При невдалому проколі маклака не можна зразу робити повторний прокол, тому що через зроблений отвір лікарська рідина буде виливатися в м'які тканини, не потрапляючи у венозну сітку!

Тому повторний прокол роблять після повного тромбування першого, або ж з протилежного боку. Якщо необхідні багаторазові інтракостальні ін'єкції, їх виконують, чергуючи на обох маклаках.

У коней також виконують інтрастернальну ін'єкцію в стоячому положенні. Точка уколу голки знаходиться на серединній лінії вентральної поверхні останнього сегмента грудної кістки (безпосередньо позаду грудних кінцівок; рис. 147; 2). Голку уколюють на глибину 3- 3,5 см, направляючи її знизу вверх і дещо вперед.

Рис. 147. Місця введення голки в грудну кістку: 1 - у собак; 2 - у коня

Улошат зручним місцем для інтракостальних ін'єкцій є вентральна поверхня хвоста в ділянці 3-4-го хвостових хребців. Перед уведенням голки спочатку пальпацією визначають місце. Найчастіше це вентральна поверхня міжхребцевих хрящів. Шкіра тут тонка, малорухлива, без волосяного покриву, що полегшує знаходження точки уколу. Голку з мандреном уводять на глибину 1,5 см через вентральну поверхню міжхребцевого хряща в напрямку вперед краніально розташованого тіла хребця.

Слід пам'ятати, що в місцях з'єднання хребців пропальповуються гемальні відростки, де проходять хвостова артерія і вена. Тому прокол слід робити, відступивши 1 см від серединної лінії хвоста. Знаходження голки в міжхребцевому хрящі визначається тугим її просуванням, а при попаданні в кістку відчувається хрускіт проколюваних трабекул.

Уведена в тіло хребця лікарська речовина через малу екстраорганну сітку надходить в хвостову вену, латеральні вени хвоста і внутрішню клубову вену, погіадаючи потім у каудальну порожнисту вену.

Уягнят інтракостальні ін'єкції виконують у горб крила клубової кістки, який пропальповується у вигляді трикутного розширення. Шкіра в цьому місці в ягнят малорухлива, що сприяє виконанню цієї маніпуляції. Голку з мандреном уводять на глибину 1-2 см у трикутне розширення маклака, направляючи каудовентрально на иротилежмий сідничний горб, під кутом 45° до сагітальної площини тіла тварини. Уводять голку легким натискуванням, до відчуття хрускоту і гак званого "провалу", які свідчать про те, що вона знаходиться в губчастій речовині кістки. Потім мандрен витягують і приєднують шприц з лікарською рідиною. Ін'єкції можна виконувати як у стоячому, так і в лежачому положенні тварини.

Увеликих собак ін'єкції виконують у маклак, у невеликих - у дистальний епіфіз стегнової кістки. Маклак легко пропальпувати, відступивши 1-1,6 см від остистих відростків крижових хребців. Голку з

мандреном уводять у маклак на глибину 1,5-2 см паралельно сагітальній площині тіла тварини, направляючи її назад і донизу в бік сідничного горба. Собакам можна також уводити в рукоятку грудної

кістки.

389

Голку уколюють з переднього кінця рукоятки грудної кістки, спрямовуючи її спереду назад по поздовжній осі рукоятки (див. рис. 147; 1). Глибина уколу може коливатися в межах 1-1,5 см. При зануренні голки в губчасту кістку відчувається характерний хрускіт.

Уневеликих собак ін'єкції виконують на медіальній поверхні дистального епіфіза стегнової кістки.

Точка уколу голки знаходиться в ямці між медіальним виростком і краєм медіального гребеня блоку колінної чашки. Голку уводять каудолатерально на глибину 1 см.

Укішок, як і в лошат, найзручніше виконувати ін'єкцію на вентральній поверхні хвостових хребців. Тварину фіксують у лежачому положенні. Голку уводять через міжхребцевий хрящ дещо збоку від серединної лінії (щоб не травмувати хвостову вену та артерію) і направляють у тіло краніально розташованого хребця. Потім мандрен витягують, приєднують шприц і шляхом аспірації кістковомозкової рідини перевіряють правильність її знаходження. Після цього виконують ін'єкцію лікарської рідини.

