16. Загальна характеристика розвитку європейських літератур у 17 столітті

Літературний процес в Європі в 17 столітті відрізняється дуже великою складністю і суперечливістю. 17 епохою, що позначила перехід від Відродження до Просвітництва, і це визначило особливості історичного та культурного розвитку в європейських країнах відбувається зміцнення позицій феодально-католицької реакції, і це викликало кризу ренесансного гуманізму, з найбільшою силою виражений в мистецтві бароко. Бароко як стиль формується не тільки в літературі, а й у живописі, музиці. Як літературна течія бароко володіє цілим рядом спільних світоглядних і художніх принципів. В основу бароко покладена полемічна по відношенню до ренесансних традицій концепція людини. Істота слабка і крихка, людина, як вважали письменники бароко, приречений блукати в трагічному хаосі життя. Глибоко песимістична концепція буття призводить літературу бароко до аскетичним релігійним ідеалам. Бароко створює елітарну теорію мистецтва, стверджує особливий метафоричний орнаментальний стиль. Грунтуючись на ідеї дисгармонії світу, письменники бароко, прагнучи висловити ідею дисгармонії в самій образній системі твору, захоплюються смисловими і мальовничими контрастами. Найбільш яскраве втілення принципи бароко знайшли у творчості великого іспанського драматурга П. Кальдерона. У європейському бароко складаються дві течії - високе й низове, або демократичний, бароко. Елітарним ідеям, піднесеної риторики високого бароко, представленого театром П. Кальдерона, поезією Л. де Гонгори, Д. Донна, пасторальним і галантно-героїчним романом, низове бароко протиставляє стиль комічного бурлеску, багато в чому свідомо пародіює піднесену образність (найбільш яскраво дані тенденції набрали в шахрайському романі 17 століття).

Класицизм отримав особливий розквіт у Франції. Витоки класицизму йдуть в естетику Відродження, що створила культ античності як осередку художнього ідеалу

У розвитку класицизм 17 століття пройшов два основних етапи. У першій половині 17 ст- стверджував високі ідеї громадянськості і героїзму, що знайшло відображення в політичних трагедіях П. Корнеля. У другій - після трагічних подій Фронди, в класицизмі поглиблюються трагічні мотиви.

Класицизм створив струнку естетичну теорію, яка отримала завершене втілення в трактаті Н. Буало «Поетичне мистецтво». Класицисти розробили нормативну теорію мистецтва, що включає чітку диференціацію «високого» і «низького», строгі жанрові та стильові канони. Раціоналістична установка визначила концепцію людини, особливості конфлікту в класицистичних творах. Разом з тим класицисти відстоювали принцип «наслідування природи», «розумного правдоподібності», що дозволило їм відтворити у своїх творах типові риси суспільного життя 17 століття

Іспанська література 17 століття

У 17 столітті Іспанія стає центром Контрреформації в Європі. Іспанська абсолютизм в союзі з церквою починає запеклі гоніння на вільнодумство. Важка політична ситуація супроводжується глибокою економічною кризою Іспанії. Тому тут раніше за все виявляється криза ренесансного світовідчуття. Вже на початку 17 століття в іспанській літературі починають звучати мотиви бароко, розвиваються поетичні школи, в яких розробляються філософсько-естетичні засади нового літературного напряму: культеранізм, або культізм (Л. Де Гонгора) і консептізм (Б. Грасиан), що виражають естетику високого бароко . Низове бароко в Іспанії яскраво представлено шахрайським романом (Ф. Кеведо).

До заходу хилиться «золоте століття» іспанської драми. З найбільшою глибиною історичний перелом, пережитий Іспанією, висловився у творчості видатного іспанського драматурга П. Кальдерона (1600-1681). Театр Кальдерона відбив зіткнення ренесансної та барокової традицій.

Ренесансні традиції, реалізм і демократизм знайшли втілення у драмі Кальдерона «Саламейскій алькальд», написаної наприкінці «золотого століття».

Але особливу славу Кальдерону приносять його філософські драми, найбільш значна з яких - «Життя - це сон». У цьому творі Кальдерона гостро стикаються дві концепції людини - ренесансна і барочна.

Еволюція творчості П. Кальдерона знаменує поглиблення барокових традицій в іспанській літературі 17 століття. Після 1650 Кальдерон остаточно залишає світський театр і переходить до жанру релігійно-алегоричних драм (аутос сакраменталес).

Французька література 17 століття

Французька література 17 століття ділиться на два великі періоди, історичним рубежем між якими були події Фронди, що виявили перелом в розвитку французької державності.

У перший період (1600-1640) відбувається різке розмежування двох літературних напрямків. Прогресивні тенденції суспільного розвитку, прагнення нації до централізації і об'єднання висловлює ранній класицизм в особі поета Ф. Малерба і основоположника французької класичної трагедії П. Корнеля. У «Сіда» та «Горацій» П. Корнеля знайшли відображення головні суспільні конфлікти сучасності.

Класицизму з його громадянським патріотичним пафосом протистоїть в цей період література французького бароко, багато в чому виражає настрої феодальної опозиції. У пасторальному («Астрея» д'Юрфе) і га-лантно-героїчному романі (романи Ла Кальпренеда, М.де Скюдері) розвивається переважно любовно-психологічна проблематика, а ідеям громадянськості протистоїть ідея особистої лицарської доблесті. У цей період починає формуватися і низової бароковий роман, що зазвичай включає пародію на роман «високий» («Комічна історія Франсіона», «Екстравагантний пастушок» Ш. Сореля). Обидві лінії барочного французького роману тривають і в другій половині 17 століття.

У період Фронди, в умовах запеклої боротьби за владу і все більш зростаючого невдоволення соціальних низів, починається новий етап творчості П. Корнеля, так звана «друга манера». Культ монарха як втілення державної ідеї змінюється у Корнеля картиною кривавих сутичок за престол, егоїстичних прагнень (трагедія «Родогуна»). Разом з тим посилюються демократичні тенденції у творчості драматурга (тра-гедія «Нікомед»).

Другий етап розвитку французької літератури 17 століття відображає наростаюча криза французького абсолютизму, розчарування в ідеалах цивільних, що надихали ранніх класицистів. Це знаходить своє вираження в зростаючому соціальному критицизм, в появі песимістичних настроїв.

