12. Поняття постмодерн і постмодернізм. Постмодернізм у дзеркалі модерної і постмодерної критики. Аналіз твору за вибором

"Постмодерн" - це визначення епохи, яка наступила слідом за модерном, яка є його запереченням і подоланням. Постмодернізм (лат. past - префікс, що означає наступність; фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.

Постмодернізм —назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму. Хоча цей термін з'явився раніше (вперше згадується у 1917), він поширився наприкінці 60-х років спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти без­ликої стандартизації та програмового техніцизму, а невдовзі — у літературі та ма­лярстві. Осн джерелом нових тенденцій в ас­пекті пізнання виявилася «деструкція», визнання прогресу лише у вигляді неспрос­товної ілюзії. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх — і найдавні­ших, і новітніх форм буття.

Найголовнішою озн. літератури постмодернізму була її гіперрецептивнісіь — яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше — із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми і/або змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, цитат, міфів — тощо (т. зв. «інтертекстуальність»).

Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм була ,«пародія, алюзія,гра, містифікація,карнавалізація тощо. Стильові риси реалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінісценції, іронії. Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмо­дернізм була інтертекстуальність. Знаковим для постмодернізму стала образ-модель лабіринту, що став компонен­том цікавого символічного трикутника («Лабіринт», — «Всесвіт» — Бібліотека) у творчості видатного аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса («Дім Астеріона»).

риси: • Герой - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, • автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння "тексту як світу" зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об'єднати "розірвані шматки реальності" в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями• прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того - переграти певні ситуації,, щоб знайти відповіді на складні питання. • Сюжет розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій; Мета такого "роздрібнювання" оповіді - показати втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світ поєднання комічного і фантастичного. • застосовують елементи різних напрямів і течій - реалізму, натуралізму, "потоку свідомості", експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.

розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Визнаними "майстрами постмодернізму є У.Еко, Кобо Абе, Д.Фаулз, І.Кальвіно, В.П'єцух, А.Бітов, Ю.Андрухович та ін.

У другій воловині XX ст. посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.

Інтелектуалізм - умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.

Роман «Запахи. Історія одного вбивства» П. Зюскінда — зразок німецької постмодерністської прози

У кожній людині закладено те, що у психоаналітиці умовно називалося сферою Еросу і сферою Танатосу. Запахи сфери Еросу пов'язані з відчуттям любові, твор­чої сили, пізнання краси і добра. Запахи сфери Танатосу — з відчуттям смерті, по­мсти, небезпеки.

Глибше зрозуміти сюжет та ідейний зміст твору допоміг підзаголовок: «Істо­рія одного вбивці». в центрі не герой, а антигерой, лю­дина, наслідувати якій не хочеться і захоплюватися якою просто неможливо. Сам автор постійно це підкреслював, починаючи з самого початку роману (на­полегливо повторював два епітети: «геніальний» і «потворний»).

Історія одного вбивці, творця досконалості — жахливе життя:

• життєва мета — еротична насолода, засіб для завоювання любові людей

• вчинки: вбивав прекрасних молодих і незайманих дівчат; концентрував центрував, перетворював запахи у парфуми;

• тріумф: вбивця — кумир натовпу;

• смерть: Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лиця землі

Елементи детективної інтриги автор увів у роман, вкладаючи у них символічний підтекст. Оскільки твір постмодерністичний, то детективні елементи у ньому (йдеться про вбивство молодих дівчат) — це лише зовнішній план вираження сю­жету. Зовні твір нагадував детектив про серійного вбивцю-маніяка. Проте ідея твору полягала зовсім не у тому, щоб звинувачувати Гренуя у скоєних ним злочинах. Оскільки герой прагнув виготовити дивовижні парфум можна розглядати його образ як образ митця, що створив відповідний витвір мистецтва

П.Зюскінд подав у романі чіткий до схематизму опис творчого процесу, що складався із здатності відчувати справжню красу буття, не затемнюючи її своєю власною недосконалістю. Не випадково один із ключових символів роману — відсутність у Гренуя власного запаху і прагнення увічнити прекрасне. Звертаючись до проблеми митця і мистецтва у постмодерністичній літературі, під зупинитися на проблемі маргінальності та появі героя-маргінала.

Маргінальність —відмова від культурно-моральних стереотипів, шлях до нових форм протистояння й навіть підкорення соціуму, як випробування естетич­ного підходу до світу - ось коло ідей, що втілилися в романі П. Зюскінда.

У центрі його твору — У повному розумінні маргінальна постать — парфумер Жан-Батіст Гренуй, людина без властивостей, повз яку пройшли ідеї співчуття, щастя, Бога, страху смерті тощо. У своєму житті він керувався лише імпульсами, що підказува­ли йому феноменальні нюхові здібності. Саме вони стали для Гренуя єдиним і надійнішим поводирем у світі людей.

Одне із найпарадоксальніших рішень автора полягало у тому, що герой впорався зі своїм творчим завданням, досконало опанувавши парфумерне мистецтво, від до­був абсолютний аромат, що дарував владу над світом. Проте суспільство, обурене його аморальними експериментами, замість знищення парфумера-вбивці, схилило­ся перед ним, зачароване цим ароматом. Коли його запитали про мотиви, він не дав задовільної відповіді. Парфумер не міг пояснити натовпу, що був захоплений до­сконалістю, яку маленькими частинками вбирав із дівчат, убиваючи їх. Про мора­льні закони він просто не згадував. Отож, коли митець, створюючи витвір мистецт­ва, відійшов від вічних законів моралі, він деградував не просто як особистість, а ще й як митець. Гренуй хотів не просто влади над світом. Ним керувало набагато сильніше бажання — стати джерелом досконалого аромату, тобто стати Богом.

