Государственній єкзамен / zarazni

Післязабійна діагностика. Діагностувати цистицеркоз перед забоєм у великої рогатої худоби практично неможливо. Тому основним методом діагностики є післязабійне дослідження.

Для виявлення цистицеркозу двома широкими паралельними розрізами розтинають і оглядають поверхневий та глибокий шари великого жувального м’яза. Після цього оглядають крилоподібний м’яз, для чого роблять один розріз.

Захоплюють верхівку язика, очищають його поверхню від слизу, залишків крові та кормових часточок, оглядають та ретельно промацують, за необхідності розрізають. Потім досліджують зовнішню поверхню серцевої сорочки, її колір, блиск, стан навколосерцевої жирової тканини. Після цього серцеву сорочку розтинають і оглядають внутрішню її поверхню та епікард, виключаючи цистицеркозні вузлики, що просвічуються. Серце розрізають по білясинусній борозні, оглядають

стан крові, ендокарду, клапанного апарату; проводять два-три поздовжніх та один-два нескрізних поперечних розрізи міокарду. Відзначаються випадки локалізації цистицерків (живих, у стадії розпаду або звапнення) під епікардом та у міокарді. Оглядають стравохід.

Якщо цистицерків виявляють у м’язах голови і серця, тушу направляють на фінальну точку для додаткового дослідження. В кожній півтуші обов’язково розтинають м’язи шиї, лопатко-

ліктьові, найдовший м’яз спини, поперекові м’язи, м’язи стегна і м’язи діафрагми. При цьому розрізи роблять вздовж м’язових волокон та визначають інтенсивність ураження м’язів цистицеркозом.

************

Під час проведення ветеринарно-санітарної експертизи на ринку дослідження на цистицеркоз має свої особливості. З цією метою розрізають великий жувальний та крилоподібний м’язи, м’язи язика, серця, шиї. Слід зазначити, що серце оглядають і розтинають навколосерцеву сумку.

Звертають увагу на стан епікарда, міокарда, розрізають по білясинусній (великій кривизні),

оглядають стан крові, ендокарда, клапанного апарату; проводять листочкоподібні повздовжні (через 1 см) розрізи міокарда. За умов ураження цистицеркозом органів і тканин у м’язах добре видно міхурцеві личинки ціп’яка — цистицерки. Важче визначити дегенеративно змінені, зокрема сироподібно перероджені або звапнілі цистицерки. В цих випадках діагноз підтверджують виявлені під мікроскопом (під малим збільшенням) або під трихінелоскопом у шийці личинки численні круглі вапняні тільця.

*************

Для підвищення ефективності післязабійної діагностики у тушах великої рогатої худоби використовують ультрафіолетові промені, під дією яких цистицерки світяться яскраво-червоним світлом (соління, охолодження м’яса не перешкоджають появі червоного світіння)

Санітарна оцінка продуктів забою. У разі виявлення цистицерків на розрізах м’язів голови, язика або серця проводять додатково по два паралельних розрізи шийних м’язів (у потиличній ділянці), грудних, лопатко-ліктьових (анконеуси), спинних, поперекових, тазових кінцівок і діафрагми. Ветеринарно-санітарну оцінку туші й органів проводять залежно від ступеня ураження цистицерками.

Якщо на розрізах м’язів голови, язика або серця чи на одному із розрізів м’язів туші та інших субпродуктів виявлено чотири і більше живих або загиблих цистицерки, тушу, голову і внутрішні органи (крім кишечнику) направляють на утилізацію. Внутрішній і зовнішній жир (шпик) знімають і направляють на витоплення для харчового призначення.

У випадку виявлення на розрізах м’язів голови, язика або серця, чи на одному із розрізів м’язів туші та інших субпродуктів трьох і менше живих або загиблих цистицерків, голову, язик і внутрішні органи (крім кишечнику) утилізують, а тушу піддають знешкодженню

(проварюванням, заморожуванням або солінням). Внутрішній жир і сало знезаражують заморожуванням або перетоплюють для харчових потреб.

Знешкоджені туші та субпродукти великої рогатої худоби, овець, кіз, оленів та свиней

направляють на виготовлення варених ковбасних виробів, паштетів або консервів (фаршевих), а

м’ясо-кісткові та шерстні субпродукти — на промпереробку. Кишки і шкури, незалежно від ступеня ураження туші цистицерками, після технологічної обробки випускають без обмеження.

Порядок знешкодження м’яса. Знешкодження м’яса проводять методом проварювання, заморожування або соління.

М’ясо і м’ясопродукти знезаражують проварюванням при температурі не нижче 100 °С, шматками, масою не більше 2 кг, товщиною до 8 см, у відкритих котлах протягом 3-х год., в

автоклавах за надлишкового тиску пари 0,5 МПа — протягом 2,5 год. М’ясо вважається знешкодженим, якщо всередині шматка температура досягла не нижче 80 °С; колір на розрізі стає сірим, без ознак кров’янистого відтінку; сік, що стікає з поверхні розрізу шматка вареного м’яса, прозорий.

Після проварювання м’ясо дозволяється використовувати для приготування варених, ліверних ковбас.

На підприємствах, які обладнані електричними, газовими печами або мають консервні цехи, м’ясо, що підлягає знешкодженню проварюванням, дозволяється направляти на виготовлення

м’ясних хлібів або консервів.

Жир внутрішній і сало перетоплюють. У процесі витоплювання температура жиру повинна бути доведена до 100 °С. При цій температурі його витримують 20 хв.