У цей період відбувається формування нових жанрів класицистичної літератури. Ж. Расін (1639-1699) є творцем жанру психологічної трагедії. Він досягає небаченої досі глибини і тонкості в зображенні складної душевної боротьби своїх героїв (трагедії «Андромаха», «Федра»).

Ж.-Б. Мольєр створив новий жанр «високої комедії», з'єднавши традиції народної комедії з художніми відкриттями французького трагічного театру. Мольєр - творець проблемної комедії, де знайшли своє відображення актуальні соціальні конфлікти та їх типи. У творчості Мольєра виявляється прагнення вийти за рамки класицизму, поглиблення реалістичних тенденцій («Дон Жуан»).

У другій половині 17 століття у Франції формуються прозові жанри класицизму, хоча вони не отримали будь-якого естетичного обгрунтування в програмному трактаті Н. Буало. Мова йде про афористика (Б. Паскаль, Ф.де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр) і психологічному романі, створювачкою якої стала мадам де Лафайет (роман «Принцеса Клювання-ська»).

Англійська література 17 століття

Перша половина 17 століття відзначена в Англії розквітом поезії бароко, представленої насамперед школою поетів-метафізиків. Одним з найбільш талановитих поетів цього напрямку, який відкрив нові горизонти європей-ської поезії нового часу, був Джон Донн (1572 - 1631), з творчістю якого рекомендується познайомитися студентам.

Вирішальний вплив на розвиток англійської літератури 17 століття справила англійська буржуазна революція (1640 - 1650). Вона проходила під релігійними гаслами пуританськими, що визначило специфіку художньої думки епохи.

Головна увага при вивченні англійської літератури 17 століття слід приділити творчості Д. Мільтона (1608 - 1674). Видатний революційний публіцист, Мільто відобразив у своїх поемах найактуальніші політичні конфліктів сучасності. Його поема «Втрачений рай» являє собою спробу соціально-філософського осмислення розвитку світу і людства в цілому. У художньому світі поеми органічно з'єднуються барокові і класицистичні тенденції, на що необхідно звернути увагу при її аналізі.

Остання визначна комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич» (1670) написана в жанрі «комедії балету»: за вказівкою короля до неї були включені турецькі танці. Мольєр зміг, вводячи танцювальні сцени в сюжет комедії, зберегти єдність ЇЇ структури. Основний закон структури полягає в тому, що комедія характеру постає на фоні комедії звичаїв. Носії звичаїв — це всі герої комедії, за винятком головної дійової особи Журдена. Сфера звичаїв — традиції, звички суспільства. Персонажі здатні виразити цю сферу лише разом (такими є дружина й дочка Журдена, його слу ги, вчителі, аристократи Дорант і Доримена, які мають ціль на житися за рахунок багатого буржуа .Журдена). Вони наділені характерними рисами, але не характером; ці риси комічно загострені, але не порушують правдоподібності. Журден, на від міну від персонажів комедії звичаїв, постає як комедійний харак тер. Особливості мольерівських характерів полягають у тому, що тенденція, що існувала насправді, доводиться до такого ступе ня концентрації, що герой виходить з рамок природного, розум ного порядку. Такими є Дон Жуан, Альцест, Гарпагон, Тартюф, Аргон — герої найвищою мірою чесні й безчесні, мученики шля хетних пристрастей і дурні. Таким є Журден, буржуа, який вирі шив стати дворянином. з перших реплік п'єси, визначається її основна тема. Журден марить вирватися з нікчемності й стати знатною особою. Це визначає всі його помисли, бажання й дії, повністю підкоряє його натуру, робиться сенсом його життя. Знаменним є перший вихід пана Журдена: вбравшись так, як вбирається знать,— йому вже здається, що його мрія — мрія буржуа — стає дійсністю. Пан Журден дуже охоче входить у нову роль і справді вважає себе гідним цього високого звання. Він підтримує дружбу з тими людьми, які близькі до королівського двору. Але що впевненіше поводиться Журден, то більш пихатим стає, чим далі ко мічніше виглядає його бажання бути аристократом. Що ж спри чинило «божевілля» пана Журдена? А те, що його уявлення про виключність дворянства були облудними. І тому сатира народжувалась з кричущої невідповідності суджень про велич і шля хетність знаті і справжньої ціни панівного стану. Сміючись над Журденом, який так хоче стати аристократом, Мольєр одно часно сміявся і над тим ідеалом, що його вигадав для себе Журден. Але хоч як намагався шляхтич Журден не бути схожим на самого себе, все ж таки він залишався таким, яким він був. Позичаючи графові гроші, він рахує їх до останнього су; сваря чись з кравцем, служницею або дружиною, він вдається до лайки і навіть до бійки, забуваючи про всі «великосвітські» уроки; вивчаючи науки, він вибирав ту з них, в якій бачив практичну необхідність, а перед тужливим співом віддавав перевагу простій веселенькій пісеньці. Його жага до дворянства менш за все була хитрим розрахунком буржуа, суб'єктивно вона ставала щирою мрією, яка захопила всю натуру Журдена. Це призводить до того, що шановний пан Журден легко вступає в останній, буфонний акт комедії І вільно діє у примхливому маскараді посвячення в сан «мамамуші». Дарма що його лупцюють палками, зате він досяг бажаної мети. І дуже знаменно, що в цій атмосфері загальних веселощів лунають серйозні слова, що відверто виражають позицію автора. На запитання, що ставить Журден Леонту, нареченому своєї доньки Люсіль, дворянин він чи ні, Леонт не без гордощів відповідає, що він нe має наміру привласнювати собі дворянське звання і не є дворянином. Він прослужив шість років у армії й почуває себе людиною, яка корисна державі й суспільству. Шляхетність Леонта, на думку Мольєра, набута його способом життя і діяльності, тоді як поведінка змальованих у п'єсі аристократів — графа Доранта й маркізи Дорименти — повністю позбавили їх тієї шляхетності, що була надана їм від народження. У загальній композиції п'єси її карнавальний фінал був спрямований на осміяння ганебної і вульгарної пристрасті до «одворянення» — пан Журден стає загальним посміховиськом. Многие образы, созданные им, обладали такой широкой типичностью, что переросли рамки своего исторического периода и приобрели мировое нарицательное значение. Своих "героев" Мольер окружает не вымышленной обстановкой, в какой действуют герои классических трагедий, - он помещает их в типичную жизненную среду, окружает типическими обстоятельствами. Чаще всего действие его комедий развивается в буржуазной семье ("Тартюф", "Скупой", "Мещанин во дворянстве"). Отношения между главой дома и домочадцами, хозяевами и слугами, родителями и детьми, особенности речи, склад мыслей, обычаи французских буржуа того времени представлены в комедиях Мольера с верностью и живостью. Оружие смеха Мольер использовал в целях острой социальной сатиры. Это вело к предельному заострению создаваемых им образов, к гиперболизации, т. е. усилению их ведущих черт.

