Варіант 7

Еріугена далі розвинув пантеїстичні мотиви «Ареопагітиків». Бог і створений ним світ постають у їхній єдності, адже «Бог є в усьому.., він існує як сутність усього». Саме буття Бога розглядається як безперервний процес творення усього дійсного.

Важливу роль в онтології Еріугени відіграє проблема людини. Людина завжди причетна до тих змін, що відбуваються у світі, її доля є вирішальною для долі всього космосу. Пантеїзм із його ідеєю ненормальності існування людини як емпіричної одиниці, з його орієнтацією на людину як частину спільноти робить філософію Еріугени великою мірою антропоцентричною. Не без впливу Максима Сповідника, який у теологічній формі поставив антропологічну проблему, зв’язавши історію Христа з долею всього людства й космічними процесами, Еріугена звертається до проблеми пізнання людської природи. У трактаті «Про поділ природи» він пише: «Найважливіший і чи не єдиний шлях до пізнання істини — спочатку пізнати й возлюбити людську природу... Адже якщо людська природа не відає, що відбувається в ній самій, як вона хоче знати те, що є вищим від неї?»

Погляди Еріугени розходяться з позицією ортодоксальної католицької доктрини й церкви. Ще за життя філософа Собори 855 і 859 років указували на зв’язок його вчення з єресями Орігена й Пелагія. Пантеїзм та раціоналізм головної праці філософа був засуджений папою Левом IX у 1050 році. Коли став очевидним вплив цього трактату на дальший розвиток філософської думки й вивільнення її з пут теології, папа Григорій ІІІ навіть засудив книгу до спалення.

Цікавою віхою в історії культури середньовічної Європи був кінець X століття. Ідея відродження Римської імперії, яку пробував реалізувати Карл Великий, захопила 16-річного імператора Оттона III. Політичний міф минулого про Рим як про всесвітню монархію середньовічна свідомість поступово трансформувала у міф про справедливу й благочестиву всесвітню державу, здатну відновити зруйнований гріхопадінням земний світ. Оттон ІІІ мріяв про велику християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму. Син гречанки Феофанії, Оттон запроваджує при своєму дворі пишний церемоніал візантійських василевсів. Його оточують чиновники, що називаються, як і в Візантії, протовестіаріями, логофетами, протоспатаріями. Заради прекрасної мрії юний Оттон пориває зі своїм народом: «не бажаючи бачити рідну землю, солодку Германію», хоче зробити столицею своєю Рим. Цей «раб Ісуса і імператор римлян» так звертався до них: «Чи не називав я вас моїми римлянами? Чи не заради вас відмовлявся я від батьківщини і близьких? З любові до вас жертвував я саксами, всіма германцями і навіть собою...».

Важливою рисою ідеології молодого імператора було заперечення теократії. Основні положення цій ідеології «Рим — столиця світу», «Римська церква — мати всіх церков» передбачали залежність римського папи від імператора. Усвідомивши себе главою Града Божого, Оттон III обирає і призначає пап, дарує їм землі, не беручи до уваги розмови церковних ієрархів про якісь там їхні особливі права. Папа тільки патріарх Заходу. Релігійно-політична доля світу мала залишатися в руках імператора. Таку програму розробити й реалізувати на практиці допомагав один з найавторитетніших учених і богословів свого часу Герберт Аврілацький. Завдяки зусиллям Оттона, він 999 року став папою Сильвестром II. Герберт побував в Іспанії, що була завойована арабами ще у VIII столітті. Він одним із перших західноєвропейських учених познайомився з арабомовною наукою. З цього часу європейці стали користуватися арабськими цифрами, лічильною дошкою — абаком. Герберт починає посилено вивчати і пристосовувати до християнської ідеології арабомовну філософію та науку. Головна заслуга Герберта пов’язана з науками, що складали квадривіум. Він захопився логікою, вивчаючи її в Реймській школі. Досить коротке «оттонове відродження» закінчилося зі смертю у 1002 році молодого імператора і в 1003 році — Сильвестра II.

