6.Основні принципи барокко. Його особливості в українській і євр - х літературах. Аналіз твору за вибором.

Бароко (іт. barocco — вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16—18 ст. Батьківщина бароко — Італія.

Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

Філософія та естетика бароко

Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Бароко тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво. Стверджувалося що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою «крок назад» — від доби Відродження до середніх віків. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття.

Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко — це черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе.

Часто дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність стає примарною та ілюзорною. протиставлення реальності і ілюзії — один з найхарактерніших елементів барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності — реальна і містифікована — співіснують.

Поетика бароко

Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати.

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко.

Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність.

За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Літературні твори бароко ускладнені багатьма позалітературними засобами.

Специфічні риси епохи бароко: 1. Посилення релігійної тематики, особливо тим, пов'язаних з мучеництвом, чудесами, видіннями; 2. Підвищена емоційність, 3. Велике значення ірраціональних ефектів, елементів, 4. Яскрава контрастність, емоційність образів, 5. Динамізм («світ бароко - світ, в якому немає спокою» Бунін), 6. Тяжіння до узагальнюючих і зв'язує формами: а) целостностние системи філософії, б) пошук єдності в протиріччях життя, в) в архітектурі: овал в лінії будівлі, архітектурних ансамблів, г) скульптура підпорядкована загальному декоративному оформленню, д) в живописі - відмова від прямолінійної перспективи, підкреслення «нескінченності» простору, е) в музиці - створення циклічних форм (соната, концерт), багаточастинну творів (опера).

Аналіз – ДИВ ПИТ. 5!!!!

7. Класицизм - художня спрямованість в мистецтві і літрі 17-го століття - початку 18-го, для якого характерні висока громадянська тематика, суворе дотримання правил і норм. На Заході класицизм формувався в боротьбі проти вищого бароко.

Досяг розквіту у Франції у 17-му столітті: у драматургії (Корнель, Расін, Мольєр), в поезії (Лафонтен), в живопису (Пуссен). Класицизм характеризується застосуванням станового принципу до разл жанрам.

Поетика класицизму розділила всі жанри на «високі» (трагедія, ода, епопея) і «низькі» (комедія, байка, сатира та ін), причому розмежовувати їх за становим ознакою: у високому жанрі трагедії могли виступати тільки королі, принци, придворні , полководці; в низькому жанрі комедії виступали тільки городяни, прості люди. Герої трагедії мали привілей чіпати глядачів своїми стражданнями, герої комедії могли їх тільки смішити. Станове розмежування жанрів знаходило вираз також у відмінності мови і стилю. трагедія писалася неодмінно високим, поетичним стилем, абсолютно позбавленим простих побутових слів або понять.

Классіцісткая трагедія писалася віршами, притому завжди однаковим, урочистим розміром, що має назву олександрійським віршем. Його попарно римовані двенадцатісложний вірші, правильно розчленовані цензурою на полустишия, відрізнялися своєрідною мелодійністю. Французька трагедія 17-го століття - це трагедія героїчного дії. Вона не допускає фантастичного, ліричного, чудесного.

Все в ній повинно бути засновано на розумі, виправдано здоровим глуздом. Піднесені почуття героїв відображені у розлогих монологах. Прагнучи до згущення дії і сценічного правдоподібності, драматурги висунули принципи трьох єдностей (дії, місця і часу). Зіткнення особистих інтересів та громадянського обов'язку лежить в основі французької классицистськой трагедії. Корнель і Расін зробили видатні відкриття у сфері зображення внутрішнього світу людини.

Європейський класицизм. Пріоритетний розвиток теорія та практика класицизму дістали у французькій літературі другої половини XVII ст. Вже в 1635 р. з ініціативи кардинала Рішельє було засновано Французьку академію, яка уклала словник французької мови, активно утверджувала естетику класицизму.