17.Загальна характеристика розвитку європейських літератур 18 століття

18 століття увійшов в історію європейської культури як епоха Просвітництва. Освіта - це широке ідейний рух, зміст якого визначаються-ється насамперед розгорнутої нещадною критикою феодально-абсолютистських порядків. У процесі підготовки даного курсу слід уважно вивчити основні теоретичні питання, пов'язані із загальною характеристикою епохи Просвітництва: суспільно-політичну програму західноєвропейських просвітителів, загальні положення просвітницької філософії та її протиріччя. Необхідно мати чітке уявлення про основні етапи Просвітництва.

У літературі епохи Просвітництва розвивається цілий ряд літературних напрямів: класицизм, рококо, сентименталізм, предромантизму. Загальною характерною особливістю літератури Просвітництва є її прагнення до постановки великих суспільних і державних проблем і глибока філософічність. Тому в основі її вивчення має лежати досить широке уявлення про соціальної, політичної і філософської програмі Просвітництва.

Англійська література 18 століття

Історичне своєрідність англійського Просвітництва визначається тим, що воно розвивалося в країні, де вже відбулася буржуазна революція. Тому в ньому можна виділити два напрямки: консервативне, буржуазно-охоронне, представники якого прагнули ідеалізувати буржуазні відносини (Д. Дефо, С. Річардсон), і критичне, радикальне напрямок, у якому формується негативне ставлення до буржуазного прогресу і зміцнюються гуманістичні демократичні тенденції ( Д. Свіфт, Г. Фільдінга).

Для англійської літератури 18 століття характерний насамперед жанр роману, розвиток якого проходило під глибоким впливом філософських ідей матеріалістичного сенсуалізму (Д. Локк). Сенсуалізм відкриває роль досвіду в пізнанні, руйнує декартівського теорію вроджених ідей. Звідси інтерес письменників до вивчення соціального середовища як потужного чинника, що формує характер людини (Д. Дефо, Г. Фільдінга). Це художнє відкриття англійського просвітницького роману вступає у відоме протиріччя з властивим просвітителям поданням про людську природу як незмінному універсальному початку, що створює так звану подвійну мотивування в реалізмі 18 століття.

У другій половині 18 століття, коли особливо загострюються всі гро-ні суперечності, в Англії формується сентименталізм, в якому виразно відчувається критичне ставлення до буржуазного прогресу (Д. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, Л. Стерн). Глибоко вплинула на сентименталізм надали філософські ідеї ідеалістичного сенсуалізму (Д. Юм), на що слід звернути увагу при вивченні даної теми.

В кінці 18 століття криза просвітницьких ідей знаходить відображення в передромантизму (Г. Уолпол, М. Льюїс).

Французька література 18 століття

Французьке Просвітництво розвивалося в умовах революційного підйому. Його історичним підсумком стала французька буржуазна революція (1789 - 1794). Це визначає його особливості: бойовий цивільний пафос, політичний радикалізм, демократизм.

Перший етап у розвитку французького Просвітництва (1700 - 1750) надана насамперед фігурами Монтеск'є і Вольтера - некоронованого короля європейських просвітителів. Вольтер належить до так званого поміркованого течією у французькому просвіті. Деяка компромісність позитивної програми Вольтера виразилася в його деїзмі і в теорії освіченої монархії. У творчості Монтеск'є і Вольтера формується особливий жанр - філософський роман (повість), який ілюструє феномен злиття філософії і белетристики, характерний для епохи Просвітництва.

У першій половині 18 століття у французькій літературі розвиваються пре-майново два літературні напрямки - класицизм, що продовжує художні традиції 17 століття, і рококо. Рококо, як і бароко 17 століття, стає більш-менш універсальним художнім стилем, охоплюючи сферу образотворчого (А. Ватто), орнаментального та літературного мистецтва. Для рококо характерний відмова від високої героїки і патетики, інтерес до приватних реаліям життя, особливо до психологічних, прагнення зруйнувати естетичний бар'єр між високим і низьким через відкриття потаємної поезії приватного життя. Стиль рококо відрізнявся витонченої витонченістю, іронією, глибокою деталізацією життєвих реалій. У руслі рококо розвивався французький роман першої половини 18 століття, представлений блискучою плеядою письменників: Маріво, Кребійон, абатом Прево. Роман Прево «Манон Леско» є одним з найяскравіших зразків французького рококо.

Другий етап розвитку французького Просвітництва (1750 - 1789) відбив загострення класових протиріч, що визначило передреволюційну ситуацію у Франції У цей час формується радикальна течія у французькому просвіті, представлене насамперед Д. Дідро і Ж. - Ж. Руссо. Студенту необхідно познайомитися з філософськими поглядами зазначених авторів, що дозволить глибше зрозуміти художньо - філософський сенс їх творів.

У цей період на перший план виходить сентименталізм, представлений насамперед творчістю Ж. - Ж. Руссо. У той же час необхідно мати на увазі поглиблення реалістичних тенденцій у французькій літературі даного періоду (Д. Дідро, П. Бомарше), що пов'язано з дедалі більшим впливом художнього досвіду англійської просвітницької літера-тури.

Німецька література 18 століття

В епоху Просвітництва перед Німеччиною стояла нагальна суспільно-політичне завдання - необхідність об'єднання країни, ліквідація багатовікової феодальної роздробленості, яка гальмувала соціально-економічний та культурний розвиток країни. Це завдання багато в чому визначила пафос діяльності німецьких просвітителів. Ми не знайдемо в Німеччині цієї епохи склалася революційної ідеології, в політичних і соціально-філософських теоріях німецьких просвітителів відчувається умоглядність, абстрактність. Разом з тим німецьке Просвітництво пропонує розгорнуту гуманістичну програму і створює передумови для формування та розквіту німецької національної культури.

