Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148

визначають за його кольором. Так, буро-червоний колір відповідає температурі близько 600-700 °С, вишнево-червоний - 700-800 °С, оранжевий - 800-900 °С, білого розжарення - 1000-1100 °С. Найболючіші припікання при ни

409

зькому ступені розжарення.Термокаутер слід нагрівати до вишнево-червоного кольору!

У спеціальних апаратах для припікання, які дедалі більше поширюються на практиці, висока температура створюється палаючими парами бензину, ефіру або електрикою. Електротермокаутери оснащені реостатами і спеціальними ручками.

Загальні правила припікань. Для того, щоб правильно виконати термокаутеризацію, необхідно дотримуватися наступних правил: 1) користуватися розжареним термокаутером до температури 700-1100 °С, тому що при недостатньому нагріванні наконечника тварина відчуває сильний біль у результаті збереження нервових закінчень у місці, яке припікають; 2) термокаутер необхідно тримати перпендикулярно до шкіри; 3) не тиснути наконечником термокаутера на тканини; 4) не проводити наконечником по одному й тому ж місці кілька разів; 5) наступне припікання одного й того ж місця виконувати тільки після того, як тканини охолонуть; 6) при точковому припіканні відстань між точками повинна бути не менше 1-1,5 см; 7) при смугастому припіканні відстань між смугами повинна бути не менше 1,5 см; 8) припечені смуги повинні бути розташовані паралельно. Вони не повинні зливатися або пересікатися між собою, тому що це може викликати некроз шкіри з наступним утворенням великих рубців в місцях, не вкритих волоссям; 9) для того, щоб отримати припікання першого ступеня, необхідно провести наконечником на одному й тому ж місці 5-6 разів, другого ступеня - 8-10 і третього ступеня - 12-15 разів; 10)

ніколи не форсувати операцію припікання. Слід пам'ятати, що повільне припікання є необхідною умовою успіху!; 11) ніколи не слід намагатися отримати бурхливої реакції після припікання. Клінічні спостереження показали, що найкращі результати отримують при помірній реакції.

Техніка припікання. Операції передує провідникове знеболювання й нейролептаналгезія, дуже норовливим тваринам застосовують комбінований наркоз. За сприятливих обставин припікання проводять тваринам у стоячому положенні, а інколи - і в лежачому. При підготовці операційного поля слід уникати застосування ефіру і спиртових розчинів. У тому разі, коли їх застосовували, операційне поле необхідно добре висушити. У противному випадку можуть виникнути важкі опіки! Для скорішого просушування операційного поля можна з успіхом використовувати фен.

14 3-429

417

410

Термокаутеризацію слід виконувати з урахуванням анатомотопографічних особливостей оперованої ділянки тіла, тобто товщини шкіри, розташування зв'язок, виворотів капсули суглоба,

топографії судинно-нервового пучка тощо! Так, наприклад, якщо термокаутеризацію виконують на медіальній поверхні тарсального суглоба (при шпаті), слід враховувати можливість пошкодження зв'язки гомілково-таранного суглоба, прихованої вени, бурси переднього великогомілкового м'яза і капсули суглоба. Для того, щоб не порушити цілісність капсули гомілково-таранного суглоба, не слід виконувати припікання вище центральної кістки суглоба. Щоб запобігти пошкодженню прихованої вени, необхідно пам'ятати, що вона знаходиться на передньо-внутрішньому краї тарсального суглоба і добре пропальповується через шкіру. Положення бурси можна визначити, пропальпувавши внутрішню ніжку переднього великогомілкового м'яза.

Розпечений термокаутер прикладають перпендикулярно до шкіри, не допускаючи тиску наконечника на тканини. Щоб досягти потрібного ступеня припікання, наконечник прикладають до одного й того ж місця певну кількість разів: для припікання першого ступеня - 5-6 разів, другого ступеня - 8-10, третього ступеня - 12-15 разів. Слід зауважити, що кожне наступне припікання припеченого місця допускається тільки після охолодження тканин! Водночас досягнення того чи іншого ступеня припікання далеко не завжди залежить від кількості дотиків наконечника до одного й того ж місця. Першочергове значення мають індивідуальні особливості тварини, товщина шкіри, характер патологічного процесу, температура термокаутера, швидкість пересування його по тканинах, ступінь натискання. Таким чином, ступінь припікання в кожному окремому випадку треба визначати за змінами, які відбуваються в тканинах. Слід

уникати сильних запальних реакцій як наслідків припікання! Найкращих лікувальних результатів досягають при помірній реакції тканини! Недостатню реакцію можна посилити втиранням у припечену ділянку 10 %-ної ртутної мазі.

