Київський національний лінгвістичний університет
БУНІЯТОВА Ізабелла Рафаїлівна
УДК 811.11 ´367.335.2 “03/12”
СТАНОВЛЕННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНОГО РЕЧЕННЯ
В ДАВНЬОГЕРМАНСЬКИХ МОВАХ (IV-XIII ст.)
Спеціальність 10.02.04 – германські мови
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.
Науковий консультант |
доктор філологічних наук, професор Почепцов Георгій Георгійович, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра граматики та історії англійської мови, професор-консультант |
Офіційні опоненти: |
доктор філологічних наук, професор Полюжин Михайло Михайлович, Ужгородський національний університет, кафедра англійської філології, завідувач кафедри |
|
доктор філологічних наук, професор Шевченко Ірина Семенівна, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра перекладу та англійської мови, професор |
|
доктор філологічних наук, доцент Приходько Анатолій Миколайович, Запорізький державний університет, кафедра германської філології, завідувач кафедри |
Провідна установа |
Донецький національний університет, Міністерство освіти і науки України, кафедра германської філології, м. Донецьк |
Захист відбудеться 13 травня 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-5, вул. Червоноармійська, 73).
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету.
Автореферат розіслано “09” квітня 2004 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Калита А.А.
Загальна характеристика роботи
Сучасний етап розвитку граматичних студій характеризується посиленням інтересу до проблем, пов’язаних з природою речення як у синхронному, так і в діахронному аспектах. Звернення до формальної (Н. В. Гуйванюк, В. В. Іванов, М. Й. Конюшкевич, Н. П. Летова), семантичної (І. Р. Вихованець, М. В. Всеволодова, К. Г. Городенська, Г. О. Золотова) та комунікативної (В. Д. Івшин, Н. О. Лаптєва, А. М. Приходько, Т. Є. Соболєва) організації речення дозволило вийти на якісно вищий рівень узагальнень для пояснення процесів, що відбуваються у синтаксичних системах різних мов. Новітні теорії та залучення великої кількості даних уможливили отримання вірогідних результатів у дослідженні граматичної будови мов, створили передумови для розкриття механізмів вербалізації людської думки (В. М. Бріцин, В.І. Карабан, В. В. Михайленко, Ю. С. Степанов).
Синтаксис складного речення розглядають крізь призму його зв’язку з логічними формами мислення, притаманними мовним спільнотам на певному етапі їхньої історії (О. Т. Кривоносов, О. Ф. Лосєв, М. Паладян, В. З. Панфілов). Серед найбільш значущих із цього погляду синтаксичних явищ особливе місце належить гіпотаксису, поступовий розвиток форм якого свідчить про вдосконалення таких розумових операцій як судження та умовивід.
Існують дві основні концепції щодо зв’язку між засобами синтаксичної організації складного речення і рівнем когнітивної еволюції, досягнутим певним суспільством. Перша бере до уваги реалізацію поверхневої форми складнопідрядного речення з n-кількістю розгорнутих реченнєвих утворень і семантично прозорим сполучниковим складом (В. Г. Адмоні, О. В. Гулига, Л. Л. Йофик, О. С. Мельничук, З. К. Тарланов). Теоретичним підґрунтям такої концепції слугує положення про те, що високому рівню розвиненості синтаксису відповідає високий рівень розвиненості думки, засвідчений у греко-латинській традиції з її граматикалізованим гіпотаксисом. Відповідно до такого підходу давні мови розглядають як “примітивні”, тобто такі, що впродовж своєї історії зближувалися з античною писемною традицією. У формально-зорієнтованих діахронних студіях побутує думка про “примітивність” давньогерманських культур і мовних моделей, яку підтверджують невисокою диференціацією й складністю системи підрядних зв’язків. Реконструкція гіпотаксису у прагерманській мові виявляється неможливою, оскільки зведення його до сукупності реалізацій поверхневих форм речення звужує обсяг досліджуваних синтаксичних явищ.
