15. Відродження

Відродження — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.Витоки і розвиток: властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження». провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону».

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі: • Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом. • Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки. • Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків. • Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження. • Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування. • Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Ідейні основи літератури Відродження

• Гуманізм.Стала утверджуватися нова психологія життя, в основі якої - цінність земного буття, земного успіху і слави. у своїх головних рисах збігалася з античною і суттєво відрізнялась від середньовічної, в основі якої був страх перед грішним земним життям. Сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У середовищі гуманістів в Італії зародилась інтелігенція.

• Повернення до античності. позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Першими популяризаторами усього римського, а потім і грецького стали в Італії Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо.

• Християнство. В-я не можна розглядати як механічну реставрацію античності і повну зневагу до духовного досвіду середніх віків. Треба говорити про історичний синтез античності і середньовіччя, який виразився у поєднанні античного життєлюбства з євангельською етикою духовно змістовного життя. Тому важко провести різку межу між кінцем середніх віків і початком Відродження. Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму, принципи якого сформулював нідерландський вчений Еразм Роттердамський (1466-1536). Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики. З точки зору християнської доктрини це було на межі єресі. Синтез античного життєлюбства та середньовічної духовності полягав у відкритті позастанової цінності людини. Почали вважати, що людина має свою вищу духовну природу, яка є її особистим надбанням, незалежно від її місця у суспільній ієрархії. Особливо це помітно у пізній період, у Шекспіра і Сервантеса, де обстоювання героєм своєї внутрішньої автономії усупереч офіційному статусу призводить до гострих колізій.

• Протестантизм. Стихійний сенсуалізм, сексуальна емансипація у розпусних формах, політична сваволя і правова анархія, персональний ризик як моральний принцип мали рано чи пізно призвести до реакції. Вона з’явилась у вигляді протестантського руху, щоправда не в Італії, а в інших країнах. В Німеччині розпуста римського духівництва, непомірні витрати грошей німецьких віруючих на монументальне будівництво, наприклад, собору св. Петра, викликали бурхливий протест і призвели до утворення лютеранства на початку 16 століття. У Франції і Швейцарії тоді ж поширився кальвінізм. Протестанти відмовились від духівництва у релігійному житті і заперечували його виняткове право тлумачити Біблію та її цінності. Прагнучи повернути народ до колишньої чистоти віри і святості, вони переклали Біблію національними мовами. Проте для мистецтва окремих країн протестантських рух виявився майже безплідним. Переслідувались театр і народне мистецтво.

Естетика і поетика літератури Відродження Жанр утопії Поява жанру утопії пов’язана з вищезгаданою орієнтацію на античність, зокрема у політичному житті. Суттєвою ознакою Відродження було апробування в політичному і соціальному житті античних державоутворюючих моделей.

Утопія виникла за зразком "Держави" Платона і "Політії" Арістотеля. Автором першої утопії був англієць Томас Мор (1516). В Італії цей жанр представлений твором Томмазо Кампанелли "Місто Сонця" (1602, надруковано 1623). Факт появи утопії свідчить про певні зміни в парадигмі історичного часу порівняно з середньовічним християнством. "Золотий вік", перенесений з ідеальної сфери у сферу земну, втрачає в утопії суто християнський смисл і зображається в поняттях і реаліях земного життя. Це — ідеальна організація земного суспільства. Стихійний сенсуалізм виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Розквіт мистецтва почав складатися не знаний у середні віки культ мистецтва, взагалі інтелектуального життя, вільного заняття мистецтвами і науками про земне. Автор виступав уже не як представник певного поетичного цеху чи мистецької корпорації. Він намагався втілити у творі власну духовну неповторність, мистецьку індивідуальність. У мистецтві цінувалось авторське начало і новаторство.

Винайдення у 1455 році книгодрукування, що приписують німцю Йоганну Гутенбергу, сприяло поширенню літератури і науки світського змісту. У Європі зароджується книжна культура і традиції індивідуального читання. Трагізм Відродження — одна з найтрагічніших епох у житті європейської цивілізації. була часом не тільки моральної розпусти, а й правової сваволі і анархії. Суспільне і приватне життя було сповнене трагізму, що впливало і на художню творчість. У середні віки герой добровільною смертю лише доводив вірність своєму васальному обов’язку, через що жанр трагедії тоді був неможливий. У добу Відродження персонаж обстоював через свою смерть власну духовну самодостатність. Смерть була мірилом внутрішньої самобутності індивіда. Такий пафос смерті в драмах Шекспіра. Універсальність Вказані риси світовідчуття і художнього стилю мали у добу Відродження не вузько-філософський, соціально-кастовий чи поетично-цеховий, а універсальний характер, що робило літературу доби Відродження доступною для сприйняття практично усіма соціальними станами. Творчість Шекспіра показує, як в межах однієї п’єси поет мав можливість задовольнити смаки найрізноманітнішої публіки.

