Тема 7. Синдром дефіциту уваги з гіперактивністю.

1. Можливі причин захворювання

Виникнення симптомів захворювання зазвичай

припадає на початок відвідування дошкільного закладу (три роки). Ця закономірність пояснюється нездатністю центральної нервової системи дитини справлятися з новими вимогами, що висуваються в умовах збільшення психічних та фізичних навантажень. Максимальний прояв синдрому співпадає з кризовими періодами становлення центральної нервової системи у дітей. Три роки – це початок активного розвитку уваги, пам’яті, мови. Тому в дошкільному віці у дітей з синдромом дефіциту уваги та гіперактивністю проявляються гіперзбудливість, рухова розгальмованість, неуважність, підвищена втомлюваність, інфантилізм, імпульсивність [5]. Синдром дефіциту уваги з гіперактивністю – це не тільки захворювання дитини, але нерідко й матері. Спершу у неї настає період «виснаження» – астеноневротичний стан, а пізніше період пригніченого настрою. Тому лікувати потрібно не тільки дитину, але й одночасно її маму. Основною ознакою симптому є «порушення уваги»: дитина не може сконцентруватися більш-менш тривалий час на будь- якому занятті, її увага переключається з одного предмету на інший. Діяльність гіперактивних дітей нецілеспрямована, невмотивована і не залежить від ситуації – вони рухливі завжди, хоча наприкінці дня внаслідок загальної втоми гіперактивність проявляється в істериках, нападах роздратованості, плаксивості. Така дитина весь час поспішає, береться виконувати завдання, не дослухавши інструкцію, а потім багато разів перепитує, робить помилки. Крім рухової розгальмованості для дітей з синдромом дефіциту уваги властиві порушення моторного контролю, що проявляється у вигляді «м’якої» неврологічної симптоматики: дискоординації рухів, тиків, нав’язливих рухів. Нерідко гіперактивність поєднується з недостатньою сформованістю дрібної моторики та навичок самообслуговування. Дошкільники нерідко відчувають труднощі при застібанні ґудзиків та зав’язуванні шнурівок, а також на заняттях з ліплення та малювання. Можуть спостерігатися порушення просторової координації (часто йдуть напролом, не звертаючи уваги на перешкоди, натикаються на кути, не «вписуються» в простір) [3]. Важливим для розуміння природи гіперактивної поведінки та для корекції її проявів є порушення емоційної сфери. Перш за все це надмірна збудливість та імпульсивність, обумовлені дефіцитом контролю та саморегуляції поведінки. Дитина проявляє підвищену емоційну активність, яка проявляється у надмірній балакучості. Непослідовність та непередбачуваність в поведінці роблять гіперактивних дітей небажаними членами дитячого колективу. У взаєминах з ровесниками зазвичай ці діти агресивні та вимогливі, егоїстичні. Не завжди вміють співчувати та співпереживати. Не люблять поступатися, прагнуть до лідерства, однак не вміють діяти спільно. Гіперактивні діти своєю поведінкою з раннього віку ніби кидають виклик оточуючому світу. Вони не схожі на інших дітей, їх поведінка виходить за рамки звичної для їх віку. Нерідко вони почувають себе віддаленими від колективу. Психологічне обстеження виявляє у більшості з них підвищену тривожність, неспокій, внутрішню напругу, переживання почуття страху [6]. Не дивлячись на велику кількість досліджень, присвячених причинам захворювання, єдиної точки зору в цій проблемі ще не досягнуто. Передбачається, що на розвиток синдрому впливає багато факторів. Наявність в історії хвороби органічного ураження центральної нервової системи вдається встановити не у всіх хворих дітей. Дослідження З. Тржесоглави, Л. Ясюкової свідчать, що розвитку захворювання сприяє наявність обтяженої спадковості та несприятливе психосоціальне оточення дитини. Велике значення для нормального формування центральної нервової системи мають особливості розвитку дитячого організму. На будь-якому етапі дитина може піддаватися впливу несприятливих факторів, що призводить до