Визнаючи необхідність взаємної любові між церквою та державою, один з теоретиків верховенства церкви й папства кардинал Умберто ставить церкву вище за світську владу в єдиному тілі людства. У папи Григорія VII (1073–1085 pp.) знаходимо вже аргументацію на користь верховенства церкви над державою. Римський понтифік — голова римської церкви, що ніколи не оступалася в питаннях віри, — вселенський єпископ. Через своїх легатів він може призначати інших, усувати їх з посад, контролювати їхню діяльність. У церкві папа тримає в руках вищу судову, законодавчу й дисциплінарну владу, і «заслугами блаженнійшого Петра він, без сумніву, стає святим». Тому церква повинна бути вільною від держави. Більше того — вселенський єпископ вищий за царів земних, «princeps super regna mundi», і тільки це може стати основою єдності тіла Христового. Папа Римський нікому не підсудний, він може позбавити трону імператора, він вимагає від самодержців цілувати йому ноги. Світські володарі повинні бути васалами папи. «Якщо свята апостольська кафедра даною їй від Бога найпершою владою розрізняє і судить духовне, то чому не судити їй і мирське?». Адже мирське нижче духовного, тіло гірше за душу, місяць темніший від сонця. Господь доручив Петру «народ християнський», а папа — намісник Петра. В папі живе, все бачить і чує сам апостол. Бог виділяє государя серед рівних перед собою людей тим, що доручає йому управління мирським. Але в межах своєї діяльності государ повинен виконувати релігійне завдання, а тому використовувати свій меч тільки служачи церкві й виконуючи її веління. На думку Григорія VII, «царську владу породила людська гординя... Вона невпинно прагне суєтної слави». На державі лежить печать її демонічного походження. Тому ті государі, які не підкоряються церкві, — «тирани», «тіло диявола».

Наприкінці XI століття починається піднесення культури середньовічної Європи, яка в цей час набуває ознак, що у XII–XIII століттях стануть визначальними. Феодалізм виявляється у класичному вигляді: головними стають відносини землевласників, пов’язаних ієрархією служіння королю, й селян, особисто вільних, але так чи інакше прикріплених до землі.

Культура періоду зрілого феодалізму розвивалася під впливом двох важливих чинників, що сформували її специфічні риси. По-перше, це поява міст, а по-друге — початок хрестових походів.

До другої половини XI століття місто було військовим або адміністративним центром. Але вже в останній чверті XI століття тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак культурно-політичного центру. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, потреба в цих продуктах стимулювала розвиток відповідних ремесел. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства, а отже дедалі менше залежить від класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв’язку зі споживачем через ринок, початок формування міжнародного ринку та мереж трансєвропейських торгових шляхів. Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки.

Досить швидко місто починає формувати й свою культуру, власну систему цінностей. З’являються фахівці нового типу — юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. Внаслідок раціоналізації теології виникає й своєрідне світське богослов’я, а разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами середньовічного міста.

Міське життя породило університети й нецерковні,часто приватні,школи,які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). Саме вони забезпечували подальший розвиток і повсюдне поширення знань. Розвитком цих шкіл опікувалися міські власті, й хоч церква контролювала його, це їй було дедалі важче робити. Наукова освіта в цих школах брала гору над теологічною.

Деякі з міських нецерковних шкіл іще у XII столітті перетворилися на сукупність корпорацій учителів (магістрів) та учнів (школярів). Такі школи давали освіту вихідцям з різних регіонів Європи й тому називалися загальними школами (studium generale). Пізніше вони дістали назву університетів (universitas — сукупність). Відповідно до основних напрямів знання (факультетів) формувалися корпорації викладачів різних дисциплін та їхніх слухачів. Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни (як це було в Болоньї та Салерно). Права цих закладів узаконювалися королівськими хартіями, їх створення санкціонував папа Римський.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований на межі XI і XII століть. Він об’єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох факультетах, найбільший з яких — факультет мистецтв (artium). Це був перший щабель університетської освіти, де студенти (від лат. дієслова studere — старанно вчитися) оволодівали «вільними мистецтвами» й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах — медичному, юридичному й теологічному, котрий, згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.