Періоди літератури Відродження: 1. Раннє Відродження (14 століття); 2. Високе Відродження (15—16 століття); 3. Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).

Італійське Відродження стоїть дещо окремо через свої своєрідні часові рамки. В італійському Відродженні виділяють три періоди:

1. 14 століття, ранній період: Данте, Боккаччо, Петрарка 2. 15 століття, зрілий період, час захоплення всім античним після переселення до Італії візантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської.3. 16 століття, пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети Лодовіко Аріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595), гуманіст-утопіст Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Французьке Відродження Ренесанс у Франції — час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців й у всьому наслідували їх.

У першій половині 16 ст - творчість прозаїка Франсуа Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель") і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів "Плеяда". У Ліоні діє так звана Ліонська школа.

У другій половині 16 ст - Мішель Монтень (1533-1594), автор "Проб" ("Les Essais") — трактатів, у яких він прагнув наслідувати моралістичну філософію Плутарха. Трагічну добу релігійних війн відобразив у своїх поезіях гугенот Теодор Агріппа д’Обіньє (1550-1630).

Німецьке та Нідерландське Відродження припадає на кінець 15 — початок 16 ст. Найвищі досягнення Відродження у цих країнах належать образотворчому мистецтву (Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн-Молодший, Лукас Кранах та інші). Література не подарувала творів, які можна було б поставити врівень з творами італійців, Шекспіра чи Сервантеса. Представники: Еразм Роттердамський, Себастьян Брант, анонімними "Листами темних людей" (1515), Ульріх фон Гуттен (1488-1523) та "народниі книжкі" ("Райнеке Фос Лис", 1498; "Фортунат", 1509; "Тіль Ейленшпігель", 1515; "Доктор Фаустус", 1587).

Англійське Відродження Відродження — 16 та початок 17 століття. періоди: 1. Передвідродження (з кінця 14 століття) — Джефрі Чосер (1340-1400), головний твір якого — збірка з 24 віршованих "Кентерберійських оповідань", написаних у дусі "Декамерона" Боккаччо.2. Раннє Відродження (перша половина 16 століття) — Томас Мор (1478-1535), знаменитий своєю "Утопією" (1516). 3. Середнє Відродження (друга половина 16 ст) — Філіп Сідней, Едмунд Спенсер ("Королева фей"), Джон Лілі, Крістофер Марло. 4. Пізнє Відродження (на межі 16-17 ст) представлене іменем Вільяма Шекспіра (1564-1616)

Іспанське і Португальське Відродження 16 — початок 17 століття. Напрями і жанри: • ренесансна лірика, яка розвивалась під сильним впливом арабських традицій (андалузька поезія); • лицарський роман у прозі — дуже популярним був "Амадіс Гальський" (1508) Гарсіа Родрігеса де Монтальво • шахрайський роман; • в окремий напрям виділяють творчість драматурга Лопе де Вега (1562-1635), автора п’єс "Собака на сіні", "Учитель танців", "Зірка Севільї", "Фуенте Овехуна" та багатьох інших; • творчість Сервантеса (1547-1616), автора роману «Дон Кіхот» (1605, 1615), теж складає окремий напрям.

У тісному зв’язку з іспанською розвивалась література Португалії, класиком якої вважають Луїса де Камоенса (1525-1580), автора "Луїзіади" (1572).

«Декамерон» - зібрання ста новел італійського письменника Джованні Боккаччо. Більшість новел цієї книги присвячено темі кохання, починаючи від її еротичного і закінчуючи трагічним аспектами.

Назва книги «Декамерон» перекладається як «Десятіднев»

Сюжет

Схема твору зустрічається у Боккаччо і раніше, в «Амето» і «Филоколо». Структура твору двояка - використовується «рамкова композиція» зі вставними новелами. Обрамляють події книги відбуваються в XIV столітті, під час епідемії чуми 1348. Група з 3 відважних юнаків і 7 дам, яка зустрілася в церкві Санта Марія Новела, виїжджають з охопленої заразою Флоренції на заміську віллу в 2 милях від міста, щоб там врятуватися від хвороби. (Традиційно вважається, що це Вілла Пальмьері під Ф'єзоле).

За містом вони проводять свій час, розповідаючи одне одному різні цікаві історії. Багато хто з них - не оригінальні твори Боккаччо, а перероблені їм фольклорні, легендарні і класичні мотиви - наприклад, з «Метаморфоз» Апулея, анекдоти, які становлять значну частину міського фольклору, і релігійно-повчальні «приклади», якими уснащал проповіді прославлені служителі церкви , французькі фабліо і східні казки, усні розповіді сучасних йому флорентійців [1]. Боккаччо також черпав з італійського збірника XIII століття «Cento novelle antiche». Індійський збірка казок «Панчатантра» вплинув на структуру і ряд новел, а «Historia gentis Langobardorum» Павла Диякона - на спосіб опису чуми. (Зведену таблицю використаних ним джерел см. Список новел Декамерона).