Ділянку, що підлягала термокаутеризації, змащують бальзамічною емульсією Вишневського і захищають асептичною пов'язкою. Організовують постійне спостереження за станом прооперованих тварин, враховуючи, що найнебезгіечнішими є 3-5-та доба. Щоб запобігти розчісуванню припечених місць зубами, коня слід поставити на протязі 3-5 діб на розтяжку. Після припікання розвивається запальний набряк, який досягає найбільшого ступеня на третій день після припікання. Наприклад, в ділянці тарсального суглоба при шпаті набряк, як правило, розповсюджується доверху й донизу, але не переходить на інший бік суглоба. Набряк зникає поступово, інколи в коня спостерігається гарячка. Однак підвищення температури в більшості випадків буває незначним. Тварину звільняють від роботи на один - півтора місяці.

Після припікання другого і третього ступенів залишаються незгладимі рубці і змінюється напрямок росту волосу! Якщо позитивного результату припіканням не досягнуто, його повторюють через 2-6 тижнів!

У коней припікання найчастіше виконують у ділянках плесни і п'ястка, тарсального суглоба і вінцевої кістки, тому дослідження цих ділянок на наявність рубців і зміни росту волосу слід вважати обов'язковим при купуванні коней, особливо рисистої і скакової породи.

411

Розділ 8

ДЕСМУРГІЯ

Десмургія - це розділ хірургії, який вивчає види перев'язувального матеріалу, його форми, властивості, способи накладання пов'язок та рекомендації щодо їх застосування. Термін "десмургія" походить від двох грецьких слів: (desmos- зв'язок +ergon- дія, робота). У десмургії існує два поняття: пов 'язка і перев 'язка.

Пов'язка - це сукупність різних форм перев'язувального матеріалу, накладеного в певній послідовності з метою відповідного лікувального впливу на організм тварини, а також для захисту ушкодженої ділянки тіла від впливу факторів зовнішнього середовища. Процес накладання або зміни пов'язки називають

перев'язкою.

Важливо пам'ятати, що накладання пов'язки - це не просте виконання певного технічного прийому. Потрібно також обов'язково врахувати особливості патогенезу, стадію перебігу захворювання, весь комплекс загальних і місцевих ознак. Прийоми десмургії повинні тісно пов'язуватися з клінічною практикою, враховувати останні досягнення сучасної ветеринарної науки.

Особливості застосування терапевтичних пов'язок обумовлюються різною формою ділянок тіла тварини і залежать від їх виду, віку, умов утримання, мети вирощування тощо.

ВИДИ ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ ТА ЇХ ВЛАСТИВОСТІ

Весь перев'язувальний матеріал поділяється на: основний, який найбільш широко використовується в десмургії, і допоміжний.

До основних видів перев'язувального матеріалу належать марля й вата, а до допоміжного - целофан,

лігнін, бавовняна тканина, медична клейонка, байка, фланель, брезент тощо.

Перев'язувальний матеріал повинен бути м'яким, еластичним і мати добрі всмоктувальні і випаровувальні властивості. Необезжирений матеріал не всмоктує воду і застосовується тільки в окремих випадках, коли потрібна пов'язка із матеріалу, який не повинен сприймати вологу (утеплювальний, підкладковий матеріал тощо).

Марля (tela marlia) - рідкопетляста бавовняна тканина, виготовлена із слабоскручених ниток. У десмургії користуються густопетлястою (на 1см2 до 17-20 ниток) і середньопетлястою (на 1 см2 до 12 х 15 ниток) марлею.

Рідкопетляста марля краще всмоктує рідину, але всмоктування також швидко припиняється. Густопетляста марля всмоктує рідину повільно, але довший проміжок часу.

Марля буває білою (обезжирена, гігроскопічна) і сірою (необезжирена, негігроскопічна). У хірургії, головним чином, застосовують м'яку обезжирену білу марлю, яка добре поглинає вологу, має високу капілярність. Вона легка й еластична.

