Рабле 'Гаргантюа і Пантагрюель'

Центральне місце в третій книзі займають розмови Панурга з різними порадниками. Він зустрічається з сивіллою, глухонімим, старим помираючим поетом, астрологом, богословом, лікарем, юристом, філософом, блазнем. Усі вони проявляють себе безтолковими й безпорадними: богослов не має своєї думки і в усьому покладається на божу волю, філософ заплутався у своїй софістиці, а лікар - у трактатах. Рабле створює цілу низку характерних типів середньовічної Франції, виразно передає різні сторони життя тогочасного суспільства. Вся розповідь пройнята засудженням і запереченням старого способу мислення, відмираючої культури феодального світу.

В окремих епізодах Рабле висміює ченців, суддів, забобони простолюду. Торкається автор і політичної проблеми в розповіді про колонію утопістів в Дипсодії (кн. III, гл. 1). Рабле вчить управляти країною, спираючись на справедливість, а не на і воєнну доблесть. Король повинен не грабувати, душити і обдирати свій народ, а підтримувати й охороняти його, як посаджене деревце. Ця теорія Рабле була спрямована проти феодальних завоювань, жорстокості й деспотизму королівської влади. Незабаром після виходу в світ третьої книги теологи заборонили її, а разом з нею - видання першої і другої частини роману.

Четверта частина роману надрукована в 1548 p., а над п'ятою письменник продовжував працювати всі останні роки життя. У цих двох книгах розповідається про подорож героїв до оракула Божественної Пляшки, про населені химерними істотами, незвичайні, чудернацькі країни, острови, що зустрічаються на їхньому шляху. Опис їх і становить основний зміст книг. Завершується історія розмовою мандрівників з оракулом Божественної Пляшки.

У четвертій частині роману вирішуються філософські питання, особливо широко розгортається критика боротьби різних релігійних напрямів і релігійного фанатизму. Характерна щодо цього історія про Постника і Ковбаси. На острові Жалюгідному панує Постник - втілення католицизму, який постійно воює з заклятими своїми ворогами Ковбасами, що живуть на острові Дикому. Ніщо не може припинити цієї ворожнечі, скоріше можна помирити «котів і щурів, собак і зайців, тільки не їх» (кн. IV, гл. 35). Ще більшим проявом фанатизму й безглуздості є ворожнеча між папоманами (католиками) і папефігами (протестантами). Особливої [251] сили сатира досягає в описі острова папоманів (кн. IV, гл. 48-54), у висміюванні священного сану папи і обожнення його особи, папських декреталій (послань), хитрих прийомів викачування папським Римом золота з Франції. Головне місце в цій сатиричній картині відводиться буфонному образу папоманського єпископа Гоменаца - католицького фанатика, у якого поклоніння папам межує з божевіллям, небезпечним для суспільства. Відпускаючи з свого острова Пантагрюеля і його друзів, Гоменац закликає їх бути правдивими християнами і розправлятися з кожним, хто не бажає вивчати папських декреталій, і пропонує два десятки способів знищення їх: спалювання, втоплення та ін.

Рабле виступає однаково непримиренно і проти католиків, і проти кальвіністів, загалом рішуче заперечує догматичні релігії і їхнього бога. Єдине, перед чим він схиляється, це природа. Тільки вона є для нього мірилом в оцінці життєвих явищ і людських вчинків. Згідно з його розумінням, усе, що йде від природи,- прекрасне й гармонійне, все, що протистоїть їй,- огидне і потворне. Такий погляд, зокрема, лежить в основі розповіді Пантагрюеля про Фізис і Антифізис (кн. IV, гл. 32). Фізис (Природа) народила Красу і Гармонію, Антифізис (супротивниця Природи) всупереч їй - Недомірка й Нескладу, лицемірів і святенників, кальвіністів, біснуватих, маніяків, людожерів, усякого роду чудовиськ. Проти усіх цих протиприродних потвор і воює автор.

Значний інтерес у четвертій книзі становлять сатира на судейських чиновників і сутяг у зображенні острова Прокуратії (кн. IV, гл. 12), а також опис острова мессера Гастера - «першого в світі магістра наук і мистецтв» (кн. IV, гл. 57), де в гротескній формі проводиться думка, що в основі всього існуючого лежить плоть, матерія.

