Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

бояр, шляхти та. ін.), підданих великого князя литовського або короля польського, було відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою.

кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в пер­ шій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, також тисячі панських і шляхетських господарств.

Великими феодалами, землеволодіння яких зосереджу­ валося в основному на Волині, Київщині, Брацлавщині (Східне Поділля), на Подніпров'ї були князі Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Вишневецькі, Капусти, Глинськї та ін. У Галичині й Західному Поділлі, поневолених Поль­

подарські будівлі і до якого прилягали орні землі, сінокоси, пасовища, села з селянами, що обробляли панські землі, вироблялося здебільшого все необхідне для потреб фе­ одала. Повністю натуральний характер мали господарства селян.

Основною галуззю економіки України наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. залишалося сільське гос­ подарство, і передусім землеробство. Більш інтенсивно во­ но розвивалось в західних і північних українських землях, які менше або зовсім не зазнавали спустошливих туре­ цьких і татарських нападів.

У Східній Галичині, Західному Поділлі, на Волині, у центральних районах Київщини, взагалі в лісостеповій смузі була поширена трипільна система землеробства, при

110

якій на озимину сіяли жито і пшеницю, а на ярину — яч­ мінь, овес, гречку, просо. У північних, лісистих місцево­ стях — у київському Поліссі, на півночі Чернігівщини за­ стосовувалася вирубна (підсічна), а в південно-східних пристепових районах — двопільна і перелогова системи землеробства. Землю обробляли в панських маєтках пере­ важно дерев'яними плугами із залізними лемешами і від­ вальними полицями, що давало можливість не лише роз­ пушувати грунт, а й перевертати скибу землі. У селянських господарствах основним знаряддям була дерев'яна соха. Як тяглова сила здебільшого використовувалися воли, рід­ ше — коні. Землю удобрювали гноєм.

Крім хліборобства, населення України займалося ско­ тарством, вирощувало городні культури, коноплі, льон, ри­ жій та ін. Значного поширення набули садівництво і бджільництво. Поряд з розведенням бджіл на пасіках зай­ малися й бортництвом. Важливе місце належало також рибальству й мисливству, особливо в лісистих районах, на Поліссі.

Здійснювалась також, здебільшого у феодальних маєт­ ках, і переробка сільськогосподарської сировини. Най­ важливішою галуззю було млинарство, що становило

й користувалися лісами, водами, випасами та іншими угід­ дями, інколи й орними землями, відбували повинності на користь феодала і держави. Кілька сільських общин, сіл об'єднувались у волость. Управління общинними, справами було виборним. Очолювали його отамани, тіуни, десятни­ ки, у волостях — старці. Сільська община користувалася і судовими правами. Був «копний суд» — суд селянського сходу, копи" (копа, купа — громада), який роглядав різкі цивільні і кримінальні справи (про земельні спори, крадіж­ ки, вбивства тощо).

Сільська община складалася з дворищ, в основі яких лежали великі сімейні общини, родини. До дворища вхо­ дили як родичі, так і прийшлі. Поряд з рівноправними чле­ нами дворища — «поплічниками», «потужниками», «спіль­ никами», «сябрами» — були залежні люди — «половинники», «дольники», «підсусідки», «закупні», «люди в пенезях».

ш

Дворище, в свою чергу, складалось з 5—11 «димів», тобто окремих господарств.

Дворище мало в своєму володінні орні землі, ліси, ви­ паси, водойми. Площа земельних ділянок у різних двори­ щах, залежно від їхніх розмірів, якості землі та інших фак­

16,8 до 21,4 га). Селяни різних дворищ спільно користува­ лись луками, випасами, водоймищами та ін., а орна земля часто вже перебувала у володінні окремих господарств.

