Тема 8. Публічно-правові утворення як учасники цивільних правовідносин

Завдання 1.Дослідити співвідношення статусу держави як носія суверенітету та правового положення держави як суб`єкта цивільного права.

Як зазначено у ч. 2 ст. 2 ЦК учасниками цивільних відносин можуть бути як суб'єкти приватного так і суб'єкти публічного права.

До суб'єктів публічного права, зокрема, належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.

Оскільки держава та інші соціально-публічні утворення є складними організаціями, що виконують різні функції (як у галузі публічного, так і у галузі приватного права), а держава є носієм політичної влади і суверенітету, у цивільному праві України вони традиційно не визнаються юридичними особами, а кваліфікуються як особливий вил суб'єктів цивільного права.

У правових системах деяких країн держава, територіальні громади, інші соціально-публічні утворення визнаються юридичними особами публічного права, і відносяться до так званих особливих суб'єктів. Такі ідеї були позначені і національним українським цивільним законодавством. Наприклад, ст. З Закону України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачає, що Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи. Аналогічний підхід пропонувався у деяких "проміжних" проектах ЦК, але переважили традиційні погляди.

Як і всі суб'єкти цивільного права, держава та інші соціально-публічні утворення мають цивільну правосуб'єктність, котра охоплює їхню цивільну правоздатність та цивільну дієздатність.

Разом з тим правосуб'єктність суб'єктів публічного права нерідко має прояви, не властиві правоздатності фізичних і юридичних осіб. Наприклад, держава може успадковувати майно на підставі заповіту. Отже, вона, начебто, має тестаментну здатність. Разом з тим держава не може передавати своє майно у спадщину ні безпосередньо, ні опосередковано, тобто, не виступає як повноцінний учасник спадкових правовідносин.

Особливості цивільної правоздатності держави пов'язані з тим, що вона є головним суб'єктом публічного права, носієм публічної влади. Вона сама регулює різні, у тому числі й цивільні, відносини, встановлюючи загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів та порядок розгляду спорів за їх участю, визначає і власну цивільну правосуб'єктність, її зміст і межі. Разом з тим, беручи участь у цивільних відносинах, держава має дотримуватися нею ж встановлених правил. Вона не має права використовувати свої владні повноваження для довільної зміни цивільно-правових норм в своїх інтересах або нав'язувати свою волю контрагентам у конкретних цивільних відносинах.

Завдання 2.Визначити поняття «Судовий імунітет держави», з’ясувати види імунітету держави.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її Згоди судам іншої Причини притягнення до відповідальності значення не мають. Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна Імунітет від примусового виконання рішення означав, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття — майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

"Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої згоди. Способи виразу згоди"різнї. По-перше, через уповноважених па це осіб. По-друге, через передбачення відповідної норми міжнародним договором. Про, це свідчить, зокрема, ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", де вказується, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судовими та арбіт-ражними органами, якщо це передбачено міжнародними угодами України. ЇІо-третє, до контракту між фізичною чи юридичною особою, з одного боку, та іноземною державою — з іншого включається арбітражне застереження, в якому виражається згода держави на розгляд спору, заявленого до неї в порядку арбітражу. У вказаній ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зазначається, що спори між суб'єктами права можуть розглядатися компетентними органами за вибором сторін. Зазначений спосіб дачі згоди держави використовується найчастіше. По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за договором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього Принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсолютного та функціонального (обмеженого).

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її право-суб'єктносгі може бути різним. Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.