Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Самостійна 10-11

.docx
Скачиваний:
11
Добавлен:
22.10.2017
Размер:
39.88 Кб
Скачать

Бегерського В І

Самостійна 6

Завдання 1. Визначити зміст кібернетичного підходу до системи управління

Кібернетичне тлумачення поняття управління. Його доцільність та обмеженість

Інформаційно-комунікативні підстави соціального управління. Інформаційні процеси в сучасному україн­ському суспільстві

Методи системного аналізу і математичного мо­делювання у практиці соціального управління

1. На сучасному рівні дослідження процесі управління найбільш загальне поняття останнього вироблено кі­бернетикою. Кібернетика — це наука про процеси управління в складних динамічних системах, яка базується на теоретичному фундаменті математики і логіки, а також на застосуванні засобів автоматики, особливо електронних обчислювальних, керуючих та інформаційно-логічних машин. (Під складною динамічною си­стемою розуміється система, стан якої змінюється й яка містить багато простих, взаємопов'язаних і взаємодіючих одне з одним систем і елементів). Основні ідеї кібернетики як особливої дис­ципліни були сформульовані в 1948 році Н. Вінером у книзі «Кі­бернетика, або управління і зв'язок у тварині та машині». Кібер­нетика узагальнила закономірності управління, яке відбувається в усіх відомих складних динамічних системах, й розкрила зага­льні риси, притаманні управлінським процесам незалежно від їх змісту. Зокрема було з'ясовано, що управління здійснюється не в будь-яких, а лише в досить складних рухомих системах, яким властива широка сітка нелі­нійних, причинно-наслідкових залежностей як динамічного, так і статистичного порядку; в системах, які здатні переходити з одно­го стану в інший. Таким системами є: біологічні та соціальні сис­теми, а також штучно створені людиною системи автоматичних машин і механізмів управління має антиентропійний характер, тобто процеси управління дозволяють стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність, підтримати її динамічну рівновагу з середовищем, забезпечити вдосконалення системи і досягнення того чи іншого корисного ефекту. Враховуючи це, управління можна визначити як впорядкування системи, приведення її у відповідність до об'єктивних закономірностей, що діють у середовищі управління системою здійснюється не якимись надприрод­ними силами, а самій системі внутрішньо притаманними факто­рами. Система є тому самокерованою системою, а управління як самоуправління. Кожна з самокерованих систем вміщує дві під­системи: керовану і керуючу. Стосовно суспільства ці підсистеми отримали назву, відповідно, об'єкта і суб'єкта управління зберегти свою якісну визначеність і цілісність самокерована система може лише за умов обмеженого впливу як зовнішнього, так і внутрішнього. Цей вплив має бути не надто сильним, оскі­льки в протилежному випадку він може зруйнувати систему, але водночас достатнім, щоб процес управління міг здійснюватися. Такою достатньою формою впливу є інформація. Процеси управ­ління таким чином нерозривно пов'язані з інформацією, а точні­ше з безперервною її циркуляцією найважливішим принципом і умовою ефективних процесів управління є принцип зворотного зв'язку. Згідно з цим принци­пом успішне управління може здійснюватися лише в тому випад­ку, якщо керуюча система буде отримувати інформацію про ефект, досягнутий тією чи іншою дією об'єкта управління, про досягнення (чи недосягнення) поставленої мети управління. Кі­бернетика показала, що зворотні зв'язки є законом функціону­вання будь-якої самокерованої системи, незалежно від її якісної природи, а процес управління є неможливим без наявності зворо­тніх зв'язків; управління має цілеспрямований характер, оскільки в ке­руючу систему через канали зворотного зв'язку надходять сигна­ли про досягнення (чи недосягнення) мети; про отримання (чи неотримання) запрограмованого корисного ефекту вищою кінцевою метою управління, вираженою у найбільш загальному вигляді, є оптимізація функціонування системи, отри­мання можливо більш корисного ефекту за закладанням менших зусиль і витрат Заслугою кібернетики, таким чином, є розкриття нею най­більш загальних закономірностей управління. Ці загальні зако­номірності властиві й управлінню соціальними системами, тому їх не можна не враховувати у теорії та практиці управління сус­пільством. Однак кібернетика вивчає процеси управління лише з певного, — формального, переважно кількісного, — боку, без­відносно до змісту тієї системи, в якій ці процеси відбуваються. Кібернетичний аналіз поняття управління має бути доповнений соціологічним, змістовним аналізом, залежно від того, в яких конкретних сферах соціальної дійсності здійснюються процеси управління