Найбільше клопоту завдавав церкві факультет мистецтва, де навчали дисциплін тривіуму та квадривіуму, контролювати програми яких було досить складно. Пізніше він став називатися філософським. Зміна назви відобразила відхід від традиції поділу на тривіум та квадривіум під впливом арабської науки, де на філософських факультетах вирізняли філософію натуральну, раціональну й моральну. А звернення до ідей філософської спадщини Арістотеля закріпило поділ на філософію теоретичну й практичну. Після закінчення факультету мистецтв присвоювався вчений ступінь бакалавра «мистецтв» з правом викладати.

Опанувати середньовічну вченість було досить важко, тому тільки третина, студентів закінчувала підготовчий факультет зі ступенем бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів ставав магістром.

Студенти об’єднувалися в організації — «земляцтва», «провінції», «науки». В Паризькому університеті було чотири «науки» — норманська, англійська, пікардійська та галльська. Кожну «науку» очолювала виборна особа — прокуратор. Ректор — голова всього університету — обирався всіма «науками».

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для інших університетів Західної Європи. В XIII столітті університети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє, Оксфорді, Кембриджі та в інших містах. У XV столітті їх було вже понад шістдесят.

Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму, що сприяв народженню нових форм культури, — хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, військові експедиції, внаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від середини XI до кінця XIII століття. Сюди відносять походи німецьких рицарів на слов’янські землі та ініційовані папством каральні експедиції північно-французького рицарства на південь Франції проти альбігойців, що сповідували єресь катарів (так звані альбігойські війни 1209–1229 pp.). Одна із середньовічних хронік фіксує під 1212 роком хрестовий похід «для надання допомоги графу де Монфору в його війні проти альбігойців... єретиків землі святого Жіля. Папа Інокентій закликав до цього походу і організував його, зобов’язавши брати участь у ньому задля відпущення гріхів».

Та переважно хрестовими однак були походи до Святої Землі. Основним їх мотивом був релігійний, до чого додавалися паломництво до Святої Землі та допомога Візантії проти мусульман. Боротьба проти ісламу, «суд Божий» між двома релігіями почалися раніше в Іспанії, під час походів норманів до Сицилії, нападів італійських міст на мусульманські землі. В 1095 році на соборі у П’яченце папа Урбан II закликав християн допомогти візантійському імператору в його боротьбі проти сельджуків, що захопили Святу Землю і пригноблювали тамтешніх християн. Наприкінці того ж року на соборі в Клермоні папа змальовує страждання палестинських християн і паломників, говорить про осквернення турками святих церков. Загроза нависла над усім християнським світом. Усі повинні оголити меч проти «синів Агарі» (арабів-мусульман) і послужити Христу, «гроб якого знову прославиться».

Серед головних причин цих походів — матеріальна й демографічна. То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі, владу. Крім цього, походи — форма міграції чималої частини населення Заходу (передусім, бідного рицарства та зубожілого селянства).

Ведучи війну «за гроб Господній», середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Результатом хрестового походу стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи. Справді, поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього були не меншою цінністю культури середньовіччя.

Але найістотніший вплив на культуру Заходу аж до початку XII століття справила інша цінність як спроба синтезувати названі вище. Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю світу й людини, котрий пов’язаний ізхіліазмом — ученням про тисячолітнє царство Боже на землі. Спочатку популярне в єретичних сектах, це вчення опанувало й ортодоксальну християнську свідомість. Вчення сформувало новий ідеал: перебудувати земний світ так, щоб він став гідним утіленням духу. Отже, трактування історії в межах Августинової концепції «двох градів», що було важливою рисою християнського світоспоглядання, збагатилось утопією про царство справедливості й щастя, яке можна побудувати на деякий час у земних умовах. Таким чином, прагнення реалізувати цю культурну цінність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною хрестових походів.

Церква в цей час живе подвійним життям. Домінування її у сфері духовній, її життя та організація стають можливими тільки на ґрунті розвинутого фінансового господарства. Церква — найбільший феодал, що отримує податі від «васальних» держав — Неаполя, Сицилії, Арагону, Англії. Прибутки найбільшого фінансиста на папському престолі Іоанна XXII за роки його понтифікату (1316–1334 pp.) оцінюються в 4 100 000 золотих флоринів. У 1313 році золотий запас римської курії сягає 1 040 000 флоринів.