Укролів Інтракісткові ін'єкції виконують у медіальну поверхню дистального епіфіза стегнової кістки. Техніка така, як і в невеликих собак.

Ін'єкції в потиличну цистерну мозку. Цей метод недостатньо описаний в спеціальній літературі, хоча

вряді випадків при багатьох захворюваннях тварин при його застосуванні одержують непогані результати, а тому він заслуговує на увагу.

Відомо, що під дією подразника може настати дисфункція збуджувальних і гальмівних процесів, коли домінантне вогнище збудження в центральній нервовій системі починає гальмувати здатність інших центрів збуджуватися імпульсами, що мають до них пряме відношення. Такі явища спостерігаються в тварин у випадках паралічу центрального походження, атаксії, мозочкових вестибулярних і спинальних гемипараплегій, епілепсій, а також як наслідок інтоксикації при діареї, диспепсії телят, колітах, копростазах. Тому безпосередня дія на центри вегетативної нервової системи змінює перебіг патологічного процесу в сприятливий бік. Після введення тих же препаратів іншими шляхами, їхній ефект або зовсім не проявляється, або ж внаслідок наявності гематоенцефалічного бар'єру буває зовсім не таким, якого чекали.

,Методику введення суміші лікарських речовин у потиличну цистерну опрацював і науково обґрунтував В. Г. Бушков. Він спочатку вивчив дію адреналіну, який після введення в ліквор мозку підвищував тонус симпатичного відділу а, значить, і анаболітичні процеси. Проте навіть незначна кількість названого препарату часто призводила до розвитку набряку легень. Змішування адреналіну з однаковою кількістю 0,5 %-ного новокаїну не лише усунуло виникнення набряку легень як ускладнення, а й знизило його вплив на холінореактивні системи мозку, здатні виділяти ацетилхолін при токсикозах. Однак експериментально було виявлено, що і новокаїн, і його суміш з адреналіном при внутрішньоцистернальному введенні пригнічують функцію дихального центру. Тому для запобігання таким ускладненням він запропонував додавати до суміші 10 %-ний етиловий спирт на 0,5 %-ному розчині новокаїну. Дія адреналін-новокаїн-спиртової суміші (АНС), введеної у ліквор мозку, поширюється на третій і четвертий шлуночки й супроводжується появою ряду синдромів, характерних для реакції парасимпатичної нервової системи. У тварин спочатку розвивається дрімотний стан, а вже через 1-2 доби поліпшується апетит, підвищується тонус мускулатури (при диспепсії), зменшується перезбудження симпатичного відділу нервової системи, після чого настає функціональна рівновага.

390

Після введення АНС в потиличну цистерну мозку, вона поширюється на підкірку, проникає в четвертий, третій і навіть бокові шлуночки мозку, а також у ретикулярну формацію його стовбура, досягаючи кінцевого мозку, нюхальних цибулин, чутливого й рухомого полів кори головного мозку та очного яблука. Реакція на введення проявляється прискоренням дихання, загустінням калових мас (підвищення всмоктувальної властивості кишечнику), поліпшенням апетиту, м'язового тонусу. При цьому в хворих на диспепсію телят підвищується секреція вільної соляної кислоти й перетравна здатність шлункового соку, що сприяє розчиненню згустків казеїну в сичузі.

Крім зазначених випадків, таку суміш з успіхом використовують у хірургічній практиці в комплексі з місцевим лікуванням при погано гранулюючих ранах, виразках, а також при операціях на органах черевної й тазової порожнини в собак.

Техніку виконання пункції дивись у розділі "Операції в ділянці потилиці".

Внутрішньосиновіальні ін'єкції виконують з лікувальною, профілактичною й діагностичною метою (див. розділ "Операції на кінцівках").

Показання до виконання пункції: а) з метою диференціальної діагностики. Для цього із порожнини одержують вміст, який піддають органолептичному, мікробіологічному та біохімічному дослідженням. Результати досліджень дають змогу зробити висновок, чи мають справу з патологічним процесом і яким саме. У порожнину ін'єктують анестезувальні розчини. При ураженні суглоба болючість і кульгавість у тварин зникають або зменшуються. Для уточнення діагнозу на проникаюче поранення суглоба вводять антисептичні розчини;

б) з лікувальною метою. Видаляють вміст із порожнини, промивають її антисептичними розчинами, вводять лікарські речовини. Для зменшення болючості ін'єктують анестезувальні речовини.

