5.Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.

Філософію часто розглядають як один із різновидів наукового знання. Але не слід ототожнювати науку і філософію. Остання виступає як особлива форма суспільної свідомості. Так, вона тісно пов'язана з науковим знанням, як і з іншими формами суспільної свідомості, однак має свою специфіку, особливий предмет вивчення, характерні способи підходу до нього. Наука формує так звану картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ, взятий сам по собі, без людини як людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це – стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу.

У цьому плані філософія, спираючись на наукові знання і використовуючи їх, може бути за своєю суттю як науковою, так і ненауковою.При цьому вона не втрачає своєї специфіки – форми суспільної свідомості.

Наука, в свою чергу, потребує філософського усвідомлення дійсності. Вона також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, здійснюючи нові відкриття в пізнанні дійсності, нарощуючи нові достовірні знання про неї. При цьому філософія виступає як методологічна основа наукового пізнання. Докладно про це буде йти мова далі.

Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до віри, як до найефективнішої форми освоєння розмаїтої реальності. Але сучасні релігії, як правило, не заперечують досягнень наука, зокрема теорій, що пов'язані з будовою матерії, і, тим більше, практичного використання досягнень природознавства.

Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне – серцевина релігійних роздумів. Зв'язок їх – надзвичайно складний і суперечливий – релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв'язку.

Наука будує картину світу навколо об'єктів, які розуміються як незалежні від людської суб'єктивності, від впливу наших бажань та особливостей сприйняття. Наука прагне бачити і показати світ "таким, яким він є", без, як уже зазначалося, людських прикрас чи, навпаки, нав'язаних йому негативів.

Головним у філософських дослідженнях є співвідношення "людина – світ", яке розглядається в онтологічному, теоретико-пізнавальному, ціннісному, діяльному аспектах. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм і постійний сумнів у власних твердженнях, критичність, незаспокій- ливість і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою.

Практична 1

1. Світоглядні ідеї та філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назвуконфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи(VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

2. Ортодоксальні та неортодоксальні школи Індії. Буддизм.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.

До ортодоксальних систем належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Неортодоксальні школи: джайнізм, буддизм, локаята, чарвака.

Джайнізм - вчення, пов'язане з ім'ям МахавириДжини. Воно проголошує дуалізм, згідно з яким сутність людини двояка - матеріальна й духовна. Душа людини вища аніж матеріальна оболонка. Досягти мокші-означає звільнити душу від матерії. При цьому матеріальною вважалася й карма, а все інше немовби прилипало до неї. Вони розрізняють вісім видів карм (злі і добрі). Звільнення від століттями накопиченої карми, як від липкої основи, означає позбавлення від усього, що "прилипло" до неї.

Буддизм - одна з найдавніших філософсько-релігійних концепцій. Його назва походить від засновника Сідхартхи Гаутами - Будди ("просвітлений", "прояснений"). Буддизм вчить, що сутність людини незмінна. Під впливом вчинків змінюється не сама людина, а лише її буття і сприйняття світу. Вчинивши погано, людина пожинає хвороби, бідність, приниження. Вчинивши добре - вкушає радість і умиротворення. Не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її вічною і незмінною, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах. Згідно із Законом карми (моральної відплати), що визначає долю людини і у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях - це і є вічне життя. Цей закон складає механізм сансари, коло буття, "колесо життя" - бхавачакра складається із 12 нидан (ланок).

Локаята (чарвака) - це єдине матеріалістичне вчення давньоіндійської філософії. Воно заперечує існування поза чуттєвих субстанцій і потойбічного життя, інших світів, крім феноменального. Віра в подібні явища вважається лише результатом фантазії. Неможливе логічне осмислення стосовно невиявлених об'єктів, а звідси умовивід не може бути достовірним. Локаята розглядає свідомість як результат взаємодії елементів, що складають людину, подібно тому, як сп'яніння - властивість алкогольного напою, і є результатом ферментації певних компонентів.

3. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.

