2.5 Єдність теорії пізнання, логіки й діалектики у філософії Гегеля

Діалектичний підхід Гегеля. Раціоналізм, доведений до вищого ступеня досконалості. Панлогізм (логіка на всіх рівнях, є визначальним фоктором і для природи і, для усього світу). Починається з категорії чистого буття. Просто є чисте буття. Становлення - щось взаємодіє з чистим буттям. Категорії якості і кількості. Якість це те, без чого об'єкт існувати не може. Кількість байдужна до об'єкта, але до визначеної межі. Кількість плюс якість є міра. Три закони діалектики (суть історії розвитку):

1. Закон переходу кількісних відносин у якісні (при зміні кількісних відносин після визначеної стадії відбувається зміна якості через неруйнування міри)

2. Закон напрямку розвитку (заперечення заперечення). Голе заперечення - щось идущее після даного об'єкта, цілком його нищівне. Діалектичне заперечення: зберігається щось від першого об'єкта - відтворення цього об'єкта, але в іншій якості. Вода - лід. Змолотити зерно - голе заперечення, посадити зерно - діалектичне заперечення. Розвиток іде по спіралі.

3. Закон єдності і боротьби протилежностей. Протиріччя між формою і змістом, можливістю і реальністю. Причина розвитку - єдність і боротьба протилежностей. Це присуще духу. Споконвічна тотожність, але потенційно таїть розходження. Тотожність - розходження - протилежність. Протилежності взаємодіють, тобто борють. Боротьба веде до трьох исходам: взаємне знищення, ілюмінація однієї з чи сторін компроміс. Судження, ідеї, поняття можна аналізувати діалектично. Сперечатися це мистецтво. Раніш думали, що не повинно бути протиріч. Гегель же вважає це необхідною стадією інтелектуального розвитку. Розумова стадія переходить у розумну стадію. На розумній стадії важлива діалектична логіка. Принцип сходження від абстрактного до конкретного. Раніш вважали, що думка абстрактна. Для Гегеля саме абстрактне це почуттєве сприйняття.

2.6 Переорієнтація філософії: людина як основна філософська проблема

Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".

Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.

Одним із основних у філософській антропології є питання про природу і сутність людини, які іноді невиправдано ототожнюють. Людина як біосоціальна істота є складною єдністю тілесного (природного) і духовного (соціального, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина - високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю - соціальне утворення. У цій подвійності все важливе - і тілесне, і духовне (соціальне). Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: "Людина є безпосередньо природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота, вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у ній у вигляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...". Однак людина якісно відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності таких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здатність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота. Соціальне стає її глибинною сутністю, воно істотно впливає на зміст природної, психічної структури людини. Існує думка, що усі притаманні їй найвищі психічні функції інтеріоризовані (заглиблені, внутрішні), однак впливають на відносини соціального порядку, основу соціальної структури особи. Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і соціальне буття людини, зосереджуючи увагу на соціальній складовій. Відповідь на питання про людську1 природу дає ключ для з'ясування ще одного аспекту: якою є людина від свого народження - доброю чи злою? Відповіді на нього також неоднозначні. Одні вчені вважають, що характер, духовні якості людини визначаються обставинами її життя, особливостями виховання і соціалізації. Інші, насамперед представники релігійної антропології, твердять, що людина, яка створена за образом і подобою Всевишнього, - добра. "Поганих людей не буває", - запевняв Ієшуа Понтія Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю природою людина агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна "соціальна алхімія" неспроможна "переплавити свинцеві людські інстинкти", як стверджував Г. Спенсер.

На думку відомого німецького антрополога Арнольда Гелена (1904-1976), визначальною якістю людської сутності є культура. Завдяки їй людина як "природна тварина" позбавляється жорсткої залежності від природи, долає свою тілесну недосконалість, нерозвинутість, на відміну від інших природних істот. Завдячуючи наявності духу, психічного начала - практичного інтелекту, емоційно-чуттєвому становленню до світу, здатності діяти, а не тільки пристосовуватися до навколишнього середовища, людина являє собою "істоту, яка відкрита світові". Використовуючи культуру, людина вибудовує свою власну "іншу природу", набуває соціальної сутності. її ознаки - свобода, форми і масштаби якої весь час збагачуються, пластичність, тобто здатність безперервного вдосконалення, набуття уявлення про сенс власного існування.

Важливою складовою філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як вищого творіння природи, надприродних сил спричинило появу антропоцентризму - сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, володаря природи. У цьому аспекті філософське вчення про людину розглядається як стрижень всієї філософії, як визначальний принцип побудови всіх складових філософського знання. З антропоцентризмом пов'язаний антропний принцип - вчення про органічний взаємозв'язок людини, суспільства й Універсуму. В онтологічному аспекті антропний принцип засвідчує, що людське життя є закономірним продуктом розвитку Всесвіту, явищем космічного масштабу. У гносеологічному ракурсі цей принцип проголошує, що людська практика - універсальний засіб, який робить людський світ рівноцінним Всесвітові.