2. У найбільш загальному сенсі інформацієюна-зивають будь-яке повідомлення, яке містить дані про предмет, події, процеси і явища природи та суспільства. В кібернетиці інформація визначається як повідомлення, яке усуває існуючу до його отримання невизначеність в оцінці ситуації чи очікува­них подій. З цієї точки зору, інформація — це не будь-які дані, а лише ті, що сприйняті, зрозумілі й оцінені як корисні для вирі­шення певних завдань. Тому, наприклад, батько кібернетики Н. Вінер називає інформацією позначення змісту, який отримуєть­ся із зовнішнього світу в процесі пристосування до нього та пристосування до нього наших почуттів. Дані, таким чином, вважаються інформацією з моменту залучення їх до процесу управління та використання для досягнення його цілей. Ефекти­вність такого використання значною мірою визначається при­йнятою системою класифікації інформації. Основний сенс по­будови останньої полягає у можливості отримати інформацію про інформацію. До головних критерій класифікації інформації належать: джерело надходження, засоби фіксування чи передачі інформації, споживач, корисність, співвідношення з часом. Кри­теріями класифікації інформації. що використовується у соціа­льному управлінні, є функції управління. Відповідно розрізня­ють: вихідну інформацію, організаційну інформацію, регулю­ючу та нормативно-правову інформацію, облікову та контро­люючу інформацію

До інформації, яка використовується в управлінні, висувають­ся такі вимоги:

  • достатність або повнота, які означають, що кількість інфо­рмації має бути мінімальною, але достатньою для оцінки ситуації та прийняття рішення на цьому рівні управління;

  • достовірність — інформація об'єктивно відображає процес функціонування системи;

  • корисність — у потоці інформації не повинні міститися да­ні, що є непотрібними для вирішення цьоого завдання чи взагалі для цього рівня управління;

  • доступність — інформація має бути подана у вигляді, що не потребує додаткової переробки й не спричиняє труднощів під час вироблення рішення;

  • однозначність — інформація не припускає різних тлума­чень, бо у такому випадку вона втрачає цінність;

  • оперативність — інформація має надходити на цей рівень управління в терміни, які є достатніми для її осмислення і прийн­яття рішень без ризику. Що вона може застаріти до того, як буде використана.

Вимоги до інформації узагальнені у так званій формулі Г. Ла-ссуела, згідно з якою успішне використання інформації в проце­сах управління передбачає відповідь на питання: хто повідомляє, що саме повідомляється, по яким каналам передається повідом­лення, кому і з яким ефектом (бажаною метою). Виконання зазначених вимог передбачає усунення різного ро­ду інформаційних бар'єрів та шумів (перешкод та спотворень). Інформаційні бар'єри бувають: 1) географічними, які пов'язані з просторовим роз'єднанням джерела та споживача інформації; 2) історичними, які викликані тим, що віддаленість подій у часі утруднює отримання достовірної про них інформації; 3) кваліфі­каційними, пов'язаними з підготовкою споживача інформації; 4) відомчими, створеними специфічною для цього відомства сис­темою інформації, відсутністю добре налагодженого обміну ін­формацією з іншими відомствами; 5) режимними, які створю­ються з метою попередження відпливу секретної інформації; 6) мовними, викликаними відмінністю мов джерела та споживача інформації; 7) термінологічними, зумовленими різним розумін­ням тих чи інших термінів; 8) економічними, викликаними тим, що виробник інформації не має засобів для забезпечення спожи­вачів інформації або останні не мають можливості для отримання інформації; 9) психологічними, пов'язаними із суб'єктивним ста­вленням людей до інформації. В системі управління має цирку­лювати лише та інформація, яка описує фактичний або програм­ний стани об'єкта управління, а решта даних вважаються шумами. Останні можуть бути: 1) фізичними, викликаними не­прохідністю каналів зв'язку, по яким передається інформація; 2) семантичними, пов'язаними з нерозумінням інформації її спо­живачем; прагматичними, зумовленими визнанням інформації непотрібною для вирішення тих чи інших управлінських про­блем.