Німецьке просвітницький рух зароджується в середині 18 століття, і перший його етап пов'язаний з діяльністю видатного німецького драматурга Г. Лессінга. Естетика Лессінга носить новаторський характер. У «Лаокооне» і «Гамбурзької драматургії» він по суті стверджував принципи реалістичного мистецтва, яким він прямував у своїх драматичних творах.

Другий етап німецької просвітницької літератури пов'язаний з діяльно-стю «штюрмеров» (1770-1780 - ті роки), які висунули широку антіфеодаль-ву програму. Штюрмерство продовжило літературні традиції європейського сентименталізму. До цього перебігу належать ранні драми Шиллера ("Розбійники", "Підступність і кохання») і роман Гете «Страждання молодого Вертера».

Третій етап німецького Просвітництва прийнято називати «Веймарський», так як центром культурного життя Німеччини кінця 18 століття стає Веймар - місце проживання глави німецького Просвітництва І. Гете. У веймарський період Шіллер і Гете долають ідеї бунтарства, характерні для штюрмерского періоду, і обгрунтовують нову теорію мистецтва - «Веймарський класицизм», який відбив виник в цю епоху в Німеччині культ античної культури. Естетична програма веймарського класицизму знайшла втілення в роботах Шиллера «Про наївну і сентиментальну поезію» і «Листи про естетичне виховання людини». Гете і Шиллер приходять до ідей перебудови життя шляхом естетичного виховання людини. Коло ідей веймарського класицизму відбився в драматургії Шіллера 1790 - х рр.., В романі Гете «Роки навчання Вільгельма Мейстера».

Своєрідним підсумком розвитку німецької (і європейського в цілому) Просвітництва стала велика трагедія Гете «Фауст», в якій письменник в узагальненій формі представив духовні пошуки людства і висловив гуманістичну віру в торжество людського розуму.

«ФАУСТ». Створюючи «Фауста», Гете скористався сюжетом німецької народної легенди про доктора Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Гете — Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI століття. Легенда говорить про нього як про видатного мага й чарівника, якому були підвладні потойбічні сили, за що його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його задушив диявол, що сталося близько 1540 року. У 1587 році у Франкфурті-на-Майні книгодрукар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої значилося: «Історія про доктора Иоганна Фауста, прославленого чарівника і чорнокнижника....». Народна легенда була перевидана в 1589 році, а в 1593 році оповідь було доповнено життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство. Гете суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажами і подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній долі в першій частині показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині — безмежні можливості всього людства. Однак, з погляду Гете, максималістське здійснення вільної волі спричиняє трагедію. У першій частині гонитва героя за насолодами обертається загибеллю героїні. У другій частині трагедією обертається прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. За авторським визначенням, «Фауста» було створено у жанрі трагедії. Однак у цілому твір не розрахований на сценічне втілення. У «Фаусті» поєднуються епос, лірика, драма. За багатьма жанровими ознаками він близький до поеми. «Фауст» відкривається «Присвятою», написаною октавами. Чотири восьмирядкові строфи відтворюють момент повернення автора до заповітного задуму. Минула чверть століття відтоді. як почалася робота над трагедією, перших слухачів уже не стало, і це надає «Присвяті» елегійного настрою. У «Пролозі в театрі» відтворюються спостереження Гете. який керував багато років Веймарським театром. Директор мріє, щоб публіка валила валом у театр. Поет нехтує юрбою, він спрямований до надзоряних висот, а Комічний актор заради оплесків готовий розважати глядача. У кожного з них своя правота, диспут триває недовго. Директор нагадує, що зараз почнеться вистава. У «Пролозі на небесах» виникає зав'язка трагедії. У парі, укладеному Мефістофелем із самим Господом, суперечка йде про людину, про її чесноти, муки й радощі, про задоволення і розчарування. Предмет спору — людина, а людина ця — Фауст. Доктор Фауст з'являється перед читачем у готичному кабінеті. Прожито велике життя, засвоєно багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Фауст розчарований. Він на грані самогубства, і тільки великодній спів утримує його від гріховного вчинку. У Фаусті Гете з самого початку підкреслює найважливіші властивості людської натури: незадоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Заради того щоб прожити життя заново, людина закладає душу дияволу. В обмін Мефістофель дарує Фаустові молодість, і починається їхнє спільне сходження до повсякденного життя. «Фауст» — це не тільки філософська трагедія, що оперує абстрактними поняттями, це й зображення конкретного реального життя Німеччини. Важливе місце в контексті посідають народні сцени, позначені лірикою і гумором: «Коло міських воріт», «Погрібець Ауербаха», сцена з Мартою. З надр народного життя постає й образ Маргарити. Фауст уперше зустрічає Гретхен, коли вона виходить із церкви. Вона благочестива й скромна, у неї с почуття гідності, вона довгий час не піддається диявольським хитруванням Мефістофеля. Сили нерівні. Фауст дарує їй коштовності, сусідка Марта, за напучуванням Мефістофеля, діє як досвідчена звідниця. Фауст, який прагнув ощасливити Маргариту, став причиною її загибелі. Та чи винен він? Він винний, якщо дивитися на нього як на звичайну людину. Але він — символ людства, герой і героїня належать до різних світів. Щастя з Маргаритою для Фауста було б передчасним і неможливим, як зупинка на шляху в нескінченність. У другій частині мандрівка Фауста продовжується, але тепер він подорожує не тільки в просторі, але і в часі, свавільно блукаючи епохами. У другій частині трагедії, чергуючись, змінюються два історичних періоди: середньовіччя й античність. Гете створює безліч образів-символів, черпаючи їх з легенд і міфів, а також із власної безмежної фантазії. Повертаючись до середньовіччя, він бачить, що Європа охоплена новими битвами. Але Фауст не воїн, він творець. У нього виникає план відвоювати частину суші й моря. Глобальна мета в його очах виправдовує загибель тих, хто перешкоджає йому. Ціна утопії — життя двох старих, Филемона і Бавкіди, хатина яких заважає будівельним роботам. їхня смерть на совісті Фауста. Але й самого Фауста чекає сумний фінал. Він сліпий і не бачить того, що замкнутий у полоні Турботи, але він не скорився, не зупиняється навіть в останню хвилину. Душа Фауста врятована, адже життя його спливло у прагненні до нескінченного. Але в мить свого вищого прозріння Фауст зображений сліпцем. Навряд чи це можна вважати випадковістю. Гете був реалістом і нікому не хотів нав'язувати думки, що грандіозне видіння Фауста десь на землі вже стало реальністю. «Фауст» Гете, найвеличніший художній пам'ятник світової культури, зберігає свою актуальність і в наші дні. Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що прославлені у найвизначнішій трагедії, безмежна віра у краще майбутнє, роблять її близькою всьому людству, яке бореться за свободу та щасливе майбуття народів. У цьому — глибокий життєствердний гуманізм поеми.