М’ясо великої рогатої худоби заморожують шляхом доведення температури в товщі м’язів не вище — 12 °С без наступного витримування або доведенням температури в товщі м’язів не вище 6 °С з наступним витримуванням у камерах при температурі не вище –9 °С не менше 24 годин. Знешкоджене заморожуванням м’ясо, у разі дотримання відповідних умов, може бути направлено для переробки на фаршеві ковбасні вироби, ліверні або фаршеві консерви.

Для знешкодження м’яса солінням його розрубують на шматки, масою не більше 2,5 кг, натирають і засипають хлоридом натрію (кухонною сіллю), з розрахунку 10 % солі від маси м’яса, потім заливають розчином натрію хлориду, концентрацією не менше 24 %, і витримують 20 діб.

Цистицеркоз свиней

Хвороба викликається личинкою Cysticercus cellulose статевозрілої форми Taenia solium (свинячий ціп’як) родини Taeniidae, яка паразитує в кишечнику людини (дифінітивній хазяїн). Окрім свиней проміжними господарями можуть бути дикий кабан, ведмідь, верблюд, собака, кішка, кріль, заєць і навіть людина.

Личинка - Цистицерк — напівпрозорий міхурець кулястої або еліпсоїдної форми, розміром 0,5—0,8 см. Всередині міхура міститься сколекс. Під час дослідження сколекса цистицерка (збільшення 50—70 разів) видно ротову щілину (ботрія), чотири присоски і 28—32 хітинові крюки, розташовані в два ряди.

Статевозріла – Taenia solium –до 3 м, іноді 6-8 м. Сколекс озброєний, має 4 присоски і 22-32 гачки ,розміщені в 3 ряди. Стробіла містить приблизно 900 члеників. Яєчник трилопатевий.

В організмі свиней, як і при цистицеркозі рогатої худоби, цистицерки можуть гинути, зазнавши казеозного розкладу і звапніння. Загиблі цистицерки мають вигляд овальних або круглих утворень різних розмірів. Конкременти звичайно білого кольору, мають дуже ущільнену капсулу з вапнистим центром.

Якщо цистицерки загинули після повного сформування сколексу, їх можна розпізнати за допомогою мікроскопічного дослідження за наявністю гачків, які не руйнуються.

Усвиней особливо сильно бувають уражені масетери, анконеуси, м’язи серця і язика, поперекові, шийні і м’язи лопатки.

Свині схильні до копрофагії, тому можуть поїдати екскременти людини разом з яйцями або члениками ціп’яка і заражатися цистицеркозом. Інвазійної стадії в тілі проміжних живителів цистицерки досягають при вживанні в їжу сирої або погано просмаженої свинини, інвазованої життєздатними цистицерками. У кишечнику людини ціп’як стає статевозрілим через 2,5—4 міс.

Удеяких випадках проміжним живителем свинячого ціп’яка може бути людина. Це буває при аутоінвазії, коли під час блювання зрілі членики потрапляють у шлунок. Сколекс заглиблюється в слизову оболонку кишечника і заноситься з течією крові в місця паразитування, де формуються цистицерки.

Цистицерки свиней чутливі до впливу температури (гинуть при –12 °С протягом 3 діб і при 70—80 °С миттєво), натрію хлориду (у м’ясі, засоленому методом змішаного посолу при концентрації розсолу 24 % за Боме, гинуть протягом 20 днів).

Післязабійна діагностика. Перед забоєм діагностувати цистицеркоз у свиней практично неможливо. У разі значного ураження цистицерки можна виявити під слизовою оболонкою повік або язика промацуванням. Але метод передзабійної діагностики на практиці не застосовують. Основним методом діагностики є післязабійна діагностика.

Для діагностики цистицеркозу в умовах м’ясопереробних підприємств розрізають великий жувальний, крилоподібний м’яз паралельно до кістки нижньої щелепи. Далі оглядають язик,

слизову оболонку гортані, надгортанник і мигдалики.

Після цього розтинають серце по білясинусній борозні від верхівки через середину правого шлуночка. Розріз через лівий шлуночок або поперечний розріз не допустимий, тому що порушується товарний вигляд органу та ускладнюється огляд міокарду. З боку міокарда роблять 2—3 ненаскрізні розрізи (поздовжні або поперечні).

У разі виявлення цистицеркозу на фінальній точці визначають ступінь ураження м’язів. Для цього розрізають шийні, лопатко-ліктьові (анконеуси), грудні, поперекові, крижові, задньостегнові м’язи і діафрагму.

Порядок огляду м’яса та інших продуктів забою свиней на ринках з метою виявлення цистицеркозу близький до такого, як на м’ясокомбінаті. З цією метою розрізають великий жувальний м’яз та крилоподібний, роблять розріз серця по білясинусній борозні і проводять листочкоподібні поздовжні (через 1 см) розрізи міокарду. Якщо виникла підозра, додатково розрізають та оглядають м’язи язика, шиї, лопатко-плечового поясу, поперекові м’язи та м’язи

стегна.

Диференційна діагностика. При дослідженні свиней на цистицеркоз потрібно диференціювати живі цистицерки від дегенеративних, а також тонкошийної цистицерки. Загиблі цистицерки (дегенеративні) діагностують під мікроскопом, виявляючи звапнілі тільця. Тонкошийні цистицерки, звичайно, містяться під серозною оболонкою органів (а не в товщі м’язів), а також мають в сколексі велику кількість гачків (32—48 проти 22—28 в свинячої цистицерки) і довшої шийки.

