Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1
.pdfна захід — у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гуннські ор ди тюркського походження вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гунни диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на захід, зайняли Середньодунайську рівнину.
Після смерті царя Аттіли в 453 р. гуннська держава по ступово занепала. Частина гуннських племен пішла на за хід і там зазнала поразки, інші осіли й злилися з місцевим населенням.
У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти
аварів |
(обрів), які прийшли з Азії і заснували на Серед |
|
ньому |
Дунаї свою |
державу — Аварський каганат. Війни |
слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст. |
||
|
|
З кінця Уст. слов'янські племена |
Війни з Візантією |
почали численні і тривалі, так звані |
|
|
|
балканські, війни проти Візантій |
ської імперії. Війни супроводжувалися переселенням ча стини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна части на Балканського півострова стала слов'янською, виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Ві зантійській імперії і розвиток там феодалізму.
Р о з д і л 2
СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ. КИЇВСЬКА РУСЬ (VI — ПОЧАТОК XII СТ.)
1.Розклад первісного суспільства і утворення держави
усхідних слов'ян (VI — IX ст.)
Розселення |
З III ст. н. е. почалося пересування |
|
східних слов'ян |
й розселення слов'янських племен, |
|
у VI—IX ст. |
Поступово, до VI—VII ст., утвори |
|
|
лися |
три великі групи — східні, |
західні й південні |
слов'яни."\ |
|
ССхідні слов'яни у VI — ГХ ст. займали величезну тери |
||
торію Східної Європи — від |
Карпат до Оки і від Ладоги |
до Чорного моря. Про територію розселення їх напере
додні |
утворення |
Давньоруської |
держави у VIII — IX ст. |
||
розповідається |
у відомому |
літописі «Повість |
времен- |
||
них літ». |
|
|
|
|
|
Названі в літописі союзи східнослов'янських племен |
|||||
можна об'єднати в три групи: південно-західну |
(україн |
||||
ську), |
західну |
(білоруську) |
і |
північно-східну |
(росій |
ську), з яких поступово й складалися східнослов'янські народності.
Що південно-західної — української — групи союзів східнослов'янських племен, на основі яких формувалася українська народність, можна віднести полян, древлян, сіверян, волинян, або бужан (дулібів), тиверців, уличів, білих хорватів.'і Поляни жили в середній течії Дніпра, в основному на-його правому березі — між ріками Россю і Ірпенем. Древляни проживали південніше Прип'яті і в ба сейні Тетерева, сіверяни — на сході від Дніпра, по Десні, Сеймі і Сулі. Волиняни (бужани), або дуліби, які на сході межували з полянами, займали територію по верхній течії Західного Бугу і по правих притоках верхньої течії При п'яті, а білі хорвати — басейн верхнього Дністра і Сяну. Між Південним Бугом, Дністром і Прутом до гирла Дунаю і Чорного моря жили тиверці і уличі.
51
До західної — білоруської — групи східнослов'янських племен входили полочани і дреговичі. Полочани жили по р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі — між При п'яттю і Західною Двіною на території Полісся.
Північно-східну — російську — групу союзів східно слов'янських племен складали словени, кривичі, радимичі і в'ятичі. Словени, або слов'яни ільменські, жили на півно чі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов, кривичі —у вер
хів'ях |
Дніпра, |
Західної |
Двіни і |
Волги, радимичі — |
між |
верхів'ями |
Дніпра |
і Сожу, |
в'ятичі — по верхній |
ісередній течії Оки та Клязьми.
УVII—IX ст. східні слов'яни до-
Економіка і сягли значних успіхів у своєму екол соціальні відносини номічному розвитку. Як і раніше, головну галузь господарства стано вило землеробство, техніка якого піднялася на вищий рі
вень. На значній території, зайнятій східними слов'янами,
переважало орне, |
польове землеробство. |
|
||
Одночасно з землеробством східні слов'яни займалися |
||||
скотарством, |
мисливством, бортництвом, |
рибальством, |
||
а також |
різними |
ремеслами — ливарним, |
ковальським, |
|
гончарним |
та |
ін. |
|
|
Розвивалася внутрішня й зовнішня торгівля. Особливо жвавими були торговельні зв'язки східних слов'ян з Візан тією ільменсько-дніпровським шляхом — «з варяг у греки» і зі Сходом, з арабами по волзькому водному шляху — «з варяг в араби»^ Вивозили хутра, віск, мед, а, також рабів (військовополонених), довозили здебільшого предмети розкоші — дорогі тканини, різні прикраси, вина, прянощі тощо. Розширення торгівлі сприяло збагаченню слов'ян ської родоплемінної знаті, яка перетворювалася в той час на феодалів.