Вата (gossipium) виготовляється з бавовнику, а кращі її сорти - з навколосім'яного пуху різних його видів. Кожна окрема волосинка вати являє собою трубчасту рослинну клітину довжиною до 4 см, всередині якої знаходиться стиснутий з боків канал.

412

Вата буває обезжирена і необезжирена. Обезжирену вату ще називають білою або гігроскопічною. Тут доцільно звернути увагу на зауваження П. П. Андреева, що термін «гігроскопічна» в даному випадку не цілком відповідає своєму значенню. Під гігроскопічністю розуміють властивість матеріалу або речовини поглинати вологу з парів повітря, як це роблять, наприклад, солі. Вата володіє такою властивістю досить незначною мірою: за 2 доби маса шматка вати збільшується за рахунок гігроскопічності лише на 7,5 %, що не має практичного значення. Здатність всмоктувати в себе велику кількість рідини (до 300-400 %) вата має завдяки закону капілярності. Тому потрібно зважати на умовність терміну "гігроскопічна вата", який широко вживається навіть у спеціальній літературі.

Якість вати можна перевірити такими пробами: 1) стиснута грудочка вати, опущена у воду, повинна зануритися в неї; 2) віджата вода після кип'ятіння 5 г вати в 50 мл води повинна мати нейтральну реакцію; 3) після спалкжання 2 г вати не повинно залишатися більше 0,006 г попелу.

Ухірургії найчастіше застосовують обезжирену вату, яка добре поглинає ранові виділення і кров.

Прикладати вату безпосередньо на рану не слід, тому що окремі волосинки її прилипають до рани!

Необезжирена вата (сіра, негігроскопічна) на відміну від обезжиреної не здатна всмоктувати рідину. Грудочка такої вати, опущена у воду, плаває на її поверхні, 3 іншого боку, вона легка, достатньо пухка, м'яка, не злежується, не збивається в грудки, здатна довгий час зберігати свій об'єм та утримувати тепло. Тому в десмургії її часто використовують як підкладковий матеріал в іммобілізуючих пов'язках, зігрівальний шар в компресах, при теплих укутувальних пов'язках тощо. Негігроскопічну вагу для пов'язок не застосовують! Це пояснюється тим, що вона навіть в автоклаві стерилізується недостатньо і в ній зберігаються патогенні мікроорганізми.

Лігнін отримують шляхом хімічної обробки деревини. Він має вигляд дуже тонкого пористого паперу. Цінною його властивістю є висока всмоктувальна здатність (вологоємкість складає до 650 % за З доби), завдяки чому лігнін можна використовувати замість білої вати при накладанні відсмоктувальних пов'язок (лігнін-марлеві тампони). При намоканні він розпадається як папір на окремі шматочки.

Бавовняну й байкову тканину часто використовують у вигляді бинтів, косинок, пращ та шитих форм перев'язувального матеріалу, для накладання зігрівальних компресів, бандажів, суспензоріїв, захисних панчіх тощо.

Гуму частіше застосовують у вигляді гумових бинтів (як кровоспинний джгут, для посилення дії тиснучих пов'язок).

Целофан, медичну клейонку, брезент використовують при накладанні деяких пов'язок як водонепроникний шар для захисту від потрапляння вологи ззовні тощо.

Упольових умовах - це особливо цінний матеріал. Заготовлені наперед стерильні листи використовують як салфетки для накриття імпровізованих хірургічних столиків, як непроникні обгортки для стерильних інструментів і перев'язувального матеріалу під час виїздів, для накладання припарок і зігрівальних компресів, а також як покривний матеріал для клейових пов'язок.

413

ФОРМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Для зручності користування, з перев'язувального матеріалу готують різні придатні до застосування його форми. До форм перев'язувального матеріалу належать: марлевий і ватно-марлевий тампони, компрес,

салфетка, косинка, лонгет, праща, бинт, дренаж, кульки ватні тощо (рис. 153).