Загальне правило інформаційного забезпечення управлінських процесів полягає в тому, що чим менше інформації потребує сис­тема управління для досягнення своєї мети, тим більш раціона­льною і ефективною вона є. Для цього слід надати єдину кількіс­ну оцінку якісно різній інформації. Кількісна міра інформації, що є необхідною для оптимізації інформаційних процесів, підви­щення пропускної спроможності та стійкості щодо шумів каналів проходження інформації, віднайдена у кібернетиці.

Вперше математичну формулу для визначення кількості інфо­рмації запровадив К. Шенон: кількість інформації, що міститься у судженні стосовно деякої проблеми, визначається тим, наскіль­ки доведення чи припущення істинності цього судження зменшує ентропію системи. Кількість інформації є тому різницею між по­чатковою та кінцевою ентропією системи управління. Таким чи­ном, відволікаючись від змісту інформації, її смислу, цінності та значущості для споживача, кібернетика розкриває головним чи­ном формально-логічний бік інформації, здійснює її статистичну інтерпретацію. Перевага останньої полягає у тому, що встанов­лення кількісної міри інформації дозволяє організувати оптима­льне збереження, перетворення та передачу інформації. Недо­лік — у тому, що організація процесів соціального управління потребує крім кількості знання, також й об'єктивну цінность, смисол і значущість інформації, що особливо необхідно для управління соціальними системами, пов'язаними зі свідомою по­ведінкою людей. Німецький вчений Тімм зазначає з цього приво­ду, що фактично те, що на основі фізико-математичних закономі­рностей перетворюється у автоматах, є лише носієм структури, сигналом, який стає інформацією лише у зв'язку з людською сві­домістю, що надає йому впорядкованого значення. Тому в прак­тиці соціального управління як управління індивідуально-масовою поведінкою людей більш доцільним є вживання поняття комунікації.

Під комунікацією розуміється процес передачі деякої інфор­мації від джерела до реципієнта з метою зміни поведінки остан­нього. Близьким до поняття комунікації вважається поняття ін­формаційного впливу, змістом якого є зміна світоглядних установок. Реалізація цієї мети передбачає: 1) необхідність підка­зати людині напрям і зміст бажаної зміни її установок — така думка має бути сприйнята індивідом і зрозумілою для нього; 2) вказана думка повинна відповідати наявним у цього індивіда потребам і мотивам; 3) зміст сприйнятої інформації відповідає нормам групової поведінки, джерело інформації є достатньо компетентним, передача інформації відповідає формальним ви­могам, які висуваються до структури і способу аргументації;

дійсність, яка оточує людину підтверджує сприйняту нею ін­формацію. Під час організації інформаційного впливу використо­вують такі теорії зміни установок, як: 1) теорія відповідності джерела інформації та предмета установки, яка передбачає, що зазначена відповідність, а отже, й бажана зміна, відбувається то­ді, коли установка на джерело інформації й предмет інформації мають один і той же знак оцінки; 2) теорія рівноваги емоційного та інтелектуального складових установки; 3) теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера. Окрім цього, до уваги приймаються особистісні детермінанти зміни установок, а саме: 1) потреби пі­знання та притаманний індивіду «стиль пізнання» — спосіб пе­реробки інформації; 2) сприйнятливість до переконання, що має дві крайні позиції, — відкрита ворожість до інших й готовність до перегляду своїх життєвих поглядів; 3) схильність до живого відгуку на символи, жива уява загалом; 4) занижена самооцінка;

установка на інших, конформізм.

Поняття комунікації враховує не лише формальні, кількісні аспекти інформації, але й змістовні, якісні, — соціально-психологічні, — її аспекти. Мова йде передусім про семантич­ний, семіотичний та прагматичний виміри інформації. Семантич­ний вимір інформації в межах комунікативного процесу передба­чає встановлення нетотожності мовної (словесної) семантики і мовленнєвої семантики. Якщо перша чітко зафіксована у різного роду словниках, то друга визначається особливостями того чи іншого контексту взаємодії джерела інформації та реципієнта. Тому суто семантичної (мовної) правильності недостатньо для успішної комунікації. Семантичні аспекти інформації досліджу­ються комунікативною та політичною семантикою. Якщо перша вивчає закономірності варіювання мовної семантики під впливом того чи іншого контексту спілкування, то друга — ключові термі­ни, лозунги та доктрини з точки зору того, як їх розуміють люди.