розвитку хвороби. Тому всі точки зору на причину захворювання можна об’єднати в три групи: біологічні, психосоціальні та генетичні [2]. Біологічні фактори захворювання поділяються на пре-, перинатальну та ранню постнатальну патологію. До факторів пренатальної патології можуть бути віднесені токсикози під час вагітності, загострення хронічних захворювань у матері, вживання алкоголю та куріння матері під час вагітності, несумісність резус-фактору, загроза викидня. Також на розвиток захворювання впливають ускладнення під час пологів. Будь-які захворювання в немовлячому віці, що супроводжуються високою температурою також можуть негативно впливати на дозрівання мозку. Біологічні фактори відіграють вирішальну роль в перші два роки життя дитини, в подальшому вони опосередковуються психосоціальними факторами. Розвиток дитини визначається характером її взаємин, перш за все в сім’ї. велике значення має психологічний мікроклімат: конфлікти, алкоголізм, аморальна поведінка батьків відображаються на психіці дитини. Впливають також і особливості виховання – гіперопіка, егоїстичне виховання по типу «кумира сім’ї» або навпаки педагогічна занедбаність можуть стати причиною розвитку психопатології [2]. За даними Р.Барклі та З.Тржесоглави у 10-25% хворих відмічається спадкова обтяженість до цього захворювання. Батьки гіперактивних дітей нерідко згадують, що в дитинстві у них спостерігалися такі ж самі особливості поведінки, як в їх дитини. Зазвичай при діагностиці виявляється цілий комплекс можливих причин, тобто природа цього захворювання носить комбінаторний характер. Серед психолого-педагогічних методів корекції синдрому дефіциту уваги головна роль належить поведінковій психотерапії. За кордоном функціонують центри психологічної допомоги, в яких проводиться спеціальне навчання батьків, вихователів та педіатрів цим методикам. Основним моментом поведінкової програми корекції є зміна оточення дитини дома та в дошкільному закладі з метою створення сприятливих умов для подолання симптомів. Сімейна програма корекції включає: –зміну поведінки дорослого та його ставлення до дитини (демонструвати спокійну поведінку, уникаючи слів «ні», «не можна», взаємини будувати на довірі та взаєморозумінні); –зміна психологічного мікроклімату в сім’ї (дорослі повинні менше конфліктувати, більше часу приділяти дитині, проводити вільний час всією сім’єю); –організацію режиму дня та місця для ігор і занять; –спеціальну поведінкову програму, побудовану на методах підтримки та винагород. У сімейній програмі переважає поведінковий аспект, в дошкільному закладі акцент робиться на когнітивній терапії, щоб допомогти дітям подолати труднощі, які виникають під час занять. Програма корекції в дошкільному закладі включає: –зміну оточення (місце дитини в групі на заняттях – біля вихователя, регулювання взаємин з ровесниками); –створення позитивної мотивації, ситуації успіху; –корекцію негативних форм поведінки, зокрема немотивованої агресії; –регулювання очікувань (стосується і батьків), тому що позитивні зміни в поведінці дитини проявляються не так швидко, як хотілося б оточуючим. Поведінкові програми вимагають значних вмінь, дорослим доводиться докладати всю свою фантазію та досвід спілкування з дітьми, щоб під час занять підтримувати мотивацію дитини, яка постійно відволікається. Корекційні методики будуть ефективними лише за умов тісного співробітництва сім’ї та дошкільного навчального закладу, яке обов’язково повинне включати обмін інформацією між батьками та вихователями. Успіх у лікуванні можливий за умов підтримки єдиних принципів в ставленні до дитини в сім’ї і дошкільному закладі: система «винагород», допомога і підтримка дорослих, участь у спільній діяльності. Крім батьків та вихователів велику допомогу в організації програми корекції повинні здійснювати лікарі, психологи, соціальні педагоги – ті, хто може допомогти в індивідуальній роботі з такою дитиною.