414

Рис. 153. Форми застосування перев'язувального матеріалу: 1 - тампон ватномарлевий; 2 - кулька ватно-марлева; 3 - компрес; 4 - дренаж; 5 - салфетка; 6 - лонгет; 7 - праща; 8 - косинка; 9 - бинт одноголовий; 10 - бинт двоголовий; 11 - бинт Т-подібний

Ватно-марлеві тампони готують різної величини. Найчастіше користуються тампонами розміром 4x6 см, виготовленими із шматка марлі розміром 10x14 см. Краї марлі загортають в середину, щоб запобігти потраплянню окремих ниток у рану. Потім у підготовлений таким чином шматок марлі вкладають грудочку вати 4x6 см, товщиною 0,5-0,7 см і загортають її марлею з усіх боків (рис. 154).

Кульки ватно-марлеві готують із шматка марлі розміром 10x12 см, вкладаючи в середину його грудочку вати, й зав'язують ниткою або закручують кінці марлі.

Марлевий тампон - це в 4-6 шарів складена марля різних розмірів (6x7, 8 х 10, 11x12, 17x17 см) із загорнутими всередину краями так, щоб окремі нитки не потрапили в рану як сторонні тіла й не уповільнили її загоєння. Тампони в стерильних пакетах можна придбати в аптеках готовими до використання. У ветеринарній практиці їх часто виготовляють вручну, користуючись методами вивертання, трикутника,

конверта.

Метод вивертання. Протилежні сторони чотирикутної марлевої салфетки (10x10, 15x15 см) загинають на 2-4 см так, щоб отримати

Рис. 154. Виготовлення ватномарлевого

тампона

415

невелику марлеву смужку (рис. 155; 1, 2), яку обкручують навколо нігтьових фаланг II і III пальців правої кисті (див. рис. 155; 3), а потім вільні кінці вкладають один у другий (див. рис. 155; 4, 5).

Компрес - складений в кілька шарів шматок марлі (тканини), за площею більший від тампона (до 250-550 см2). Краї матеріалу загортають, щоб запобігти попаданню окремих ниток в рану. Застосовують для зупинки кровотечі, висушування рани від крові та ексудату.

Салфетка - одноабо кількарядний шматок тканини (марлі) квадратної форми (20-35 х 25^10 см). Застосовується для ізоляції операційного поля, рани, черевної порожнини при операціях на внутрішніх органах, висушування рани від крові та ексудату.

Косинка - шматок тканини трикутної форми. У косинці розрізняють основу, середину, верхівку й кінці. Біля основи косинка має ширину 180 см і висоту 65 см, кути біля основи носять назву - кінці косинки. Застосовують при накладанні пов'язок на голову, суглоби, копита й копитця.

Лонгет - шматок марлі (тканини) прямокутної форми у вигляді довгого прямокутника (10-15x30-50 см). Застосовують при накладанні затвердіваючих і клейових пов'язок.

416

Праща - той самий лонгет, кінці якого розрізані в поздовжньому напрямі, а середина залишається цілою. Це широка стрічка із шворками (дві й більше) на кінцях. Її застосовують при накладанні клейових пов'язок, пов'язок на суглоби тощо.

Бинти - довгі стрічки з марлі, гуми, будь-якої тканини довжиною 5-10 м і шириною 7-16 см, скачані у валик. Стандартний бинт має довжину 7 м і ширину - 10 см. Бинти можуть бути одноголовими, двоголовими (скачаний з обох кінців у два валики) і Т-подібними. У кожному бинті розрізняють головку (скачана частина), вільні кінці (початок і кінець), внутрішню (черевце) і зовнішню (спинка) поверхні. Застосовують при накладанні бинтових та іммобілізуючих пов'язок. Бинти випускають у нестерильному вигляді і в стерильній упаковці.

Дренаж, абогурунда - довга вузенька смужка марлі, складена у кілька шарів (2-4 шари) із загорнутими всередину краями. Кінець дренажу захоплюють пінцетом і уводять у рану.

Використовують також гумові або поліхлорвінілові дренажі різної довжини й діаметра. Вони бувають кількох типів. До перших відносяться гумові смужки, які виготовляють із старих порваних рукавичок, і так звані напівдренажі (рис. 156, а), які виготовляють розрізуванням за довжиною звичайних гумових або поліхлорвінілових трубок. Цей вид дренажів використовують для уведення в підшкірну клітковину, невеликі гнійні рани. Вони створюють лише пасивний відтік ранового вмісту.

