1.Земельні ресурси.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 3,5%; землі держав­ної власності —5,5%, всі інші 1,8%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.

2.Екологічне обґрунтування розміщення продуктивних сил.

Екологічне обґрунтування розміщення продуктивних сил зумовлена вивченням взаємодії комплексу чинників.

Земельні ресурси. Екстенсивне землекористування та неконтрольоване сільськогосподарське навантаження на ґрунтовий пок­рив спричинили до деградації земельних ресурсів та втрати ними відновлюваної здатності Так, в Україні до господарської діяльності залучено 92 % території і тільки 5 млн га (8 %) перебувають у природному стані.

Екологічна обґрунтованість землекористування повинна бути зумовлена вивченням взаємодії (комплексу) чинників: абіотичного (форми рельєфу, кліматичні показники та ін.); біотичного (межі біологічної стійкості та біопродуктивності складових земельних ре­сурсів) та антропогенного (структура угідь, рівень застосування агро­техніки, управління та контроль стану земельних ресурсів та ін.).

Сьогодні в Україні водній та вітровій ерозії піддається понад 14,9 млн га сільськогосподарських угідь (більше 35 % їх площі). Найбільша кількість еродованих земель у Донецькій (70,6 %), Луганській (61,6%) та Одеській (55,8%) областях. Щорічний приріст еродованих земель становить 80—90 тис га. Втрати грун­ту від ерозії протягом одного року перевищують 600 млн тон. Ситуацію суттєво погіршує велика кількість промислових ви­кидів. Особливо небезпечними є викиди радіоактивних, хімічних та біологічних елементів (радіоактивних сполук, важких металів, пестицидів, збудників інфекційних хвороб).

Якість земель визначається сукупністю чинників: рівнем ро­дючості грунтів, розташуванням земельних ділянок, впливом особливостей фунтів на питомій опір під час виконання сільсь­когосподарських робіт, розміром та конфігурацією земельних ді­лянок тощо.

З метою екологоврівноваженого землекористування необхідно встановлювати оптимальну розораність і площу природно-заповідних резервацій у загальній площі території, а при склад­них формах рельєфу — оптимальне співвідношення між залісеністю, розораністю та залуженням. Для покращання землекористування необхідно розробити, за підтримки і контролю з боку держави, заходи захисту земельних ресурсів від ерозії, забруднення (промислового та побутового), впроваджувати рекультивацію земель, покращувати організацій­но-технічні процеси вирощування (виробництва) сільськогоспо­дарської продукції тощо.

Лісові ресурси. В умовах України основним чинником стабілізації вуглецевого ба­лансу є ліси. Враховуючи, що сьогодні наші ліси здатні асимілю­вати лише 40 % викидів вуглекислого газу (430 млн т), постає зав­дання щодо подвоєння до 2025 р. площі лісів в Україні як най­більш ефективного еколого - економічного чинника.

Для стабілізації екологічного стану в Україні і мінімізації дисбалансу між девастованими та природними ланд­шафтами необхідно: по-перше, перейти до невиснажливого вико­ристання біоресурсів і, по-друге, довести площу з природною рос­линністю до мінімально необхідної, тобто вона повинна бути не меншою, ніж площа орних земель, або складати пропорцію 1:1. У більшості країн Європи ця пропорція є на користь природної ро­слинності. Що стосується площі заповідних об'єктів, то сьогодні вона становить 4 % території України. Середній відсоток заповідних земель світу дорівнює 8,5, а Європи — 10,5. В Австрії він стано­вить понад 25 %, Німеччині — близько 25 %, Швейцарії — 19 %, Швеції — 18 %. Вирішення цієї проблеми полягає у втіленні в життя прийнятого Верховною Радою України Закону «Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної ме­режі України на 2000—2015 роки». Найбільш важливим завданням щодо збільшення площі екомережі є приріст площ під природно-заповідним фондом.