Понурі картини постають у п'ятій частині книги. Це насамперед стосується зображення католицької церкви в образі острова Дзвінкого, де живуть ненажерні і ні до чого не придатні птахи: клірці, священці, абатці, єпископці і єдиний у своєму роді птах - папець.

Нищівною є сатира на середньовічний суд, з його системою хабарництва і продажністю суддів в описі острова Катівні, де панують Пухнасті Коти - страшні тварини, що пожирають маленьких дітей. Ерцгерцог Пухнастих Котів, насильник над законом [252] і правдою - «найогидніший з усіх будь-ким описаних чудовиськ» (кн. V, гл. 11). Він навіть компанію Пантагрюеля замкнув у себе в барлозі і приголомшив дикою загрозливою промовою, в якій після кожного слова вимагав хабарів і запевняв, що людині краще опинитися в кігтях Люцифера, ніж на його острові, де закони - це та павутина, в якій заплутуються мушки та метелики, тимчасом як сліпні вільно розривають її.

Важливим епізодом п'ятої книги є перебування мандрівників на острові цариці Квінтесенції. Молода, прекрасна володарка Квінти, якій було мало не 1800 років, харчувалася лише абстракціями, категоріями, мріями, шарадами, антитезами та ін. Після обіду вона відпочивала разом з дамами та принцами двору і просіювала, провіювала свій час через велике, красиве решето з біло-блакитного шовку. її піддані орали піщаний морський берег трьома парами лисиць, збирали виноград з шипшини і фіги - з чортополоху, доїли козлів і з великою користю для господарства зливали молоко в решето, ловили вітер сітями тощо. Рабле висміяв лжезнання, схоластичну філософію та її відірваність від життя.

Такі найважливіші проблеми невичерпного за своїм змістом, глибоко енциклопедичного твору Рабле. В ньому відбилися життєвий досвід самого автора і його величезна наукова ерудиція, використані надбання народної творчості, античної і національної літератур, широко відтворена реальна дійсність в найрізноманітніших її аспектах, охоплені майже всі галузі знання.

Рабле населив свій роман численними персонажами, вихідцями з усіх соціальних прошарків тогочасного суспільства. У центрі стоять образи королів-велетнів Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля та їхніх друзів - Панурга і брата Жана. Герої Рабле - індивідуалізовані конкретні характери, разом з тим вони представляють певний стан суспільного життя, мають узагальнююче значення.

Матеріальне начало, здорове життя і природу втілюють образи велетнів, вони символізують рішуче заперечення середньовічного аскетизму й самої ідеї зречення повноти земного життя. Водночас із цих образів постає гуманістичний ідеал доброго і мудрого монарха. Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюель прагнуть миру, піклуються про своїх підданих, сприяють розвитку свого народу. Вони оберігають законність, їхні вчинки грунтуються на розумі й людяності; вони здатні на рішучі дії, але [253] разом з тим великого значення надають переконанню мудрим словом. Гаргантюа і Пантагрюель охоче проголошують учені промови, вдаються до бесід, в яких у дусі гуманістичних ідей розмірковують про людські вчинки, про управління державою і ставлення короля до підданих, про мир, війну та ін. Через образи велетнів головно і проголошується в романі система гуманістичних ідей. Найповніше поданий образ Пантагрюеля, в ньому найвиразніше проявляється пафос боротьби гуманістів за розкрі-пачену людину, роздуми Рабле над людським ідеалом. Пантагрюель - ідеальний король ідеальної Утопії, взірець високої і стійкої моральності, допитливий учений, гармонійна, багатогранна натура, мислитель, який у своєму сприйнятті світу виходить з віри в розум, у здатність людини до самовдосконалення. Виразно помітна в цьому образі еволюція, зумовлена розвитком світогляду самого автора. Спочатку, у другій книзі, Пантагрюель в основному виступав як володар, людина рішуча, швидка на розправу з усім потворним і у великому, і в малому. Він воював з дипсодами короля Анарха, які напали на Утопію, і переміг їх; він не міг слухати зіпсованої, псевдовченої мови лімузинського студента - схопив його за горло і не відпустив, доки той не заговорив чистим рідним лімузинським діалектом. Дієвими є і промови Пантагрюеля, він одержує перемоги на диспутах, у суді.