Санітарна оцінка продуктів забою та порядок знешкодження м’яса. Санітарна оцінка продуктів забою свиней така ж, як і продуктів забою великої рогатої худоби. Знезараження м’яса проводять проварюванням і засолюванням при тих самих режимах, що й великої рогатої худоби. Знешкодження м’яса свиней холодом проводять заморожуванням шляхом доведення температури в товщі м’язів не вище –10 °С з наступним витримуванням при температурі в камері не вище –12 °С протягом 10 діб або доведенням температури в товщі м’язів не вище –12 °С з наступним витримуванням в камері при температурі не вище –13 °С протягом 49х діб. Температуру вимірюють у товщі тазостегнових м’язів на глибині 7—10 см.

Шпик знезаражують так само, як і внутрішній жир великої рогатої худоби.

Визначення життєздатності цистицерку. У разі знезараження цистицерку засолюванням або низькими температурами нерідко порушується режим, тому після цих процесів рекомендується дослідити м’ясо на життєздатність цистицерку.

Найбільш поширеним і досить ефективним методом є занурення досліджуваних цистицерків у жовч або фізіологічний розчин з додаванням до нього жовчі. Цей метод базується на властивості живих паразитів вивертати сколекси і рухатися в теплих розчинах жовчі.

Для проведення досліджень з м’яса вирізають 10 цистицерків. Якщо ж досліджують солонину, то її необхідно попередньо вимочити в теплій воді. Препарованих цистицерків злегка здавлюють пальцями, щоб з міхурця з’явився сколекс, і вміщують в чашку Петрі з розчином жовчі, попередньо нагрітим до 37 °С (80 %9й розчин жовчі на фізіологічному розчині). Температуру жовчі підтримують на цьому рівні протягом 10—30 хв. Якщо цистицерки живі, то вони вивертають сколекс назовні і рухаються.

Є метод побічного визначення життєздатності цистицерків у солонині за сольовим показником (паразити гинуть у глибоких шарах солонини при вмісті солі 5,5—7%). Вміст солі (для визначення сольового показника) визначають за загальноприйнятою методикою.

Люмінесцентний метод визначення життєздатності цистицерків базується на властивості живих цистицерків під дією ультрафіолетових променів світитись червоним світлом. Дослідження проводять за допомогою флуороскопа в затіненій кімнаті (спостерігач повинен бути в темних окулярах). Вирізають цистицерк з невеликим шматком сполучної тканини і досліджують у ультрафіолетовому світлі. Живі цистицерки світяться червоним світлом, а мертві і конкременти не дають червоного світіння.

Іноді виникає потреба в дослідженні рублених ковбас на наявність цистицерків. Для цього шматочок фаршу (5—10 г) розкришують і вміщують на декілька годин у посуд з штучним шлунковим соком (6—89кратний об’єм) при 39—40 °С. М’ясо переварюється, жир спливає на поверхню, а живі

головки цистицерків і гачки (мертвих свинячих цистицерків) залишаються на дні посуду, їх виявляють під мікроскопом.

За іншим методом, у конічну посудину наливають 1—3 л 19 %9го розчину їдкого натру або вуглекислого калію. Фарш кришать на дрібні шматочки, перетворюючи його на кашку, додаючи невелику кількість тієї ж основи. Кашку вміщують у конічну посудину з основою і збовтують. Якщо фарш жирний, його попередньо обробляють ефіром. Після відстоювання вся маса фаршу залишиться на поверхні рідини, а цистицерки і гачки випадуть на дно посудини, їх виявляють в осаді під мікроскопом.

4. Продемонструйте техніку внутрішньошкірного введення біопрепаратів тварині

(використавши 0,2 мл фізрозчину, внутрішньошкірно в ділянці середньої третини шиї).

Місця ін'єкцій біопрепаратів Внутрішньошкірне (інтрадермальне) – в ділянці шиї, лопатки, підхвостової складки, в основу

шкіри вуха, у шкіру борідки, мочки, сережки, внутрішньої поверхні стегна.

При внутрішньошкірній ін'єкції – найбільш неглибокі, поверхневі ін'єкції - кут нахилу голки зі шприцом по відношенню до поверхні тіла повинен бути найменший, для чого лівою рукою утримують голку і канюлю шприца так, щоб тильна сторона кисті стикалася з шкірою, правою рукою утримують шприц і регулюють кут нахилу, просування голки і введення розчину . Розчин в обсязі 0,2 - 0,5 мл вводять в товщу шкіри тонкою і короткою ін'єкційною голкою на глибину 2 - 3 мм. Оцінкою правильності внутрішньошкірної ін'єкції служить утворення у кінці голки невеликого жовна з різкими межами («лимонної скоринки»).

5.Продемонструйте методику відбору зразка корму, як матеріалу для лабораторного дослідження (ботулізм, харчові токсикоінфекції) та розкажіть основні правила відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу.

Як відомо, лабораторні методи діагностики є досить цінними методами при інфекційних хворобах у постановці етіологічного діагнозу. В усіх випадках при підозрі на інфекційну хворобу для лабораторної діагностики необхідна наявність біологічного чи патологічного матеріалу, який відповідно, відбирається від хворої, забитої або загиблої тварини.

Такими матеріалами можуть бути молоко, фекалії, сеча, секрет із носа, рота, гортані,

трахеальний слиз, змиви з піхви, препуціального мішка, вміст афт, абсцесів, виразок, зіскріби шкіри, шматочки паренхіматозних органів, лімфатичних вузлів, трубчаста кістка, серце, головний і спинний мозок, уражені ділянки тканин або органів і інше.

Патологічний матеріал беруть не пізніше 2 годин від часу загибелі тварин і доставляють у термосі з льодом. Консервувати проби не можна.

1.Продемонструйте методику відбору зразка корму, як матеріалу для лабораторного

дослідження (ботулізм, харчові токсикоінфекції)

При деяких інфекційних хворобах (ботулізм, харчові токсикоінфекції) як матеріал для дослідження

влабораторію направляють корм.