Корекційні програми орієнтовані на дітей старшого дошкільного віку, саме в цьому віці включаються компенсаторні можливості мозку і ще не встиг сформуватися патологічний стереотип [5]. Необхідно пам’ятати, що негативні методи виховання неефективні щодо таких дітей. Особливості їх нервової системи такі, що поріг чутливості до негативних стимулів дуже низький, тому вони не чутливі до покарання та дорікань, однак легко відповідають на будь-яке схвалення. Хоча способи винагороди та заохочення дитини потрібно постійно змінювати. Сімейна програма винагород та заохочень включає наступні моменти: 1. Кожного дня перед дитиною ставиться певна ціль, яку вона повинна досягти. 2. Зусилля дитини при досягненні цієї мети обов’язково повинні заохочуватися. 3. В кінці дня поведінка дитини оцінюється у відповідності з досягнутими результатами. 4. Батьки періодично повідомляють психологу про зміни в поведінці дитини. 5. При досягненні значного покращення в поведінці дитина отримує обіцяну винагороду. Прикладом поставлених цілей для дитини можуть бути: виконане доручення, зразкова поведінка, прибирання в кімнаті тощо. В розмові з дитиною, особливо коли їй даються завдання, потрібно уникати директивних вказівок, потрібно мотивувати дитину так, щоб вона відчула, що робить щось корисне для всієї сім’ї, їй усі довіряють, і на неї сподіваються. При спілкуванні з дитиною потрібно уникати постійних вказівок типу «сиди спокійно», «не балакай, коли з тобою розмовляють» тощо. Наводимо приклади заохочень та винагород: дозвольте подивитися дитині телевізор ввечері на півгодини довше, пригостіть смачним десертом, купіть іграшку, про яку дитина мріяла. Якщо дитина протягом тижня поводить себе добре, в кінці тижня вона повинна отримати додаткову винагороду. Це може бути спільна подорож з батьками в зоопарк, парк з атракціонами тощо. Наведений варіант поведінкового тренінгу є ідеальним, однак не завжди його використання можливе в наших умовах. Але батьки та педагоги можуть використовувати окремі елементи цієї програми, взявши її основну ідею – заохочення дитини за виконання поставлених цілей. Причому не має значення, в якому вигляді це буде представлено: матеріальна винагорода чи просто схвальна посмішка, ласкаве слово, підвищена увага до дитини, фізичний контакт. При незадовільній поведінці рекомендується легке покарання, яке повинне слідувати одразу після негативної поведінки. Це може бути або словесне несхвалення або тимчасова ізоляція від інших дітей, позбавлення «привілеї» тощо. Від фізичного покарання потрібно утримуватися. Батькам рекомендується написати список того, що вони очікують від дитини в плані поведінки. Цей список в доступній формі пояснюється дитині. Після цього все написане повинне дотримуватися, і дитина заохочується за успіхи в її виконанні.

