10

Основні форми допомоги і взаємодопомоги в стародавніх слов'янських громадах

Практика здійснення захисту людини в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких з яких були:

а)культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;

б)общинно-родові в рамках роду, сім'ї, поселення;

в)господарські.

а) Культові форми допомоги та підтримки

Характерним тут є те, що міфологічне мислення слов'ян пов'язане з певною моделлю дій щодо захисту та охорони колективу або індивіда. Архетип (первісна, початкова форма чогось) дій, вчинків здійснюється богом, героєм, предком. Саме вони в ритуальній формі "допомагають" спільності "вибудовувати" філософію допомоги, а наслідування їх, діяння за їхнім зразком формує норми альтруїстичних (альтруїзм - безкорисливе піклування про благо інших) вчинків групи.

Активно формували стереотипи* реципрокної( інтеріоризована соціальна норма, що реалізується в поведінковому аспекті у вигляді «позитивної реципрокності» — відплати добром за добро, та «негативної реципрокності» — відплати злом за зло. В теорії Ж. Піаже — взаємність думки, уміння дитини співвідносити свою точку зору з точкою зору іншого, є умовою подолання інтелектуального егоцентризму) поведінки волхви - у давньоруській традиції поганські жреці, віщуни, чаклуни. Вони були певними "регуляторами" суспільних, групових відносин. Причому діяли вони, зазвичай, в умовах економічної, соціальної, особистої кризи, коли треба було розв'язувати якусь гостру проблему. Ними суміщувалися сакральні та громадські функції

Таким чином, діяння волхвів мали сакрально-міфічні установки. Вони підкріплювалися певними ритуальними діями, і що дуже важливо, ці дії нерозривно пов'язані з ідеологією підтримки. Вона була одним з чинників, які давали змогу після скасування, ліквідації поганських богів довгий час зберігати поганські традиції. Це дало можливість сакральній системі підтримки існувати протягом ще трьох століть.

Більш пізньою формою шанування богів були братчини(вид бенкетування, що здійснюється в складчину у певний час і на якому можуть вирішуватися внутрішні питання спільноти), що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувалися святому-патронові (покровителеві). Пізніше це було традиційне корпоративне (вузько групове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби.

Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов'язаних із сакральними установками, були родові обряди шанування предків, які (предки) обожнювалися, до них зверталися через культові обряди, що в кінцевому підсумку приводило до певного родового єднання.

І в день поховань, і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню, "страву". Характерною особливістю таких форм підтримки та групового єднання було те, що обов'язковими учасниками цих трапез були магічні посередники з потойбічного світу: жебраки, прочани, колядники, яким роздавали "страву" у вигляді млинців.

Отже, існували у той період суспільні форми допомоги, пов'язані з культом смерті. До них належать громадська тризна, громадська милостиня, "страва", подаяння натуральними харчовими продуктами.

Б) Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім'ї, поселення

Пов'язані з поганським родовим простором. У період поганства було закладено традицію піклування про слабких і немічних.

"Інститут старців" з'являється не одразу. Громада поступово визначала своє ставлення до людей, що не є активними учасниками трудового та колективного життя, причому, стосовно дорослого світу старі й діти перебували в одній соціовіковій групі. Первісне ставлення до старих було таке ж як і до дітей, і перших, і других ідентифікували як "чистих", тобто таких, що не живуть статевим життям. Звідси спільність в одязі і ставленні до них громади. Так інфантицид (узаконене вбивство дитини) - характерне явище на ранніх етапах розвитку суспільних відносин (відомий як у західній, так і у вітчизняній історії), існував і стосовно старих. "Відправлення на той світ" старезних (дряхлих) і хворих стариків мало різні форми: залишали самих у полі чи в лісі, у покинутій хаті, топили в річках, добивали довбнею.

Пізніше, коли до визначення "старий" додається "старший, мудрий, головний", формуються ритуали поминання предків ("Масничні діди") і ритуал відправлення "на той світ" змінюється на культ "мудрої старості". Рівень інфантициду "старців" знижується, хоч дитячий інфантицид зберігався аж до XVIII ст.

Форми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Одним з варіантів підтримки стариків було спеціальне відведення іч земель рішенням громади, яке давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі остаточно "виходили з ладу", вони доглядалися громадою..Старика призначали на постій за чергою (на кілька діб) до різних членів громади, де вони отримували нічліг і харчування. Ця форма зберігалася до кінця XIXст.

Хоч "старі та малі" належали до однієї соціовікової групи, форми допомоги і підтримки стосовно перших та інших не були однакові, але певна близькість тут усе ж простежується. Дуже поширений був звичай, коли полонені дорослі чоловіки умертвлялися, а жінки та діти адаптувалися племенем переможців і входили до окремих родин. Це був своєрідний інститут захисту і збереження життя дитини.

Економічне підґрунтя дару та віддару (дарообміну) простежується у мотивах усиновлення всередині родової громади і виникнення інституту приймацтва у південних слов'ян. Приймали в родину сироту, зазвичай, літні люди, коли їм вже важко було давати раду господарству або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у родину мав вести господарство, шанувати нових батьків, а також зобов'язаний був їх поховати.

Інша форма підтримки сироти - громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старикам, коли дитина переходила з хати до хати на годування (харчування). Сироті могли призначити "громадських" батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалися вихованцями або годованцями.

Вдови, як старі й діти, вважалися соціальне незахищеними. Вважається, що на ранніх етапах нашої історії інституту вдів не існувало, оскільки згідно з поганською ідеологією жінка мала йти за своїм чоловіком після його смерті, тобто бути похованою (або спаленою на вогнищі) разом з ним і культовими предметами. З'являється такий інститут незадовго до прийняття християнства східними слов'янами. "Удовиці" як особливі суб'єкти виділені у перших руських законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних наставляннях заповідають їм допомагати й оберігати їх.