Загальні зауваження до техніки пункції. Частіше пункцію виконують у дорослих тварин. Точки пункції - випинання під шкіру стінки капсули (дивертикул). Перед пункцією шкіру зміщують вбік. Критерієм правильного положення голки є витікання синовіальної рідини. Якщо вона не витікає, то злегка зміщують кінчик голки, приєднують шприц і аспірують синовію. Місце пункції заклеюють колодієм.

КРОВОПУСКАННЯ

Показання до кровопускання такі: 1) інтоксикація організму (уремія, еклампсія тощо); 2) отруєння окисом вуглецю, сірчаним ангідридом та іншими отрутами; 3) ревматичне запалення копит, ексудативний асептичний плеврит і черевна водянка; 4) перенавантаження серця при емфіземі й набряку легень; 5) необхідність зниження внутрішньочерепного тиску при оглумі та інших захворюваннях; 6) діагностична мета (взяття невеликої кількості крові); 7) взяття крові в гіперімунізованих тварин на біофабриці тощо.

При взятті невеликої кількості крові з діагностичною метою користуються тонкими кровопускальними голками або інфузійними, а в дрібних тварин - тонкими ін'єкційними. Якщо потрібне велике кровопускання, голки беруть великого діаметра (внутрішній діаметр голки повинен дорівнювати 4-6 мм).

Техніка операції. Кровопускання у коней, великої і дрібної рогатої худоби виконують з яремної вени.

Шкіру проколюють голкою з вставленим у неї мандреном; безпосередньо перед проколом вени мандрен витягують. При великих кровопусканнях краще перетиснути вену за допомогою джгута; після цього вену оголюють невеликим поздовжнім розрізом шкіри довжиною 1-1,5 см (якщо шкіра тонка, то розріз не потрібний). Крові беруть 10 мл на 1 кг маси тіла тварини через 20 днів (або 13 мл через місяць).

391

На біофабриках у гіперімунізованих тварин (для одержання сироваток) кровопускання роблять чотири рази на місяць з розрахунку 14— 15 мл на 1 кг маси, з перервами: між першим і другим, третім і четвертим 2 дні, між другим і третім - 10-12 днів.

Усвиней невелику кількість крові (наприклад, для діагностичних досліджень) беруть із вуха, надрізуючи скальпелем його велику вушну вену або орбітального венозного синуса. Якщо від свині беруть велику кількість крові (наприклад, у гіперімунізованих тварин), то місцем кровопускання є хвіст. На кінці його вистригають щетину, шкіру обмивають і хвіст опускають на 3-4 хвилини в банку з помірно гарячою водою, щоб викликати гіперемію (влітку в цьому немає потреби). Кінцеву частину хвоста старанно дезінфікують, після чого гострими ножицями або скальпелем відсікають відрізок довжиною 1,5-2 см і збирають кров у банку. Якщо кровотеча спиниться, то тампоном знімають згусток крові й масажують хвіст.

Усвиней (починаючи з маси тіла 50 кг) дози крові, які беруть з 20-денними інтервалами, становлять 6 мл на 1 кг маси тіла тварини (або 8-14 мл через 30-денні інтервали). По закінченні операції рану дезінфікують, а кінчик хвоста здавлюють на 3-4 доби гумовим кільцем, яке має діаметр до 1 см. У гіперімунізованих свиней за період їх використання протягом 4-х місяців кров беруть 16-18 разів, з розрахунку до 10 мл на 1 кг маси тіла.

Уптахів легко взяти кров способом скарифікації гребеня або борідок.

Одноразові дози крові, яку випускають з лікувальною метою, становлять: у коней - 2-6 л, у великої рогатої худоби - 3-8 л, у дрібної рогатої худоби - 200^00 мл, у свині - 200-600 мл, у собаки - 50200 мл, у курки - 10-40 мл і у великих птахів - 40-60 мл.

ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ (ГЕМОТРАНСФУЗІЯ)

Переливання крові - введення в судинне русло хворої тварини (реципієнта) крові здорової тварини (донора). Перед взяттям крові в донорів слід виключити хронічно перебігаючі інфекційні захворювання (сап, лейкоз, туберкульоз та ін.) і паразитарні, щоб попередити розповсюдження цих хвороб.

Показання. Переливання крові застосовують як для заміщення крові (кровотечі, анемія), так і для мобілізації захисних сил хворої тварини (стимулююча дія), і дезінтоксикації (поранення, опіки, виразки, гнійна й гнилісна інфекції, отруєння стійкими отруйними речовинами, окисом вуглецю та іншими отрутами). Велике значення має передопераційне переливання крові для профілактики кровотечі, а також як засіб лікування від шоку. З успіхом переливання крові застосовують при порушенні білкової і сольової рівноваги, опіках, сепсисі, колапсі і ранах, які тривало не загоюються. Залежно від показань переливають кров: а) сумісну (однойменної групи або від універсального донора, тобто першої групи); б) несумісну; в) гетерогенну (від іншого виду тварини). Нерідко використовують кров від реконвалесцента або імунізованого донора, або, нарешті, опромінену ультрафіолетовими чи лазерними променями, газовану тощо.

Вибір донора. При гемотрансфузії необхідно враховувати явища гемаглютинації, тобто здатність сироватки крові аглютинувати (склеювати) еритроцити донора. Це явище пов'язане з наявністю в крові особливих речовин: у сироватці - аглютинінів, а в еритроцитах - аглютиногенів, здатних при взаємодії вступати в імунологічну реакцію за принципом антиген - антитіло. Щоб запобігти важким розладам, пов'язаним із цим явищем, необхідно переливати тільки сумісну кров тварини одного і того самого

392

виду(ізогемотрансфузія), і тільки в деяких випадках з метою стимуляції організму реципієнта в незначних дозах переливають кров від тварини іншого виду (гетерогемотрансфузія).

Сумісність крові визначається належністю донора і реципієнта до тієї або іншої ізоаглютаційної групи, що має велике значення в коней

1 жуйних. У собак титр аглютинінів крові настільки слабкий, що в них можна переливати кров без

визначення її сумісності!

Хоч у тварин встановлено наявність чотирьох основних груп крові (як і в людини), визначення їх через низький титр аглютинінів за допомогою стандартних сироваток на практиці не поширилося. Замість цього у ветеринарній медицині застосовують методи визначення сумісності крові: а) пряму пробу - підбір донора для даної хворої тварини з числа придатних для цього тварин (цілком здорових і молодого віку); б) перехресну пробу - вибір серед поголів'я тварин, придатних як донори, таких, які можуть бути універсальними донорами для всіх (мають першу групу крові).

Пряма проба (за методом Венсана). У пробірці відстоюють 1520 мл крові хворої тварини (реципієнта). Потім з одержаною сироваткою й краплею крові, взятої в передбачуваних донорів, ставлять реакцію аглютинації. На предметне скло або блюдечко (старанно обезжирене спиртом або ефіром) наносять дві краплі сироватки крові хворої тварини (реципієнта) і краплю крові передбачуваного донора. Злегенька похитуючи із боку в бік блюдечко (скло) і змішуючи сироватку з кров'ю, спостерігають реакцію протягом 3-5 хвилин. Поява протягом цього строку (при постійному похитуванні) червоних глибок і прояснення рідини свідчать про позитивну реакцію (даний донор не підходить для хворої тварини), при негативній реакції рідина залишається рівномірно забарвленою, гомогенною.

Для постановки цієї проби можна замість сироватки застосовувати дві краплі плазми крові.

Можна також застосовувати пряму реакцію ізогемоаглютииації. Для цієї проби необхідна сироватка крові реципієнта і суспензія еритроцитів донора 1:10 у 0,85 %-ному розчині натрію хлориду або 1- 2 %-ному розчині натрію лимоннокислого. Щоб приготувати сироватку, в реципієнта беруть кров у

пробірку. Після її зсідання зливають сироватку й відбирають необхідну кількість для постановки реакції. Для прискорення зсідання крові, ретракції згустку та виділення сироватки, пробірку з кров'ю зразу ставлять у теплу (40 °С) воду. Сироватка в цьому випадку відокремлюється через 15-30 хв.