1)Ботулізм. Для дослідження в лабораторію направляють вмістиме шлунка (100—200 г), шматочки печінки загиблих тварин, а також проби кормів (силос, зерно, комбікорм, м'ясні та рибні відходи – (по 1 кг кожного виду корму, сіно, солому по 0,5 кг). які згодовували тварині. Окрім того,

обов'язково надсилають залишки кормів з годівниці.

2)Харчові токсикоінфекції.— гострі захворювання, що виникають внаслідок споживання продуктів харчування, які містять масивну кількість живих клітин специфічного збудника та їх токсинів.

Для визначення санітарної якості кормів, наявності в них патогенної і умовно патогенної мікрофлори їх досліджують бактеріологічно.

Залежно від призначення із партії корму відбирають проби разові, загальні та середні. Разова проба — кількість корму, взята з 1 місця на довільній будь-якій глибині партії корму.

Загальна проба — кількість корму, складена з разових проб, взятих із різних точок сховища, скирти, вагону.

Середня проба — відбирається із загальної проби після ретельного перемішування. Для невеликих партій корму загальна проба водночас і є середньою.

Кожна середня проба повинна бути однорідною партією корму. При визначенні однорідності партії враховуються: однорідність площі збору, технологія заготівлі, культура чи суміш культур, умови та строки зберігання і транспортування.

Відібрану середню пробу розділяють на дві частини масою не менше 1 кг кожна, упаковують у чисті сухі склянки або бавовняні мішки і опечатують. Одну частину проби направляють з актом комісійного відбору і супровідним листом для досліджень, другу частину проби зберігають у господарстві протягом одного місяця в умовах, які не сприяють псуванню або їх повторному забрудненню.

У супровідному листі зазначають мету дослідження, вид корму, його призначення, масу партії, місце відбору проби; для комбікормів, окрім того, номер і склад рецепта (у випадку відхилення від нього додають копію якісного посвідчення), назву підприємства-виробника, дату виготовлення продукції, позначення стандарту на неї, номер зміни, номер партії.

При надсиланні корму з метою діагностики захворювання додатково вказують дату його виникнення, вид і скільки тварин захворіло, основні клінічні ознаки хвороби.

*Визначення аг. к-і мікроб. клітин:

В стерильну пробірку 1 г корму із середньої проби+9 мл фіз.. р-у – струшують. Далі готують із цього розведення (1 : 100, 1 : 1000, 1 10000, 1 ; 100000, 1 : 1 000 000)

Після осідання зважених часток з верхнього шару рідини роблять посіви (на МПА). Корми направляють у ветеринарну лабораторію.

Середня проба корми повинна за складом відображати середній склад наявних кормів, спрямованих на дослідження.

Зерновий фураж (комбікорм, висівки тощо.), які у складах і коморах насипом, при висоті насипу 1,5 м відбирають вагонним чиамбарним щупом, за великої висоті насипу - щупом знавинчивающимися штангами, перед відбором проб поверхню збіжжя у складі поділяється на секції площею приблизно 100 м м, а висівки по 4-5 м кожна і відбирають проби за п'ять точках поверхні насипу з кожного шару (верхнього, середнього, нижнього).

Проби партіїзатаренного зерна відбираютьмешочним щупом. Кількість мішків, з яких мають забрати проби, визначають залежно від величини партії.

Середню пробу сінажу і силосу створюють із зразків, які вибираються зі різних місць силосної ями (сінажу), у кількості 1 кг, упаковують в пергаментну папір, наклеюють етикетку із зазначенням місця відбору, дати й найменування силосу.

Основні правила відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу

Найбільш уживаними методами лабораторної діагностики інфекційних хвороб є

бактеріологічний і вірусологічний методи дослідження.

В усіх випадках відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу необхідно керуватися рядом правил і відповідних інструкцій по боротьбі з інфекційними хворобами тварин. Основними з цих правил є:

необхідність відбирання патматеріалу якомога раніш після смерті тварини;

недопущення забруднення матеріалу сторонньою мікрофлорою при його відбиранні (беруть стерильним інструментом і поміщають у стерильний посуд);

виключення можливості розсіювання збудника інфекції при транспортуванні матеріалу

(герметичне, водонепроникне упакування, дерев’яні чи металеві пенали);

необхідність консервування матеріалу в разі неможливості його швидкої доставки в лабораторію. Матеріал до лабораторії надсилають, як правило, у скляному посуді, оскільки, скло не має

токсичних властивостей і легко стерилізується. Тару (банки, флакони, пробірки, піпетки і т.п.), у якій пересилають матеріал, старанно миють у теплій воді з милом, споліскують і стерилізують в автоклаві при температурі 120оС протягом 15 хвилин. Гумові пробки стерилізують протягом 10 хвилин в 0,5% розчині фенолу чи іншого антисептика. Предметні скельця спочатку 10 хвилин кип’ятять в 1-2% розчині соди, старанно миють у воді, висушують і зберігають у спирт-ефірі (1:1). Окрім скляного посуду часто використовують поліетиленові мішечки, пластикові або металеві пенали, дерев'яні ящички, і інше. Але така тара повинна відповідати вимогам щодо герметичності, а при необхідності, ще і стерильності.

Слід також пам'ятати, що в одному посуді не можна розташовувати матеріал, із якого передбачається виділення збудника, взятий з різних частин організму, чи від різних тварин (виключенням є матеріал, що консервується безпосередньо на місці, взятий від однієї тварини і, направляється лише для гістологічного дослідження).

Умовно весь матеріал, що надсилається в лабораторію для дослідження, можна розділити на прижиттєвий, тобто взятий від хворих тварин і посмертний – взятий від забитих із діагностичною метою тварин і трупів.

