Варіант 6
.docxЯк християнська ідеологія переосмислювала головні ідеї античного світогляду?
На межі старої і нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу. Шукати заміну старих духовних цінностей у межах греко-римських культурних кіл не мало сенсу, проте їхні ідеологи ще довго не могли подолати привабливість ідей, створених полісним середовищем, яке формально продовжувало існувати ще протягом століть. Але, в тих соціальних прошарках античного суспільства, які не були тісно пов’язані з полісною громадою, формувалася та моральна атмосфера, на якій пізніше змогло розквітнути християнське вчення. Вже в І столітті до нашої ери в Малій Азії склалися громади мітраїстів. Це були прихильники іранського бога Мітри, який втілював світло і добро й боровся з богом темряви і зла Ариманом. Люди, які вірували в Мітру, створювали громади на чолі з жерцями, брали участь у таїнствах. Обряди на честь нового іранського божества проходили в підвалах при свічках. Найвищого тріумфу мітраїзм досяг у другій половині III століття за імператорів Діоклетіана та Максиміліана; останній під час воєнних походів віддавав шану «богові Сонця непоборному Мітрі» як покровителю держави.
У Греції раніше існували і продовжували існувати в період імперії громади орфіків. Це був культ співця й музики Орфея, котрий спускався в Аїд, аби визволити свою дружину Еврідіку. Орфіки повчали, що душа людини проходить коло перевтілень, але воно може бути скорочене «орфічним» життям, що передбачає презирство до плоті й аскетизм; виходячи з кола перетворень, душа людини вступала у вічний світ благочестя й божественного безсмертя.
Вчення орфіків, як і мітраїзм, а також культи богині Кібели, богині Ісиди не могли відповісти на болючі питання епохи хоча б тому, що не поривали з традиційними «полісними» культами та культом імператора, роблячи наголос на самовдосконаленні в межах існуючої системи цінностей. Ще важливіше те, що й орфічні громади, і громади мітраїстів були таємними, закритими групами. Однак не варто заперечувати, що ці культи готували ґрунт серед населення імперії для прийняття ідей майбутнього християнства — передусім ідеї некінцевості смерті, можливості безсмертя для кожного праведника й відплати людині за діла її в потойбічному бутті.
На Близькому Сході в IV столітті до нашої ери виникли есхатологічні течії — містичні вчення про абсолютне майбутнє, чекання приходу спасителя світу для встановлення на землі нового, остаточного й справедливого порядку. Очікування спасителя притаманне багатьом напрямам зороастрійської релігії, але особливо характерною була надія на майбутнього спасителя, «помазанця» для течій, які складалися на ґрунті старозаповітної релігії, можливо, не без впливу зороастризму. У зв’язку з подіями елліністичної історії, з багаторазовими переселеннями етнічних груп — в тому числі юдеїв — у всі кінці елліністичного світу, старозаповітні ідеї знайшли повсюдне по ширення. Юдеї, котрі належали до «діаспори» (виселенці з Палестини), вдавалися до залучення новонавернених до ортодоксального юдаїзму, але, крім того, в різних місцях створювалися більш або менш осібні групи і течії, такі, як терапевти в Єгипті, ессеї в юдейській пустелі біля Мертвого моря, прихильники Іоанна Хрестителя й багато інших. Для них усіх характерними були не лише есхатологічні сподівання взагалі, а й чекання порятунку, що прийде від конкретної особи в «останню годину». Для ортодоксальних юдеїв це мусив бути обов’язково нащадок царя Давида, помазаний Богом на царя (помазаник давньоєврейською — машіах, грецькою — месія). Сподівалися, що він відновить конкретну державу, але не в попередньому вигляді, а у вигляді ідеального, утопічно-справедливого царства, доступного тільки праведникам, котрі виконували Богом даний «Закон» Тори, або П’ятикнижжя, який приписують Мойсею. Юдеї вважали, що Ягве уклав із своїм народом особливий «заповіт» (договір, матеріальною ознакою якого було обрізання; воно повинно було відрізнити прихильників Ягве від всякого іншого народу).
Інші релігійно-етичні течії східного походження зберігали віру в майбутнє пришестя месії, хоч розглядали його в більш моральному аспекті. Нові секти й релігійні течії почали висувати ідею про Новий заповіт, тобто новий договір між Богом і людьми, заснований на вищих моральних вимогах єдиного божества до особистості людини.