В останніх книгах в образі Пантагрюеля втілені риси ідеального мудреця, філософа, який перебуває в стані душевної рівноваги, у всьому виходить з нової філософії життя - «пантагрюелізму», що означає «глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все скороминуще є безсиле» (кн. IV, передмова автора). Правда, Пантагрюель не втрачає здатності хвилюватися й обурюватися. Скажімо, коли він торкається книги папських декреталій, показаних йому Гоменацем, у нього виникає бажання відшмагати якого-небудь служителя храму. Однак до рішучої боротьби з усім потворним велетень уже не вдається, стає досить поблажливим до людських вад. Панург характеризує його так: «У всьому він бачив тільки одне хороше, кожний вчинок тлумачив тільки з хорошого боку. Ніщо не пригнічувало його, ніщо не обурювало. Тому він і був вмістилищем божественного розуму, що ніколи не засмучувався і не хвилювався» (кн. III, гл.2). В основі переконань Пантагрюеля тепер лежить думка, що мудру людину ніщо не повинно виводити з стану [54] внутрішньої рівноваги. В цій мудрості є багато консерватизму, бо прихильність до всього неминуче поширюється і на потворне в житті, певною мірою виправдовуючи його. Рабле усвідомлює цю суперечливу складність Пантагрюеля і починає ставитись до свого улюбленого героя з відчутною іронією. Він показує Пантагрюеля смішним у своїй позитивності. Наприклад, в епізоді з папоманами, в якому католицькі фанатики проявляють найпотворніші свої риси і сприймаються всіма як чудовиська, добрий і великодушний Пантагрюель, одержавши груші в подарунок від єпископа Гоменаца, запевняє, що «кращих християн, ніж ці добрі папомани, йому не доводилось бачити» (кн. IV, гл. 54). Так «під зовнішньою позитивністю Пантагрюеля часто ховається безсумнівна іронія»(1).

(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 155.

Якщо Пантагрюель є втіленням ідеальної, довершеної людини, створеної уявою гуманіста Рабле, то Панург передає реальний стан людської натури, породженої складною добою. Починаючи з третьої книги, Панург стає центральним персонажем твору. Це дуже глибокий і складний образ людини, яка сформувалася в умовах міста доби ренесансного перевороту. Сам Рабле з огляду на спосіб життя і характер Панурга порівнює його з Франсуа Війо-ном. В цьому образі органічно злилися звільнений розум і цілковита відсутність моральних принципів та стійкості характеру.

Нова епоха сформувала свідомість Панурга, розкріпачила його розум, навчила думати, але вона ж і довела його до занепаду і зробила декласованим типом. Університетами Панурга були злидні й безконечні блукання по великих шляхах і міських вулицях. Суспільство було байдуже до Панурга, і це звільнило його від необхідності дотримуватись суспільних норм і обов'язків, що зрештою переросло в заперечення будь-якої моралі взагалі. Панург - розпусник, цинік і лихослов, шахрай, гуляка й бешкетник, нероба, котрий знав «шістдесят три способи здобувати гроші, з яких найчеснішим і найзвичайніигим була крадіжка». А тратив гроші він ще винахідливіше, ніж здобував їх, бо знав 214 способів, куди їх подіти.

Проте Рабле далекий від засудження Панурга і зображує його зовсім не в сатиричному плані. Панург смішить, але не обурює, його марнотратство як вияв бездумної життєрадісності є набагато природнішим для людини, ніж скнарість. Одержавши від Пантагрюеля подарунок-прибутковий замок [255] Рагу, Панург за два тижні розтринькав прибуток від нього на три роки наперед. Панург не мав наміру бути багатим, всі його помисли й турботи зводилися до прагнення якнайвеселіше проводити час. «Будьте життєрадісні, веселі, задоволені - інакшого багатства мені не потрібно» (кн. III, гл. 2). Марнотратство Панурга набувало значення своєрідного протесту проти народжуваної етики накопичення.