На предметне скло наносять 2-3 краплі сироватки крові реципієнта й додають одну краплю суспензії еритроцитів донора. Скляною паличкою або кінчиком чистого предметного скла суспензію еритроцитів змішують із сироваткою. Через 5-10 хв спостерігають позитивну чи негативну реакцію. Слід мати на увазі, що в тварин є вірогідність виникнення псевдоаглютинації, особливо при постановці реакції зі свіжоодержаною сироваткою. Основна відмінність її від істинної аглютинації полягає в тому, що при похитуванні предметного скла згустки еритроцитів, які утворилися, розпадаються й еритроцити рівномірно розподіляються в сироватці крові реципієнта. При позитивній реакції похитування предметного скла супроводжується збільшенням розмірів конгломератів аглютинованих еритроцитів.

У великої і дрібної рогатої худоби через низький аглютинаційний титр і незначну аглютинабельність еритроцитів одноразове переливання крові виконують лише після визначення групової подібності крові, без постановки реакції ізогемоаглютинації!

Для цього застосовують пробу в пробірках.

393

Пряма проба в пробірці (за Шіффом). В аглютинаційну пробірку висотою 5-6 см, діаметром 5-6 мм піпеткою накапують 5 крапель сироватки крові реципієнта, до якої додають 2 краплі 5 %-ної суспензії еритроцитів у фізіологічному розчині крові донора. Добре перемішують вміст пробірки й залишають її на 2-3 год при кімнатній температурі. По закінченні цього часу пробірку струшують і спостерігають результат реакції. У пробірці з негативною реакцією еритроцити після струшування рівномірно розподіляються в сироватці крові, надаючи їй гомогенний червонуватий колір. Таку кров вважають сумісною.

Позитивна реакція характеризується тим, що після струшування пробірки на фоні просвітлілої сироватки плавають грудочки склеєних еритроцитів. Таку кров переливати не можна. У сумнівних випадках суміш сироватки та еритроцитів перевіряють під мікроскопом.

Перехресна проба. У виділених 10-15 коней, придатних бути універсальними донорами, беруть кров у пробірки, відстоюють плазму, відбирають її в окремі пробірки, а осад еритроцитів розбавляють у 5 разів фізіологічним розчином. Потім відразу ж приступають до постановки перехресних реакцій аглютинації, як зазначено вище (якщо досліджують 10 коней, таких реакцій ставлять 100 і т.д.).

Як універсальних донорів вибирають тих тварин, еритроцити яких не аглютинуються ні однією плазмою інших досліджених тварин.

Заключним показником можливості переливання крові слід вважати біологічну пробу (пробу Елеккера). Послідовність виконання така. У реципієнта вимірюють температуру тіла, рахують пульс, частоту дихання, оцінюють загальний стан. Після цього коням і великій рогатій худобі вводять 200^400 мл, собакам - 5-20, вівцям - 20 -40 мл крові, яку збираються перелити. За твариною спостерігають протягом 15-20 хв. Слід враховувати реакцію тварини на зовнішнє оточення та маніпуляції, які пов'язані із трансфузією. У період спостереження застосовувати закрутки та інші болючі методи фіксації не слід!

Якщо протягом зазначеного часу в реципієнта не з'являються симптоми занепокоєння, не прискорюються пульс, дихання тощо, то біологічну пробу вважають негативною і кров переливають у необхідній кількості.

При позитивній біологічній пробі тварина непокоїться, у неї прискорюється пульс, збільшується частота дихання, розширюються зіниці, слизові оболонки стають синюшні, з'являється мускульний тремор, часта дефекація й сечовиділення. Можливе підвищення температури тіла. Ці показники можуть розвиватися в повному комплексі або деякі із них відсутні. Таку кров переливати не можна.

Існує два способи переливання крові: пряме і непряме.