2. Поширеність захворювання

Синдром дефіциту уваги і гіперактивності - дисфункція центральної нервової системи (переважно ретикулярної формації головного мозку), що виявляється труднощами концентрації та підтримки уваги, порушеннями навчання і пам'яті, а також складнощами обробки екзогенної та ендогенної інформації і стимулів. Термін "синдром дефіциту уваги" був виділений на початку 80-х років з більш широкого поняття "мінімальної мозкової дисфункції". Історія вивчення мінімальної мозкової дисфункції пов'язана з дослідженнями Є. Kahn та співавт. (1934), хоча окремі дослідження проводилися і раніше. Спостерігаючи дітей шкільного віку з такими порушеннями поведінки, як рухова розгальмування, відволікання, імпульсивність поведінки, автори висловили припущення, що причиною цих змін є пошкодження головного мозку невідомої етіології, і запропонували термін "мінімальна мозкова ушкодження". Надалі в поняття"мінімальна мозкова пошкодження" були включені і порушення навчання (труднощі і специфічні порушення в навчанні навичкам письма, читання, рахунку; порушення перцепції й мови). Згодом статична модель "мінімального мозкового ушкодження" поступилася місцем більш динамічною і більше гнучкої моделі "мінімальної мозкової дисфункції".  У 1980 р. Американською асоціацією психіатрів була розроблена робоча класифікація - DSM-IV (the Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders, Fourth Edition), - згідно якої випадки, описані раніше як мінімальна мозкова дисфункція, запропоновано розглядати як синдром дефіциту уваги і синдром гіперактивності . Основною передумовою є той факт, що найбільш часті і значущі клінічні симптоми мінімальної мозкової дисфункції включали порушення уваги і гіперактивність. В останній класифікації DSM-IV дані синдроми об'єднані під однією назвою "синдром дефіциту уваги / гіперактивності". В МКХ-10 синдром розглядається в розділі "Емоційні розлади і розлади поведінки, що починаються звичайно в дитячому та підлітковому віці" в підрозділі "Порушення активності і уваги" (F90.0) і "Гіперкінетичний розлад поведінки"

3. Причини захворювання. Діагностика захворювання

(F90.1).  Згідно з американською класифікацією хвороб DSM-IV виділяють 3 варіанти цього порушення:  · Синдром, що поєднує дефіцит уваги і гіперактивність;  · Синдром дефіциту уваги без гіперактивності;  · Синдром гіперактивності без дефіциту уваги.  Найчастіше зустрічається перший варіант захворювання - поєднання гіперактивності і неуважності.  Другим за поширеністю є неуважний варіант без гіперактивності. Він зустрічається набагато частіше у дівчаток, ніж у хлопчиків і відрізняється своєрідним відходом у свої фантазії та мрії, тобто дитина протягом дня може періодично витати в хмарах.  Нарешті, третій гіперактивний варіант без порушення уваги може з однаковим ступенем ймовірності бути проявом певних порушень центральної нервової системи і також інвідуальнимі властивостями темпераменту. Крім того, порушенням уваги страждають діти з неврозами і невротичними реакціями. Інші захворювання також можуть супроводжуватися подібними порушеннями.  Багато батьків і вихователі вважають, що основна проблема - це Надрухомий дитини. Безперечно, гіперактивний дитина виводить з терпіння навіть найбільш спокійних і врівноважених батьків і вихователів, порушує порядок у класі або детсадовской групі, своєї фонтануючої нервової енергією дратує не тільки дорослих, але навіть однолітків.  Але справа в тому, що гіперактивність не є ключовою проблемою. Як вже говорилося вище, у міру дозрівання структур головного мозку, приблизно до 13-15 років гіперактивність значно зменшується або зникає зовсім. Можуть залишатися тільки метушливі рухи у дорослого та / або нездатність зафіксуватися в одному положенні на довгий час.  Основними ж симптомами СДУГ є порушення концентрації уваги і імпульсивна, необдумане поведінку. Хоча причина або причини досі достовірно не з'ясовано, цілий ряд досліджень дозволяє припустити, що провідним компонентом цього порушення є нездатність мозку дитини до адекватної саморегуляції. Це стосується як ініціювання, так і гальмування поведінки та активності.  Гіперактивний дитина, незалежно від ситуації, в будь-яких умовах - удома, в гостях, у кабінеті лікаря, на вулиці - буде вести себе однаково: бігати, безцільно рухатися, не затримуючись надовго на будь-якому, самому цікавому предметі. І на нього не подіють ні нескінченні прохання, ні вмовляння, ні підкуп. Він просто не може зупинитися. У нього не працює механізм самоконтролю, на відміну від його однолітків, навіть самих розпещених і живих. Цих можна умовити, покарати, врешті-решт. Гіперактивних - даремно, їх треба спершу підлікувати.  