Окрім цього, політична семантика з'ясувала складові семанти­чного аналізу інформації та встановила основні способи викорис­тання соціальних стереотипів в управлінні мотивацією людських вчинків. Так, складовими семантичного аналізу прийнято вважати: дезігнаційний аналіз — встановлення частоти згадування певних об'єктів; атрибутивний аналіз — частота використання тих чи ін­ших характеристик об'єкта та вплив цієї частоти на смисл інфор­мації; асеративний аналіз — частота використання тематичних стереотипів та її вплив на сприйняття смислу інформації.

Особливістю соціальних стереотипів є поєднання почуттєво-оціночних та раціонально-пізнавальних компонентів. Внаслідок цього соціальні стереотипи забезпечують некритичне сприйнят­тя; емоційне ставлення до мотивів своєї діяльності; можливість переважного впливу на почуттєву складову людської психіки. Способами використання соціальних стереотипів є, по-перше, «підміна» стереотипів, яка передбачає: 1) використання наявних в обігу аудиторії стереотипів для надання їм нового звучання;

розповсюдження форми таких стереотипів на інший зміст;

створення хибних стереотипів, зміст яких частково збігається з реальними знаннями аудиторії. По-друге, «каналізування на­строїв», яке націлене на спрямування особистих та масових по­чуттів та інтересів на об'єкти, що хибно витлумачені. Цей спосіб використання соціальних стереотипів включає: 1) «хибне орієн­тування», тобто використання тенденцій до пошуку соціально-ідеологічних орієнтацій у певних соціально-демографічних гру­пах населення або тенденцій до уточнення змісту вже наявних поглядів з тим, щоб нав'язати за допомогою стереотипізованих уявлень хибно витлумачені цілі; 2) зміщення фокусу уваги — по­зірність важливості несуттєвих проблем, інтересів тощо; 3) випи­нання почуттів окремих соціальних груп — продукування сте­реотипів, які покликані стимулювати зіткнення між різними соціальними групами.

Семіотичний вимір інформації передбачає знання правил та способів використання різних знаків. Існування цього виміру зу­мовлене тим, що для ефективного здійснення інформаційних про­цесів інформація має бути закодована й розміщена у формі, яка є найбільш зручною для її передачі та використання. Найбільш вигі­дним вважається код, коли кожний елементарний символ передає за мінімальний час максимальну інформацію. Основні способи ви­користання знаків детально описані німецьким вченим Г. Клаусом у книзі «Сила слова». Такими способами згідно з Г. Клаусом є: ін­формаційний, оціночний, ініціативний, з метою організації такої поведінки, яку зазвичай викликають інші знаки та описовий. У цій же книзі вченим з'ясовані й основні поняття прагматичного аспек­ту інформації, а саме: очевидність та достовірність.

Очевидною є інформація, істинність якої підтверджується не логічними доказами чи емпірично-експериментальними метода­ми, а шляхом безпосереднього спостереження. Інформація сприймається як очевидна, якщо: 1) ми вважаємо її істинною й вона адекватно відображає наші інтелектуальні здібності; 2) вона узгоджена з тією інформацією, в істинності якої ми вже переко­нані; 3) її прийняття, обробка і збереження вважається нами про­стою справою.

Завдання 2. Пояснити переваги та обмеження застосування методів управління:

Методи управління

Переваги

Обмеження у застосуванні

Детермінований

Перевага цього методу - його простота і ефективність в умовах незмінного стану зовнішнього середовища. Область застосування методу в менеджменті: організації бюрократичного типу.

До недоліків методу можна віднести його жорсткість, тобто неможливість перебудови при змінах зовнішнього середовища, здатних призвести до протиріччя між планом і метою функціонування організації.

Програмно-цільовий

Дає чітке розуміння державним органам та громадськості, на що витрачаються бюджетні кошти.

Забезпечує прозорість бюджету та дає можливість за наслідками виконання бюджету оцінити, чи досягнуті поставлені на етапі планування цілі і чи виконані завдання.

Вимагає більшої дисципліни бюджетного процесу, оскільки встановлює конкретні показники результативності та відповідні показники видатків і тим самим важче використати ці кошти на цілі, які відрізняються від визначених цілей.

Упорядковує організацію діяльності головного розпорядника щодо формування і виконання своїх «бюджетів» шляхом чіткого розмежування відповідальності між відповідальними виконавцями у його системі за реалізацію кожної бюджетної програми, а також підвищує відповідальність головного розпорядника (як органу державної влади) в цілому за дотримання відповідності усіх своїх бюджетних програм встановленій меті його діяльності, їх фінансове забезпечення та поліпшує управління бюджетними програмами.