Особливе значення для розуміння виникнення християнства мають знахідки рукописів у печерах Кумрану, на північно-західному узбережжі Мертвого моря. Починаючи від 1947 року там було знайдено близько сорока тисяч фрагментів — залишки приблизно шестисот книжок та пам’ятки матеріальної культури власників цих рукописів. Значна частина цих рукописів ще не видана, тому час для висновків не настав.
На основі палеографічних даних більша частина кумранських рукописів датується періодом між другою половиною II століття до нашої ери та юдейською війною з Римом 66–73 років нашої ери. За своїм змістом кумранські рукописи поділяють на три основні групи: біблійні рукописи, апокрифічні твори та власні твори громади, яка умовно названа «кумранською». Сукупність археологічних даних дає підстави вважати кумранітів ессеями. Рукописи свідчать, що їхні творці і володарі спробували здійснити сміливу соціальну утопію — організацію колективістського ладу життя. Головними ознаками соціальної організації громади, що відбилися в кумранському «Статуті», стали: єдність майна, обов’язкова спільна праця й колективний побут.
Основа ідеологічних уявлень кумранської громади — дуалістичне вчення про два царства, які існують одвічно і протидіють: царство світла, добра і правди, до якого кумраніти відносили тільки самих себе — «синів світла», і царство темряви, зла і кривда, або царство «синів темряви», до якого кумраніти відносили увесь світ. Одвічна боротьба між цими двома царствами має завершитися «наприкінці днів» нищівною поразкою табору «темряви» й перемогою «синів світла». Метою вступу до громади вони вважали відокремлення від «синів темряви» і створення в пустелі прихованого від стороннього ока, замкненого релігійного і трудового колективу, який діяльно готувався б до «останніх днів» і вирішального бою з табором «темряви».
З дуалістичним ученням тісно пов’язане вчення про приреченість, відповідно до якого, все, що відбувається у світі, знане вже наперед, зокрема й належність людей до того чи іншого табору. Звідси випливає й концепція обраності; кумраніти, як пізніше і ранні християни, називали себе «обранцями Бога», а свою громаду — «громадою його обранців».
Дуалізм, учення про приречення та обраність — це форми протесту проти соціального зла, засудження земних порядків, відмежування від них аж до втечі в пустелю. В кумранській літературі трапляються різні випади проти основних суспільно-політичних і релігійних течій того часу — садуккеїв і фарисеїв.
Ідеологічні уявлення і соціальна спрямованість кумранської громади знайшли своє втілення також у самоназвах кумранітів. З цих самоназв особливо звертають на себе увагу такі: «Новий союз» (або «Новий заповіт»), «сини світла», «громада обранців Бога», «громада бідних». Назва «Новий заповіт» говорить про те, що, за уявленнями кумранітів, «Старий заповіт», укладений, за «П’ятикнижжям», між Ягве та юдеями, втратив свою силу і почався період Нового заповіту, договору, укладеного Богом із кумранською громадою.
Нарешті, у самоназві «громада бідних» виразно проступають ті ідеологічні уявлення кумранітів, які можна назвати «ідеологією бідноти». Назвавши себе «громадою бідних», вони не лише підносили бідність і простоту, а й пророкували біднякам усі блага в майбутньому світі, після остаточної перемоги «синів світла».
Щодо історичних свідчень, які дають змогу поставити питання про генезис християнства на фактографічну основу, то історіографія ранньої імперії (першої половини й середини І ст. н.е.) втрачена. Перші згадки про християнство трапляються в римських істориків Тацита і Светонія. Згадку про християнство у Тацита вкраплено в розповідь про відому пожежу Рима за Нерона в 64 році нашої ери. З цього уривка дізнаємося: до 64 року християнство існувало, дійшло до Рима й було вже настільки відоме столичним обивателям, що християни правили офіційній пропаганді за козлів відпущення. Все це саме собою важливе. Проте чи даються тут відомості про початок християнського руху? Тацит писав у 116–117 роках, що християнство зародилося в Юдеї, що засновником його був Христос, якого стратила римська влада, і що при цьому якусь роль відіграв прокуратор Понтій Пілат. Це можна було тоді почути від першого-ліпшого християнина. «Аннали» Тацита — більш цінне джерело для історії римської стадії християнства, ніж для його початкової стадії. Те саме ще більшою мірою стосується повідомлень Светонія про імператора Клавдія: «Юдеїв, постійно підбурюваних Христом, він вигнав з Рима». Саме через цього Христа, про якого Светоній більше нічого не знає, за Клавдія відбувалися заворушення в римській єврейській громаді.