В XI столітті все чіткіше викристалізовується моральне ядро християнського вчення, а головне — виявляються принципові суперечності релігійно-морального ідеалу й дійсності. Наслідком цього були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апостолів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народних масах. Та у вульгарній догмі моральне протиріччя сприймається як метафізичне. Бога протиставляють дияволу, царство Христове — царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі — грішній землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів, від диявола, що веде вічну боротьбу з Богом істини і світла, змушеним задля перемоги жертвувати Сином Своїм.

В цій атмосфері морально-метафізичного дуалізму легко приживаються ідеї «апостольського життя» та занесеного з Болгарії маніхейства. В Німеччині, Італії та Франції поширюється єресь катарів. У XII–XIII століттях виникає ціла низка катарських церков, які протиставляють своє «істинне» вчення католицькому, своїх «досконалих» — кліру, свій культ — римському. Під впливом доктрини катарів, що проголошувала все мирське злом і закликала до аскези, до підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ Італії. І «мирська» церква змогла повернути до свого лона ці землі, тільки використавши світські засоби — так звані альбігойські війни (1209–1229 pp.), ініційовані Римом, та діяльність інквізиції.

Наприкінці XII століття ліонський купець Вальдес залишив мирське життя для того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи Христа. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об’єднуються в апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають основною темою покаяння й це викликає переслідування їх мирською церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики цим же ідеалом починали оцінювати й церкву, вимагати від кліриків «досконалого» життя. Вони вбачали джерело зла в уподобленні церкви миру, в її багатствах і зазіханні на світську владу. «Дар Константанів» розглядався як початок занепаду церкви. Маючи надію на близький кінець світу, вальденси протиставляли своє «апостольське» життя грішному життю католицького кліру, не визнавали таїнства «мирської» церкви.

Скорботна мрія Бернарда Клервоського про церкву днів апостольських запалила душу найбільш відомого з реформаторів духу християнства Франциска Ассизького (1181/82–1226 pp.). Виходець з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом євангельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, ведучи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова Божого. На Цьому жертовному шляху його підтримували, мабуть, слова з «Дій святих апостолів», що воскрешали в пам’яті часи, коли «... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).

Історик культури П. М. Біціллі вважав, що Відродження в «згорнутому вигляді» вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи богословської освіти, Франциск розумів слова Євангелій дослівно, що не могло не викликати глузування й презирства у багатих і вчених абатів та єпископів (Франциска прозвали «Бідняжкою»). Сказав Христос своїм учням: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні суми на дорогу, ні двох одеж, ні взуття, ні ціпка», — і Франциск йшов від міста до міста, від села до села босоніж, у драній рясі, підперезаний обривком мотузка, ночував у куренях або під чистим небом. Сказав Ісус: «Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангелію усій тварі», — і Франциск читав проповіді «усій тварі» — не тільки людям, а й птахам і звірям. Він вважав, що «вище всіх милостей і дарів Духа Святого, котрі Христос уділив друзям, — одне — перемагати себе самого й добровільно, з любові до Христа зносити муки, образи, ганьбу й нестатки».

Франциск став засновником нового виду чернецтва. Чернецтво, що жебракувало, швидко здобуло повагу, особливо серед простого люду в містах і селах. Папа Інокентій III дав благословення на заснування ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив віщий сон, в якому Франциск підпер плечем головний собор Рима, що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі Римському було зрозуміло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.

Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків — домініканський. Засновник його, святий Домінік (1170–1221 pp.), походив з Іспанії, але тривалий час прожив у Південній Франції, ведучи боротьбу проти альбігойців, що сповідували єресь катарів. Саме у Франції Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для діяльності проти всіляких неортодоксальних сект і єресей.

Успіх у цій святій справі залежить від уміння розбиратись у всіляких богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців домініканці, або брати-проповідники, багато часу й сил віддавали освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університетах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Альберт Великий та Фома Аквінський.

Але і в трибуналах інквізиції основними «спеціалістами» з єресей були також домініканці. Назва ордену звучала близько до латинського словосполучення «Domini canes» — тобто «пси Господні». Домініканці повинні були нести знання у світ, проповідувати істину, але, водночас, охороняти церкву від помилкових учень. Тому не випадково емблемою ордену стало зображення пса, що несе в пащі палаючий смолоскип.