Сприяє підвищенню ефективності розподілу і використання бюджетних коштів, забезпеченню пріоритетних напрямків і визначенню доцільності окремих видатків бюджету, виходячи з більшої обізнаності та інформованості щодо конкретної бюджетної програми.

Дає можливість переглянути функціональну класифікацію видатків бюджету для приведення її до міжнародних стандартів та застосування виключно з метою складання зведених бюджетів, порівняння з бюджетами інших країн та для макроекономічного аналізу.

1. Недосконалість планування бюджетних програм головними розпорядниками коштів.

Для ефективної реалізації програмно-цільового методу необхідно запровадження в органах державної влади стратегічного планування. На жаль, на цей час дуже мало міністерств впровадили у себе стратегічне планування. Ефективність такого впровадження не дуже висока, оскільки на цей час немає розуміння зв’язку між стратегічним плануванням, фінансуванням та бюджетними програмами.

2. Визначення показників результативності програми. Майже жодна програма не має таких показників.   

На цей час майже відсутні документи про порядок формування програм. Існують тільки документи, які регламентують порядок формування та виконання галузевих проектів і програм інформатизації, регіональних проектів та програм інформатизації, а також порядок підготовки та реалізації проектів економічного і соціального розвитку України, які підтримуються міжнародними фінансовими організаціями. Але єдиного порядку та єдиних вимог немає. Усе це вимагає створення чіткого порядку підготовки бюджетних програм, визначення повного переліку та форматів документів, які повинні бути розроблені, а також навчання головних розпорядників коштів основ підготовки бюджетних програм.

3. Відсутність механізму відбору програм для фінансування.

Фактично на цей час такий відбір взагалі не проводиться. У сучасних умовах обмеженості коштів найчастіше проводиться не відбір програм для фінансування, а зменшення обсягу фінансування програм. Це негативно впливає як на виконання самих програм, так і на стан виконання бюджету. 

Необхідно перейти від фінансування усіх програм зі зменшенням коштів до фінансування в повному обсязі обмеженої кількості програм. При цьому повинен проводитися детальний аналіз програми до ухвалення рішення про її фінансування. Крім того, повинен бути визначений перелік програм, які будуть профінансовані у  наступному році, і перелік програм, які будуть очікувати фінансування у випадку виникнення профіциту. 

4. Відсутність механізму моніторингу виконання бюджетних програм з боку держави.

На цей час моніторингом виконання програм займаються самі головні розпорядники бюджетних коштів. Міністерство фінансів проводить тільки моніторинг використання коштів.

Оскільки інформація про детальні плани програм та про їх виконання відсутня, то провести будь-який глибокий аналіз фактично неможливо. Відсутній  також аналіз ризиків як виконання робіт, так і використання коштів, відсутнє прогнозування наслідків невиконання програми. 

Прикладом моніторингу може стати досвід Світового банку, який фінансує велику кількість проектів, проте він має усю інформацію щодо проекту та управляє проектом, який фінансує.

На початковому етапі необхідно хоча б проводити моніторинг виконання робіт головними розпорядниками коштів з боку Держави без втручання до управління програмами. 

Ціннісно-орієнтований

Стратегічне планування інвестиційної вартості капіталу власників, впровадження вартісного мислення в стратегічні рішення

Створення системи показників оцінки оперативної діяльності внутрішніх підрозділів компанії на різних рівнях управління

Моніторинг провідних факторів вартост

Матеріалізація освоєння "вартісного бачення" у винагороді.

 Зміни в комунікаціях із зацікавленими сторонами компанії, насамперед з її інвесторами.

Практичними інструментами управління,

орієнтованого на цінність, що дозволяють

проаналізувати дійсну зміну цінності підприємства є:

методи аналізу інвестованого капіталу з урахуванням

капіталізації інвестиційної частини витрат

аналіз економічного терміну

інвестованого капіталу і періоду угасання

позитивного спреду прибутковості інвестованого

капіталу

методи відображення інфляції в аналізі економічного

прибутку

Для оцінки результатів у рамках ціннісно-

орієнтованого управління створено безліч

вимірювальних систем. Це система Комплексного

аналізу даних, Модель

вимірювання

Піраміда досягнень

Збалансована система показників

Порівняльний аналіз цих систем показує, що ні

одна з них не є ідеальною, але, на думку, вчених та

практиків Збалансована система показників

має найменшу кількість недоліків. Саме це, ймовір