В історика Палестини Йосифа Флавія (37 — бл. 100 p.), в його «Юдейських старожитностях», у 62 році повідомляється про вбивство Якова, «брата Ісуса, названого Христом», і є розділ про самого Ісуса. Цей розділ містить заяви про месіанську достовірність і навіть божественність Ісуса, які аж ніяк не могли належати віруючому юдею, що ним був Йосиф, а тільки віруючому християнинові. Безперечно, розділ зіпсовано християнськими переписувачами, але в 1971 році семітолог Ш. Пінес довів за допомогою точного філологічного аналізу, що це первісний і справжній текст, який зберігся в середні віки у близькосхідному рукописі завдяки ранньому перекладу з оригіналу сирійською мовою «Юдейських старожитностей». Це місце читається так: «...У той час жила мудра людина на ймення Ісус. Її спосіб життя мали за приклад, дуже славився Ісус своєю доброчинністю, і багато людей з числа юдеїв та інших народів стали його учнями. Пі-лат засудив його на смерть на розп’ятті, однак ті, що стали його учнями, не відцуралися свого учнівства. Вони розповідали, начебто він з’явився до них третього дня після свого розп’яття живим, через що і став Месією, про якого пророки передрікали різні дива».
На відміну від переробленого християнським редактором грецького тексту, тут немає сумнівів у людській істоті Ісуса, немає згадувань про його чудеса та звинувачень юдейських старійшин у смерті Христа. Що ж стосується воскресіння Ісуса і його месіанських переваг, то вони повністю залишені на совісті його учнів. Тобто відпадають всі перепони, щоб розглядати цей фрагмент як справжній текст Йосифа Флавія.
Християнська література перших десятиліть дійшла переважно у канонічній збірці, яка має назву Новий Заповіт. Це — комплекс релігійних творів, вибраних церквою серед їм подібних за найбільш адекватне вираження нової віри, які додаються до Септуагінти й разом із нею складають християнську Біблію. Відбір новозаповітного канону насамперед здійснювався у II столітті, але завершився до кінця IV століття. До нього входять двадцять сім творів різних жанрів: чотири Євангелії, «Діяння святих апостолів», двадцять одне «послання» (повчання в епістолярній формі), з яких чотирнадцять належать або приписуються за традицією апостолові Павлу, а решта — апостолам Петру (два), Іоаннові Богослову (три), Якову та Юді (по одному), і, нарешті, «Одкровення Іоанна Богослова», або «Апокаліпсис», — уявна картина майбутнього кінця світу. Всі ці твори збереглися грецькою мовою — міжнародною мовою Східного Середземномор’я.
Чотири Євангелії складені у формі розповіді про життя і проповіді Ісуса, про його смерть і воскресіння. Найкоротша Євангелія від Марка нічого не говорить ані про походження, ані про дитинство, ані про юність свого героя. Розповідь починається з того, що аскет і пустельник Іоанн Хреститель (не слід плутати з Іоанном Богословом, учнем Ісуса, якому приписується авторство низки новозаповітних текстів) виступає з проповіддю покаяння і хрестить своїх послідовників у річці Йордан, провіщає при цьому прихід сильнішого, ніж він сам. Ніби у відповідь на ці слова Ісус приходить з Галілеї до Іоанна і приймає хрещення. Від цієї події і до страти на хресті та воскресіння Євангелія від Марка дає близьку до історичної оповідь.