Головними представниками нової естетики були філософія Рене Декарта і драматургія П'єра Корнеля. Особливо яскраво французький класицизм виявив себе в драматургії. Під впливом французької літератури класицизм поширився і в інших країнах Західної Європи, проте в них його вияв не був таким яскравим.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виникає класицизм і в українській літературі, де він був представлений іменами Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Павла Білецького-Носенка, Григорія Квітки-Основ'яненка.

в російській літературі XVIII ст. В Росії спирався на міцні позиції монархічної царської влади. Відомі представники російського класицизму — Василій Тредіаковський, Михайло Ломоносов, Гаврило Державін, Денис Фонвізін.

Художнє підґрунтя. Якщо ідеологічні засади класицизму були похідними від настанов сучасної йому раціоналістичної філософії, то в ролі художнього підґрунтя класицизм визнав за найвищий, «класичний» взірець художньої творчості античне мистецтво, античну літературу. З античності класицисти доволі часто брали й теми та сюжети своїх творів, інтерпретуючи їх в дусі сучасної їм історичної епохи. Відповідно до вимог раціоналізму художній твір класицисти сприймали як реальність, створену за законами розуму, а отже, чітко продуману і логічно впорядковану, особливо в композиції та сюжетній послідовності зображуваної дії, прозору та зрозумілу для читача. Одним з найважливіших законів класицизму, запозичених з античної естетики, проголошувався закон художньої правдоподібності, який, проте, не зводився до простого копіювання дійсності.

Навпаки, відображаючи реалії життя, митець мав уникати всього випадкового, несуттєвого, зайвого і відбирати з життєвої картини лише ті факти, що схоплюють її суть, перетворюючи хаос життєвих вражень в упорядковану і закінчену художню картину, з якої випливає певний ідейний та повчальний сенс. Виховній ролі мистецтва класицисти надавали виняткового значення, але вважали, що мистецтво повинно виховувати не у формі прямого, відвертого повчання ( як «мораль» у байці), а приховано — тією естетичною насолодою, яку отримує читач від твору. «Обов'язок комедії, — стверджував Мольєр, — полягає в тому, щоб виправляти людей, розважаючи їх».

Поширення класицизму у Франції у XVII ст. було пов'язане із літературно-драматургічною твоочістю П'є-ра Корнеля (1606—1684 рр.), Жана Расіна (1639— 1699 рр.), Мольєра (1622—1673 рр.). Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатирах Нікола Буало (1636—1711 р.р.), байках Жана де Лафонтена (1621—1695 рр.), прозі Фран-суа де Ларошфуко (1613—1680 рр.) та Жана де Лабрюйе-ра Л645—1696 рр.), архітектурі версальськнх палаців Жюля Ардуен-Мансара (1646—1708 рр.), малярстві Ніко¬ла Пуссена (1594—1665 рр.), Лоррена. (Клода Желе; 1600—1682 рр.) тощо. Одним з перших представників класицизму був поет та мовознавець Франсуа Малерб (1555— 1628 рр.), який сприяв виробленню норм французької лі¬тературної мови. Проведена ним реформа мови була за¬кріплена французькою Академією, на яку покладався обо¬в'язок розповсюдження загальнообов'язкових мовного та літературного канонів. Теоретичне обгрунтування естетич¬ні принципи класицизму знайшли ,в працях Нікола Буало, передусім у трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.). Неодмінною умовою високої поетики є, на його думку, дотри¬мання непорушних правил античної естетики (Арістотель, Горацій). Саме вони визначають закони художньої форми, що перетворює життєвий матеріал у логічно злагоджений твір мистецтва. Завдання мистецтва — виявити ідеальну закономірність Всесвіту, часто приховану за зовнішнім хаосом та безладдям дійсності. Розум, який пізнає ідеаль¬ну закономірність, виступає як горде начало справжнього мистецтва. Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. Естетичну цінність для класицизму має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки. Класи-чний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму ті порядку над хаосом. Принцип раціоналізму виконував водночас і суспільно-виховну функцію, якій класицизм на¬давав велике значення.

Важливою ознакою класицизму була строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на «високі» — трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а геоями — монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також «низькі» — комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспільства.