3.Місцеві розлади лімфообігу та вмісту тканинної рідини.

Порушення лімфообігу клінічно і морфологічно виявляється, головним чином у вигляді недостатності лімфовідпливу, форми якої можуть бути різними.

Перші прояви порушення лімфовідпливу — це застій лімфи і розширення лімфатичних судин. Компенсаторно-пристосувальною реакцією у відповідь на застій лімфи є розвиток колатералей і перебудова лімфатичних судин, які перетворюються у тонкостінні широкі порожнини (лімфангіоектазії). В них появляються численні випинання стінки — варикозне розширення лімфатичних судин.

Проявом декомпенсації лімфообігу є лім¬фо¬генний відплив, або лімфедема.

Лімфедема буває:— місцева (регіонарна);— загальна.

Як загальна, так і місцева лімфедема може бути за перебігом гострою і хронічною.

Гостра загальна лімфедема зустрічається рідко, наприклад, при двосторонньому тромбозі підключичних вен. У цих випадках при підвищенні венозного тиску в порожнистих венах в грудній протоці розвивається ретроградний застій, який поширюється аж до капілярів. В тканинах розвиваються дистрофічні зміни аж до некрозу клітин.

Хронічна загальна лімфедема спостерігається при хронічному загальному венозному повнокров’ї. Вона призводить в органах і тканинах до розвитку, крім дистрофій, атрофічних і склеротичних змін у зв’язку з хронічною тканинною гіпоксією.

Гостра місцева лімфедема виникає при закупорці відвідних лімфатичних судин (наприклад, пухлинними емболами), здавленні або перев’язці під час операції лімфатичних вузлів і судин. Вона може самостійно зникнути, як тільки налагоджується колатеральний кровообіг.

Хронічна місцева лімфедема буває природженою і набутою.

Природжена пов’язана з гіпоплазією (недорозвиненням) або аплазією (природженою відсутністю, нерозвиненням) лімфатичних вузлів і судин нижніх кінцівок.

Набута хронічна місцева лімфедема розвивається у зв’язку із здавленням (пухлина) або запустінням лімфатичних судин (хронічне запалення, склероз або оперативне вилучення лімфатичних вузлів, наприклад, при раку молочної залози), при тромбозі вен. Хронічний застій лімфи призводить до гіпок¬сії тканини і тому склерогенно діє. В клініці виникають зміни кінцівок, названі слоновістю.

На тлі лімфедеми розвивається стаз лім¬фи (лімфостаз), білкові тромби, що супроводжується підвищенням проникності і навіть розірванням лімфатичних капілярів і лімфореєю.

З внутрішньою лімфореєю пов’язаний розвиток хілозного асциту і хілотораксу.

Хілозний асцит — накопичування хілозної рідини (лімфа з високим вмістом жиру) у черевній порожнині при різкому застої лімфи в органах або при пошкодженні лімфатичних судин кишки і її брижі. Хілозна рідина біла, нагадує молоко.

Хілоторакс — накопичування хілозної рідини в плевральній порожнині у зв’язку з пошкодженням грудної протоки під час операції, або при введенні лікарських препаратів, обтурацією її тромбом або здавленням пухлиною.

Значення недостатності лімфатичної системи визначається передусім порушеннями тканинного метаболізму, до яких призводить недостатність не тільки лімфатичної, але й венозної системи (венозний застій). Гіпоксія, яка розвивається, викликає по суті стереотипні та однозначні зміни органів і тканин при застої як лімфи, так і крові.

ПОРУШЕННЯ ВМІСТУ ТКАНИННОЇ РІДИНИ

Тканинна рідина бідна на білки (1-2% не більше) і зв’язана в клітинах з білковими колоїдами, а в сполучній тканині — з білками і глікозаміногліканами основної речовини. Основна її маса знаходиться в міжклітин¬ній речовині. Порушення вмісту тканинної рідини виражаються або в її збільшенні, або зменшенні.

НАБРЯК або ЗБІЛЬШЕННЯ ВМІСТУ ТКАНИННОЇ РІДИНИ

Набряк — це зайве накопичування тканинної рідини. Ця рідина, або транссудат (від лат. trans — через, sudo, sudatum — сочитися) прозора, містить не більше 2% білка.

Набряк може розвиватися в усіх тканинах, але найбільш легко він помітний в підшкірній клітковині. Раннє клінічне свідчення набряку в ній — пастозність — наявність вдавлення (ямочки) (при надавлюванні пальцем залишається ямочка, яка не зникає після припинення надавлювання). Видиме набухання шкіри відбувається тільки тоді, коли зіб¬ра¬лась велика кількість зайвої рідини. На ранніх стадіях, так звані приховані набряки виявляють шляхом зважування хворих. Поняття набряку також включає в себе накопичування рідини в переформованих (передіснуючих) порожнинах, наприклад, в плевральній порожнині (гідроторакс, плевральний випіт), черевній порожнині (асцит) і порожнині навколосерцевої сорочки (гідроперикард). Анасарка означає масивний набряк підшкірної клітковини і внутрішніх органів, включаючи порожнини. Набряк може класифікуватися як:

— обмежений (викликаний місцевим порушенням механізму обміну рідини в тканині);

— загальний або генералізований (викликаний затримкою іонів натрію і води в організмі).

В клініці порушення розподілу рідини при генералізованому набряку зумовлене силою тяжіння (гравітацією), тобто рідина накопичується здебільшого навколо гомілок в амбулаторних («ходячих») хворих і в поперековій ділянці в «лежачих» пацієнтів.

МІСЦЕВИЙ НАБРЯК

Обмін рідини через нормальну капілярну стінку обмежений і регулюється протилежними силами:

— капілярний гідростатичний тиск спрямовує рідину з судини;

— осмотичний колоїдний тиск плазми повертає її назад.

В нормі різниця тканинного гідростатичного і колоїдного осмотичного тиску близька до нуля і не впливає на обмін рідини. Рідина проходить через стінку капілярів, головним чином, через проміжки між ендотеліальними клітинами (пори), через які можуть проходити тільки маленькі небілкові молекули (ультрафільтрування). Майже весь білок залишається в судині. Невелика кіль¬кість білка, який виходить з капіляру, швидко видаляється по лімфатичних судинах з невеликою кількістю рідини, яка не може повернутися у венулу. Якщо цей баланс порушується, виникає обмежений набряк.

Види набряків:

Алергічний набряк: гострі алергічні реакції викликають місцевий викид вазоактивних речовин, типу гістаміну, які розширюють просвіт судин мікроциркуляторного русла і викликають збільшення капілярної проникності. Алергічний набряк найчастіше локалізується у шкірі, де він виявляється у вигляді пухирів (кропивниця). Рідше можуть уражуватися великі ділянки шкіри, гортань і бронхіоли, викликаючи звуження дихальних шляхів (ангіоневротичний набряк). Незважаючи на загальні порушення, ангіоневротичний набряк краще всього розглядати як форму обмеженого набряку, тому що він викликається місцевими розладами обміну рідини, а не затримкою іонів натрію і води в організмі.

Набряк внаслідок венозного застою: ступінь вираженості венозного застою залежить від інтенсивності колатеральної венозної циркуляції в цій ділянці. В тих випадках, коли венозний застій супроводжується повною неспроможністю дренажної функції вен, розвивається сильний набряк і крововиливи, оскільки збільшений гідростатичний тиск, що супроводжується розірванням капілярів (наприклад, масивний набряк і крововиливи в орбіті при тромбозі печеристого синуса). Коли дренажна функція вен порушена частково, набряк менш виражений (наприклад, на лиці при обструкції верхньої порожнистої вени). При обструкції вен кінцівок набряк інколи може бути не виражений, бо колатеральна циркуляція забезпечує адекватну дренажну функцію вен.

Набряк внаслідок лімфатичного застою: коли лімфатичний дренаж порушений, невелика кількість білка, який виходить з капілярів шляхом піноцитозу і в результаті ультрафільтрування, не видаляється і накопичується в інтерстиціальному просторі. З часом і з мірою накопичування білка осмотичний колоїдний тиск в інтерстиціальній тканині зростає і розвивається набряк. Спочатку лімфатичний набряк — пухкий (м’який) набряк. Але у віддаленому періоді набрякла тканина піддається фіброзу і пошкоджена ділянка стає твердою, щільною, на ній не залишаються вдавлення. Фіброз може супроводжуватися епідермальним потовщенням і шкіра стає подібною зі шкірою слона (елефантіаз).

1. Провести коротку новокаїнову блокаду нервів вим’я за методом Д.Д. Логвинова при маститі передніх чвертей.

Коротка новокаїнова блокада нервів вимені (по Логвином): після обробки операційного поля в надвименное простірураженої чверті вводять 150-200 мл 0,5%-ного розчину новокаїну. Користуються голкою довжиною 8-12 см, з'єднаної через гумову трубку зі шприцом Жанє. При ураженні передньої чверті вимені голку вводять в жолобок між основою вимені і черевною стінкою. Жолобок легко прощупується, якщо пальцями лівої руки відтіснити передню чверть донизу. У нього вколюють голку і просувають паралельно черевної стінки в напрямі колінного суглоба протилежної сторони на 7-8 см. Під час ін'єкції новокаїну голку зміщують вправо, вліво, назад, щоб збільшити зону контакту розчину з тканинами підстави вимені, де також блокуються гілки зовнішнього насіннєвого нерва .

2. Проба “на клин”;

Деревянный клин с углом 20-25° подкладывают под больное копыто так, чтобы наклонная поверхность его была направлена кзади. Затем поднимают быстро здоровую ногу. В случае заболевания копытно-челночной области при таком положении копыта на клине животное выражает сильную боль (хромота усиливается); если клин поставить наклонной плоскостью вперед, то такой болезненности не наблюдается. Для определения малых температурных изменений в отдельных участках копыта (трудно устанавливаемых методом пальпации) может быть применен электротермометр, но необходимо сравнение полученной температуры с температурой тех же участков здорового копыта. Это необходимо потому, что задние части копыта вследствие богатства кровью и менее значительной толщины рога имеют более высокую температуру, чем зацепная и боковые стенки. При таком положении обременяется задний участок больного копыта, сухожилие глубокого сгибателя натягивается и давит на челночную бурсу и на кость. 

3. Визначити венний пульс у тварини.

Насамперед, досліджують наповнення вен і венний пульс. Ступінь наповнення вен визначають за рельєфністю рисунка, підшкірних вен голови, шиї, кінцівок, кон'юнктиви. При захворюваннях серця, особливо перикардиті, яремна вена (v. jugu-laris) має вигляд товстого тяжа.Особливості венного пульсу досліджують по яремній вені. Роз­різняють негативний (фізіологічний) і позитивний (патологічний) венний пульс. Негативний венний пульс проявляється набряканням яремних вен у момент систоли правого передсердя, коли кров з них не надходить у передсердя, і зменшенням об'єму вен в момент діастоли передсердя. У нормі негативний венний пульс чіткіше ви­ражений у великої рогатої худоби, особливо при нахилянні голови тварини; у коней він помітний лише біля основи шиї і посилю­ється також при нахилянні голови. Негативний венний пульс ви­значають здавлюванням яремної вени у середній третині шиї. Пе­риферична ділянка її наповнюється кров'ю, коливання у ній зни­кають. Центральна ділянка яремної вени, яка спрямовується до серця, западає. При цьому у деяких тварин спостерігаються ледь помітні коливання вени в нижній частині центральної ділянки, особливо при опущеній голові.Позитивний венний пульс проявляється наповненням і пульса­цією центральної ділянки вени, що буває при недостатності три­стулкового клапана, миготливій аритмії, «тампонаді» серця, трав­матичному ретикулоперикардиті. Особливо він характер­ний при недостатності тристулкового клапана, коли кров через нещільно закритий правий атріовентрикулярний отвір під час си­столи шлуночків повертається у праве передсердя і порожнисті вени. Позитивний венний пульс, на відміну від негативного, збіга­ється з систолою шлуночків, серцевим поштовхом і першим тоном серця. Периферична ділянка яремної вени при позитивному вен-ному пульсі, як і негативному, наповнюється кров'ю і, як прави­ло, не пульсує. Коливання цієї ділянки можуть бути викликані ко­ливаннями зовнішньої сонної артерії. Таке коливання периферич­ної ділянки яремної вени називають ундуляцією. З'являються вони при недостатності півмісяцевих клапанів аорти, коли лівий шлуночок викидає більше крові, а у великої рогатої худоби ундуляція вен інколи спостерігається у нормі.

Білет 5