Селянство як у майновому, так і в правовому відношен­ нях не становило однорідної маси. У розглядуваний період більшість селян ще не була закріпачена. Ці селяни жили на державних землях, зокрема в Литві на землях, що вва­ жалися власністю великого князя. З розширенням земель­ них володінь окремих феодалів дедалі більша частина се­ лян опинялася на землях приватних власників. Феодали всіма силами прагнули закабалити і закріпачити селян, збільшити повинності, виконувані ними.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. серед се­ лянства існували різні групи. До найзаможніших належали переважно служиві селяни — слуги, які перебували на тій або іншій «земській» службі — військовій (замкова або польова «сторожа»), «листівній» (роз'їзди з листами), служили соцькими, десяцькими, землемірами, великокня­ зівськими мисливцями, рибалками та ін. За службу вони одержували одну-дві волоки землі і звільнялися від інших повинностей.

Іншою великою групою селян були данники, які за ко­ ристування землею давали данину державі натурою (ку­ ницями, рибою, медом, воском та ін.) або платили пода­ ток грішми. Більшість данників також залишалися ще

і окремих феодалів. Вони із своїм тяглом та інвентарем обробляли поля, збирали врожай, гатили греблі, будували млини, палаци, замки тощо. Кількість вільних тяглових се­ лян швидко зменшувалася, вони потрапляли під владу феодалів, які закріпачували їх.

За своїм правовим становищем селяни поділялися на «похожих» (вільних), що юридично мали право необумов­ леного відходу від феодала, «непохожих» селян («отчичі», «люди заседелі»), позбавлених такого права, тобто вже

112

закріпачених, і селян залежних, що становили проміжну групу. Вони формально мали право відходу, але за певних умов: могли залишати феодала лише в певний час, мусили посадити на землю замість себе іншу людину, заплатити викуп і т. ін.

Серед селян було чимало збіднілих людей. Це — «су­ сідки» і «підсусідки», які переходили в залежність до за­ можних селян або феодалів й інколи селилися при їхніх дворах; коморники, що також не мали свого житла і най­ мали в багатих селян і міщан комори; городники, або загородники, що володіли лише городами; халупники, у яких були тільки хати; дворова челядь та ін.

Усі селяни мусили платити різні податки й виконувати повинності на користь держави, а селяни, що жили в маєт­ ках приватних власників,— і на користь феодалів. У ме­ жах Литовської держави до 1447 р. всі селяни сплачували щороку загальнодержавний грошовий податок — серебщину — на військові потреби (на Київщині і Поділлі він називався подимщиною, на Чернігівщині — поголовщиною, на Волині — воловщиною). Поряд з цим селяни мали від­ бувати на користь держави різні повинності: вартувати в замках і в полі, будувати й ремонтувати замки, мости, шляхи, косити сіно, давати підводи й стацію — харчі і житло великому князеві і тим, хто супроводив його при переїздах. З часом стація перетворилася на постійний гро­ шовий податок.

З розвитком феодально-кріпосницьких відносин, коли феодали привласнювали дедалі більшу кількість земель і закріпачували селян, що сиділи на цих землях, зростали повинності селян на користь феодалів. Це були натураль­ на та грошова рента і рента відробіткова, панщина.

Закабалюючи селян, феодали намагалися зруйнувати общину, бо селяни спільно, общиною чинили більший опір наступові панів. Тому феодал постійно втручався в общин­ ні справи, призначав на посади отаманів угодних йому лю­ дей, обмежував, а то й ліквідовував копний суд тощо.

З кінця XIV ст. до середини XVI ст. Розвиток ремесла в Україні продовжувало розвива­ тися ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від сільського господарства і зосере­

джувалося переважно в містах. Зростало число ремісників, для яких ремесло уже було основним заняттям, збільшува­ лася кількість ремісничих спеціальностей. Якщо в часи Київської Русі їх було близько 60, то на початку XVI ст. налічувалося вже понад 200. У містах і селах жили

1ІЗ

й працювали ковалі, слюсарі, ювеліри, кравці, шевці, бон­ дарі, каменярі, муляри, кушніри, гончарі та ін.

Щоб регулювати розвиток ремісничого виробництва й успішніше протистояти наступові феодалів, міські ремісни­ ки об'єднувалися в цехи. Найраніше, ще з кінця XIV ст., у зв'язку з інтенсивним розвитком ремесла, цехи почали створюватися в містах Галичини. Пізніше, в XV ст., цехи виникли в Києві, Луцьку та інших містах. Цехові майстри; які були власниками майстерень і зосереджували в своїх руках засоби виробництва, гнобили й експлуатували під­ майстрів і учнів. Частина ремісників залишалася поза це­ хами. Ці ремісники називалися партачами.

