1. Виникнення сучасної філософії та її особливості.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; Ф.Ніцше, продовжуючи цю лінію, втлумачив ''світову волю'' як ''волю до влади'' і став співцем ''надлюдини'', що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває ''по той бік добра і зла''. Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви ''філософії життя'' В ньому реальність визначається як ''життя'', яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість (''потік''). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єктаЯкщо ''класична'' філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в ''кінці віку'' і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель 3.Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман створює свою ''філософію несвідомого''..

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як ''демонічними силами'', шо загрожують благополуччю людини й самому її життю. Завершуючи цей огляд, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'яз ку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія

2. “Філософія науки”: позитивістський напрям у філософії.

Позитивізм (від лат. positivus – позитивний) – напрямок у філософії й методології науки XIX–XX сторіч. Єдиним джерелом дійсного істинного знання позитивізм визнає емпіричне дослідження.

Позитивізм став першою формою філософії науки як самостійного розділу філософського знання. Наука, заснована на емпіричних методах, розглядається як єдине джерело істини. Основоположник позитивізму – Огюст Конт (1798–1857).

Важливою особливістю позитивістської філософії є заперечення пізнавальної ролі метафізичних форм пізнання (у тому числі й філософії). Необхідно знайти підстави такого твердження.

В історії розвитку позитивістського напрямку виділяють три основних етапи:

• класичний («перший») позитивізм;

• емпіріокритицизм («другий» позитивізм);

• неопозитивізм («третій» позитивізм).

Класичний позитивізм (з 30-х років XIX ст.) виник як філософськи оформлена реакція на інтенсивний розвиток природознавства й надмірну умоглядність філософії другої половини XVIII ст. Крім О. Конта до представників «першого» позитивізму відносять Джона Ст. Мілля (1806–1873) і Герберта Спенсера (1820–1903).

Необхідно розкрити філософські й наукові передумови й причини формування позитивістської філософії.

До кінця XVIII ст. наукова діяльність в основному локалізувалася в області експериментальних досліджень. Пошук загальних абстрактних закономірностей носив метафізичний умоглядний характер.

Позитивізм вирішує ці проблеми прийняттям емпіричної обґрунтованості як єдиний науковий критерій: науковим вважається тільки таке знання, яке отримано безпосередньо з емпіричного досвіду або може бути підтверджене експериментально.

Основні положення класичного позитивізму, які вимагають спеціального розгляду:

• емпіризм;

• заперечення метафізики;

• описовість;

• індуктивізм;

• феноменалізм;

• редукціонізм;

• фізикалізм.