Другий вид дренажів являє собою трубки різного діаметру, кінчик яких зрізають у вигляді "дзьоба" і роблять 1-2 додаткових бокових отвори. їх уводять у гнійні порожнини для пасивного або активного відтоку гнійного ексудату.

Третій вид дренажів призначений для промивання гнійної порожнини лікарськими розчинами. Вони складаються з двох трубок (див. рис. 156, б).Через трубку меншого діаметра промивають порожнину, а через трубку більшого діаметра відбувається відтік рідини разом з ексудатом.

Рис. 156. Набір дренажів: а - напівдренаж з гумової трубки; б - дренаж з мікроіригатором; в - дренаж з отворами; г - мікродренаж

417

Для лікування ран, як правило, користуються трубчастими дренажами діаметром 0,8-1,5 см, рідко - більш широкими. На кінці дренажа, який уводять у глибину рани, роблять кілька отворів, які розташовують по спіралі (див. рис. 156, в, г), причому кожний отвір не повинен бути більшим діаметра грубки. Отвори призначені для полегшення відтоку ранового вмісту. Якщо їх не зробити, тоді дренаж не буде працювати, тому що отвір на кінці може упертися в тканини або закритися згустком.

Кульки ватні - грудочки скачаної вати кулястої форми, використовують для підготовки рук хірурга та операційного поля.

Вата на паличці, або помазок. Кульки з вати намотують на один кінець дерев'яних або пластмасових паличок. Використовують для підготовки операційного поля і рук хірурга. Готують її таким чином: грудочку гігроскопічної вати беруть у ліву руку, а паличку - в праву. Кінець палички покривають ватою, потім паличку крутять, поступово і щільно намотуючи на її кінець вату.

"Ватник" виготовляють з кількох шарів марлі, в середину поміщають шар білої вати або кілька шарів лігніну. Вони дуже зручні при накладанні пов'язок на рани з великими виділеннями ексудату.

ВИДИ ПОВ'ЯЗОК, МЕТА ТА ПРАВИЛА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

Пов'язку, насамперед, слід розглядати як засіб, за допомогою якого забезпечують спокій ураженої ділянки. А тому потрібно уміти накласти пов'язку так, щоб вона добре утримувалася на тілі тварини і в той же час не стискала орган. Пов'язка не повинна порушувати крово- і лімфообіг, рівномірно прилягати в усіх точках, не зсуватися під час рухів тощо! Пов'язка добре утримується, якщо вона накладена з урахуванням анатомічних особливостей даної ділянки тіла.

Пов'язки застосовують з метою: 1) зупинки кровотечі (тиснуча пов'язка); 2) захисту ран і ділянок тіла від дії факторів зовнішнього середовища (захисна пов'язка); 3) лікування ран (лікувальна ранова пов'язка); 4) фіксації ділянки тіла при вивихах, тріщинах і переломах кісток та інших процесах (іммобілізуючі пов'язки); 5) лікування при закритих ушкодженнях і запальних процесах м'яких тканин (пов'язки-компреси).

Пов'язки, які накладають з метою забезпечення лікувального впливу, діляться на: бинтові (загальні і спеціальні), спеціальні небинтові, іммобілізуючі, тиснучі, оклюзійні, захисні, всмоктувальні, по- в 'язки-компреси.

Бинтові пов'язки накладають майже на всі ділянки тіла тварини. При їх використанні слід враховувати ряд спільних вимог, які об'єднуються в правила накладання бинтових пов'язок.

1.Підготовка ділянки тіла. Перед накладанням пов'язки проводять механічну очистку відповідної поверхні тіла тварини, при потребі видаляють волосяний покрив, миють, висушують.

2.Тримання бинта. Головку бинта тримають у правій руці, а вільний кінець у лівій. Зовнішня поверхня бинта (спинка) повинна бути повернена до тіла тварини.

3.Накладання перших турів. Бинтову пов'язку починають накладати в нижній ділянці тіла і йдуть до верхньої, бинтують зліва направо. Всі бинтові пов'язки починаються циркулярними (коловими) турами. Першими повинні накладатись фіксуючі тури, які укріплюють вільний кінець бинта. Для цього зовнішню поверхню вільного кінця, дещо під кутом, прикладають до тіла тварини і котять головку бинта по тілу, передаючи її з правої руки в ліву на протилежному боці органа. Наступний тур ведуть суворо поперек

418