Кожен день починається заставкою до десяти новел, що оповідає про те, як проводить час ця невелика група молодих людей, освічених, тонко відчувають красу природи, вірних правилами благородства та вихованості. В обрамленні новел «Декамерона» можна бачити утопічну ідилію, першу ренесансну утопію: культура виявляється піднесеним і цементуючим початком цього ідеального спільноти.

Розповідь починається вранці в середу, події тривають 10 днів, і в кожний день розказано по 10 історій. Кожен день обирається «король» або «королева», які встановлюють порядок дня і призначають тему для оповідань, якими співрозмовники займають одне одного. Цієї теми повинні дотримуватися всі оповідачі, за винятком Дионео, який одержує привілей розповідати свою історію останнім і на будь-яку тему. У п'ятницю та суботу правителі не обираються і новели не розповідаються. Після того, як всі 10 новел в один день розказані, автор їх «обрамляє» - показує читачеві оповідачів, показує, як вони обмінюються враженнями від новел.

В кінці кожного дня одна з дам виконує віршовану баладу, що є свого роду музичним контрапунктом для розповідаються історій. Ці балади - кращі зразки лірики Боккаччо, в них «здебільшого оспівуються радості простий і чистої любові або страждання люблячих, яким що-небудь заважає з'єднатися» [4]. Оскільки у вихідні історії не розповідаються, всього події займають 2 тижні, і після закінчення дії, знову-таки в середу, молоді люди повертаються до Флоренції.

Жанр Як відзначають дослідники, в «Декамероні» доведений до досконалості жанр міської новели. Ця книга відкрила дорогу всієї ренесансної новелістиці. Привабливими рисами для читачів були цікавість сюжетів новел, яскраві образи, соковитий італійський (народний, на відміну від латини) мову. Новаторством було нетрадиційна трактування часом знайомих з часів Середньовіччя фабул, а також загальна ідейна спрямованість. «Декамерон» показує нові грані виникає ренесансного гуманізму (наприклад, його антиклерикалізм). У центрі уваги Боккаччо - проблема самосвідомості особистості, що отримала широку перспективу у подальшому розвитку ренесансної культури. у своїх середньовічних попередників Боккаччо взяв наступні елементи: • Анекдотичну фабулу, •Тверезий побутової елемент • Життєву безпосередність • Прославляння винахідливості і дотепності • Нешанобливе ставлення до попів і монахів.

додав власні знахідки: • Інтерес до життя • Послідовну реалістичну установку • Багатство психологічного змісту • Свідомий артистизм форми, вихований уважним вивченням античних авторів.

Герої «Декамерона» Десять оповідачів «Декамерона» описані як реальні люди з вигаданими іменами, виведеними з їхніх характерів. Оповідачами є деякі герої колишніх поем. Як відзначають дослідники, майже всі жіночі образи з такими іменами зустрічалися в ранніх творах письменника і були персонажами любовних історій, в той час як у трьох юнаків Боккаччо дає читачеві три різних способу самого себе [5] - так як він вже виводив себе під цими псевдонімами в попередніх творах [4].

Також передбачається, що набір оповідачів Боккаччо створюється під впливом середньовічної нумерології і містицизму: наприклад, припускають, що 7 дам символізують чотири натуральних чесноти (Розсудливість, Справедливість, Утримування і Стійкість) і три богословські (Віра, Надія, Любов); а 3 юнаків - три традиційні ділення душі древніми греками (Розум, Гнів і Пристрасть). Також дам семеро по числу днів тижня, планет, і вільних мистецтв. «З'єднавшись (що дає досконале число - десять), вони утворюють ідеальне суспільство, побудоване на засадах розуму, чесноти і краси, що поєднує свободу і порядок (виборність і змінюваність короля чи королеви, які правлять слугами, дають тему дня і встановлюють послідовність оповідачів) і протипоставлене тому соціальному хаосу, який панує в охопленому чумою зовнішньому світі »[6].

Тематика новел: • Зразкові герої (особливо, новели VI та X днів): володіють інтелектом, дотепністю, цивілізованістю, а також щедрістю і люб'язністю. • Релігійна тематика з рідкими, але дуже отруйними антиклерикальними зауваженнями • Любовні історії - найбільша. Новели від кумедних і непристойних до воістину трагічних• Вік - автор висміює розважливість і лицемірство старих, вихваляючи непідробленість почуттів юних • Жінки - у тому числі матері• Глузування та іронія (особливо, новели VII і VIII днів).