Матеріалом, який беруть для дослідження при житті, у тварини є:

Молоко – беруть для бактеріологічного дослідження при підозрі на бруцельоз окремо з кожної долі вимені відбирають по 10-15 мл і 100-150 мл (з ураженої долі) при підозрі на туберкульоз. Вим'я попередньо обмивають теплою водою і дезінфікують 700 спиртом. Перші порції молока здоюють окремо і для дослідження не беруть. В разі тривалого транспортування молоко можна консервувати 1%-м розчином борної кислоти, або 1%-м розчином генціанвіолету у співвідношенні 1:25000.

Фекалії – беруть під час акту дефекації, або безпосередньо із прямої кишки в кількості 100-150 г за допомогою стерильної ложки. Якщо у фекаліях знаходять слиз, згустки крові, або клаптики слизової оболонки кишок – їх відбирають окремо.

Секрет із носа, глотки, гортані – беруть за допомогою стерильного ватно-марлевого тампона, який поміщають у стерильні пробірки з 0,5 мл ізотонічного розчину натрію хлориду.

Окрім цього, із ротової порожнини й глотки, для дослідження може відбиратися слина, вміст афт, епітелій, слиз.

Трахеальний слиз – беруть для дослідження за допомогою трахеотубуса, або через спеціальний носо-трахеальний зонд. Це невеликого діаметра (до 0,5-0,6 см) гумова трубка, всередину якої вставлений металевий стержень із шматочком стерильної марлі на кінці. Зонд через носову порожнину вводять у трахею і рухають металевий стержень вперед. У цьому разі шматочок марлі подразнює слизову оболонку трахеї, тварина кашляє і слиз потрапляє на марлю, яку після виведення зонду із трахеї поміщають у стерильний посуд, із невеликою кількістю фізіологічного розчину.

Вміст абсцесів, виразок, ран – беруть залежно від характеру об'єкта і його локалізації частіше за допомогою стерильних пастерівських піпеток або шприців.

Зіскріби – відбирають при ураженнях шкіри, чи слизових оболонок. Їх роблять за допомогою скальпеля на межі ураженої й здорової ділянки шкіри чи слизової оболонки. Якщо одночасно з ураженням шкіри спостерігають ураження і волосяного покриву, його теж відбирають для дослідження.

Патологічним матеріалом, залежно від характеру підозрюваної хвороби, можуть бути різні органи, тканини, рідини (шматочки органів, пунктати).

Як правило, трупи птахів та невеликих тварин надсилають до лабораторії цілими. Трупи великих тварин розтинають у спеціально відведених місцях у господарстві і відбирають необхідні органи чи зразки.

Кожну пробу відбирають стерильним інструментом і поміщають в окремий стерильний посуд. При необхідності відбирання частини органу для дослідження поверхню його розрізу припалюють нагрітим над полум'ям спиртівки шпателем.

Частину кишки разом з вмістом відбирають, перерізуючи її між подвійними лігатурами, накладеними з обох кінців. Кров і інші рідини організму відбирають у пастерівські піпетки, кінці яких запаюють з обох боків.

У кожному конкретному випадку при підозрі на інфекційну хворобу до лабораторії необхідно надсилати той патологічний матеріал, який перерахований у Ветеринарному Законодавстві при тому інфекційному захворюванні, на яке виникла підозра.

Застереження!!! Трупи тварин, загибель яких викликана спороутворюючими мікроорганізмами,

розтинати суворо заборонено!

Патматеріал для лабораторного дослідження необхідно відбирати й доставляти в лабораторію якомога раніше після загибелі тварини, аби звести до мінімуму вплив постмортальних змін, які настають в органах і тканинах, на результати досліджень. При неможливості доставки матеріалу в лабораторію чи його дослідження в перші 20-30 годин після загибелі тварин чи птахів його консервують і надсилають у лабораторію лише консервованим.

Найбільш часто вживаним консервантом патматеріалу для бактеріологічного дослідження є

стерильна вазелінова олія та 30%-й водний розчин хімічно чистого гліцерину. Воду для приготування консерванту попередньо кип’ятять протягом 30 хвилин. Об'єм консерванту повинен перевищувати об'єм патматеріалу в 4-5 разів.

Патматеріал для вірусологічних досліджень консервують 30-50%-м розчином хімічно чистого гліцерину, що приготовлений на фізіологічному розчині, попередньо простерилізованому в автоклаві при температурі 1200С протягом 30 хвилин.

Для бактеріота вірусологічного досліджень консервувати матеріал можна також і низькими температурами, використовуючи з цією метою сухий лід, або його суміш з етиловим спиртом; сніг, лід та їх суміші з кухонною сіллю.

При використанні холоду як консерванту необхідно пам'ятати, що у цьому разі недопустимі значні перепади температури (заморожування-відтаювання), які призводять до руйнування як мікробних клітин, так і вірусів.

Консервантом при гістологічних дослідженнях найчастіше служить 10%-й водний розчин формальдегіду, а при його відсутності – 96о спирт.

До матеріалу, який надсилають у лабораторію для досліджень, обов'язково додають супровідний документ, де, по можливості, зазначають якомога більше інформації як про досліджуваний матеріал, так і про хвору, забиту чи загиблу тварину (із якого господарства; вид, стать, вік хворої тварини чи групи тварин; короткий опис клінічних ознак та патолого-анатомічних змін; характер проведеного лікування, чи його відсутність; кількість проб матеріалу і таке інше), а також прохання про необхідність проведення відповідних діагностичних досліджень з метою підтвердження або виключення наявності в господарстві того чи іншого інфекційного захворювання, виявлення токсину, збудника, його чутливості до лікарських засобів і т.п. Супровідний документ складає та підписує ветеринарний фахівець і надсилає до лабораторії разом із біологічним чи патологічним матеріалом, як правило, спеціальним посланцем (нарочним) або поштою.

