, щоб таким чином відновити зв'язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольського Константинополь­ського престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести і утвер­джуватися у Святій Вселенській Вірі.

Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівською угодою 1649 р. Гетьман зобов'язаний оберігати те­риторіальну цілісність країни.

Третій параграф фіксує становлення до Кримського ханства, з яким у момент укладення Конституції були пов'язані особливо важливі для України сподівання.

Четвертий і п 'ятий параграфи стосувалися забезпечення і інтересів Запорожжя. Передусім «Дніпро і землі Війська Запорозького» мали бути звільнені» від московських укріплень і фортець і повернуті у попередню власність Війська. Після визволення України гетьман зобов'язувався по­вернути Війську Запорозькому місто Трахтемирів «з усіма прилеглими землями і з переправою... через Дніпро», тут же мав бути споруджений за громадський комет» шпиталь для похилих віком і виснажених ранами ко­заків.*

Містечко Переволочна з переправою через Дніпро, укріплення Келе-берди, млини та угіддя по р. Ворскла, Кодацька фортеця мали бути повер­нуті Запорожжю.

Запорожцям гарантувалося право вільного вилову риби - від Пере-

волочної до нижньої течії Дніпра.

Принциповий характер мав шостий параграф, де закладені принци­пи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі сво­єю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полкіів» та «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, нюб зяти активну участь». Рада повинна збиратися тричі на рік - на Різдво ристове, Свято Великодня і Покрови, а також за рішенням гетьмана. Всі ажливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати «на влас­ний розсуд нічого не повинне ні починатися, і вирішуватися, не здійсню­ватися». Суд також.

Сьомий параграф стосуєгься правопорушень з боку старшини і ря­дових козаків. Суд мав діяти незалежно, оскільки гетьман «не повинен ка­рати сам, із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і уми­сне, й випадкове - має підлягати розгляду Генерального Суду, який і по­винен винести «рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому ко­жен мусить підкоритися, як переможений законом».

Згідно з параграфом восьмий генеральна старшина, яка постійно мала перебувати при гетьманові, повинна була доповідати йому про всі публічні справи, що були в її віданні. Всі ці донесення не слід було прий­мати через посередництво найближчих слуг гетьмана. Зазначалося, що особистих слуг не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольства, а ще більше від громадських доручень.

У світлі сьогоднішнього незадовільного стану економічного та анти-коруп цій ного законодавства та нерідких в наш час порушень прав людей дуже цікавими є параграфи 9 та 10.

Параграф дев 'ять передбачав, оскільки відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами і всіма публічними прибутками, податками і сплатами і розпоряджувалися всім цим на розсуд і за згодою Гетьмана, отож і нині за загальною згодою встановлюється такий порядок і ухвалюється закон, що не підлягатиме змінам, що на випадок, якби наша Батьківщина звільнила­ся від Московського ярма, належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, бага­того і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана. А сам Ясновельмож­ний Гетьман не повинен ніяким чином поширювати своє право обертати (їх) на власну користь, обмежуючи своєю часткою прибутків, які належать на Гетьманську булаву і особу... Більше того, Ясновельможному Гетьма­ну виділяється (частина) із спільних володінь і земель Війська Запорозь­кого, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї заслуги перед батьківщиною менші, а саме: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. При цьому повинен бути обраний не тільки Скарбник, який перебуває при Гетьмані й постійно знаходиться у Гетьманській столиці, але також одночасно (слід обрати) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і замож­них (представників), затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і простого люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і публічні податки, й зобов'язані опікуватися видатками, щороку склада­ючи звіти - звітуючи про своє управління. Отож ці Полкові Скарбники, передбачаючи у залежності від Генерального Скарбника, мали б свої за­вдання і обов'язком виплачувати у своїх Полках борги з державної скарб­ниці, визначати її прибуток, збирати його й передавати до рук Генераль­ного Скарбника. А панам Полковником жодним способом не слід втруча­тися (в справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками й пільгами свого уряду.

Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої держави та боротьби з економічними злочи­нами і корупцією.

У десятому параграфі наголошувалося на виборності всіх від ниж­чих до вищих - урядових посад Гетьманщини. Подібно до того, як Ясно­вельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він по винен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... Через це нехай пани Пол­ковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригно­блювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до ви­готовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідуван­ня прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що про­сять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи уря-овців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана під-гупними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних вибо-, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясно­вельможним Гетьманом не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав'язуватиме на них нікого си­ломіць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полков­ники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборів (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сот­ників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихи­льності без вільного голосування всього првіту, але обираючи і не усува­ючи від урядів через приватні,сутички.

Особлива увага приділялася соціальному забезпеченню родин війсь­ковослужбовців, в тому числі вдів та сиріт, що випливає з тексту статті параграфа одинадцятого встановлюється і оголошується непрр^лпщш, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для про­стого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків.

У дванадцятому параграфі порушується питання про статус і приві­леї міст. Тут зазначається, що після визволення України буде здійснено за допомогою спеціально встановлених комісарів ревізію усіх видів публіч­них і приватних володінь - як міст, так і приватних осіб (старшин і коза­ків).

Тринадцятий параграф передбачав, щоб столичне місто Київ та інші міста України зберігали недоторканими всі свої справедливо отримані за­кони та привілеї.

Чотирнадцятий параграф передбачав законодавче обмеження зло­вживань старшинських урядовців, судової тяганини. Зокрема, бралися до уваги нарікання посполитого люду на зловживання гетьманських урядов­ців під час переїздів.

Згідно з п 'ятнадцятим параграфам податки на річну платню най­маному війську (компанійським і сердюцьким полкам), інші публічні ви­датки, а також стації на компанійців і сердюків, встановлені як загальна повинність для всіх жителів Гетьманщини, і козаків і посполитих бути повсюдно скасовані. У Державній скарбниці мало бути введено рс лювання видатків.

Шістнадцятий параграф передбачав відповідальність гетьмана за стан справ у державі з обов'язковим прийняттям присяги.

Отже, можемо зробити висновок, що «Пакти і Конституції...» це та­лановитий твір який попередив час на майже 70 років (а саме через стіль­ки часу з'явилися перші Конституції Європи та СІЛА) Пилип Орлик і його однодумці розробили план який хотіли втілити в життя. Було укладено союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною.

Навесні 1711 р. з 16 тисячним запорозьким військом і татарським допоміжним корпусом гетьман рушив в Україну на Правобережжі його зустрічало населення з прихильністю, під його булаву переходили право­бережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви.

Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою та­тарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бенде-рах. Після підписання у 1713 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.