Пряме переливання крові (за І. О. Поваженком). Донора ставлять на підвищену площадку (на 1-1,5 м вище від реципієнта). Якщо такої площадки немає, в такому разі реципієнта фіксують на землі в лежачому положенні, а донора - в стоячому. Яремну вену в донора перетискають джгутом. Внаслідок здавлювання створюється підвищений тиск крові в правій або лівій яремній вені. Система, через яку сполучаються вени донора і реципієнта, складається з двох відрізків гумової або краще поліхлорвінілової трубки, які закінчуються голками. Вільні кінці відрізків з'єднують скляною оливою (оливу можна відтягнути з лабораторної трубки). Довжина всієї трубки повинна бути не менше 1,5 м. У вену донора вводять голку трохи меншого діаметра, внаслідок чого кров його без затримки в оливі і гумовій трубці рівномірно надходить у вену реципієнта.

394

Пункцію вен проводять одночасно в обох тварин. У цей момент система повинна бути роз'єднана біля голки реципієнта, а вільний кінець гумової трубки опущений вниз. Коли кров донора починає текти рівномірним струменем, цей кінець трубки приєднують до голки реципієнта.

Для дозування крові, яку потрібно перелити, визначають один раз пропускну спроможність складеної системи при зазначених умовах: здавлювання джгутом вени донора; опущеній вниз, до рівня місця пункції вени в реципієнта, положенні другої голки; враховується час, потрібний для наповнення кров'ю посудини певної ємності. Наприклад, якщо протягом однієї хвилини через трубку протікає 150 мл крові, то для переливання 1,5 л крові вени донора і реципієнта з'єднують на 10 хвилин. При перенесенні даних, одержаних в одного донора, на інших при переливанні 1 л крові, помилки в дозуванні не перевищують 40-50 мл.

Складену систему стерилізують кип'ятінням, потім канал її змочують стерильним вазеліновим або камфорним маслом (кілька мілілітрів масла вводять шприцом через одну з голок). Зайве масло із трубки видаляють, протягуючи її для цього між злегка стиснутими пальцями.

За течією крові стежать через стінку косо поставленої оливи. При зміщенні голки у вені донора течія крові припиняється, при неправильному положенні голки у вені реципієнта олива наповнюється кров'ю.

Місце пункції вени при тривалих вливаннях знеболюють (інфільтраційна анестезія місця пункції вени у донора і реципієнта), вводять обом тваринам нейролептик, що забезпечує спокійну поведінку тварин протягом всієї процедури.

Непряме переливання крові відрізняється тим, що кров від донора надходить до реципієнта не відразу, а спочатку її набирають у будь-яку посудину, де її відповідно обробляють проти зсідання, тобто стабілізують.

Як стабілізатори застосовують (в пропорції 1 частина стабілізатора на 10 частин крові!): 1) 5 %-ний розчин натрію лимоннокислого (термін стабілізації 15-20 днів); 2) 8 %-ний розчин магнезії сірчанокислої (термін стабілізації до 2-х діб); 3) 10-15 %-ний розчин кальцію хлориду (термін стабілізації 2 години); 4) 10 %-ний розчин натрію саліциловокислого та ін. Останній краще всього застосовувати при гемотрансфузії у великої рогатої худоби.

Операцію виконують за два прийоми: а) взяття крові в донора; б) переливання її реципієнтові.

Для непрямого переливання крові користуються апаратом Боброва або звичайним скляним бутлем ємністю 3—4 л (бажано градуйованим), в який вставлено дві вузенькі скляні трубочки: коротка (для проходження крові) і довга (для повітря).

Перед використанням апарат стерилізують кип'ятінням у дистильованій або кип'яченій воді.

Після проколу вени в донора голку з'єднують гумовою трубкою з довгою скляною трубкою (опущеною до дна посудини). Апарат для переливання крові опускають нижче від рівня вени і легеньким похитуванням увесь час змішують кров, що надходить, з розчином стабілізатора, який попередньо наливають в ємність.

Реципієнтові кров переливають із цього ж апарата. Для цього знімають гумову трубку з довгої скляної трубки і після промивання фізіологічним розчином надівають її на коротку скляну трубку. Ємність перевертають вверх дном і піднімають так, щоб кров повільно надходила до організму реципієнта (по 50 мл за хвилину).

395

Перші 200-300 мл крові вводять тварині для так званої біологічної проби, щоб простежити, як тварина реагує на кров, яку переливають.