Зараз у лісовому фонді функціонують 7 заповідників загаль­ною площею 52 тис. га: Карпатський, Поліський, Канівський, Лу­ганський, «Росточчя», Ялтинський гірсько-лісовий і «Мис Мар-т'ян». Створено також 124 заказники державного і місцевого зна­чення на площі 140 тис. га, в яких охороняються лісові і лісово-болотні екосистеми. Проте вказана кількість природно-заповід­ного фонду не репрезентує всі лісові асоціації України.

Водні ресурси. Проблема водопостачання сільського насе­лення України є однією з найскладніших серед європейських дер­жав та країн СНД.

Зараз в Україні тільки 4,1 млн чоловік з 15,7 млн сільського населення, або 23 % сіл, користуються послугами централізова­них систем водопостачання.

Решта населення користується для питних потреб місцевими джерелами — шахтними і мілкотрубчатими колодязями, саморобни­ми каптажами, прирусловими копанками, привізною водою тощо.

Тільки 6,4 тис. сільських населених пунктів з їх загальної кіль­кості 28,6 тис. мають побудовані за проектами системи питного водопостачання, майже половина з яких через недосконалу експ­луатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не можуть забезпечити постачання водою нормативної якості.

Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробницт­ва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.

Програмою водопостачання сільських населених пунктів Украї­ни на період 1992—2000 рр., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.1992 р. № 134, було передбачено забез­печити сільське населення у 6 тис. населених пунктах гаран­тованим водопостачанням і з цією метою побудувати 52,3 тис. км водопровідних мереж, у тому числі 48 великих групових водоп­роводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися найважчі умови з ресурсами пит­ної води.

Основний вплив водокористування на водні ресурси зумовлю­ється безповоротним водозабором і скидом забруднених речовин у водні об'єкти (табл. 2.18). Стресовий стан водних ресурсів на­ступає тоді, коли об'єм річкового стоку не забезпечує принаймні 10-кратного розбавлення забруднених вод.

Величина річкового стоку, що може бути використана для розбавлення забруднених вод, визначається його об'ємом у серед­ній і маловодний роки без урахування безповоротного водовідбору і об'єму скиду забруднених вод. Таким чином, спад виробництва і зменшення попиту на воду сприяв позитивним тенденціям щодо зменшення негативного впливу на водні ресурси. Разом з тим, цей вплив залишається не відповідним відновлюваній здатності водних об'єктів.

Мінеральні ресурси. Гірничовидобувна діяльність пов'язана з багатостороннім впливом практично на всі компоненти навко­лишнього природного середовища. Ступінь та інтенсивність цих процесів визначається геолого-гідрогеологічними умовами тери­торій, видом корисних копалин, способом (технологією) видобув­них робіт, видом збагачення та деякими іншими чинниками. До основних негативних проявів належать:

• пониження рівня підземних вод і утворення так званих депре­сійних лійок при інтенсивних відкачках шахтних і кар'єрних вод;

•забруднення і засолення поверхневих і підземних вод шахт­ними водами та в результаті фільтрації з шламонакопичувачів;

•обрушення гірського масиву і просідання земної поверхні над гірничими виробками;

• нагромадження значних об'ємів відходів видобутку і зба­гачення;

•пилове і газове забруднення від вибухових робіт, горіння те­риконів, пилування відвалів і шламосховищ.

Значною мірою ці процеси доповнюють один одного і є харак­терними для більшості наявних в Україні гірничопромислових регіонів і районів. Найбільш загрозливих масштабів вони набули в Донбасі, Криворізькому районі та Передкарпатті.

Екологічна реабілітація регіонів з порушеним внаслідок гір­ничих робіт станом довкілля є в Україні однією з першочергових еколого-економічних проблем. Відповідні заходи плануються пе­редусім у рамках закриття шахт і кар'єрів. Створюється норматив­но-правова база у вигляді спеціального закону, урядом схвалено «Концепцію поліпшення екологічного становища гірничовидобу-вних регіонів України», розробляється відповідна програма нау­ково-технічних, організаційно-економічних та конкретних прак­тичних заходів. До основних напрямів реабілітації належать: гір­ничо-технічна та біологічна рекультивація порушених земель, га­сіння породних відвалів, демінералізація і очистка шахтних вод і промислових стоків тощо.