6.Заходи, яких має вжити фахівець щодо ліквідації сказу та при підозрі цього захворювання

Сказ (Rabies) — гостре вірусне захворювання всіх теплокровних тварин, яке характеризується надзвичайно високою агресивністю, ураженням центральної нервової системи, нападами крайнього нервового збудження і розвитком паралічів. На сказ смертельно хворіє людина.

Збудник хвороби — нейротропний вірус, що належить до родини Rhabdoviridae, роду

Lissavirus. Має кулясту форму, довжину близько 180 нм, діаметр 75 — 80 нм.

Профілактика та заходи боротьби. Включають заходи профілактики сказу та заходи щодо

ліквідації осередків захворювання тварин на сказ.

Заходи профілактики сказу. Профілактичними заходами передбачається відловлювання та відстрілювання бродячих собак і котів; реєстрація та впорядкування норм утримання в населених пунктах собак, котів і хижих тварин; охорона свійських тварин від нападу хижаків на пасовищах та лісових урочищах; щорічна профілактична вакцинація собак, а в необхідних випадках і котів, проти сказу. Продаж, купівля, вивезення собак, котів, а також диких тварин в інші місцевості дозволяється тільки за наявності ветеринарної довідки про щеплення проти сказу. Органи лісового господарства, охорони природи, мисливського господарства й заповідників зобов'язані систематично обстежувати угіддя і місця проживання диких тварин. У разі виявлення трупів диких м'ясоїдних тварин або звірів з незвичною поведінкою (відсутність страху, неспровокований напад на тварин чи людей) треба негайно повідомити про це працівників державної служби ветеринарної медицини, надсилати до ветеринарної лабораторії патологічний матеріал для дослідження на сказ. Щороку в листопаді — січні здійснювати регулювання розмірів популяції лисиць, густота яких у період розмноження не повинна перевищувати 0,5 — 1 голови на 1000 га угідь.

Собак, котів та інших тварин, які покусали людей чи тварин, слід негайно доставляти в найближчу установу державної ветеринарної медицини для огляду та карантинування впродовж

10 днів. В окремих випадках, з дозволу установи державної ветеринарної медицини, тварина, що покусала людей або тварин, може бути залишена під розписку власника за умови утримання її на прив'язі чи в ізольованому приміщенні впродовж 10 діб та періодичного нагляду з боку ветеринарного спеціаліста. Результати нагляду за карантинованими тваринами реєструють у спеціальному журналі і письмово повідомляють про них у медичну установу, до якої звернулись потерпілі від укусів люди.

Заходи щодо ліквідації осередків захворювання тварин на сказ.

У разі встановлення діагнозу на сказ населений пункт, лісові чи польові масиви, пасовище, урочище оголошують неблагополучним щодо цього захворювання і запроваджують карантинні обмеження. Чітко визначають межі неблагополучної щодо сказу території, а також загрозливої зони з урахуванням джерела збудника інфекції й території, на яку можлива міграція диких тварин. У неблагополучному пункті забороняється проведення виставок, виведення собак, вивезення за його межі собак, котів та диких тварин. На неблагополучних мисливських угіддях і в загрозливій зоні

забороняється промислове й ліцензійне відстрілювання диких тварин, їх відлов та вивезення.

При захворюванні диких тварин на сказ організовується їх відстрілювання незалежно від строків полювання. Вживаються заходи щодо зниження чисельності лисиць та єнотовидних собак, проводиться пероральна імунізація антирабічною вакциною м'ясоїдних звірів.

За тваринами неблагополучної ферми встановлюють постійний ветеринарний нагляд. Підозрюваних щодо захворювання на сказ і покусаних тварин не менш як 2 — 3 рази на добу ретельно обстежують. Лікувати або щеплювати проти сказу цих тварин забороняється.

Підозрюваних у зараженні на сказ тварин щеплюють антирабічною вакциною і утримують під ветеринарним наглядом упродовж 60 діб. Свійських тварин і хутрових звірів, підозрюваних щодо зараження на сказ, без клінічних ознак захворювання дозволяється забивати й використовувати одержані від них продукти на загальних підставах. Молоко від клінічно здорових тварин неблагополучної отари (ферми) дозволяється вживати людям або на корм тваринам після пастеризації впродовж ЗО хв при 80 — 85 °С чи кип'ятіння впродовж 5 хв. Гній від хворих і підозрюваних щодо захворювання на сказ тварин, а також забруднену виділеннями цих тварин підстилку після попереднього зволожування дезінфекційними розчинами спалюють. Гноївку змішують у гноєзбірнику із сухим хлорним вапном, що містить не менш як 25 % активного хлору, з розрахунку 0,5 кг хлорного вапна на 20 л гноївки. Місцезнаходження хворої або підозрюваної щодо захворювання на сказ тварини, інвентар, одяг та інші речі, контаміновані слиною та іншими виділеннями хворих тварин, дезінфікують. Для дезінфекції використовують 4 %-й розчин

формальдегіду, 10 %-й гарячий (70 °С) розчин їдкого натру, розчин хлорного вапна з вмістом активного хлору 5 %. Клітки для собак дезінфікують обпаленням паяльною лампою. Одяг,

забруднений слиною хворої тварини, кип'ятять. Шерсть і тваринну сировину, отримані від клінічно здорових тварин неблагополучної щодо сказу групи, вивозять із господарства в тарі з щільної тканини лише на переробні підприємства або на підприємства із заготівлі, зберігання та переробки з обов'язковою вказівкою у ветеринарному свідоцтві про необхідність їх дезінфекції. Шкури, зняті з убитих бродячих собак у неблагополучних щодо сказу пунктах, піддають профілактичній дезінфекції. Карантинні обмеження з неблагополучного щодо сказу пункту знімають через 2 міс після останнього випадку захворювання тварин на сказ і виконання всіх передбачених заходів.

