Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою.

Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х рр. місто, назване на честь сина Данила Льва Львовом, зміцнено Холм. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Воли­ ні кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з По­ дніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.^

Наприкінці 1240 — на початку 1250-х рр. Данило здій-' снив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бельськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське ТуровоПінське князівство.

Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанцією) і з пер­ шим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що бу­ де укладена унія руської православної церкви з католиць­ кою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників.

Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з владимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князя­ ми, в 1254—1255 рр. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Ново- град-Волинський).

Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу по­ слав замість Куремси воєводу Бурондая з великим війсь-

90

ком, якому сили Галицько-Волинського князівства проти­ стояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного и про­ клятого», як його називає літописець, брат Данила Ва­ силько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців.

Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них бу­ ла меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніп­ рянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів дани­ ни, не було фіскальних переписів населення.

У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Ро­ манович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і при­ красив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літопи­ сець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его не бе на нем порока».

Наприкінці XIII—на початку XIV ст. Галицько-Волинське внаслідок посилення феодаль-

галицько-волинські і на інші південно-захїдні і західні руські землі все більше починають зазіхати польські, ли­ товські й угорські феодали.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Бо- леслав (1325—1340)—син польського (мазовецького) князя Тройдєна, родич галицько-волинських князів по ма­ тері. Після смерті Юрія'Болеслава самостійне ГалицькоВолинське князівство перестає існувати.

Поряд із старими центрами культури — Києвом, Новгоро­ дом, Черніговом — виростають і нові — Владимир на Клязьмі, Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Смо­ ленськ, Туров та ін. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що ви­ значало самобутній характер руської культури. Культура

91

окремих князівств грунтувалася на спільній, загальноруській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни^ продовжувала жити в свідомості народних мас та передової частини класу фео­ далів і яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів.

Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у куль­ турі окремих територій. Водночас між окремими південнозахідними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманними українській

розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців.

Автор «Слова» — патріот, передова людина своєї епо­ хи. З величезною любов'ю і поетичним натхненням змальо­ вує автор образ Руської землі, якій важко протистояти численним нападам ворогів через її роздробленість і роз'­ єднаність. Вся розповідь у «Слові» підпорядкована основ­ ній ідеї — ідеї служіння Вітчизні, ідеї єдності Руської землі.

Своєрідним твором давньоруської літератури, що нале­ жить до першої чверті XIII ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор проводить ідею єдності Руської зем­ лі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Цей твір від­ биває ідеологію дрібних служилих феодалів (дворян), зацікавлених у міцній великокнязівській владі.

Серед пам'яток церковної, житійної літератури най­ більш значним є «Києво-Печерський патерик», основна

Суздальська земля, Новгород і південно-західні руські землі.

Видатними пам'ятками південно-західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи.

92

Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 р., вміщений в Іпатіївському загальноруському зводі початку XV ст. Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Як виразник ідеології феодалів, літописець го­ ловну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єд­ ності Русі в боротьбі проти них.

Галицько-Волинський літопис присвячений подіям у Галицькій і Волинській землях з 1201 по 1292 р. Особли­ вістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церков­ них елементів, він має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти та­ тар, угорських, польських та інших завойовників. Відобра­ жаючи ідеологію феодалів і насамперед князів, автор і приділяє їм основну увагу. Він звертається з полум'яним закликом до єднання руських земель, проводить ідею міц­ ної великокнязівської влади, яка б могла забезпечити за­ хист від іноземних поневолювачів.

справа, музично-пісенна творчість та інші види ми­ стецтва.

Руками народних умільців було збудовано ряд чудових споруд. Житла рідко мали монументальний характер, на­ родні хати-мазанки були дерев'яними, з камню й цегли бу­ дувалися переважно культові, церковні споруди.

УКиєві між 1140 і 1171 р. було збудовано церкву Кирилівського монастиря, у Чернігові в другій половині ХП ст. споруджено Єлецький собор, а також церкву П'ят­ ниці на честь «покровительки торгівлі» святої Параскеви П'ятниці.

УГалицькій і Волинській землях з розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні й культові

споруди — князівські і боярські палаци, церкви та ін. У Галичі археологи виявили залишки близько ЗО кам'яних будівель кінця XII—XIII ст.

Цікавими архітектурними пам'ятками Галицької землі є князівський палац і церква Пантелеймона в Галичі.

93

Р о з д і л 4 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.

1.Українська народність

уXIV— першій половині XVII ст.

Почавшися в глибині віків, форму­ вання української народності ін­ тенсивно розгорталося в період Київської Русі і в часи її роздроб­ лення на окремі самостійні князів­

ства. Продовжувалося воно і в подальші часи — в XIV— XVI — першій половині XVII ст. Але умови цього форму­ вання були надто складними, оскільки українські землі бу­ ли захоплені різними державами і на них не існувало єди­ ної української держави. Однак і в цих умовах між окремими частинами Південно-Західної Русі розвивалися економічні, політичні та культурні зв'язки. Зміцнення цих зв'язків, переборення і стирання особливостей населення окремих місцевостей визначалися насамперед розвитком економіки, продуктивних сил — дальшим поступом сільсь­ кого господарства, зростанням ремесла, торгівлі, міст і розширенням товарно-грошових відносин.