18ХІХ століття – як особлива історико-літературна епоха. Стендаль. Література ХІХ століття умовно розподіляється на два етапи: 1)від Великої Французької революції 1789-1794 рр. до пролетарських революцій 1848-1849 рр. і Громадянської війни у США; 2)період соціальної стабільності та росту буржуазних настроїв у європейських країнах та США, який призвів до розподілу літератури на елітарну і масову. ХІХ століття називають “століттям історії”, і невипадково – саме в цей час відбуваються величезні соціальні зміни, які, безумовно, відобразились на ході літературного процесу: Велика Французька революція зруйнувала феодальний світ, створила духовні умови для виникнення суспільства буржуазної демократії, і хоча просвітників-раціоналістів ХУІІІ ст. було звинувачено у кривавих жахах якобінського терору, все одно – європейське суспільство пішло шляхом розвитку раціональної культури(у переважній своїй якості), про це яскраво свідчить розквіт раціонально-експериментальної науки ХІХ ст. Для літератури ХІХ століття є характерними два глобальних літературних напрямки: романтизм і класичний реалізм. Ці два напрямки розвивалися практично паралельно, постійно взаємодіяли, збагачували одне одного. Хоча романтизм вважається “старшим” за класичний реалізм, тому що романтики раніше, ніж реалісти, набули власної естетичної теорії, що спочатку виникла в Німеччині (Єнський і Гейдельбержський університети), а потім розповсюдилася по усьому світу. Реалізм же довгий час себе не усвідомлював. Сам термін увійшов в арсенал літературознавства лише наприкінці ХІХ ст., тоді, коли розвиток напрямку вже відбувся. Стендаль вважав себе романтиком, Бальзак – еклектиком ( на жаль, цей термін не прижився ), а більшість реалістів ХІХ ст. взагалі себе ніяк не називали. Романтизм як літературний напрямок і як універсальний світогляд. Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів ХУІІІ ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Даламбер стверджували: людина е феноменом розумним, її інтелект спроможний підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції Бастілію, символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви. На вулицях Парижу залунав гарний лозунг: “Свобода! Рівність! Братерство!”. А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп’єром і розпочали масові розправи з аристократами. Аристократів і незгодних було багато, і лікар Ж. Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім’ям свого винахідника отримала назву “гільйотина” і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотному сенсі. Отже, виділимо загальні риси романтичного типу творчості: - прагнення до суб'єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу; - тяжіння до екзотичного, надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу; - міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики; - усвідомлення катастрофічної роздробленості, «розірваної» Нового часу і «втеча» від нього в світ ілюзії, мрії, казки; звідси – інтерес до фольклору, національної історії і національного колориту як до засобів, що допомагають повернути стан дитячої цілісності і живописної безпосередності.Французький класичний реалізм. Формування французького романтизму пов’язано із важливими історичними подіями, які відбувалися у Франції у ХІХ ст. Липнева революція 1830 р. набула значення вирішальної літературної віхи. Країною почав правити “король банкірів” Луї-Філіпп. Але надалі виявилось: буржуа стали іншими. Якщо під час Великої Французької революції кінця ХУІІІ ст. всі простолюдини загалом відстоювали право на гідність, то тепер вони розшарувалися на бідних та багатих. Задоволення інтересів однієї половини неминуче вели до пригноблення іншої. Країна рухалась до революції 1848 р. Період 1830 – 1848 рр. був надзвичайно цікавим з точки зору розвитку літератури. Незадоволення більшої частини населення результатами революції 1830 вилилось на сторінки преси (адже після 1830 вона, нарешті, стала вільною). Журнал “Карикатура”, де працювали знамениті художники Ш. Філіпон та О. Дом’є, створив сатиричний символ “банкірського правління”. Ним стала груша.