Рабле зображує Панурга як людину розумну, освічену і допитливу, що не визнає гнітючого авторитету догматичних, усталених істин, нічого не бере на віру, хоче до всього дійти своїм розумом. «Панург- це веселі історії, винахідливі вигадки, дотепні здогадки, обурливі репліки, сміливі гіпотези, несподівані парадокси, вічно інтенсивна гра розуму і почуття, вільне, сміливе, глузливе, гостре слово»(1). Панург вільний у прояві своїх почуттів, непідвладний умовностям. Він увесь час перебуває в русі, в ньому немає нічого застиглого і постійного. Залежно від зовнішньої ситуації, по-різному проявляється його характер: з представниками бюрократії він поводиться зухвало, з самозакоханим і нерозумним купцем Дендено - жорстоко, з лицемірними і манірними жінками - брутально, а в оточенні пантагрюельців він буває ввічливий, витончено дотепний і добрий. В цьому образі письменник-гуманіст втілив критичне, чуттєве начало в людині, її жагу знань, прагнення до нових форм життя.

Евнина Е. М. Франсуа Рабле.- М.: Худож. литература, 1948, с. 200.

З першої книги входить у твір образ Жана Зубодробителя - ченця, який покинув монастир і став постійним супутником спочатку Гаргантюа, а потім Пантагрюеля. Жан веселий і бешкетний, швидкий на фізичну розправу з супротивниками. Він висміює монастирські звичаї, пояснює, що рясу ж носить тому, що в ній добре п'ється, псалмами користується як снотворним, а требник служить йому як блювотне. Як і його друзі, Жан зневажає монахів, бо чернець, на відміну від селянина, не обробляє землі, на відміну від воїна, не охороняє батьківщини, на відміну від лікаря не лікує хворих, на відміну від купця, не постачає необхідних корисних державі предметів (кн. І, гл. 40). Сам Жан не святенник і не голодранець; життєрадісний, сильний і сміливий, він обробляє землю, заступається за скривджених, допомагає страждаючим, охороняє монастирські виноградники (кн. І. гл. 10).

Стійкість і твердість характеру Жана сформувалися в народному селянському середовищі. Він [256] людина тверезого розуму, працьовитий і діловий, добрий без сентиментальності, надійний товариш, його не лякають труднощі й небезпеки. Жан позбавлений витонченості, іноді примітивний до грубості, але нічого нездорового чи спотвореного в його натурі немає. Навпаки, він відстоює все природне, будь-яка брехня чи прикидання йому огидні, він знає ціну радощам і насолодам життя. Показово, що саме Жанові належить ідея створення Телемського абатства, що вчені-гуманісти Гаргантюа і Пантагрюель дружать з ним, цінять його розум та моральні устої. В усьому цьому лежить глибока думка Рабле про те, що ідеї, які живлять гуманістичні ідеали, кореняться в народній свідомості. «Гаргантюа і Пантагрюель» належить до найвидатніших творів реалізму доби Відродження. Але реалізм Рабле має і свою особливість: у правдивому відтворенні дійсності письменник широко використовує фантастику. «За найбільш, здавалося б, , фантастичними образами розкриваються дійсні події, стоять живі особи, лежить великий особистий досвід автора і його точні спостереження»(1). Фантастика служить авторові засобом узагальнення і проникнення у сутність явищ і проблем тогочасної дійсності.

Рабле ввійшов в історію літератури як великий майстер мистецтва комічного, стихією його роману є сміх. У творі нема трагічного сприйняття світу, всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються в план комічного, потішного. Викриваючи войовничу реакцію, Рабле «вбирає чудовисько в такий сміховинний одяг, який повинен знищити страх перед ним, повернути сучасникам бадьорість, мужність і почуття перспективи»(2). Письменник вважав, що веселість - це нормальний, природний стан людини, який вона повинна завжди підтримувати в собі. У віршовому звертанні до читача, яким відкривається «Гаргантюа і Пантагрюель», автор наголошує, що завдання книги - розвеселити читачів, які через злигодні життя втратили здатність сміятися, і тим повернути їх до природного стану - «сміятися людині властиво». Тому сміх Рабле не однотонний. «Своєрідність раблезіанського сміху... полягає якраз в його багатоликості, в тому, що він включає в себе і жорстокість нападаючого, і торжество переможця, і бездумність веселого: і радість, і гнів, і знущання, і забаву одночасно»(3).

(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средне-вековья и Ренессанса, с. 475.

(2) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 223.

(3) Евнина Е. М. Франсуа Рабле, с. 235.