Голку із вени на цей час не виймають, а опускають тільки апарат і затискують гумову трубку.

Якщо негативної реакції протягом 10-15 хвилин не буде, то трансфузію продовжують. Під час переливання слід обережно похитувати ємність з кров'ю для того, щоб не відбулося зсідання формених елементів крові і закупорювання ними просвіту трубки й голки.

Краплинне переливання крові. Для краплинної гемотрансфузії, як правило, використовують систему для переливання крові або пристосовують апарат Боброва.

Якщо користуються системою для переливання крові, в такому разі одну голку від системи уводять у пробку ємності з кров'ю і поряд також уводять ще одну довгу голку, кінець якої повинен знаходитися біля дна посудини. Другу голку протилежного кінця системи уводять в яремну вену тварини.

Коли застосовують апарат Боброва, в його пробку вставляють дві короткі скляні трубки. На одну з них надівають м'яку гумову трубку з канюлею на нижньому кінці, яку поміщають у посудину; канюля служить для надання трубці більшої ваги, щоб вона вільно рухалася при зміні положення посудини під час змішування крові. До другого (зовнішнього) кінця цієї ж скляної трубки приєднують довгу гумову трубку, через яку кров надходить в організм реципієнта. У цю ж трубку вставляють скляну крапельницю. Через другу скляну трубку нагнітають повітря (див. рис. 98; с. 341).

Апарат підвішують до гачка металевого штатива. Кров вливають реципієнтові через яремну вену. Потрібний темп трансфузії (60-100 крапель за хвилину) регулюють затискачем, а також підтримуванням постійного тиску повітря в посудині.

Періодично, щоб усунути зсідання еритроцитів, апарат повертають 3-4 рази в сторони, не знімаючи його з гачка і не припиняючи трансфузії:

При повторному переливанні крові, через 5-6 днів, можливі випадки анафілактичної реакції організму реципієнта, яка обумовлена ізоангигенною несумісністю крові в результаті виникнення ізоімунних антитіл після попереднього переливання. У таких випадках переливати кров від попереднього донора не можна. Тому підбирають нового донора, еритроцити якого не будуть аглютинувати в ізоімунній сироватці реципієнта.

При появі ізоімунних антитіл у сироватці крові реципієнта, підбір донора проводиться методом конглютинацїї (за В. М. Лабунським). Названий метод аналогічний розглянутому вище аглютаційному і виконується тими ж двома способами на предметному склі і в пробірці. Різниця заключається в тому, що суспензію еритроцитів донора готують не на фізіологічному розчині, а в колоїдному середовищі, в якості якого може бути використана сироватка або плазма крові самого донора або реципієнта. Це пов'язане з тим, що деякі форми ізоімунних антитіл не вступають у реакцію антиген - антитіло в сольовому середовищі. Такі антитіла називаються неповними і проявляють імунологічну активність тільки в колоїдному середовищі.

Ознакою несумісності крові при дослідженні її методом конглютинацїї також є феномен склеювання еритроцитів донора в сироватці крові реципієнта. Відсутність аглютинації є ознакою її сумісності.

Дози крові, яка переливається, в залежності від показань можуть бути невеликими - 1-2 мл, середніми - 3-5, великими - 6-8 і масивними - 10 мл і більше на 1 кг маси тіла. Для гемостазу застосовують невеликі

дози стабілізованої крові, при крововтратах і опіках - середні й великі!

396

ЕЛЕМЕНТИ ПЛАСТИЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

Пластичними називають криваві операції, які виконуються з метою відновлення форми, безперервності й функції втрачених тканин, заміщення зруйнованої частини будь-якого органу або пересадки цілого органу. У ветеринарній медицині пластичні операції застосовуються, головним чином, для відновлення втрачених шкірного покриву й слизових оболонок у тих випадках, коли цього не можна досягнути накладанням звичайних швів.

До величезної за обсягом і різноманітністю групи пластичних операцій входять:

1)пересадка, або трансплантація (вільна пластика), коли тканину для закриття вади переносять із суміжних або віддалених ділянок способом цілковитого відокремлення від даного місця або від іншої тварини. До різновидностей пересадок відносяться: пересадка тканини, консервованої на холоді за Філатовим; пересадка свіжої тканини (відразу після її відокремлення); пересадка штучної тканини (алопластика).