Прояв синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю визначається трьома основними критеріями (симптомокомплексами). Це неуважність, гіперактивність та імпульсивність.  Поняття "неуважність" в даному випадку складається з наступних ознак:  - Зазвичай дитина не здатна утримувати (зосереджувати) увагу на деталях, через що він допускає помилки при виконанні будь-яких завдань (у школі, дитячому садку).  - Дитина не в стані вслухатися звернену до нього мову, через що складається враження, що він взагалі ігнорує слова та зауваження оточуючих.  - Дитина не вміє доводити виконувану роботу до кінця. Часто здається, що він таким чином висловлює свій протест, тому що йому не подобається ця робота. Але справа вся в тому, що дитина просто не в змозі засвоїти правила роботи, запропоновані йому інструкцією, і дотримуватися їх.  - Дитина відчуває величезні труднощі в процесі організації власної діяльності (не важливо - побудувати чи будинок з кубиків або написати шкільний твір).  - Дитина уникає завдань, які вимагають тривалого розумового напруження.  - Дитина часто втрачає свої речі, предмети, необхідні в школі і вдома: у дитячому садку ніколи не може знайти свою шапку, в класі - ручку або щоденник, хоча попередньо мама все зібрала і склала в одному місці.  - Дитина легко відволікається на сторонні подразники.  - Дитина постійно все забуває.  Для того щоб поставити дитині діагноз "неуважність", у нього повинне бути присутнім як мінімум шість з перерахованих ознак, які зберігаються щонайменше шість місяців і виражені постійно, що не дозволяє дитині адаптуватися в нормальній віковій середовищі.  Поняття "гіперактивність" включає в себе наступні ознаки:  - Дитина метушливий, ніколи не сидить спокійно. Часто можна бачити, як він безпричинно рухає кистями рук, стопами, елозит на стільці, постійно обертається.  - Дитина не в змозі довго всидіти на місці, схоплюється без дозволу, ходить по класу і т. п.  - Рухова активність дитини, як правило, не має певної мети. Він просто так бігає, крутиться, дереться, намагається кудись залізти, хоча деколи це буває далеко не безпечно.  - Дитина не може грати в тихі ігри, відпочивати, сидіти тихо і спокійно, займатися чимось визначеним.  - Дитина завжди націлений на рух.  - Часто буває балакучим.  Поняття "імпульсивність" включає в себе наступні ознаки:  - Дитина часто відповідає на питання, не замислюючись, не дослухавши їх до кінця, часом просто вигукує відповіді.  - Дитина насилу чекає своєї черги, незалежно від ситуації і обстановки.  - Дитина зазвичай заважає іншим, втручається в розмови, ігри, пристає до оточуючих.  Говорити про гіперактивність і імпульсивності можна тільки в тому випадку, якщо з перерахованих вище ознак присутні як мінімум шість і зберігаються вони не менше шести місяців.  Ознаки синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ) можна виявити у дітей самого раннього віку. Буквально з перших днів життя у дитини може бути підвищений м'язовий тонус. Такі діти з усіх сил намагаються звільнитися від пелюшок і погано заспокоюються, якщо їх намагаються туго запеленать або навіть надіти стягує одяг. Вони можуть з раннього дитинства страждати частими неодноразовими, невмотивованими рвотами. Чи не відрижками,характерними в дитинстві, а саме рвотами, коли все, що з'їв, - одразу назад фонтанчиком. Такі спазми - ознака розлади нервової системи. (І тут важливо не сплутати їх з пілоростеноз - проблема шлунка, нездатного прийняти багато їжі. Вона теж виливається, але вже за зовсім іншої причини. Звичайно, тут вже без допомоги лікаря не обійтися.)  Гіперактивні діти впродовж всього першого року життя погано і мало сплять, особливо вночі. Важко засинають, легко збуджуються, голосно плачуть. Вони надзвичайно чутливі до всіх зовнішніх подразників: світла, шуму, задусі, спеку, холоду і т. д. Трохи старші, у два-чотири роки, у них з'являється діспраксія, так звана незграбність, більш чітко помітна нездатність зосередитися на якому-небудь, навіть цікавому для нього, предмет або явище: кидає іграшки, не може спокійно дослухати казку, додивитися мультик.  Але найбільш помітними гіперактивність і проблеми з увагою стають до моменту, коли дитина потрапляє в дитячий сад, і приймають зовсім загрозливийхарактер у початковій школі. 