Різноманітні в романі форми і прийоми комічного, вироблені Рабле під впливом фольклорної традиції. [257] Тут - і пародія, і шарж, і карикатура, і буфонада, але визначальним є гротеск, який проймає всю образність роману. Гротеск існував у мистецтві різних народів з давніх часів, але сам термін «гротеск» вперше був вжитий у добу Відродження в Італії. Наприкінці XV ст. при розкопках підземних частин терм Тіта у Римі було знайдено цікавий живописний орнамент, який і назвали по-італійському «la grottesca» (італ. grotta - грот, підземелля). Для цього орнаменту характерна дивовижна вільна гра рослинними, тваринними і людськими формами, які переплітаються між собою. Поступово терміном «гротеск» почали називати не тільки особливий вид живописного орнаменту, а й відповідні явища інших видів мистецтва, зокрема літератури. «У вузькому смислі гротеск, як і в античному настінному живописі,- чудернацьке переплетіння форм чисто геометричних, рослинних, тваринних і людських. Жива й мертва природа, особливо рослинне й тваринне царство, переходять тут одне в друге. Елементи виписані з усією правдоподібністю природної натури, але фантастичними є сполучення, взаємопереходи форм і ціле. Гротеск - мистецтво переходу життя з одного стану в інший... Зближаючи далеке, сполучаючи взаємовиключаюче, порушуючи звичні уявлення, гротеск в мистецтві споріднений з парадоксом у логіці»(1).

У Рабле система образності і комізму будується в основному за гротесковим принципом, на сполученні взаємовиключаючих начал, реального і фантастичного, високого і низького. В образах велетнів суміщається торжество плоті і висока духовність, «брат Жан - водночас і породження світу монастирських мурів і насмішкувате його заперечення» (2). Своїх фантастичних героїв Рабле поміщає в умови сучасної письменникові дійсності, проявляючи абсолютну байдужість до правдоподібності у співвідношенні розмірів. Гаргантюа, прогулюючись вулицями Парижа, може запросто сісти на вежу Нотр-Дам, але живе у звичайному будинку; Пантагрюель своїм язиком прикриває від зливи цілу армію, у його роті розташовані два міста, а подорожує він на звичайному кораблі, сидить за звичайним столом і розмовляє з своїми друзями - звичайними людьми.

(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 119-120.

(2) Там же, с. 129.

Як один із найважливіших гротескових засобів створення комічного ефекту в романі дослідники творчості Рабле відзначають зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє. Характерним, наприклад, є такий епізод твору. Брат Жан під час військового походу, проїжджаючи верхи на коні під горіховим деревом, зачепився забралом свого шолома за сучок. Силкуючись відчепити забрало, Жан випустив поводи, кінь стрибнув уперед, і Жан повис на дереві. У той час, коли він висить і кличе на допомогу, Гаргантюа і Евде-мон неспішно оглядають з усіх боків, як саме повис Жан, і сперечаються, чи схожий він на Авессалома, що, за біблійним переказом, повис на волоссі. Жан спочатку обурюється «Найшли час теревені розводити!», але при цьому, висячи на гіллі, починає просторікувато порівнювати своїх друзів з проповідниками-декреталістами, які говорять, що перед тим, як допомогти ближньому в момент смертельної небезпеки, його спочатку треба переконати в необхідності висповідатися (кн. І, гл. 42). Сміховий ефект у романі Рабле значною мірою досягається широким використанням чисел гротескного характеру. За спостереженням М. Бахтіна, у Рабле всі кількісні цифрові визначення безмірно перебільшені, гротескні, подані зі смішною претензією на точність у таких ситуаціях, коли точний підрахунок загалом неможливий та й не потрібний. Наприклад, у розповіді Панурга про його турецькі пригоди є фраза: «...З міста, рятуючись від вогню, вибігло шістсот - та ні, які там шістсот! - більше тисячі трьохсот одинадцяти псів...» (кн. II, гл. 14). «Тут є і гротескове перебільшення, та ще з різким стрибком (від шестисот відразу до тисячі трьохсот), і знижуючий предмет підрахунку (пси), і цілковита непотрібність і надмірність точності, і неможливість самого підрахунку»(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. За гротескним принципом Рабле часто будує і «чудну» фразу, сполучаючи поняття взаємовиключаючі або різного ряду. Скажімо, про книжку, в якій міститься генеалогія Гаргантюа, він пише так: «Товста, пухла, велика, сіра, красива, малесенька, запліснявіла книжиця, яка пахне сильніше, але не солодше ніж троянди» (кн. І, гл. 1).Рабле - творець французької прозової літературної мовл. Митець постійно орієнтувався на традиції попередньої культури; джерелом його мовного багатства була усна народна мова. Він широко послугувався фольклорним матеріалом - прислів'ями, примовками, казками і піснями, а також мовою провінціального дворянства, селянства, духівництва, ввів у твір жаргон учених схоластів, термінологію філософську, богословську, медичну, архітектурну, філологічну, військову, спортивну, морську, терміни різних видів ремесла. Рабле, як ніхто в той час, виявив і можливості розвитку літературної національної мови.