Друга концепція ґрунтується на положенні про дворівневу репрезентацію речення у вигляді фонетичної й логічної форм (Н. Хомський, Х. ван Римсдійк, Е. Вільямс, Л. Хегман). Теоретично це підкріплюється тезою про існування в мові тільки однієї структурної моделі логічної форми речення, деривати якої є результатом застосовування певних трансформаційних правил. Подібний підхід дозволяє припустити існування складнопідрядного речення в дописемний період історії германських мов. Фонетична форма такого речення не обов’язково має збігатися з тією, що існує в сучасних мовах. Відтворення еволюційних зрушень у системі засобів оформлення гіпотаксису підтверджує робочу гіпотезу про поступове зростання складності фонетичної форми досліджуваного типу речення у давньогерманських мовах.
Наша гіпотеза про наявність гіпотаксису в дописемний період розвитку германських мов ґрунтується на теоретичному принципі гомогенності мислення на всіх еволюційних етапах розвитку сучасних народів при змінності окремих його форм або категорій. Стосовно синтаксичних систем це означає, що будь-який тип складного речення, який існує в сучасних мовах, існував і в прамові. Відрізняються тільки реалізації поверхневих форм і відповідні структурні схеми. Такий підхід дозволяє виявити джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах.
Для діахронного дослідження важливим є також розуміння плинності прийнятих per se дефініцій речення і його базових складників (NP та VP), зміст яких може не збігатися на різних хронологічних зрізах. Це набуває особливого значення в контексті розв’язання таких актуальних у германістиці проблем, як становлення гіпотаксису, а також розширення його меж за рахунок синтаксичних одиниць нижчого рівня, зокрема неособово-дієслівних утворень (Р. П. Стоквелл, Д. Мінкова, Н.І. Гусар, Г. М. Семененко, І.Є. Снісаренко).
Актуальність дисертації визначається загальною спрямованістю сучасних граматичних студій на вивчення проблем функціонування й розвитку мовних систем, яке передбачає належний рівень формалізації дослідницьких процедур. Невизначеність питань, пов’язаних із механізмами мовних змін, відсутність інтегрального підходу до дослідження синтаксису давньогерманських мов, у тому числі дописемного періоду його історії, зумовлюють необхідність системного аналізу внутрішньо- і зовнішньомовних чинників становлення складнопідрядного речення в давньогерманських мовах, а також урахування зв’язку між засобами реалізації гіпотаксису й рівнем когнітивної еволюції, досягнутим давньогерманськими мовними спільнотами.
Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету. Проблематика дисертації входить до кола питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науковою темою “Типологія та функціонування мовних одиниць фонетичної, граматичної й лексичної систем германських та романських мов: когнітивний, комунікативний та прагматичний аспекти” (тему затверджено вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол № 5 від 27 січня 1997 р.).
Метою роботи є визначення шляхів становлення та напрямів розвитку складнопідрядного типу зв’язку в давній період історії германських мов (IV-XIII ст.) з урахуванням особливостей засобів його реалізації у західногерманському та гото-скандинавському ареалах.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
визначити основні підходи до інтерпретації природи складного речення в синхронії та діахронії;
схарактеризувати загальний напрям розвитку складних синтаксичних утворень у давньогерманських мовах;
відтворити процес становлення складнопідрядного речення від дописемного періоду історії германських мов до перших пам’яток писемності;
виявити джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах;
розкрити внутрішньо- та зовнішньомовні чинники розвитку складнопідрядного типу зв’язку в давньогерманських мовах;
реконструювати прототип складнопідрядного речення у прагерманській мові з урахуванням дворівневої репрезентації речення, його фонетичної й логічної форм;
виокремити ареальні особливості в засобах реалізації гіпотаксису в західно-, північно- і східногерманських мовах;
установити типологічні ознаки організації давньогерманського складнопідрядного речення;
окреслити особливості розвитку гіпотактичних структур в умовах трансформації культурного середовища давньогерманських етносів.
Об’єктом дослідження є складнопідрядне речення в давній період історії розвитку германських мов (IV-XIII ст.).