Білет 13 (теоретична частина)

1. ВЧЕННЯ Є. Н. ПАВЛОВСЬКОГО ПРО ПРИРОДНУ ОСЕРЕДКОВАНІСТЬ ТРАНСМІСИВНИХ ХВОРОБ.

Паразитози, збудники яких передаються від хворих до здорових тварин за допомогою переносників (комах та павукоподібних), називають трансмісивними. Вперше вчення про трансмісивні хвороби та їх природну осередковість було розроблене Є. Н. Павловським зі співробітниками в 30 – 40-х рр. минулого століття.

Яскравим прикладом такої інвазії може бути лейшманіоз. Збудник цієї хвороби — одноклітинний джгутиковий організм Leishmania tropica. У дикій природі лейшманіями уражені гризуни (хом’яки, великі піщанки). Збудники передаються за допомогою кровосисних комах — москітів,що живуть у норах гризунів. Упродовж тривалого часу лейшманії можуть циркулювати між переносниками й дикими тваринами. При проникненні в природні осередки лейшманіозу людини і свійських м’ясоїдних тварин відбувається їх зараження збудниками цих небезпечних інвазійних хвороб. В організмі механічних переносників паразитичні організми не розвиваються (факультативно-трансмісивні хвороби). Наприклад, ґедзі та мухи-жигалки є механічними переносниками одноклітинних організмів Trypanosoma brucei.

У тілі біологічних (специфічних) переносників зоопаразити впродовж певного часу розвиваються і тільки після цього здатні заразити здорову тварину (мухи цеце для Trypanosoma vivax або іксодові кліщі для бабезій і тейлерій). Такі хвороби називають облігатно-трансмісивними. Важливу роль відіграють також природно-осередкові гельмінтози (опісторхоз, ехінококоз, трихінельоз).

2. ЦИСТИЦЕРКОЗ ЦЕЛЮЛОЗНИЙ (CYSTICERCOSIS CELLULOSIS)

Небезпечний антропозооноз, що спричинюється паразитуванням у серці та скелетних м’язах личинкової стадії Cysticercus cellulosae стьожкового гельмінта (свинячого ціп’яка) Taenia solium.

Збудник. C. cellulosae — прозорий пухирець еліпсоїдної форми, заповнений рідиною,. Має двошарову оболонку. До внутрішнього шару прикріплений сколекс, що має таку саму будову, як і у статевозрілого паразита. Крізь оболонку сколекс просвічується у вигляді білої плями.

Taenia solium — цестода завдовжки до 3 м, однак іноді може досягати 6 – 8 м. Сколекс завширшки 0,6 – 1 мм, має чотири присоски, хоботок озброєний 22 –32 гачками, розміщеними в два ряди. Стробіла ціп’яка налічує близько 900 члеників. Зрілий членик ціп’яка заповнений маткою, яка містить яйця і має 7 – 12 бічних відгалужень. Яйця округлої форми, діаметром 0,04 мм, вкриті трьома товстими, радіально покресленими оболонками. Всередині них міститься онкосфера з 3 – 6 гачками.

Цикл розвитку. Свинячий ціп’як розвивається за участю дефінітивного та проміжних хазяїв. Дефінітивним хазяїном є тільки людина, а проміжними —свійські й дикі свині, ведмеді, верблюди, собаки, коти, зайці, кролі, а також людина. З фекаліями хворої людини у зовнішнє середовище виділяються зрілі членики. Кутикула їх часто руйнується, звільняючи яйця,

які розсіюються у зовнішньому середовищі й контамінують корми, підстилку, годівниці, предмети догляду. Для подальшого розвитку гельмінта яйця мають потрапити в організм проміжного хазяїна. Найчастіше цистицерками уражуються свині, оскільки вони мають схильність до копрофагії і поїдають фекалії людини разом з члениками цестоди. У кишках проміжного хазяїна кутикула члеників та оболонки яєць перетравлюються, онкосфери звільняються, проникають у стінку кишок і лімфатичними та кровоносними судинами поширюються по всьому тілу, досягаючи місць локалізації (м’язи серця, посмуговані м’язи, мозок, очі та інші органи). Через 20 діб на внутрішній оболонці цистицерка розвиваються зародки сколекса, а через 40 – 50 діб на ньому з’являються

присоски та гачки. Інвазійними цистицерки стають через 2,5 – 4 міс. В органах і тканинах проміжного хазяїна цистицерки живуть упродовж 3 – 6 років. З часом вони звапнюються і гинуть. Зараження людини відбувається в разі вживання в їжу сирого або недостатньо термічно обробленого м’яса, ураженого цистицерками (дегустація фаршуна смак, холоднокопчені м’ясні вироби, сало з прошарком м’яса). Джерелом зараження людини може бути м’ясо дикого кабана, ведмедя, верблюда. В тонких кишках під дією жовчі та кишкового соку сколекс вивертається з пухирця, за допомогою гачків та присосків прикріплюється до слизової оболонки, і від шийки починається ріст члеників. Статевозрілої стадії паразит досягає через 2 – 3 міс. В організмі людини свинячий ціп’як живе понад 10 років, постійно виділяючи зрілі членики у зовнішнє середовище. Людина, як проміжний хазяїн, заражається при заковтуванні яєць свинячого ціп’яка, наприклад при споживанні немитих овочів, фруктів, забрудненої води тощо. Інший шлях зараження людини — аутоінвазія, коли внаслідок антиперистальтики кишок (під час блювання) зрілі членики цестоди потрапляють у шлунок. Під дією шлункового соку вони перетравлюються, оболонка яєць руйнується, онкосфери за допомогою ембріональних гачків проникають крізь стінку кишок у кров і заносяться в органи й тканини. В організмі людини цистицерки локалізуються переважно в мозку, очах, підшкірній клітковині, спричинюючи тяжкі і часто невиліковні захворювання.