Цікаво, що вже у 1233 році — лише через 17 років після заснування ордену — домініканці почали будувати монастир під Києвом. В 1272 році вони були вже в Китаї.

Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий розвиток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи розхитували провінційний характер середньовічного світобачення. Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи набагато розширювали його горизонти. Саме в X–XII століттях формується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «романського» (від лат. romanus — римський). В Італії та Німеччині він характерний і для більшої частини XIII століття. Пробудження інтересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблематики, позначилося й на романіці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламентації життя суспільства стала поезія вагантів,основними темами якої були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом — братерство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соціальний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів — учасників війни з «іновірцями». Широко відомими в Європі стали «Пісня про Роланда» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 p.). Перша розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. «Пісня про Роланда» пройнята християнським фанатизмом, водночас вона відобразила й соціально-політичні реалії феодалізму X–XI століть, сповнені суперечностей і драматизму.

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Характерна ознака романського стилю — напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму базиліки. Романська базиліка — масивна кам’яна будова, що мала три нефи (рідко — п’ять), які перетинались одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітектурних школах була ускладнена й збагачена формами східна частина церкви: з’явився хор, що завершувався півкруглим виступом апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували капели, невеликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім’ї тощо (так званій вінок капел).

На відміну від храму язичників, що вважався житлом бога, християнські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутрішнього приміщення храму та його оздоблення відповідали ієрархічній структурі феодального суспільства. Клір займав чільну, найближчу до вівтаря частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були виокремлені місця для знаті. Скульптури розташовували біля вівтаря, їх яскраво розфарбовували, щоб парафіяни в напівтемряві собору легше могли їх сприйняти. Під вівтарною частиною, зазвичай, ховалося ще одне «підвальне» приміщення, яке називалося крипта (від грец. потаємний, прихований). Був звичай там ховати померлих служителів даного храму.

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр і напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математичне рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький дослідник Жорж Дюбі. Про зодчого, який обчислив пропорції великої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі Петро і Павло — покровителі цього монастиря. Далі він додає, що це був «прекрасний псалмоспівець», маючи на увазі композиторський дар архітектора, його талант до складання псалмів. Справді, будова зведена на складній основі арифметичних комбінацій. Кожне з використаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвяченого — Бога єдиного; два — Христа, в якому об’єдналися дві сутності — божественна і людська; три — це Трійця; число чотири має дуже багате потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру космосу, його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири стихії), з іншого боку, — уособлює моральні сутності (чотири євангелісти, чотири основні чесноти, чотири кінці Хреста). Квадрат — це знак переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перетині трансептів, під колом напівсфери центрального куполу. Квадрат, коло — рай утрачений і рай майбутній, предмет надій і прагнень.

В XI–XII століттях одночасно й у тісному зв’язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується монументальна скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного світогляду надала йому символічного характеру, умовності прийомів та стилізації форм. Пропорції людської фігури часто порушувалися, складки одягу зображалися без урахування реальної пластики тіла. Простір романських композицій не має глибини. Ієрархічна значущість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттєвим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематичне відтворення окремих епізодів, часто пов’язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча в Італії ще збереглися традиції мистецтва мозаїки. В скульптурі найпопулярнішим став рельєф.

Від другої половини XII століття в Західній Європі й передусім в Північній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітектура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ремісничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XIII–XIV століттях. Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що об’єднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником (140х76 м без прибудов), розділеним на п’ять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської школи.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспільства відіграла рицарська культура. Разом з куртуазністю, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер, придворних, військових розваг (наприклад, рицарських турнірів), їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман.

На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в музичній культурі. Саме у XII–XIII століттях досягає вершин розвитку найдосконаліший вид професійного багатоголосся — дискант. Це був спів у протилежному русі, або «протиголосся». Уславленими центрами цього співу стали школи французьких міст Ліможа, Шартра й особливо Парижа, де школу при соборі Паризької Богоматері очолювали славнозвісні майстри поліфонічного співу регенти Леонін та Перотін.