2. Норма літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

• орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень, це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю),

• графічні (передавання звуків на письмі),

• орфографічні (написання слів, це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники),

• лексичні (слововживання),

• морфологічні (правильне вживання морфем),

• синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

• стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

• пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

Норми” це синтеза граматичних праць проф. Синявського. Бо ж появу цієї книги попередили студії цього вченого з нової літературної української мови. Професор Синявський є автором багатьох шкільних підручників, які тисячами примірників розходилися по Україні, що ті підручники виходили багатьма накладами, що не було наукового журналу, де б не появлялися його цікаві розвідки про мову поодиноких письменників (між іншим, цікава праця про Шевченкову мову); що культура українського слова лежала йому дуже на серці, що він був одним із найдіяльніших членів правописної конференції в Харкові 1927 p., конференції, яка не тільки нормувала українську орфографію, але й дала широку основу до нормалізації самої мови, що він і пізніш, після конференції брав жваву участь у нарадах над устаткуванням і мовної і правописної справи, в нарадах, які закінчилися виданням українського академічного правопису 1929 p., котрий і ліг в основу його “Норм”.

Свої “Норми”, які появилися 1931 р. заходами Державного Видавництва “Література й Мистецтво” присвятив автор українському вчительству, виходячи з того цілком справедливо становища, що кому, кому, а вчительству треба такої книжки, що хто, хто, а український учитель повинен норми української літературної мови опановувати. Автор мав таке переконання, що місцем, де в усіх народів найліпше сформовувалася літературна мова, є школа, тим то і книжку свою призначував у першій мірі для школи. Не диво, що після своєї присвяти українському вчительству помістив такий вислів: “Тільки там, де сходяться мовна природа й мовна культура, в школі, остаточно сформується єдина всеукраїнська літературна мова – чиста та красна” [11, с. 114]. Виходить, що автор не вважав іще української літературної мови зовсім уже сформованою, і це й відповідає правді. Правда, в цьому напрямі в нас пророблено за останнє чверть століття дуже багато, а проте про повну нормалізацію літературної мови в нас іще говорити таки не можна. Ще треба багато праці над культурою мови, й то праці – свідомої. Але ж Синявського “Норми” для цієї праці дають дуже багато підстав.

Автор зібрав у своїй книзі не тільки те, що дало саме життя, що дали письменники, але з його твору ясно зарисовуються шляхи, якими праця для повної нормалізації літературної мови йде й далі йтиме. І в цьому велике значення цього твору, і цим і поширяється його призначення. Книжка пригожа не тільки для вчителя, не тільки для людей практики: редактора, письменника, коректора, урядовця і т. д., але й для науковця, і взагалі для всякого, кому дорога культура рідного слова, хто цікавиться розвитком української мови і повного розвитку її собі бажає.

Бо ж хоч це практичний підручник, але – збудований на наскрізь наукових підставах, до того ж деякі його частини, (напр., у складні) автором своєрідно продумані, думки в них наскрізь оригінальні, і всі вони перенесені до книжки з давніших монографічних дослідів ученого (напр., про т. зв. відносні речення, про вживання псевдозайменника, про значення наростків і т. д.), всі вони вказують на вдумливість проф. Синявського і на його глибокий підхід до мовних явищ.

І досліди ці, і добір прикладів, і ясна стилізація т. зв. мовних законів і т. д. залишили свій слід у тих шкільних підручниках, автори яких бралися за їх укладання після того, як “Норм” проф. Синявського не можна було вже ніде дістати. Хто мав у руках ці підручники, хто мав нагоду з них учити, а встиг був іще познайомитися з “Нормами” – тому неважко було це помітити. Але ж добре, що ці автори цілими пригорщами черпали з “Норм”, на цьому справа могла тільки виграти. Не без впливу “Норм” залишилися нові й нові, раз-у-раз переправлювані видання офіціального українського правопису після 1931 року.