Завершальна сцена роману присвячена загибелі героя. Зневірившись у можливо­сті знайти власний запах, Гренуй повернувся на паризький цвинтар, де з'явився на світ і де продовжував панувати жахливий сморід — антипод його довершених пар­фумів, щоб померти, зникнути. Він обрав спосіб, яким можна одночасно позбутися і життя, і результатів свого мистецтва. Дочекавшись сутінків, коли на цвинтарі біля багаття зібрався увесь паризький набрід — злодії, повії, вбивці, він з'явився і вилив на себе флакон із ароматом, якого вистачило б, аби підкорити увесь світ. Гренуй знав, чим закінчиться цей його останній експеримент. Подібно до того, як він праг­нув підкорити світ, так усі присутні не встояли перед бажанням долучитися до цієї досконалості. Розбійники просто розідрали Гренуя на шматки і з'їли.

Отже, автор у романі створив власний міф про мистецтво. Його головні ідеї такі: творчий геній — породження світового смороду, він із самого початку зло, бо пе­ребував не в гармонії зі світом, а виник всупереч світові як опозиція для нього. Шлях мистецтва виявився антигуманним, бо творчий пошук і творчі досягнення не мали нічого спільного з моральністю.

Парфуми — це витвір мистецтва маргінального героя Гренуя. Парфуми водно­час відчужені від матеріальності та вилучені з часу завдяки своїй стійкості. Світова досконалість у них не лише збережена, а й облагороджена. Саме вони дали можливість владарювати над світом, а таку силу дає мистецтво.

Однак не слід забувати про шляхи і методи створення таких витворів, вони не і повинні бути аморальними і відірваними від реалій буття.

На початку роману письменник подав детальний опис цвинтаря, де народився головний герой - саме картина смороду, який панував там, стала символом недосконалості світу. Адже, народившись у такому світі, герой як митець був приречений. Так і сталося, він пішов із життя у тій самій атмосфері, де панували запахи смерті.

13. Античність

Антична культура — це культура Стародавньої Греції і Риму, яка заклала підвалини європейської культури. Поеми «Іліада» та «Одіссея» є найбільш ранніми, що дійшли до нас, літературними пам'ятками античності, їхній автором вважається сліпий поет Гомер.

Основні риси античної культури і літератури: космологічність, раціональність, антропоцентризм, виховний потенціал, святковість, калокагатія (поєднання естетичного і етичного начал, передбачає досконалість і тілесної будови, і духовно-морального складу, тобто поряд з красою і силою наголошується справедливість, мужність, мудрість, і т. ін.).

Головні етапи історії давньогрецької літератури:

1) архаїчний (докласичний), в якому розрізняємо долітературний і гомерівський періоди;

2) аттічний (класичний);

3) елліністичний;

4) римський.

Розвиток римської літератури мав такі етапи:

1) література періоду республіки;

2) література періоду імперії.

Періодизація: 1. Архаїчний період (7 ст. до н. е. - 5 вік до н. е.). Характерно: гострота в соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення. Розвивається усна народна творчість, але в грецькій міфології відсутні казки.У грецькому мистецтві казку витісняє міф, у нього найбільш значима роль. Також розвивається байка. Езоп - родоначальник байок. З'являються епічні, архаїчні, героїчні поеми, з яких до нас дійшли тільки гомерівські. У цей же період з'являється й архаїчна лірика. 2. Класичний (аттичний) період. центр культурного життя перебуває в Афінах.Розвивається театр драматургії. Спочатку з'являється трагедія, потім комедія. Розвивається лірика й ораторське мистецтво, риторика. У 4ому столітті починає розвиватися проза. Спочатку з'являється історична проза, потім філософська. Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який характеризується розвитком філософської дум­ки (Демокріт, Сократ). У літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія. Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан (бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'язаний з зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор побутового жанру Геродонт (III ст. до н. е.).

Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який характеризується розвитком філософської дум­ки (Демокріт, Сократ).

У літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія. Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан (бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'язаний з зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор побутового жанру Геродонт (III ст. до н. е.).. 3. Елліністичний період (з 4 ст. до н. е. по 1 ст.до н. е.). З'являється поняття «космополіт». Потім Олександр розуміє, що грецька культура – не єдина конкурентноздатна у світі. Еллінізм - симбіоз грецької й інших культур. Культурний центр переноситься в Єгипет, в Олександрію. Там виникає гуманітарна наука. Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія про родину, про дім. У самому кінці періоду з'являється грецька повість або грецький роман. 4. Період грецької літератури епохи римського панування (1 ст до н е - 476 рік н е). Приклад: Апулей «Золотий осел (Метаморфози)».

“Золотим віком” римської літератури називають І ст. до н.е. - початок І ст. н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Овідій, Горацій. Найвизначнішим твором видатного поета Марона Публія Вергілія вважається поема "Енеїда"- класичний зразок римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя Енея - засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму.

Естетика античної літератури

Міфологічність

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння.

Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв’язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

Визначне місце в літературі Стародавнього Риму займала міфологія.

Міфологія Стародавнього Риму носила печатку формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги в конкретних справах і тому скрупульозно виконували встановлені обряди і приносили потрібні жертви.

У відношенні до богів діяв принцип «я даю, щоб ти дав». Римляни звертали велику увагу на зовнішню сторону релігії, на дріб'язкове виконання обрядів, а не на духовне злиття з божеством.