4. Біологічні й психосоціальні причини захворювання. Роль спадковості.

Етіологія вивчена недостатньо. Більшість дослідників припускають генетичну природу синдрому. У сім'ях дітей з синдромом дефіциту уваги і гіперактивності нерідко є близькі родичі, що мали в шкільному віці аналогічні порушення. Для виявлення спадкової обтяженості необхідний тривалий і докладний розпитування, так як труднощі навчання в школі дорослими людьми свідомо чи несвідомо "амнезируют". У родоводів дітей з синдромом дефіциту уваги і гіперактивності також часто простежується обтяженість по обсесивно-компульсивного синдрому (нав'язливі думки і примусові ритуали), тікам і синдрому Жиль де ля Туретта. Ймовірно, існує генетично детермінована взаємозв'язок нейромедіаторних порушень в головному мозку при даних патологічних станах.  Передбачається, що синдром дефіциту уваги і гіперактивності детермінується мутаціями 3 генів, що регулюють дофаміновий обмін - гена D4 рецепторів, гена D2 рецепторів і гена, відповідального за транспорт дофаміну носіями мутантного гена є діти з найбільш вираженою гіперактивністю. Поряд з генетичними, виділяють сімейні, перинатальні та перинатальні фактори ризику розвитку синдрому дефіциту уваги та гіперактивності. До сімейних факторів відносять низьке соціальне становище сім'ї, наявність кримінального оточення, важкі розбіжності між батьками. Особливо значущими вважаються нейропсихіатричні порушення, алкоголізація і відхилення в сексуальній поведінці у матері. Перинатальні та перинатальні фактори ризику розвитку синдрому дефіциту уваги включають асфіксію новонароджених, вживання матір'ю під час вагітності алкоголю, деяких лікарських препаратів, куріння.  Передбачається, що в основі патогенезу синдрому лежать порушення активує системи ретикулярної формації, яка сприяє координації навчання і пам'яті, обробці інформації, що надходить і спонтанного підтримання уваги. Порушення активує функції ретикулярної формації, по всій видимості, пов'язані з недостатністю в ній норадреналіну. Неможливість адекватної обробки інформації призводить до того, що різні зорові, звукові, емоційні стимули стають для дитини надмірними, викликаючи занепокоєння, роздратування і агресивність. Порушення у функціонуванні ретикулярної формації зумовлюють вторинні порушення нейромедиаторного обміну головного мозку. Теорія про зв'язок гіперактивності з порушеннями обміну дофаміну має численні підтвердження, зокрема, успішність терапії синдрому дефіциту уваги / гіперактивності дофамінергічних препаратами. Можливо, що порушення нейромедиаторного обміну, що призводять до гіперактивності, пов'язані з мутаціями в генах, які регулюють функції дофамінових рецепторів. Окремі біохімічні дослідження у дітей з синдромом дефіциту уваги / гіперактивності свідчать, що в головному мозку порушується обмін не тільки дофаміну, а й інших нейромедіаторів - серотоніну і норадреналіну.  Крім ретикулярної формації, важливе значення в патогенезі синдрому дефіциту уваги / гіперактивності має, ймовірно, дисфункція лобових часток (префронтальної кори), підкіркових ядер і з'єднують їх провідних шляхів. Одним з підтверджень даного припущення є подібність нейропсихологічнихпорушень у дітей з синдромом дефіциту уваги і у дорослих при ураженні лобових часток мозку. При спектральної томографії головного мозку у 65% дітей з синдромом дефіциту уваги і гіперактивності виявлено зниження кровотоку в префронтальної корі головного мозку при інтелектуальних навантаженнях. 