Великим був вплив геніального французького сатирика на світову літературу, особливо на творчість Мольєра, Свіфта, Жан Поль Ріхтера, Бальзака, А. Франса, Р. Роллана та ін.

Самі гострі стріли своєї сатири Рабле направляє проти церкви, у якій бачить головну паразитичну силу, що давить тяжким тягарем на плечі народних мас. Для Рабле немає нічого ненависніше ченців. Він порівнює їх з мавпами, які не виконують ніякої корисної роботи, а тільки «скрізь гадят і всі псують, а тому одержують від всіх глузування й стусани».

Під час морського подорожі, Пантагрюэля і його друзів описуються різні острови, населені ченцями, ледарями, кляузниками, сутягами й т.п. У цих главах, що представляють жорстоку сатиру на всі сторони феодального суспільства, Рабле виступає як стихійний матеріаліст і як сміливий безбожник. Йому однаково ненависні пашшани (католики) і папефиги (протестанти), вравной ступені ворожі людській природі. «Роби що хочеш!» – такий девіз Телемской обителі, що засновує «монах-мирянин» брат Жан, що нехтує церкву й ченців настільки ж сильно, як і сам Рабле. У Телемской обителі освічені люди користуються повною волею, без перешкоди віддаючись своїм улюбленим занятт-наукам і мистецтвам. Протиставляючи Телемскую обител-цю гуманістичну утопію – монастирям і церкві, Рабле виражає надії намайбутнє, що принесе людям волю й щастя

В образах освічених королів Гаргантюа й Пантагрюэля деякі критики вбачають апологію абсолютизму. Але Гар-гантюа й Пантагрюэль настільки ж утопични й вигадані, як і Телемская обитель. Жорстока й похмура дійсність Франції XVI століття, з народною вбогістю, потопляемими в крові селянськими повстаннями, злісними переслідуваннями гуманістичної інтелігенції (цькуванню піддавався й сам Рабле), не давала йому ніякого приводу ідеалізувати королівську владу. Характерно, що з посиленням монархічної й церковної реакції у Франції образи «ідеальних» королів починають в останніх главах роману тьмяніти, відтискуючись на задній план такими героями, як Панург і брат Жан

Видатний реаліст і сатирик, Рабле зайняв видне місце в історії світової літератури. Його народності, життєрадісний сміх, ненависть до всього, що заважає вільному розвитку людини, роблять Рабле письменником, що зберігає до наших днів свою життєвість і актуальність

Роман Рабле дуже важкий для перекладу. Крім того, що французька мова XVI століття ЕО многом відрізняється від сучасного, письменник широко використав провінційні діалекти, спеціальні виробничі терміни, архаїзми, неологізми, усілякі натяки, каламбури, цитати й парафрази із древніх і середньовічних авторів і т.д. Кращий з наявних перекладів належить Н. Любимову й по праву вважається одним з досягнень перекладацького мистецтва. Однак ні цей, ні інші переклади «Гаргантюа й Пантагрюэля» у жодному разі не повинні бути рекомендовані дітям: книга Рабле не тільки складна для сприйняття, але й містить багато непристойностей “РРтрубих жартів

Ще в 30-х роках поет Н. Заболоцкий переказав цей стародавній роман для дітей середнього й старшого віку, дбайливо зберігши кращі епізоди й сатиричну сіль добутку. У високо художньому й тактовному переказі Н. Заболоцкого книга рекомендується шкільним бібліотекам. У виданнях для дітей відтворюються чудові ілюстрації знаменитого французького малювальника Гюстава Дорі (1832-1883), що талановито інтерпретувало великі добутку («Гаргантюа й Пантагрюэль», «Дон Кихот», «Казки» Перро, «Пригоди Мюнхгаузена» і ін.). Ілюстрації Дорі, зростаючись із текстом, становлять із ним як би одне ціле