Розвиток продуктивних сил викликав зміни і в суспіль ному ладі східних слов'ян/3 удосконаленням землероб ських знарядь, підвищенням продуктивності праці, стала зникати необхідність у спільному обробіткові землі. Земля, в першу чергу орні ділянки, і результати праці на ній поча ли переходити у власність окремих сімей, які ставали гос подарськими одиницями суспільства. Окремі сім'ї, що вели господарство індивідуально і жили на одній території, об' єднувалися в сусідську територіальну общину, яка у схід них слов'ян на півдні мала назву «верв», а на півночі — «мир».
52
Доміж членів цієї общини посилювалося майнове розшарування. ^Родоплемінна знать, старійшини, воєна чальники різними способами зосереджували в своїх руках
гроші, |
цінності, багатства, і передусім ділянки орної |
землі, |
засновували свої господарства — двори, в яких |
використовували працю рабів, а також збіднілих общин ників — смердів| Поступово землевласники ставали феода лами, а вільні общинники перетворювалися на феодальнозалежне населення різних категорій.На зміну первісно
общинному ладові, |
розклад якого завершився |
у V I I I — |
||
IX ст., прийшов феодалізм, виникали класи — клас феода |
||||
лів і клас експлуатованих |
селян. |
|
|
|
|
З |
розкладом |
родоплемінного ладу |
|
Утворення |
і появою класів замість племін- |
|||
середньовічної |
них союзів, що грунтувалися на |
|||
держави на Русі |
патріархально-племінних зв'язках, |
|||
|
у VШ^-IX ст. |
поступово |
форму |
валися нові територіальні об'єднання —- князівства («зем лі») , центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у сіверян — Чернігів, у кривичів — Смоленськ і т. ін.
На чолі князівств стояли князі, які для утримання вла ди, захисту своїх земель від нападів і завоювання нових територій створювали дружини,
Окремі князівства з часом об'єднувалися в більш дер жавні утворення. Уже в VIII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали Куявією (земля полян з Києвом), Славією (Нов городська земля) і Артанією (можливо, що це Причорно морська і Приазовська Русь).
Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею. До нього входили поляни, древ ляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ. Можливо, що саме Руську землю арабські автори й нази вали Куявією.
Літописець подає легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю. Кий княжив і ходив до Царгорода.
На думку археологів та істориків, виникнення Києва
відноситься до другої |
половини Vcт. На цій підставі |
|
у 1982 р. відзначалося |
його 1500-річчя. |
|
Отже, у східних слов'ян державність складалася протя |
||
гом тривалого часу. Цей |
процес почався ще задовго до |
|
утворення Давньоруської |
держави. |
53
У |
IX ст. |
найбільшими |
і |
найважливішими центрами |
||
східного слов'янства |
були |
Київ |
і Новгород. Об'єднання |
|||
їх у |
другій |
половині |
IX |
ст. |
і |
поклало початок єдиній |
середньовічній державі на Русь]Літописець розповідає, що у 882 р. новгородський князь Олег, взявши з собою «воя многи», спустився Дніпром, узяв Смоленськ, Любеч,
а потім, підійшовши до гір |
київських, хитрістю захо |
пив Київ, убив київського |
князя Аскольда й зробив |
Київ столицею своєї держави, сказавши, що «се буди мати градомъ русьскимъ».
Сучасники — арабські і візантій- Походження ські автори першу велику східно- назви «Русь» . слов'янську державу називали Руссю, «Руською землею», а її н а р о д — русами. Історики за назвою столиці цієї держави
назвали її Київською Руссю.
Нестача і суперечливість історичних джерел не дають можливості напевне і однозначно з'ясувати походження етноніму «русь». Щодо цього істориками висловлені різні думки. Одні дотримувалися північної, варязької теорії, вважаючи, що «руссю» фінни називали одне з племен нор м а т и в — шведів, а потім Швецію в цілому (КШЙБІ)) Але
більшість російських |
і |
українських |
істориків — |
М. М. Тихомиров, Б. |
О- |
Рибаков, В. В. |
Мавродін, |
М. С- Грушевський, Д. І. Дорошенко та-ін.— на основі всебічного вивчення різноманітних джерел, зокрема літо писів, творів арабських і візантійських авторів, дійшли об грунтованого висновку про місцеве, південне походження терміну «Русь».