За словами відомого німецького філософа Е.Гуссерля: "Духовна Європа має місце народження - Грецію". Антична філософія виникла наприкінці VII - у першій пол. VI ст. до н.е. в Іонії, у м. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) і проіснувала до VI ст. н.е., до часу, коли імператор Юстиніан у 529р. закрив останню грецьку філософську школу - Платонівську Академію. Отже, антична філософія проіснувала більше ніж тисячоліття, та навіть і сьогодні вона залишається феноменальним явищем духовної культури людства, невичерпним джерелом думки і продовжує бути складовою нашого життя. Це перша в історії людства велика спроба побудувати раціональну картину світу, виголосити гімн розуму і водночас це інтуїтивно усвідомлена туга за красою, утвердження блага як мети людського життя: тобто це є очевидно людиноцентрична та етноспрямована філософія.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає "давній". В усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).

• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).

• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Внаслідок цього не можна вважати великою помилкою використання в деяких ситуаціях цих термінів в якості синонімів.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона (на відміну від давньосхідних культурних регіонів) вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких, наприклад, як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму) (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

4. Класичний період розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Арістотель).

У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем Космосу на проблему людини, їі розуму і душі. Починається новий період філософії - «антропологічний».Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Антропологічна проблема стає центральною з філософії Протагора -найбільш відомого серед софістів. Йому належить легендарна теза: «Людина є мірою всіх речей», що означає: все на світі має сенс настільки, наскільки воно має сенс у людському існуванні.

Сократ (470-399pp.до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократвважав пошук істини. Відкриття власного невігластва -початок філософування, за Сократом.Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ невважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, -казав про себе Сократі додавав, -але інші не знають навіть цього».Тільки Богові, на думку Сократа,може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ,людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.Як і софісти, Сократосновну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ незалишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання -навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.

Осередком людської природи він називає душу -ця думка пролунала вперше в античній філософії. Для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі -розум, на ньому зосереджує Сократ своюувагу. Щасливе життя -це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але, щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ,а пізніше і Платонвважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї грецької філософії.

Найвідомішим учнем Сократа був Платон (428-347pp.до н. е.). Платонубуло 28років, коли Сократастратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона,породила новий погляд на світ -платонівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на дві частини -чуттєво-матеріальний світ, сповнений зла і несправедливості, а тому не реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і досконалий. Той світ, де праведний повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує інший світ, де правда живе, проголосив Платон. Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу.

Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона. Термін «ідея» («ейдос») означає форму, зразок, першообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Подібнодо того,як людина має душу, такі речі природногосвіту мають свої душі. Душа -це «ідея», «ейдос», їх сутність.

Завдання філософії, справедливо вважав Платон, якраз і полягає в тому, щоб через конкретну різноманітність' чуттєвосприйнятого світу побачити глибинне, внутрішнє, суттєве і надчуттєве. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об'єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд із видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом щезає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном,є світ вічних і незмінних сутностей, світ «ідей». Він є своєрідним планом, відповідно до якого оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є першообразами всіх речей, поскільки визначають, «породжують» їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих «ідей».Теорія пізнання v Платона тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати лише уявлення, припущення.

Платон розрізняє три види знання:

• гадка («докса», доксичне знання) -це знання приблизне, ймовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;

• раціонально-логічне («епістеме», епістемне) -більш досконале, ніж гадка, дискурсивне знання, тобто обґрунтоване логічне міркування;

• мудрість («софійне» знання) є вищим діалектичним типом знання, що спирається на інтуїтивне (умоглядне) осягнення істини.

Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу. Проіснувала платонівська Академія 900років, доки у 529році її не закрив імператор Юстиніан. До Академії належав і великий учень ПлатонаАристотель (384-322pp.до н. е.).Основні філософські твори Аристотеля: «Продушу»,«Метафізика», «Органон»,«Нікомахова етика».

Аристотель зробив першу в європейській історії спробу узагальнення і систематизації всіх наукових досягнень свого часу, а також вперше в історії людської думки створив класифікацію наук. Він розділяв науки на три великі групи:

• теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться фізика (разом з психологією), метафізика і математика;

• практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і політика);

• науки продуктивні, мета яких -творчість (поетика і риторика).

Основна увага у філософських дослідженнях приділена Аристотелем метафізиці (буквально «те, що після фізики»). Що ж таке метафізика, або «перша філософія»?

Метафізика, за Аристотелем,є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття. Метафізика - найбільш піднесена з усіх наук, стверджував Аристотель, оскільки вона не пов'язана з матеріальними запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі, тобто є самоцінною. Вона відповідає на духовні запити, вона є чистим жаданням знання, істини. «Тому, - підсумовує Аристотель, - всі інші науки більш необхідні людям, але кращої немає жодної».