кого населення сприяли дальшому розширенню внутрі­ шнього ринку, економічних зв'язків міста з селом і між окремими містами й землями, пожвавленню торгівлі. У мі­ стечках і селах відбувалися, здебільшого один раз на тиж­ день, торги, що обслуговували невеликі території. Тут продавалися сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби.

У великих містах відбувалися, переважно один раз на рік, ярмарки, куди з'їжджалися купці як з різних територій України, так і з інших країн. На ярмарках у Львові, Луць­ ку, Кам'янці, Києві, Острозі (Київ, Львів і Луцьк дістали право на два ярмарки на рік) та в інших містах торгували як різними місцевими товарами — хлібом, худобою, хутра­ ми, сіллю, медом, рибою, воском, птицею, лісом, одягом, взуттям, шкірами та ін.,— так і іноземними.

Водночас із внутрішньою розвивалася й зовнішня тор­ гівля. Незважаючи на несприятливі умови, зокрема загар­ бання українських земель Литвою й Польщею, зростали економічні зв'язки України з російськими землями. Росій­ ські купці були постійними відвідувачами й учасниками українських ярмарків, а українські купці систематично торгували в російських містах, найчастіше в Москві і Нов­ городі. З Росії в Україну привозили хутро (соболине, ли­ сяче, боброве, куняче та ін.), зброю, різні вироби з дерева тощо. З України в Росію вивозили сіль, горілку, ювелірні вироби, іноземні товари (сукна, шовкові тканини, прянощі та ін.).

Широкими були торговельні зв'язки України з країна­ ми Заходу і Сходу. Особливо вони пожвавилися з кінця XV — початку XVI ст., коли в Західній Європі зростало

114

мануфактурне виробництво, формувалися капіталістичні відносини і збільшувався попит на хліб, інші сільськогос­ подарські продукти й сировину. Дедалі швидше зростає вивіз з України, особливо через балтійський порт Гданськ, на захід — в Англію, Шотландію, Голландію та інші краї­ ни — хліба, лісу, поташу та ін. Водночас збільшувався ввіз в Україну із західних і східних країн різноманітних товарів, зокрема предметів розкоші для феодалів (тонкі сукна, полотна, шовкові й парчеві тканини, оксамит, кили­ ми, вина тощо).

Водночас Україна виступала як важливий посередник у торгівлі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Найбільшими транзитними пунктами, через які прохо­

ширювалися старі й виникали нові міста. Якщо спочатку багато міст були лише фортецями й адміністративними центрами, то поступово вони ставали й економічними цент­ рами, центрами ремесла і торгівлі.

Залежно від того, на чиїй землі стояло місто — дер­ жавній (великого князя литовського або польського коро­ ля) чи приватновласницькій — міста були великокнязів­ ські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно на­ селення міст сплачувало і різні податки, виконувало нату­ ральні повинності, а іноді й панщину.

Як і в інших країнах Європи, міське населення України намагалося позбутися залежності від державних урядов­ ців і феодалів, уникнути їхнього свавілля, добитися само­ врядування і цим забезпечити кращі умови для розвитку ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи діставати собі біль­ ші прибутки від міст, також була зацікавлена в розширен­ ні ремесла й торгівлі. З цією метою уряд видавав окремим містам «хартії» (грамоти) на так зване магдебурзьке пра­ во (зразком була хартія німецького м. Магдебурга). Насе­ лення міст, які одержали магдебурзьке право, звільнялося від управління й суду королівських або великокнязівських намісників — воєвод і старост — і діставало право на са­ моврядування. За це воно вносило в державну скарбницю певну суму грошей, звільнялося від більшості натураль­ них повинностей, обкладалося грошовими платами з тор­ гівлі і промислів. Управління містом переходило до вибор­ ного магістрату, на чолі якого ставав війт.

115

Ще в XIV — XV ст. самоуправління за магдебурзьким правом дістали українські міста Санок, Львів, Кам'янецьПодільський, Кам'янець, Берестя, Дорогичин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Порівняно із За­ хідною Європою в Україні магдебурзьке право мало обме­ жений характер.