Давньоруські літописці, особливо в ХП.—XIII ст., в тер мін «Русь», «Руська земля» вкладали в різних випадках неоднакові поняття. У вузькому розумінні у їхніх творах термін «Русь» означає Середнє Подніпров'я — приблизно території Київщини, Чернігівщини і Переяславщини — землі полян, сіверян і древлян, тобто племен^які започат кували ранньодержавне утворення «Русь».1 Центральне місце там займали поляни, про яких літописець писав — «поляне, яко ныне зовомая Русь». Саме на По
дніпров'ї |
залишилося найбільше гідронімів і топонімів |
||
від назви |
«Русь* — річки |
Рось, |
Росава, Роставиця, Ро- |
ска та ін. |
Ч |
% |
'* |
У широкому розумінні терми^,«Русь», «Руська земля» літописці відносили дочвсієї території Київської Русі, до всіх східних слов'ян. «Ауловеньскйй: язык и руский олнгі єсть»,— писав літописець^-
54
2. Київська Русь у X — на початку XII ст.
Розширення і зміцнен- Наприкінці IX — X ст. відбувався ня Київської держави процес об'єднання східнослов'ян- налрикінці IX—X ст. ських племен навколо Києва і зміц нення ранньофеодальної держави на Русі, або, як її часто іменують за назвою столиці,—
Київської Русі.
Уже перший князь об'єднаної Русі Олег (882—912) за
кілька років |
підкорив |
своїй владі придніпровські племе |
на — полян, |
древлян, |
сіверян, радимичів..] У 907 р. Олег |
здійснив успішний похід на Візантію. Як повідомляє літо писець, Олег на знак перемоги прибив свій щит над міськи ми воротами Царграда. Візантійський уряд змушений був укласти з Олегом невигідний для себе торговельний договір.
Наступник Олега князь Ігор (912—945) приборкав повсталі племена, зокрема древлян, приєднав територію
уличів |
і тиверців (між Дністром |
і Дунаєм), |
здійснив два |
походи |
на Візантію (941 і 944 рр.). За Ігоря у 915 р. впер.-., |
||
ще на |
Русь напали печеніги. З |
ними Ігор |
уклав мир.] |
Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати да нину з древлян. У літопису розповідається, як древляни, заявивши, що коли внадився вовк до овець, то винесе все стадо, пригнули два дерева, прив'язали до їхніх верхівок Ігоря, а потім дерева відпустили.
Оскільки син Ігоря Святослав був, малолітнім, Київ ською Руссю стала правити його мати'Ольга (945—957). Вона розправилася з древлянами, спалила їх головне мі сто Іскоростень (сучасне м. Коростень Житомирської обл.). Частина жителів його була вбита, інших перетворе но на рабів. Проте Ольга врегулювала збирання данини, визначивши її розміри, і встановила місця для збирання данини — погости.
Значно розширилися межі і зросла могутність та між народна вага Київської держави за часів князювання си на Ігоря і Ольги Святослава (957—972), якого літописець змальовує як хороброго,\ звитяжного і справедливого вої на й князя. Святослав ус&життя провів у воєнних походах і боях. Він підкорив в'ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хо зарський каганат в пониззі Волги, включив у свої володін ня землі ясів (осетинів) і касогів (черкесів) на Північ ному Кавказі. Внаслідок цього пониззя Дону, Північний Кавказ, Тамань і Східний Крим, де утворилося руське
55
Тмутараканське князівство, ввійшли до складу Київської Русі. Святослав здійснив ряд походів проти Візантії і бол гар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю.
|
Найвищої |
могутності |
і розквіту |
|
Розквіт |
Київська держава досягла за кня- |
|||
Київської Русі |
зювання |
Володимира |
Святосла- |
|
наприкінці X— пер- |
вича (978—1015). |
|
||
шій половині XI ст. |
Продовжуючи політику свого бать- |
|||
Запровадження |
ка і спираючись на дружини і фео- |
|||
християнства |
дальну |
знать, Володимир зміц |
||
|
нював свою |
владу і розширював |
межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні пле мена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста (Нервен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського пле мені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь (Херсонес), що перебувало в руках візантійських імпера торів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст. входили і закарпатські руські землі.
Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об' єднано всі СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІ і багато неслов'янських пле мен, її територія сягала від Ладоги до Таманського пів острова і від Закарпаття до приокських земель і Поволжя.
Для зміцнення молодої держави потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі на прикінці Хет. складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кож ного з них були місцеві несформовані язичницькі культи, що відповідали попередній епосі-первіснообщинного, ро доплемінного ладу і не відповідали ідеї єдиної держави. А авторитет великого князя повинен був бути освячений єдиною вірою. Потрібно було подбати і про міжнародний авторитет нової держави. Спроба Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької (поганської) релігії не вдалася. Вона зжила себе і більше не відповідала рівневі розвитку Київської Ру сі. В той же час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії (іслам, іудаїзм), де проводилася ідея єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правите лем. Поступово Володимир дійшов думки, що необхідно
56
і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християн ство в його східному варіанті — православ'ї, що було дер жавною релігією у Візантії — в ті часи найсильнішої су сідки Русі, з розвиненими формами культури, стрункою церковною організацією та ієрархією, могутнім апаратом і пишними формами богослужіння.