Епізоотологічні дані. Цистицеркоз свиней і теніоз людей дуже поширені в багатьох країнах Африки, Азії, Латинської Америки, Європи. Ураженість свиней личинками цестоди досягає в окремих місцевостях 80 %. Джерелом інвазії для свиней є хвора людина, яка роками виділяє у навколишнє середовище членики ціп’яка. Поширенню хвороби серед свиней сприяє утримування їх у сільській місцевості в загонах, дворах, коли вони мають доступ до необлаштованих убиралень. Яйця гельмінта досить стійкі протии несприятливих чинників зовнішнього середовища.

Клінічні ознаки. За звичайних умов цистицеркоз свиней має с у б к л і н і ч н и й чи б е з с и м п т о м н и й перебіг. Загальне пригнічення, зниження апетиту, пронос, підвищення чутливості шкіри. На 8-му добу з’явились блювання, пронос із кров’ю, спрага, болісність скелетних м’язів. Температура тіла підвищувалась до 40,6 °С, прискорювались пульс і дихання. На 15 – 17-ту добу з початку інвазії клінічні ознаки поступово зникали, однак у крові зменшувалась кількість еритроцитів, рівень загального білка, збільшувалась кількість лейкоцитів та еозинофілів. Якщо врахувати, що в одному зрілому членику T. solium міститься до 40 тис. яєць, то великі дози зараження і клінічний прояв хвороби за звичайних умов утримання тварин цілком реальні.

Патологоанатомічні зміни. У разі невисокої інтенсивності інвазії патологоанатомічні зміни не виявляються. При досить значній інвазії цистицерками відмічають переродження і водянистість м’язової тканини, розростання сполучної тканини на місці атрофованих м’язових волокон.

Діагностика. Зажиттєву діагностику целюлозного цистицеркозу у свиней не розроблено. Імунобіологічні методи, хоча й дають обнадійливі результати, однак поки що не набули широкого практичного застосування. Цистицеркоз діагностують під час проведення ветеринарно-санітарної експертизи туш. Досліджують жувальні м’язи, серце, язик. Застосовують люмінесцентний метод. Живі цистицерки в м’язах мають властивість під дією ультрафіолетового випромінювання світитися рожевочервоним кольором.

Лікування розроблено недостатньо. Обнадійливі результати одержано при парентеральному застосуванні розчинів празиквантелу в дозі 10 мг/кг маси тіла щодня впродовж 7

днів. Проте економічна доцільність такого лікування не виправдана. Профілактика та заходи боротьби. З метою профілактики целюлозного цистицеркозу у свиней потрібна обов’язкова ветеринарно-санітарна експертиза всіх свинячих туш на забійних пунктах; заборона подвірного забою тварин та продаж м’яса і м’ясних продуктів без ветеринарного нагляду на несанкціонованих ринках; утилізація туш із субпродуктами в разі виявлення більш як чотирьох цистицерків у м’язах; обов’язкова ветеринарно-санітарна експертиза туш диких кабанів, ведмедів, зайців, верблюдів; пропаганда ветеринарних знань серед населення; плановий медогляд працівників тваринницьких ферм з проведенням копроскопічних досліджень; заборона використання фекалій людей для удобрення присадибних ділянок і полів; обладнання на фермах убиралень, недоступних для тварин. У західноєвропейських країнах практикують вакцинацію свиней.

Ветеринарно-санітарна експертиза: При дослідженні на фіноз оглядають і прощупують язик. Розрізають (паралельно поверхні нижньої щелепи) і оглядають жуйні м'язи (зовнішні — двома розрізами, а внутрішні — одним з кожного боку). Потім розрізають серце і роблять кілька поздовжніх надрізів. Розрізають і оглядають м'язи кореня язика, шийні і діафрагму. Санітарна оцінка фінозного м'яса перебуває в прямій залежності від міри ураження його личинками фін.

Якщо у м'язах або органах на розрізі 40 см є більше 3-х фін (живих або мертвих), то тушу, голову, язик, серце та інші продукти, що мають м'язову тканину, передають для технічної утилізації, при 3-х і менше — тушу і всі субпродукти, які мають м'язову тканину — проварюють, заморожують або солять. Жир знешкоджують витопленням з доведенням температури до 100°С протягом 20 хв. Кишки від уражених фінозом тварин після звичайної обробки використовують за призначенням.

Фіноз овець і оленів для людей безпечний. Тому в разі виявлення личинок фін тушу, якщо немає змін у м'язах, всі органи цих тварин передають для переробки на варені ковбасні вироби або знешкоджують заморожуванням. При дегенеративних змінах у м'язах тушу піддають технічній утилізації, а жир перетоплюють на харчові цілі.

ЦИСТИЦЕРКОЗ БОВІСНИЙ

Taeniosis Cysticercosis

Загальна інформація

Теніоз — захворювання людини, яке викликає паразитування в тонкому кишечнику статевозрілої цестоди Taenia saginata (ціп'яка бичачого). Цистоцеркоз бичачий — захворювання