33. Міжнародні інвестиції: суть, форми та наслідки. Прямі та портфельні інвестиції.

Міжнародні інвестиції — це спосіб розміщення фін-х ресурсів та інших ек-х активів однієї країни в іншій країні для збереження та при­множення вартості цих активів. Недосконалість ринку: зростання масштабів виробництва, збутових си­стем, диверсифікації продуктів та переваг доступу до кредитних ресурсів. Найважливішими факторами, що впливають на міжнародне інвестування, є власність, інтернаціоналізація і розміщення. Але ці фактори найбільш рельєфно проявляються на початкових ета­пах так званої стадії економічного розвитку чи отри­мання конкурентних переваг, що спонукається інве­стиціями Портфельні міжнародні інвестиції — це капіта­ловкладення в іноземні пайові та боргові цінні папери з метою отримання доходу, але без права реального контролю над об'єктом інвестування.

До портфельних інвестицій відносять вкладення в акції, облігації та інші цінні папери з метою отриман­ня прибутку (спекуляції). За функціональною ознакою також виділяють інші інвестиції, до яких належать міжнародні позики і кредити. Рух цієї частини міжна­родного капіталу буде розглянуто в наступному розділі. Крім того, слід згадати таку форму руху капіталу як резервні активи, які використовуються державою для покриття сальдо платіжного балансу. Прямі іноземні інвестиції — це вид міжнародної інвестиційної діяльності з метою придбання резиден­том однієї країни (прямим інвестором) стійкого і дов­гострокового впливу на діяльність підприємства, що є резидентом іншої країни (підприємство прямого інве­стування). До прямих іноземних інвестицій належать:

1) вклади компаніями власного капіталу за кордо­ном у створення філій або у придбання частки акцій дочірніх і асоційованих компаній; 2) реінвестування прибутку або, точніше, не пере­казана прямому інвестору і не розподілена як дивіден­ди частка прямого інвестора у сумарних доходах під­приємства, використана для оплати наступних угод між інвестором і підприємством; 3) внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором, з од­ного боку, і філіями, дочірніми та асоційованими ком­паніями з другого.

Поки що інвестиційну активність в Україні, незва­жаючи на деяке пожвавлення у 1999—2001 pp., не можна вважати задовільною. Кризовий стан вітчизня­ної економіки у 90-х pp. XX ст. обмежив інвестиційну складову в розподілі ВВП. Протягом цього десятиліття у державі не вдалося сформувати більш-менш прий­нятний організаційно-економічний механізм інвести­ційного регулювання. Держава не може залучити до інвестування навіть ті обмежені кошти, які є у країні. Значна частина їх використовується на поточне спо­живання, перебуває у заощадженнях, у сфері фінансо­вого обігу, у торгівлі або взагалі за межами країни. Для виправлення цієї негативної ситуації та залучення цих коштів до інвестиційної діяльності виникає потреба в удосконаленні системи регулювання інвестиційної діяльності, а також у забезпеченні на цій основі акти­візації інвестиційного процесу та зростання економіки в цілому.

Тут є певні сподівання на позитивні зрушення у вирішенні проблеми залучення іноземних інвестицій, які виникли під дією Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень в еко­номіку України" та розпорядження Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо поліпшення інвестиційної привабливості української економіки".

Майбутнє розширення ЄС означає для України важ­ливі зміни в режимі інвестування. Запровадження в Україні розвинутих Інститутів ринкового регулюван­ня, згідно зі стандартами Євросоюзу, справлятиме по­зитивний вплив на інвестиційний процес між Украї­ною і країнами ЄС. Як показує практика, активізація процесу інтеграції до ЄС колишніх країн РЕВ дала потужний інвестиційний поштовх для розвитку націо­нальних економік.