Предметом дослідження є еволюція структури й семантики складнопідрядного типу зв’язку в давньогерманських мовах із погляду взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку.
Матеріалом дослідження слугують текстові фрагменти, виділені з давньогерманських писемних пам’яток методом суцільної вибірки: давньоанглійських (VII-XI ст.), давньоверхньонімецьких (IX-XI ст.), давньосаксонських (IX-XI ст.), давньоісландських (ХІІ-ХІІІ ст.) та готських (IV ст.). Кількість проаналізованих пам’яток – 37 назв (6500 сторінок). Загальна кількість відібраних одиниць – 9350. Проаналізовані тексти належать до різних жанрів давньогерманської літературної спадщини: епос, вільний переказ Старого і Нового Завітів у формі алітераційного віршування, ділова проза, переклади окремих книг Біблії та праць античних авторів, житія святих, хроніки, заклинання, поетичні твори за мотивами біблійних сюжетів та ін. На підтвердження гіпотези про спільність шляхів і джерел формування гіпотаксису в давньогерманських мовах було залучено дані з інших мов як індоєвропейських, так і неіндоєвропейських. Використано матеріал перекладних, тлумачних, історичних й етимологічних словників.
Методи дослідження зумовлені метою, завданнями та специфікою аналізу давньогерманського писемного мовлення IV-XIII ст. Відтворення еволюційних процесів у синтаксисі складнопідрядного речення в контексті взаємозв’язку різних рівнів мовної системи ґрунтується на прийомах порівняльно-історичного аналізу. Зіставлення синтаксичних утворень, відібраних із давньогерманських архаїчних текстів, дозволило реконструювати джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах, виявити ареальні подібності й відмінності у засобах реалізації гіпотаксису в давньогерманських мовах, його будові й семантиці, окреслити типологічні ознаки синтаксису давньогерманського складнопідрядного речення. Інтерпретація семантики й структури реченнєвих утворень у давніх текстах ґрунтується на застосуванні трансформаційних правил теорії управління та зв’язування Н. Хомського. Виокремлення загальних принципів реалізації гіпотаксису та його особливостей у різних давньогерманських ареалах побудоване на методиці лексико-граматичного й семасіологічного аналізів. Кількісний аналіз мовних фактів проведено з метою встановлення тенденцій розвитку гіпотаксису в досліджуваних мовах.
Методологічна основа дослідження ґрунтується на системному підході до інтерпретації явищ мовної онтології у динамічній синхронії. Теоретичним підґрунтям роботи слугують фундаментальні положення загального, порівняльно-історичного, германського й слов’янського мовознавства. Використовуються також положення етнокогнітивістики, семіотики та етнографії. Передусім – це теорія мовних змін, розбудована у працях вітчизняних та зарубіжних лінгвістів (Х. Бірнбаум, Е. А. Макаєв, М. М. Полюжин, Д. Лайтфут, О. Фішер), принцип незмінності типології мислення при історичних змінах окремих його форм і категорій, інакше принцип уніформітарності (Р. Ласс), положення про синтаксис як відображення мислення давніх і сучасних народів (Н. Д. Арутюнова, Т. В. Булигіна, О. Д. Шмельов, А. Вежбицька) та теза про історичну плинність дефініції речення (О. О. Потебня).