5. Лікування і корекція. Психотерапія

У різних країнах підходи до лікування та корекції СДУГ і доступні методи можуть відрізнятися. Однак, незважаючи на ці відмінності, більшість фахівців вважають найбільш ефективним комплексний підхід, який поєднує в собі кілька методів, індивідуально підібраних в кожному конкретному випадку. Використовуються методи модифікації поведінки, психотерапії, педагогічної та нейропсихологічне корекції. «Лікарська терапія призначається за індивідуальними показниками в тих випадках, коли порушення з боку когнітивних функцій і проблеми поведінки у дитини з СДУГ не можуть бути подолані лише за допомогою немедикаментозних методів.» У США для лікування використовується викликає звикання ріталін.  На даний момент є декілька підходів до методів лікування СДВГ  Робота з корекції синдрому дефіциту уваги і гіперактивності мають бути своєчасними і обов'язково включати:  · Прийоми сімейної та поведінкової терапії, що забезпечують кращу взаємодію в сім'ях з дітьми, що страждають СДУГ;  · Формування навичок соціальної взаємодії в ході спеціальних корекційних занять;  · Корекцію плану шкільного навчання - через особливу подачу навчального матеріалу і створення такої атмосфери на уроці, яка максимально підвищує можливості успішного навчання дітей;  · Лікарську терапію, яка призначається за індивідуальними показниками тоді, коли когнітивні та поведінкові порушення не можуть бути подолані лише за допомогою методів поведінкової терапії, психолого-педагогічної корекції та психотерапії.  Нейропсихологічний  Коли за допомогою різних вправ ми повертаємося на попередні етапи онтогенезу і заново простраівать ті функції, які сформувалися архаїчно неправильно і вже закріпилися. Для цього їх потрібно, як будь-який інший неефективний патологічний навик, цілеспрямовано розкрити, розгальмувати, зруйнувати і створити новий навик, який більше відповідає ефективній роботі. І це здійснюється на всіх трьох поверхах розумової діяльності. Це трудомістка кількамісячна робота. Дитина виношується 9 місяців. І нейропсихологическая корекція розрахована на цей термін. І тоді мозок починає працювати більш ефективно, з меншими енергетичними затратами. Старі архаїчні зв'язки, відносини між півкулями нормалізуються. Енергетика, управління, активну увагу простраівать.  Синдромальний  Уявімо, що зрілий особистісно дитина хоче вести себе відповідно до норм, хоче вчитися, сприймати знання. Його батьки добре виховали. Він повинен сидіти спокійно на уроці. Повинен бути уважним і слухати, контролювати себе. Три важкі завдання одночасно. Ні одна доросла людина три роботи, важкі для нього, не в змозі виконати. Тому синдромальная робота полягає в тому, що дитині дається цікава діяльність (довільна). Але в цій діяльності йде постпроізвольное увагу (коли ми чимось зацікавилися і вникли, ми вже напружуємося без додаткових витрат). Тому, коли говорять, що діти з СДВГ у стані просидіти за комп'ютером дуже довго, то це зовсім інше увагу.  Існують рухливі ігри, які вимагають тільки напруження уваги. Дитина рухається за умовами гри, він може бути вибухова, імпульсивний. Це може допомагати йому вигравати. Але гра розрахована на увагу. Тренується ця функція. Потім тренується функція стриманості. При цьому він може відволікатися. Кожне завдання вирішується по мірі надходження. Так поліпшується кожна функція окремо.  Але жодні ліки не вчить, як себе вести, тому додаються ще два напрями:  Бихевиоральная або поведінкова псіхотерапіяакцентіруется на тих чи інших поведінкових шаблонах, або формуючи, або гасячи їх за допомогою заохочення,покарання, примусу і натхнення:.  Робота над особистістю. Сімейна психотерапія, яка формує особистість і яка визначає, куди направити ці якості (розгальмування, агресивність, підвищену активність).  Весь цей комплекс методів психокорекції та медикаментозного лікування при своєчасній діагностиці допоможе гіперактивним дітям вчасно компенсувати порушення і повноцінно реалізуватися в житті.  