Роман "Червоне і чорне" (1830 рік). Задум роману виник ще в 1827 році, а надрукував його письменник лише після падіння режиму Реставрації (у ході липневої революції 1830 р.).Сюжетно-композиційні особливості твору. Жанр. Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Берте. У романі йдеться про трагічну долю талановитого плебея у Франції доби Реставрації. У сюжеті роману відтворені типові риси цілої доби в головних закономірностях її історичного розвитку. Хронікально-лінійна композиція роману організується біографією основного героя Жульєна Сореля. Сюжет побудований на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений у складній та драматичній взаємодії з соціальним середовищем. Сюжет рухає не інтрига, а дія, яка перенесена в душу і розум Жульєна, котрий весь час суворо аналізує ситуацію і себе в ній, перед тим як наважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Тому особливо важливі у творі внутрішні монологи героя. Точне і проникливе зображення людського серця визначає поетику "Червоного і чорного" як соціально-психологічного роману. Зміст назви. Проблематика. Назва роману має символічне значення. Червоне символізує революцію, чорне – колір реакції. Але цим не вичерпується визначення символічного змісту роману. Він може бути пов'язаний і з вибором кар’єри головним героєм. Якби він жив у часи Імперії, то був би військовим (червоне). Але в добу Реставрації вигідніше бути священиком, звідси – чорне. Підзаголовок роману – "Хроніка ХІХ століття" – визначає одну з проблем роману – історично точне відтворення картини суспільного життя Франції доби Реставрації. Друга проблема – трагічна доля талановитого юнака в умовах Реставрації. Система образів. У романі представлені основні соціальні прошарки: аристократія (маєток де Ла Моля); провінційне дворянство (будинок де Реналя); вищі і середні прошарки духовенства (єпископ Агдський, преподобні отці Безансонської семінарії, абат Шелан); буржуазія (Вально), дрібні підприємці (друг героя Фуке), селяни (родина Сорелей). Основні процеси, які відбуваються в цих прошарках: 1) деградація дворянства; 2) зростання буржуазії; 3) влада грошей. Мер Вер'єра де Реналь готовий на будь-які витрати заради того, щоб його не зарізали слуги, якщо повториться революція. Його суперник Вально доводить, що на зміну старій аристократії приходить буржуазія, яка все більше набирає силу. Вально нажив свій капітал шахрайством і підлістю. Це дуже цинічна людина, у якої немає ні честі, ні совісті. Але саме він кінець кінцем стає першою людиною Вер'єра, одержує титул барона і права головного судді, який і засуджує Жульєна на смертнуї кару. У світі, який оточує Жульєна, жагою збагачення охоплений не тільки Вально. Cтендаль показав, що "обуржуазюватися суспільство почало задовго до липневої революції". Маркіз де Ла Моль вдало грає на біржі, де Реналь володіє цвяховим заводом і скупає землі, навіть старий Сорель, який за гроші уступив свого сина меру Вер’єра, радіє передсмертному заповіту Жульєна. Клерикальний світ письменник малює як ідеальне релігійне виправдання соціальної несправедливості, лицемірства морального пригноблення, яке існує в суспільстві. Образ Жульєна Сореля. Соціальна загостреність узагальнень у романі підкреслює трагедію долі головного героя. В образі Жульєна Сореля Стендаль "моделював" історичну дійсність. Син теслі, Жульєн не одержав систематичної освіти, але був кращим учнем місцевого священика, багато думав, читав. Талановитий плебей, він увібрав найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: відвагу, енергію, чесність, твердість духу, непохитність у досягненні мети. Він завжди (в особняку де Реналя, в домі Вально, у паризькому палаці де Ла Моля, у залі засідань вер'єрського суду) лишається людиною свого класу. Він мріє досягти слави і місця під сонцем завдяки власному таланту, енергії (його надихає приклад Наполеона, теж вихідця з третього стану). Але Сорель живе в іншу добу. У період Реставрації зробити достойну кар'єру прямим і чесним шляхом неможливо. Протирічне поєднання в натурі Жульєна плебейського, революційного, незалежного та шляхетного з честолюбством, яке веде його на шлях лицемірства, помсту і злочин, утворює основу складного характеру героя. Протиборство цих антагоністичних рис визначають внутрішній драматизм Жульєна. Шлях угору, який він проходить в романі, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Коли Жульєн досягає мети, стає віконтом де Ля Верней та зятем маркіза, з'ясовується, що гра не варта свічок. Перспектива такого щастя не може задовольнити героя. Причина тому – жива душа, яка збереглася в Сореля, попри на всі насильства над нею. Він пережив сильне потрясіння, коли стріляв у Луїзу де Реналь, яку палко кохав. Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює героя, очищає його від пороків суспільства. На гільйотину Сореля відправляють не за постріл, а за те, що він, плебей, осмілився обуритися соціальною несправедливістю і повстати проти своєї жалюгідної долі. Жіночі образи. Луїза де Реналь утілює моральний ідеал Стендаля. Образ Матильди – честолюбний ідеал Жульєна.Стендаль – чудовий аналітик людської душі. Толстой захоплювався талантом Стендаля–психолога і вважав себе його учнем.

19. Світоглядні та іторичні домінанти ХХ століття. Періодизація, основні напрями, жанрова диференціація. Представники літератури даного періоду, проблеми вивчення. Ідейно-художній аналіз твору за вибором.

ХХстоліття - епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі , пов,язаних передусім з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношенням з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, звільняється від соціальної залежності,головною ознакою його стають свобода самовиявлення митця і пошук нових форм у творчості.

Революція в мистецтві була зумовлена також новим баченням людини та її проблем.

• прагнення розкрити проблеми кожної окремої людини у контексті вічних законів духовного буття. Герої творів перестають бути «соціальними типами». Письменників більше цікавить те, що вірізняє людину серед інших. «Цілісну особистість» заступає «людина як непересічна особа», «людина як симптом» (О.Звєрєв), позбавлена багатьох типових рис і відносно не залежна від дійсності. проте більше пов”язана з іншою реальністю – «життям душі»

• взаємодія різних видів мистецтва. Наприклад, митефоричний живопис П.пікассо вплинув на творчу манеру Г.Аполлінера, Б,Сандрара. У ХХст. художній твір усвідомлюється як самостійний, довершений світ, що має власну цінність. Мистецтво шукає нових форм побудови, відмінних від традиційних. Протягом усього Ххст. мистецтво перебуває у пошуку різноманітних художніх «формул». на розвиток культури великий влив мали філософські концепції. Мистецтво стало приділяти більше уваги питанням світоглядного характеру, намагаючись визначити місце особистості у всесвіті, загальні закони духовної еволюції людства, моральні чинники розвитку цивілізації у цьому плані помітний вплив мали ідеї Ф.Ніцше, А. Бергсона,З.Фрейда та ін. Нерідко письменники самі стають філософами, поєднуючи у своїй творчості художню уяву і філософське мислення.

• рух від аналізу до синтезу на рівні структури. композиції. змісту і мови твору. У літературі постають принцип багато тематизму, прийоми сміливого поєднання різних часових планів і просторів. Така синтетичність сприяла осмисленню суб’єктивного і об’єктивного світів як певної єдності, багатогранності і неоднозначності.

• помітну роль відіграє міфологія. За допомогою міфу письменники прагнуть усвідомити логіку розвитку світу, розгадати таємницю духовної еволюції людини, створити універсальні моделі буття.

Починаючи з кінця ХІХст. докорінно змінюються форми мистецтва. домінуючу роль перебирає на себе модернізм. Виник у Франції, потім поширився у Бельгії, Польщі, Австріє та ін. країнах Модернізм як специфічний культурний феномен XX ст.

• виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.

Модернізм (від фр. - новітній, сучасний) - загальне позначення напрямів мистецтва та літератури кінця ХІХ-ХХ ст. (кубізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм тощо) які характеризуються розривом з традиціями реалізму. .

Авангардизм - (від фр. - вперед, передовий загін) - рух в художній культурі XX ст., який пориває з існуючими нормами і традиціями і перетворює новизну виражальних засобів в мету творчості.

Авангардизм тісно пов'язаний "з модернізмом, виражає анархістсько-суб'єктивістське світосприйняття. Принципи авангардизму засвоїли такі літературно-художні течії, як експресіонізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, а також література "потоку свідомості, "новий роман", драма -абсурду та ін.

Причини виникнення модернізму:

1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руйнування духовних засад культури в«если й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо "приївся читачеві". От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів.