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше застосовано підхід динамічної синхронії до явищ історичного синтаксису. Це передбачає вивчення системних відношень у давньогерманських мовах на певному етапі їхнього розвитку (IV-XIII ст.), позначеного, з одного боку, відносною стабільністю, відсутністю кардинальних змін, а з іншого, – поступовими якісними зрушеннями, які посилюються наприкінці даного періоду. В дослідженні вперше проведено системний аналіз становлення та розвитку гіпотаксису від дописемного до кінця давнього періоду історії германських мов і реконструкцію синтаксичних одиниць вищого рівня у прагерманській мові, відтворено поетапний процес формування гіпотаксису: атрибутивні конструкції асиндетичні конструкції типу апокойну залежні речення, введені особовими займенниками відносні речення, оформлені сурядними сполучниками у поєднанні з дейктичними елементами відносні речення з дейктичними елементами відносні речення, введені власне релятивними маркерами. Новим у роботі є виявлення дивергентності й гетерохронності розвитку гіпотаксису в західногерманському й гото-скандинавському ареалах, а також чинників, що спричинили такий хід еволюції складного речення. Новими є результати аналізу основних засобів реалізації гіпотаксису в давньогерманських мовах: сполучникових засобів і динаміки розвитку категорії модальності, базових моделей порядку слів складнопідрядного речення. Новизну становлять висновки про характер кореляції між типом мислення й засобами синтаксичного оформлення речення в досліджуваних мовах, на основі чого пояснюються особливості етнокультурного стереотипу давніх германців: схильність до детермінізму та суб’єктивізації дійсності.
Теоретичне значення роботи зумовлене новим підходом до проблеми виникнення та розвитку складнопідрядного речення в германських мовах. Результати дослідження є внеском у порівняльно-історичне, загальне й германське мовознавство, типологію, етнокогнітивістику й семіотику. Виявлення шляхів еволюції гіпотаксису та джерел його формування сприяє подальшій розбудові теорії універсалій, синтаксичних змін і варіативності мовних одиниць. Інтегральний підхід до синтаксичних фактів уможливив пояснення певних відхилень від первісних напрямів розвитку давньогерманського складного речення і тим самим сприяв розкриттю взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку. Запропонована методика, результати та висновки реферованого дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розробках у царині не тільки історичного синтаксису, але й у роботах із проблематики загальної теорії мовної еволюції та механізмів розвитку мовних систем.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання концептуальних положень і висновків дисертації в теоретичних курсах “Вступ до германського мовознавства” (розділи “Історія давніх германців”, “Частини мови”, “Синтаксис”, “Етимологічні основи словникового складу давньогерманських мов”), “Історія англійської мови” (розділи “Частини мови”, “Синтаксис”, “Етимологічні основи словникового складу англійської мови”), “Теоретична граматика англійської мови” (розділи “Частини мови”, “Синтаксис”), на семінарах з історії лінгвістичних учень, у працях здобувачів наукових ступенів, а також курсових, дипломних і магістерських роботах.
Особистий внесок дисертанта полягає: 1) в застосуванні підходу динамічної синхронії в історичному дослідженні мовних фактів; 2) у виявленні джерел формування гіпотаксису в давньогерманських мовах – паратаксису та реінтерпретації синтаксичних одиниць нижчого рівня; 3) у реконструкції прототипу складнопідрядного речення з підрядним відносним на матеріалі давньогерманських мов; 4) у розмежуванні західногерманського та гото-скандинавського мовних ареалів за способами реалізації гіпотаксису; 5) у виявленні особливостей розвитку гіпотактичних структур в умовах трансформації культурного середовища носіїв давньогерманських діалектів.
Апробація результатів дослідження здійснена на шести міжнародних конференціях: “Актуальні питання слов’янської філології” (Київ, 1998); “Мова й мовлення у синхронному та діахронному аспектах” (Сент-Ендрю, Великобританія, 1998); 31-а Познанська лінгвістична конференція (Познань, Польща, 1998); 32-а Познанська лінгвістична конференція (Познань, Польща, 1999); 33-я щорічна конференція Європейського лінгвістичного товариства (Познань, Польща, 2000); “Глобалізація та зміни у мовах Європи” (Варшава, Польща, 2002), на чотирьох Всеукраїнських конференціях: “Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, 1999); “Наукова спадщина професора Ю. О. Жлуктенка та сучасне мовознавство” (Київ, 2000); “Прагматика та за її межами” (Харків, 2001); “Мова й культура” (Київ, 2002); на трьох міжвузівських конференціях: ювілейна конференція “КДЛУ 50” (Київ, 1998); “Мова – освіта – культура: наукові парадигми” (Київ, 2001); “Мови і культури в сучасному світі” (Київ, 2003).
Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в монографії “Еволюція гіпотаксису в германських мовах (IV-XIII ст.)” – 18,31 др. арк., у матеріалах міжнародних, Всеукраїнських та міжвузівських лінгвістичних конференцій (13 доповідей) та 27 публікаціях, із них 22 – статті у фахових наукових виданнях ВАК України (17,19 др. арк.).
Загальний обсяг роботи. Обсяг тексту дисертації – 356 сторінок, загальний обсяг роботи разом з бібліографією й списком джерел ілюстративного матеріалу становить 406 сторінок. Список використаної літератури включає 487 джерел, із них 207 іноземними мовами.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної наукової літератури та джерел ілюстративного матеріалу.
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт і предмет, сформульована робоча гіпотеза та положення, що виносяться на захист, розкрито новизну, теоретичне й практичне значення роботи.
У першому розділі розглянуто та проаналізовано відомі підходи до інтерпретації природи складного речення в синхронії та діахронії, вироблено методику аналізу складних поліпредикативних цілих (термін О. М. Пєшковського) у давніх пам’ятках писемності в контексті положень традиційної, структурної та генеративної теорій речення.
У другому розділі висвітлено методику реконструкції синтаксичних одиниць в індоєвропейській прамові з урахуванням морфологічних даних та синтаксичних архаїзмів, засвідчених у давньогерманських писемних пам’ятках. Виявлено основні джерела формування гіпотаксису в германських мовах: паратаксис та реінтерпретація синтаксичних одиниць нижчого рівня. Загальний напрям розвитку гіпотаксису з паратаксису визначено як поетапний процес, початок якого припадає на дописемний період історії германських мов. Наявність перехідного періоду у становленні гіпотаксису підтверджується явищем сполучниково-прислівникової кореляції, вживанням вказівних й особових займенників у функції маркерів підрядного зв’язку. Теза про існування в мові тільки однієї структурної моделі логічної форми речення, деривати якої є результатом застосування певних трансформаційних правил, дозволила пояснити виникнення гіпотаксису шляхом реінтерпретації структурно простіших синтаксичних одиниць.
У третьому розділі досліджено засоби зв’язку між головним і підрядним реченням у давньогерманських мовах: безсполучниковий, сполучниковий та лексико-граматичний. Висвітлено роль кожного зі структурних чинників в організації складнопідрядного речення в період його формування. Сполучникову парадигму на позначення підрядності проаналізовано з погляду її складу, структури й походження. Реконструйовано процес розвитку відносного типу речення від дописемного періоду історії германських мов до перших пам’яток писемності. Рамкова структура головного й підрядного речень представлена як типологічна константа західногерманських мов. Доведено непослідовність її реалізації в умовах граматичного контексту з високим ступенем динамічності.
У четвертому розділі підтверджено тезу про синтаксис як відображення мислення давніх германців. Схильність цих народів до суб’єктивізації дійсності пов’язана із засобами вираження зовнішньої модальності у складнопідрядному реченні. Явища узгодження способів і часових форм дієслів головного й підрядного речень подано як характерні особливості давніх західногерманських мов, що свідчать про вищий ступінь розвиненості гіпотаксису порівняно з давньоісландською і готською мовами. Загальна схема узгодження часових форм доповнена давньоанглійською “минуле-в-майбутньому”. Розглянуто вплив давньоанглійської граматичної традиції на синтаксис інших германських мов.
У п’ятому розділі висвітлено зв’язок між особливостями етнокультурного стереотипу давніх германців і способами оформлення структурних схем давньогерманського речення. Окреслено варіативність фонетичних форм давньогерманського речення як похідних від моделі “суб’єкт-об’єкт-дієслово”. Розміщення дієслова в початковій позиції головного речення представлено як відхилення від питомо германської тенденції розвитку будови останнього. Звернення до культурологічного компонента як додаткового інструмента дослідження дозволило пояснити поширення периферійного типу порядку слів із препозицією дієслова, первісно обмеженого спонукальними реченнями, на особово-дієслівні.
У загальних висновках підведено підсумки роботи, окреслено перспективи подальших досліджень.