Інші Євангелії додають до розповіді нові деталі. Очевидно, однією з головних перешкод до того, щоб юдеї визнали в Ісусі месію, було його скромне походження з сім’ї галілейського теслі. Тому Євангелія від Матвія та Євангелія від Луки подають списки пращурів Ісуса, які починаються від царя Давида і прародителя Авраама. Тесля Йосиф виявляється збіднілим нащадком царського роду. Далі наголошується, що народження Ісуса відбулося не в невідомому галілейському Назареті, а в Давидовому місті Віфлеємі, з яким були пов’язані давні пророцтва про месію. Обидва євангелісти розповідають, що Ісус дивно зачатий і народжений незайманою матір’ю; «обручник» (фіктивний чоловік) Діви Марії Йосиф — лише названий батько оповитого таємницею немовляти; він усиновив його як нащадок давньої династії Давидидів. Євангелія від Матвія розповідає про астрологів з Месопотамії (волхвів, приведених зіркою на уклін новонародженому месії), Євангелія від Луки — про віфлеємських вівчарів, яких навчив поклонятися немовляті янгол. Життєпис Ісуса в обох цих євангелістів загалом подібний до викладеного в Марка, хоч порядок подій дещо інший, більш деталізований, відведено більше місця дивовижному.
Та головна відмінність полягає в тому, що в ці Євангелії введена велика кількість афоризмів і притч, які приписуються Ісусові. «Нагірна проповідь», особливо докладно викладена в Євангелії від Матвія, містить етико-релігійну програму християнства.
На місце попередньої етики любові до «братів», до «своїх» за кров’ю покладено універсальний ідеал любові до всіх людей, що об’єднує друзів і ворогів, на місце заповіді відплати — заповідь прощення, на місце принципу ділової заклопотаності — вимогу нехтувати всіма земними турботами, не думати про завтрашній день і чекати «останнього часу». В Євангелії від Луки особливо багато притч, і серед них така відома, як притча про блудного сина, що ілюструє думку про надання грішнику прощення.
Щодо Євангелії від Іоанна, то в ній життєпис Ісуса суттєво відрізняється від того, що викладений у перших трьох Євангеліях, їх навіть важко співвіднести. Тут згадуються події дещо інші; дія відбувається переважно в Юдеї і саме в Єрусалимі, а не в Галілеї. Саме Євангелія від Іоанна по суті вперше підкреслює божественність Ісуса. Цій Євангелії передує богословський пролог, у якому йдеться про «Логос» (старогрец. «слово», «думка», «зміст») як друге обличчя Бога, що існував до початку часів і втілився в Ісуса. Цей пролог — початок християнської теології.
Кожна Євангелія, що входить до Нового Заповіту, це не лише розповідь, а й «звістка», не лише життєпис Ісуса, а й насамперед проповідь про Христа, Сина Божого. Євангельські тексти передусім призначалися для культових читань — декламацій на громадських зборах, для церковної служби, їхня композиція підпорядкована логіці літургійного мислення, а мовна тканина — літургійному ритмові.
Таким чином, історичні дослідження як писемних джерел, так і культурно-історичних обставин виникнення християнства дають право ввести індивідуальні обставини виникнення важливого фактора людської історії, яким є християнство. Тобто визнання історичної особи Ісуса не має відношення ані до питання про буття Бога, ані до атеїзму.
Проповіді Ісуса стали зерном учення, що розвинулося далі вже на грецько-римському ґрунті. Хоч якась кількість юдеїв перейшла до християнської громади з самого початку, проте широкі проповіді нового вчення почалися тоді, коли їх ініціатором став учений юдей Саул (Савл) з малоазійського міста Тарса.
Як розповідають «Дії святих апостолів» (автором вважають євангеліста Луку), Саул ніколи не стикався з Христом і його учнями і спочатку був переконаним ворогом християнства, його гонителем в ім’я юдейської ортодоксії. Раптовий духовний злам, який пережив Саул через видіння, привів його до християн. Назвавшись віднині своїм ім’ям «Павло» (що належало йому як римському громадянинові), він почав проповідувати християнство у Антіохії, у різних містах Малої Азії та Греції. Він будував не на порожньому місці: населення імперії незадовільно ставилося до тодішньої ідеології, яка створювала лише безнадійність, і тому було готове до сприйняття нових сподівань. Першу опору Павло шукав — і часто знаходив — у традиціях юдейської проповіді серед язичників. Саме йому належить особливий наголос на космополітизмі християнства: «де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос» (Послання до колосян, 3:11). Ця теза проклала шлях християнству до завоювання душ усієї людності Римської імперії. Тепер стало можливим і засвоєння християнством найважливіших ідей містики й ідеалістичної філософії пізньої греко-римської давнини.