3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.: Стендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Молоді літератори стали торувати свої, нові "модерні" шляхи в літературі.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і суто художніми (і навіть особистішими) причинами..Одним із відгалужень модернізму є авангардизм.

Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спричинив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм.

На зміну модернізмові в останній третині ХХст. приходить постмодернізм. (постмодернізм – загальна назва окреслених останнім десятиліттям тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму )

У ХХст. розвивається і реалізм. Реалізм – ідейно-художній напряму літературі, що полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища. Реалізм виявляється у різних жанрах: соціально-психологічного роману(Р.Ролан, Ф. Моріан. Е. Ремарк,Е.Хемінгуей), соціально-психологічної драми(Б.Шоу,Ю.Ніл), історичного роману (Р.Ролан, Б. Шоу), роману- антиутопії (Є .Замятін,Дж.Оруелл), бібліографічного роману(А.Моруа), психологічного оповідання (Т.Манн,С.Цвейг).

«Матінка Кураж та її діти» теж із цієї серії. Брехт пише про підтримку широкими масами нацистського режиму: "Війною думає прожити – за це потрібно платити". Війна – це продовження комерції, яку роблять великі люди. Маленькі від неї вигоди не одержують. 1939 року фашистської навали зазнала Польща. Брехт на той час саме завершував хроніку Тридцятирічної війни — драму «Ма­тінка Кураж та її діти». Окремі сюжетні лінії драматург взяв з повісті німецького письменника XVII ст. Ганса Гриммельсгаузена, але образ головної героїні набув у п'єсі не тільки сучасного, але й позачасового значення, а повість про дивовижні пригоди маркітантки перетворилась на алегоричну драму про життя і смерть, історію і людину. Історичним тлом для цієї розповіді стали події Тридцятирічної війни. Маркітантка Анна Фірлінг, на прізвисько Кураж, упродовж тридцяти років тягнула за військом свій фургон, де кожен міг купити, що йому до душі. Війна за ці роки стала для неї єдиною можливою формою існування, і їй байдуже, за які ідеї воюють, хто переможе у наступній битві. Головне, щоб війна не закінчувалась, адже вона дала все, що має Кураж. Навіть троє її дітей, народжені від різних батьків, солдатів різних армій, з'явилися на світ завдяки війні. Але війна вимагає жертв, не робить винятку вона і для Кураж. Один за одним гинуть її діти, спочатку сини, потім і дочка. Матінка Кураж любить своїх дітей, живе заради них, в той же час іде на війну, сподіваючись нажитись на ній, і фактично стає винуватицею смерті дітей. її син Швейцеркас гине через свою чесність, рятуючи полкову касу, яку йому довірили; Ейліф, хоробрий син, гине ганебною смертю: селяни в мирні дні не стали терпіти мародерства. Німа Катрін, яка боїться війни, гине, рятуючи жінок і дітей оточеного міста: стає на стіну міста і б'є в барабан доти, доки її не почули. Так у п'єсі послідовно впроваджується думка, що війна нищить не тільки людей, а й їхні чесноти, бо ж виживають кухар та військовий священик, позбавлені автором усяких чеснот.У фіналі п'єси матінка Кураж сама-одна впрягається у свій візок і знову тягне його за військом. «Прозріння» Кураж, усвідомлення героїнею неприродності війни для людини у п'єсі не відбулося. І такий фінал невипадковий, він підкорений тим художнім завданням, як вирішував Брехт у драмі. «Матінка Кураж та її діти» — одна з найяскравіших п'єс, в якій виявились новаторські пошуки драматурга. Брехт послідовно втілював принцип «відчуження», тому реакція глядачів на події, героїв, їхні думки і вчинки були для драматурга не менш важливі, ніж сюжет і характери персонажів. Останні сцени драми були для багатьох глядачів настільки несподіваними, що примушувала сперечатися і з автором, і з його героїнею. Брехт пояснював фінал так: «Завдання автора не в тому, щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж... Авторові потрібно, щоб глядач прозрів». «Прозріння» глядача Брехт готував упродовж всієї п'єси. Драма складається з 12 картин-епізодів, кожен з яких розпочинається авторською ремаркою-вступом, що висвітлює основні події картини. Цей прийом допомагав глядачу не так «переживати» події, як «спостерігати» їх і розмірковувати над ними. З цією ж метою Брехт запровадив і «зонги» — пісні, що коментують дію, подають додаткову характеристику персонажу, розкривають авторське ставлення до подій, узагальнюють тощо. Останній «зонг» матінки Кураж має такий самий приспів, як і перший, з яким вона звертається до глядача, але зміст його зовсім інший. «Людина сподівається на диво, доки триває похід». Тому останні рядки її «зонгу» «збирайтесь в похід, всі, хто живі і хто дихає», глядач може сприймати не як заклик до війни, а навпаки, як заклик до походу проти війни.Отже, матуся Кураж на наших очах за все розплачується. У п’єсі немає наскрізної дії, йде ланцюжок епізодів, щораз нова стадія падіння. Матуся Кураж губить статок, дітей, і врешті – здатність переживати їхню втрату.

20.Закономірності розвитку літератури рубежу ХХ-ХХІ століття. Феномен масової літератури. Літературний бестселер. Містифікація, парадоксальність, пародійність та іронія як ознаки сучасної літератури. Аналіз твору за вибором.

Література ХХ ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об'єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "я", втрати індивідуальності.

В прозі ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов'язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур'я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв'язати проблеми сучасного людства.

Щодо першої тенденції можна зазначити, що духовна криза різко загострилася після першої світової війни. В духовному відношенні наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж в матеріальному. Християнські цінності, які протягом тисячоліття були духовною підвалиною європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних націонал-шовіністичних ідей та емоцій. Руйнівниками духовних засад культури були й революції, зокрема в російській імперії. З одного боку, революції переборювали занепалі форми життя, з іншого - вони були пов'язані з пробудженням й посиленням культу тотального руйнування старого.

Кульмінація "здичавіння" людства - це друга світова війна, винайдення та використання ядерної зброї та інших засобів масового знищення людей, міжетнічні війни кінця ХХ ст. Антикультурні наслідки другої світової війни та ядерного протистояння великих держав були посилені новою ситуацією в галузі економіки та засобів виробництва. В повоєнну добу поглиблюється індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчуджуються від звичного природного середовища, переміщуються в місто, що призвело до зростання маргінальних кіл населення та поширення урбанізованої космополітичної культури.