Формування української народності продовжувалось на землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сівер- ського, Волинського і Галицького князівств, Буковини і Закарпаття. У XV—XVI ст. територія розселення україн­ ців просувається на південний схід, на Нижнє Подніпров'я і Побужжя, де сформовується українське козацтво й утво­ рюється Запорізька Січ, а також на схід — на лівому бере­ зі Дніпра, де в XVI — XVII ст. українські переселенці, разом з російськими служилими людьми, засновують сло­ боди, і виникає Слобідська Україна.

Однією з найважливіших ознак народності, а потім і нації є мова. У XIV — першій половині XVII ст. на основі місцевих південних і частково західних східнослов'янських

95

діалектів і внаслідок спілкування з мовами сусідніх народ­ ностей (російської, білоруської, польської, литовської, молдавської, татарської та ін.) склалася українська мова з характерними для неї граматичними правилами і лексич­ ним складом.

Так, у літературних пам'ятках XIV — XV ст. мовознав­ ці (Л. Булановський, В. Виноградов та ін.) знаходять яск­ раво виражені риси української мови, напр., такі, як закін­ чення першої особи множини на -мо: есьмо, приводимо, чинимо, або вимова / замість старих о, е — кінь, твій, шість, як було це в давні часи.

Спільна територія, єдина мова, розширення економіч­ них і політичних зв'язків між окремими українськими зем­ лями, потреба відстоювати свою національну окремішність перед численними іноземними загарбниками зумовили складання самобутньої української культури. Оригіналь­ ність української культури виявилася насамперед в усній народній творчості, особливо в створенні ліро-епічних пісень — дум, у літературі, живопису, архітектурі та ін.

У самобутній українській культурі проявлявся психіч­ ний склад української народності. У той же час виробля­ лися спільні ознаки побуту, житла, характерні риси українського народу, такі, як любов до рідної природи, землі, до вітчизни, ненависть до всяких гнобителів, воле­ любність, відвага і мужність, працьовитість, поетичність, музикальність, гострий гумор, терплячість, відчуття влас­ ної гідності, небажання підпорядковуватися авторитетам,

окремі самостійні назви: Велика Русь, Україна (Мала Русь), Біла Русь. Як уже вказувалось, у писемних джере­ лах вперше назва «Україна» подається від 1187 р. в Київ­ ському літописі. З часом, із подальшим формуванням і розвитком української народності, ім'я «Україна» спочат­ ку закріпилося за Середнім Подніпров'ям, а потім стало етнічним, національним іменем. Уже в ХУ--ХУІ •— XVII ст. назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних докумен­ тах, у мемуарах, художніх творах і народних думах та піснях. У народній пісні XVI ст. назва «Україна» прикла­ дається до українських земель взагалі: «Зажурилась Україна.-.» У думі про Івася Удовиченка-Коновченка йдеться про «славну Україну». А у відомій пісні про слав­ ного козака Байду співається:

96

Ой, ти, Байдо та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Візьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку.

У постанові польського сейму 1580 р. говорилося про покарання «свавільників» «на Україні Руській [тобто

вГаличині], київській, волинській, подільській, брацлавській», які будуть порушувати уговори Польщі з Туреччи­ ною. Як видно, тут польські урядовці до «України» відно­ сили майже всі території, населені українцями і, переду­ сім, козаками. Французький інженер Г. Боплан, який багато років жив і працював на службі в польського уряду

вУкраїні, свою книгу назвав «Опис України, кількох про­ вінцій Королівства Польського, що тягнуться від Московії до границь Трансільванії...». Французький офіцер і дипло­ мат П'ер Шевальє у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі» (1663) пише, що «країна, де мешкають козаки, зветься Україною...»

ЗXIV ст. з'являється й третє ім'я — Мала Русь. Впер­ ше з ним стикаємося в грамотах останнього галицько-во­ линського князя Юрія Болеслава (1325—1340), що титу­ лував себе «гех totius Russiae Minoris» — «король всієї Малої Русі». Пізніше назва «Мала Русь» здебільшого вживалася в офіційних документах. Народні маси назива­

2.Політичне становище українських земель

іборотьба українського народу проти іноземних поневолювачів у другій половині XIV —

першій половині XVI ст.

з тим у надрах феодальної системи зароджувалися капіта­ лістичні відносини. Дальший економічний і політичний розвиток вимагав ліквідації феодальної роздробленості і об'єднання окремих земель в єдине ціле. На цій основі і на заході, і на сході Європи починають складатися централі­ зовані держави у формі феодальних монархій.