Способи заміщення дефекту тканин зумовлені видом застосовуваного для пересадки матеріалу. На основі цього і розрізняють: а) аутопластику — тканину для заміщення дефекту беруть від тієї самої тварини, якій виконують пересадку; б) гомопластику - використовують тканини іншої тварини, але того самого виду; в) гетеропластику - тканину пересаджують від тварини іншого виду; г) алопластику - застосовують штучні тканини синтетичного походження.

2)власне пластика (невільна пластика), коли тканину для заміщення вади викроюють поряд з нею і переміщають на ваду без цілковитого відокремлення від даного місця, і коли ця тканина живиться через ніжку або місточок. Особливим видом пластики є закриття вади за допомогою круглого стебла (за Філатовим). Завдяки дослідженням Філатова, а також Богораза, Лімберга та ін., пластичні операції в людини розроблені досконало.

У ветеринарній хірургії практикують різні способи аутопластики і заміщення тканинних дефектів алопластичним матеріалом. Гомо- і гетеротрансплантація у ветеринарій медицині не набули практичного значення, і вивчення цього питання ще не вийшло за межі експериментів. Пластичні операції в тварин здебільшого застосовують для відновлення неперервності шкіри, звідси і назва "дерматопластика". Якщо ваду (дефект) шкіри закривають способом часткового відокремлення і переміщення клаптя з суміжних ділянок, зберігаючи його кровопостачання, то операція називається шкірною пластикою; коли ваду закривають куском або клаптем шкіри, цілком відокремленим від підлеглих шарів (часто далеко від вади),

то мова йде про пересадку шкіри (шкірну трансплантацію).

Тканини й органи, пересаджені від інших тварин (гомо- і гетеропластика), можуть спричинити в організмі реципієнта явище біологічної несумісності. Це зумовлено неідентичністю антигенів, які входять до складу тканинних білків донора й реципієнта. Так званий трансплантаційний імунітет призводить до некрозу і відторгнення трансплантата на 3-14-й день. До цього часу не знайдені дійові й безпечні засоби, щоб подолати таку біологічну реакцію організму реципієнта, зробити його толерантним, нездатним виробляти антитіла щодо антигенів білків пересаджених тканин. Найбільш реальна гомотрансплантація в однояйцевих близнюків, що мають ідентичні антигени.

Для приживлення шкірного клаптя, особливо при вільній пластиці, велике значення має загальний стан

іреактивність хворої тварини, а також повноцінна годівля. При всіх пластичних операціях основним

397

правилом є суворе дотримання правил асептики та антисептики. Під час підготовки операційного поля

ухиляються від застосування антисептичних засобів, обмежуючись тільки механічним очищенням та знежиренням шкіри!

Важливе значення надається знеболюванню.

Вибір способу операції залежить від місця, тривалості й характеру. Інфільтраційна анестезія з використанням більш концентрованих розчинів (1%-них) полегшує викроювання клаптя й сприяє прижив-

ленню його. До розчину анестетика не слід добавляти адреналін, щоб не погіршити місцеве

кровопостачання! Інфільтрація анестезувальним розчином призводить до зміни співвідношення тканин, тому перед знеболюванням доцільно намітити на шкірі хід передбачуваних розрізів!

Велику роль у приживленні клаптя шкіри відіграє швидке відновлення його васкуляризації, що можливе лише при максимальному зіткненні клаптя із життєздатними тканинами дефекту. Для цього перед переміщенням клаптя краї та дно дефекту освіжають к'юреткою до появи добре видимих кровоточивих судин. Кровотечу зупиняють ватномарлевими тампонами, змоченими підігрітим фізіологічним розчином.

Способи невільної пластики. Закриття дефекту із застосуванням послаблювальних розрізів за Цельсом - найпоширеніший вид дерматопластики.

Показання. Свіжі рани з великою втратою тканин, особливо на рухливих ділянках тіла (суглоби, сухожилкові піхви тощо) та в місцях проходження великих судин і нервів, після видалення новоутворень і

398