Православ'я, що у Візантії давно потрапили під жор сткий контроль світської влади, особливо активно пропо відувало тезу, що будь-яка влада від бога, що імпера тор — помазанник божий. Це і було те, що шукав Володи мир. За його вибором простежувалися чіткі практичні ін тереси— політичні, культурні та економічні чинники. За провадження християнства Володимиром полегшувалося тим, що воно вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Серед дружинників Олега і Ігоря, як це свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна хри стиянська громада. Ольга була християнкою. Є припущен ня, що і Аскольд бур охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Християнські місіонери, починаю чи від Андрія Первозваного, активно проповідували слово Боже на теренах Київської Русі. Ці обставини теж впли вали на вибір Володимира. Володимир хрестився у Кор
суні |
(Крим) |
і ввів християнство як загальнодержав |
|
ну |
релігію |
за |
православним (візантійським) обрядом |
в 988—989 |
рр. |
|
Що для Володимира християнство мало політичне зна чення, видноі з того, що він з'єднав цю подію з одруженням із сестрою візантійських імператорів Анною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів імператор ської династії з «варварськими» правителями, оскільки, за уявленнями того часу, це був нерівний шлюб. Побравшись з Анною, Володимир помітно підніс авторитет Київської Русі серед своїх сусідів — Польщі, Чехії, інших євро пейських держав. Християнизація широко відкрила для Русі двері до давньої візантійської (грецької) культури в усіх ділянках життя: у сфері понять про державні і су спільні відносини, у ділянці права, в шкільній освіті, у будівництві, малярстві, книжній справі, словесності тощо. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофео дального суспільства Давньоруської держави. Церква ак тивно і настійливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, со роміцькі слова, багатожонство тощо. Разом з тим мона стирі виступали як великі феодали і церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад на Русі.
57
Після смерті Володимира в 1015 р. протягом чотирьох років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті в 1019 р. не утвердився на київському великокнязівському столі Ярослав, прозваний Мудрим. Літописець говорить, що хоч Ярослав був кривий, але хоробрий на раті і добро го розуму.
Роки князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могут ності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (тепер Тарту). У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоп лені польскими феодалами в 1018 р. У 1036 р війська Яро слава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави. Всі європейські держави прагнули до нала годження дружніх відносин з Київською Руссю.
За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося хри стиянство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський мо настир. У Києві в 1039 р. заснована^ митрополія^що зале жала від константинопольського патріарха. Митрополи том став духовник Ярослава, відомий письменник Іларіон. За князювання Ярослава на Русі складено перший писа ний збірник законів «Руська правда», який забезпечував недоторканість феодальної власності, відбивав правові норми ранньофеодальної епохи.
Київська Русь являла собою велику Політичний лад ранньосередньовічну державу в формі монархії. Ця держава була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й
відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спо кій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феода лів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.
На чолі держави стояв великий князь київський, вер ховний власник усіх давньоруських земель, який зосере джував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконав чої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою.
58
Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські дина стії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначати ся великим князем київським представники великокнязів ського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі боя ри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розгляда ти як васальну залежність без ленів або лени, які полягали тільки у виплаті данини. Проте з часом бояри й князі поча ли одержувати землі і перетворювалися на землевласни- ків-феодалів — васалів свого сюзерена — великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збо ри (віче), що існували при родоплемінному ладі, пере стали збиратися. При великому князі з'явилася рада най ближчих князів і бояр.
Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засно- ' вані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружи ни, з якими й несли службу великому князеві. Основну ча стину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.
Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інте реси класу феодалів. Відповідним було й право, що знай шло своє відображення в «Руській правді».
В часи Давньоруської держави були поширені симво лічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб (так цей знак назвав російський істо рик М. М. Карамзін). Тризуб, очевидно, у давні часи був символом племені або ж символом влади. З часів Київ ської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Святополка, Ярослава Мудрого, на цеглі, знайденій при роз копках Десятинної церкви та інших споруд, на зброї, посу ді. Щодо значення тризуба (інколи двозуба) вчені вислов люють різні думки. Одні вважають його зображенням церковного світильника або панікадила, другі — рибаль ського знаряддя, інші — горішньою частиною скіпетра, символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне яс но, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської вла ди, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дігтав ім'я Георгія,
59