Дослідники зазначають, що людина втрачає свою індивідуальність, а разом з нею і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Внаслідок досконалої системи розподілу праці, коли відточується лише якась одна виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини, а культура - індустрією розваг.

Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості.

Це лише деякі негативні процеси, які характеризують стан культури ХХ ст. Але на тлі кризових явищ вже вимальовується інша тенденція, яка, на думку багатьох філософів та культурологів, повинна стати провідною в ХХІ ст., - це повернення людства до "лона" культури, його духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від самознищення лише шляхом звернення до культури, її тисячолітньої мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості.

феномен ХХ ст.

У духовному досвіді людства ХХ століття посідає особливе місце. Кілька разів опиняючись перед лицем глобальних катастроф ,зазнаючи жахливих втрат, воно з великими труднощами наближалося до сучасного розуміння проблем єдності світу, колективної відповідальності перед всесвітом. Геніальні наукові відкриття, взаємопроникнення наук, новітні технології збагатили людство новим баченням законів природи, суспільства і , що надто важливо, - сутності людини.

Справжнім феноменом ХХ століття стала література, яка, розвиваючись розмаїтими напрямками, течіями, стилями, ввібрала в себе філософські та моральні проблеми епохи. Творчість багатьох письменників підтверджує тему, що література не просто відображає життєву дійсність, а властивими їй засобами творить нову художню дійсність. Містифікація, парадоксальність, пародійність та іронія є ознаки сучасної літератури.

Бестселер (з англ. bestseller — той, що добре продається) — популярна книжка, яка потрапила до списку тих, які найбільше продаються.

Термін «бестселер» не визначає літературної якості твору, він лише говорить про його велику популярність, як, наприклад, термін «блокбастер» про фільми чи термін «хіт» про музичні твори.

Харукі Муракамі – це ім’я відоме тисячам інтелектуалів по всьому світу. Його книги стають бестселерами, вони не залежуються на книжкових полицях, їх купують, дарують, ними обмінюються. У середовищі інтелектуальної молоді є майже необхідністю прочитати бодай пару романів цього загадкового автора.

Роман `Хроники Заводной Птицы` (1994-1995) одного из самых популярных писателей мира Харуки Мураками - произведение поистине джойсовского масштаба. Ужас Второй мировой войны и судьба нашего современника в Японии, письма, мистические сны, воспоминания, журнальные статьи, закодированные файлы - цельное полотно, сотканное из невероятных событий, тонкой иронии и неподражаемой интонации Харуки Мураками, который сам сказал о своей работе: `Хроники Заводной Птицы` - это попытка абсолютного романа... это книга исцеления`.Основная сюжетная линия (их, как всегда, множество, и далеко не все из них автор счел нужным довести до некой развязки) вертится вокруг 30-летнего человека, нашего современника, в жизни которого начинают происходить некие странные события. Он теряет кота и жену (в конце книги они вернутся к главному герою), начинает жить «по ощущениям», по интуиции. Вскрик птицы, откровения экстрасенса и тому подобные явления становятся для него знаками свыше. В конечном итоге, он настолько запутывается в себе и в своих переживаниях, что решает «отключиться» от внешнего мира, забравшись в пересохший колодец для того, чтобы разложить, наконец, все по полочкам. Мураками в этой книге приглашает нас в особую Японию — утрированную, адаптированную к западному менталитету. Этот космополитический замысел блестяще удается автору — роман мистическим образом гипнотизирует, притягивает читателей, которые остаются в восторге и от темпа изложения, и от стилистики, и от сюжета, и от возможности «додумать» книгу, разгадав те многочисленные загадки, ответа на которые Мураками в книге не дает. Сюжет книг Мураками всегда не просто уместить в краткие описания. Своеобразность его стиля, многожанровость и многолинейность сюжетов трудно описать сжато. Вот и в "Хрониках" переплетаются и перетекают друг в друга несколько сюжетных и смысловых линий. Служащий юридической фирмы, выполняющий там обязанности мальчика на побегушках, оставляет свою работу и пытается прожить на скромные сбережения, доставшиеся от родителей да на то, что зарабатывает его жена Кумико, сотрудница скромного журнала о "Здоровой пище". Вполне заурядная история. Но с некоторых пор с героем начинают происходить странные вещи - то ему в отсутствии жены звонит какая-то женщина и пытается заняться с ним "телефонным" сексом, то вдруг пропадает любимый кот, на поиски которых привлекается соседка-экстрасенс и две её коллеги. То, вслед за котом, исчезает и Кумико, оставляя какую-то маловразумительную записку... Главный герой романа – классический персонаж постмодернизма, в котором и творит писатель. Что это означает? А означает это ровным счетом то, что герой литературы Мураками (и всего направления «пост») вовсе не супермен и далеко не пример для подражания, он обыденный незамысловатый человек, живущий в огромном мире, находящемся в вечной суматохе и безумии. Герой не противопоставляет себя этому миру, но и принимать участия в его делах не хочет. Что же для него важно? Для него важен он сам, его внутренний мир, его проблемы и его жизнь, его и ничья больше. За декорациями, казалось бы, скучной повседневности, скрывается мир неоднозначный, загадочный и мистический, а наш герой оказывается единственным, кому этот потусторонний мир, существующий одновременно с миром обыденным, приоткрывает свои двери и ставит перед героем вопросы, решать которому предстоит на протяжении всей книги. Помимо основного сюжетного развития «Хроники» включают в себя множество побочных ветвей и подсюжетов. Наиболее впечатляющими выглядят главы, посвященные Второй Мировой: не исторические документальные факты, а история жизней живых людей, которые оказались помещенными в настоящий ад войны. Мураками сказал, что «Хроники заводной птицы» - это попытка написания абсолютного романа. На самом деле так и есть, только засчитать её или нет предстоит читателю. Нельзя однозначно точно сказать, о чем эта книга. Она одновременно "обо всем" и "ни о чем", поэтому каждый читатель увидит здесь главное в разном. Впрочем, также Мураками назвал «Хроники» книгой исцеления души, и с этим я абсолютно согласен. Если вы устали от "тяжеловесной" литературы, то "Хроники" станут отличным выбором для тех, кто хочет дать отдых своему разуму, но при этом прочесть основательный роман с глубоким смыслом и многогранным сюжетом.