Отже, метафізика -це дослідження перших причин. Причина, за Аристотелем, -це умова і підстава існування. Аристотель визначає чотири види причин:

5. Філософія елліністичного періоду (стоїцизм, скептицизм, епікуреїзм, неоплатонізм).

Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). За умов, коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його прив'язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.

Усі стоїки античних епох зневажали зовнішні блага, зовсім не прагнули до багатства і навіть до звичайного добробуту, разом з кініками мали за ідеал Геракла, котрий прославився своєю трудовою діяльністю та покірливістю перед своїм батьком Зевсом, а також Діогена Синопського, який жив у бочці і теж прославився своєю зневагою до усього зовнішнього і своїм прагненням виробити у собі абсолютну незворушність та спокій. Гімн моральному образу думок та вчинків, проголошений Стоєю, підготував основу для виникнення християнської формули, яка полягала в тому, що людина лише тоді отримає щастя, коли буде шанувати доброчесність. Стоїки ототожнили чесноту з щастям і мали її за єдине істинне благо.

Епікуреїзм

Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. е. ), який відродив атомістичне вчення Демокріта.

На прикладі цих двох мислителів можна простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Вчення Демокріта пройняте пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму.

Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Атоми Епікура, і в цьому полягає його принципове нововведення, як і особи, наділені свободою волі, вони можуть довільно відхилятися від траєкторії. Це є ще одним яскравим свідченням того, що принцип фізичного атомізму зумовлений атомізмом (відособленістю людини) соціальним.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Епікур не заперечував чуттєві насолоди, він тільки пропагував міру в насолодах. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі (відсутність страху, хвилювань). Такий стан він називав атараксією. В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема якого «Про природу речей» донесла до нас цілісне уявлення про погляди епікурейців.

Епікурейці вважали, що щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Що за радість бути мудрецем, відмовляти собі в усьому? У етиці епікуреїзму основним поняттям є насолода - єдина благо для людини, причому насолода розуміється як відсутність страждання.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.

Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485).

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і Відродження. І не тільки на філософію. Засновники природознавства Нового часу — Коперник, Кеплер, Галілей — були неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм — течія середньовіччя — майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній філософії.

Практична 3

1.Філософія Нового часу. Раціоналізм та емпіризм.

Ф.НЧ часу історичні передумови – утвердження буржуазного способу виробництва в західній Європі, наукову революцію XVІ-XVІІ ст., становлення експерементального приро-дознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продувжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю Ф. Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання Ф.НЧ часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує данні чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуіції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм так і раціоналізм вважали математику, а основними рисами істиного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англ. філософ Ф. Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” і “Про гідність та примноження наук“. Головне завдання Ф. - пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно оріентував пізнавальну і практичну діяльнисть людини. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота. На думку Бекона, існуе чотири види помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. “Примари Роду” - пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Під впливом ціх примар людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. “Примари Печери” - зумовлені індивід. особл. людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу нібито із своєї печери. “примари Печери”, як і “примарами Роду”, є проявами суб’єктивного ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю в судженнях. “Примари Площі” - проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. “Примари Театру”- породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба виходити лише з досвіду і безпосередньго вивченя природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів. Метою пізнання є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є природа, а основними методами – індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алего-ричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки – шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Методом, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції.

Основ. протилежного раціоналіст. Напрям-ку був Декарт. Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод”, “Роздуми про першу філософію”, “Начала філософії”, “Пристрасті душі”. Д. підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватись раціон.-математ. Мислен-ню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформолював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цім правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правлі формулюється вимогоа аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на прос-тіши і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає “дотримуватись певного порядку мислення” - починати з найпростіших і дос-тупних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуіцію. Отже, засадними елементами раціо-наліст. методу Д. є дедукція та інтуіція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретель-ність дедуктивного виведення і вимагає пов-ного переліку, детального огляду всіх ланок. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціо-наліст. дедукцію методологією інтелектуаль-ної інтуіції. Раціоналіст. дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочивидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми мате-матики. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуіції, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мис-лю”, бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме цьому положенню притаман-ні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже існую”. Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Людина від на-родження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-де-дуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксі-оми математики. Ці ідеї Декарт розглядав як втілення природного світлого розуму.