Викликаний до Єрусалима головами первинної громади християн Яковом, братом Ісуса, і Петром, Павло зумів переконати їх у дієвості своєї місії. За легендою, було вирішено, що Петро й інші апостоли залишаються «стовпами» юдеохристиянської церкви в Єрусалимі, а Павло був визнаний «апостолом язичників». Шляхи проповідника нарешті привели його до Рима (за правління Нерона), де його пізніше, як і Петра, було страчено. За вченням, яке проповідували Павло та інші апостоли і яке найточніше викладене в Євангелії від Іоанна, Ісус визнавався вже не лише месією і сином Божим — він був самим Богом. Це становище диктувалося необхідністю охорони монотеїзму — найважливішого принципу Старого Заповіту. Для новонавернених язичників ніяких труднощів у цьому не було: грецькі міфи знають багато прикладів появи на землі божества в людській подобі. Так само легко новонавернені засвоювали віру в смерть і воскресіння Бога, хоча в етико-релігійному плані вчення про жертовну смерть і воскресіння Христа не мало нічого спільного з культами родючості. Але з таких культів сама можливість для божества бути вбитим і воскреснути давно ввійшла в загальну свідомість, як щось само собою зрозуміле. Символіка причастя й ритуального обмивання також не була для язичницького світу чимось новим.
Фактично новонавернені греки та римляни сприйняли з юдейського Старого Заповіту лише деякі, хоч і важливі риси: монотеїзм, який з часом набув своєрідної форми шанування божества, єдиного в трьох особах; поняття «заповіту» людей з Богом; відому повагу до Старого Заповіту, а особливо до пророків, які сприймалися як віщуни майбутнього пришестя Христа, та до псалмів як форми особистого спілкування віруючого з божеством; уявлення про прийдешнє царство Боже на землі як «Новий Єрусалим»; міцну солідарність віруючих і деякі обґрунтування для більш далекоглядного християнського етичного вчення. Все інше в християнстві, як воно сприймалося «язичниками», порівняно з біблійною традицією, було новим і водночас в більшості рис здавалося людям знайомим з попередніх вірувань і частково етико-філософських учень.
Всі перші три століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й з іншими «релігіями спасіння», такими, як гностицизм й мітраїзм. Що ж до можливості прийняття християнства освіченою верхівкою римського суспільства, то християнство спонукалося на використання античної філософії для обґрунтування християнських догм. Це породжувало розбіжності між християнськими громадами й чимало так званих ранніх єресей. У цей же час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово призвело до формування християнської церкви — організації для управління релігійним життям християн.
Отже, коли в 313 році імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії. Сам імператор став брати активну участь у церковних справах, а богословські спори стали пов’язуватися з боротьбою за єпископські кафедри, що перетворилися на державні посади.
Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську літературу, яка заклала основи християнської теології. Творці християнської теології здобули титул «батьків церкви», а створені ними основи теології — назву «патристики».
Друга половина IV століття — час талановитих і освічених проповідників. Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у ньому вихованця риторичної школи в Афінах. Великими літературними здібностями та знанням усієї античної культури вирізнялися й уродженці Каппадокії — Григорій Нісський, автор численних проповідей, трактатів, діалогів, листів, і його брат Василій, прозваний Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії, також відомий як чудовий оратор: його проповіді й листи оригінальні за композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як промовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови його, написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були вельми популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, викривши в проповідях розбещеність звичаїв, що панували в імператорському дворі в Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився вигнанням і помер на засланні.
В ті самі роки, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоуста, на заході зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Гіппон у римській Африці. Августин залишив величезну літературну спадщину: проповіді, трактати, листи. Найзначніші з його творів — «Сповідь» та «Про град Божий» — не мали собі рівних ані в латинському, ані в грецькому богослов’ї часів пізньої імперії і вплинули на середньовічну теологію й релігійну філософію. Досить сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки не було нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина.
Використана література:
1. Левчук Л.Т., Панченко В.І., Шинкаренко О.В. та інші. Історія світової культури. - К.: «Центр учбової літератури», 2010.