Лікарська терапія при СДУГ  Вітчизняними фахівцями при лікуванні СДУГ традиційно використовуються препарати ноотропного ряду. Їх застосування патогенетично обгрунтовано, оскільки ноотропні препарати мають стимулюючу дію на недостатньо сформовані у цієї групи дітей вищі психічні функції (увага, пам'ять, мова, праксис,організація, програмування і контроль психічної діяльності). Не слід сприймати позитивний вплив стимулюючих препаратів на пацієнтів з гіперактивністю як парадокс. Навпаки, висока ефективність ноотропів представляється закономірною, тому що гіперактивність є лише одним із проявів СДУГ і сама зумовлена ​​порушеннями з боку вищих психічних функцій. Крім того, ці препарати позитивно діють на обмінні процеси в ЦНС і сприяють дозріванню гальмівних і регуляторних систем мозку. По хімічній структурі ноотропи представляють собою неоднорідну групу ЛЗ, яка включає кілька класів препаратів. Дослідження показали, що проведене лікування з застосуванням ноотропних препаратів в 60-70% випадків дає позитивний ефект, який проявляється в поліпшенні характеристик поведінки, показників моторики, уваги, пам'яті, інших вищих психічних функцій, а також у визначеному поліпшенні показників біоелектричної активності мозку за даними ЕЕГ. Лікування дітей, які страждають СДУГ з коморбідних розладів, являє собою складне завдання для клініциста, і його принципи розроблені недостатньо. Перспективи вирішення цього завдання пов'язані із застосуванням нового ЛЗ - атомоксетіна гідрохлориду (страттери). Основний механізм дії цього препарату пов'язаний з блокадою зворотного захоплення норадреналіну. Ймовірним поясненням терапевтичної активності служить те, що в дослідженнях на тваринах було виявлено збільшення вмісту дофаміну і норадреналіну в префронтальної корі в результаті придушення зворотного захоплення цих нейромедіаторів. Хоча атомоксетін блокує на пресинаптической мембрані зв'язування норадреналіну з білком-переносником, що забезпечує його зворотне захоплення, експериментально встановлено, що в префронтальної корі дофамін зв'язується з тим самим транспортним білком, що і норадреналін. Префронтальна кора відіграє провідну роль у забезпеченні УФ мозку, а також уваги і пам'яті, і збільшення концентрації норадреналіну і дофаміну в цій області під дією препарату призводить до послаблення проявів СДУГ. Позитивна дія зазвичай проявляється вже на початку терапії, однак ефект продовжує наростати на тлі безперервного прийому препарату протягом місяця. Результати проведених досліджень показують, що у більшості пацієнтів з СДВГ клінічна ефективність досягається при призначенні атомоксетіна в діапазоні доз 1,0-1,5 мг / кг / сут. з одноразовим прийомом в ранкові години, хоча деяким пацієнтам можуть бути потрібні вищі дози до 1,8 мг / кг / сут. Атомоксетін особливо ефективний у випадках поєднання СДУГ з деструктивною поведінкою, тривожними розладами, тиками і енурезом.  Фахівцями також розроблено систему своєрідної "швидкої допомоги" при роботі з гіперактивним дитиною. Ось головні її постулати:  - Відволікти дитини від капризів.  - Підтримувати будинку чіткий розпорядок дня.  - Запропонувати вибір (іншу можливу в даний момент діяльність).  - Поставити несподіване запитання.  - Відреагувати несподіваним для дитини чином (пожартувати, повторити дії дитини).  - Не забороняти дію дитини в категоричній формі.  - Не наказувати, а просити (але не запобігати).  - Вислухати те, що хоче сказати дитина (в іншому випадку він не почує вас).  - Автоматично, одними і тими ж словами повторювати багаторазово своє прохання (нейтральним тоном).  - Сфотографувати дитини або підвести його до дзеркала в той момент, коли він вередує.  - Залишити в кімнаті одного (якщо це безпечно для його здоров'я).  - Не наполягати на тому, щоб дитина будь-що-будь приніс вибачення.  - Не читати нотацій (дитина все одно їх не чує).