Панівне становище у міському самоврядуванні посіда­ ла найзаможніша міська верхівка. У справи міст, хоч вони й мали магдебурзьке право, часто втручалися воєводи й старости. Війти здебільшого не обирались, а призначалися королем або великим князем. До того ж в українських містах

чуючи переселення в українські міста іноземців, пере­ важно німців. Порівняно з українцями вони діставали значно більші привілеї.

З розвитком ремесла й торгівлі посилювалось розшару­ вання міського населення. Дедалі більше виділялася міська аристократія (патриціат), до якої належали найбагатші купці, лихварі, багаті цехові майстри. Друга, також екс­ плуататорська група міського населення (бюргерство) скла­ далася із заможного міщанства: середніх купців, дрібних торговців, цехових майстрів, які були незадоволені пануван­ ням аристократії, але займали помірковану, угодовську пози­ цію. Третя група — це експлуатована біднота — наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземелені селяни, що втікали до міст. Соціальне гноблення українських міщан поєднувалося з національним гнітом, який посилювався.

дірваного від сільського господарства, зумовлювали зро­ стання попиту на внутрішньому ринку на сільськогоспо­ дарські продукти, передусім на хліб. Одночасно зростав попит на хліб, інші сільськогосподарські продукти й сиро­ вину також на зовнішньому ринку в країнах Західної Європи, де вже в той час інтенсивно розвивалися капіта­ лістичні відносини.

Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і ді­ ставати за них гроші.

не

Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феодали швидко збільшували панщину та грошові і нату­ ральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині

117

селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то наприкінці століття — 2 дні на тиж­ день (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох філь­ варках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на панщині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття — 1 день на тижт день, тобто в 4 рази більше.

Водночас із обезземеленням селянства і збільшенням панщини феодали намагалися перетворити вільних і за­ лежних селян, селян «похожих» на кріпаків, на «непохо­ жих», «отчичів» і юридично оформити кріпацтво. За загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литов­ ський і король польський Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а фео­ дали не повинні були приймати втікачів з великокнязів­ ських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.

Феодали дедалі більше посилювали свою владу над се­ лянами, руйнували общину, ліквідовували копний суд і до­ бивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязівський або королівський суд. Ще в.30-х роках XV с. право вотчинного суду дістала галицька^шляхта. У 1447 р. за згаданим привілеєм Казимира право вотчин­ ного суду дістали феодали литовських, українських, біло­ руських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скар­ житися королеві або великому князеві" литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала;

ла кодексові законів Литовської держави, що дістав назву; Литовського статуту. Він був складений на основі велико-: князівських привілеїв, жалуваних грамот, судебника Ка-| зимира 1468 р., звичаєвого права, польських законодавчих актів та інших юридичних документів.

У першій редакції Литовський статут був виданий великим князем 1529 р., у другій—1566 і в третій—V 1588 р. Ним користувалися в судах України, особливо* Правобережної, не тільки в XVI, а часто і в XVII —т-ї XVIII ст.

118

Литовський статут був кодексом законів феодального права. У ньому все населення чітко поділялося на дві не­ рівноправні групи. Перша група — панівний клас — фео­ дали (княжата, панята, шляхтичі, магнати — «пани хоруговні», «прелати духовні» та ін.), які мали всю повноту Влади. Другу, нижчу групу становило феодально експлуа­ товане населення, права якого поступово зменшувалися і дедалі більша кількість якого перетворювалась на кріпа­ ків. До цієї групи належали тяглові селяни, «закупні люди», «путні люди», «челядь невільна» («парубки не­ вільні»), ремісники та ін.

Уже перший, «старий», Статут 1529 р. повністю визна­ чив норми феодального, шляхетського права. Він всіляко захищав інтереси феодалів, підкреслював їхнє панівне, привілейоване становище. Це видно особливо яскраво з того, як високо оцінювалась особа шляхтича порівняно з особою простої людини. За вбивство шляхтича шляхтич мав заплатити 100 кіп грошей (60 крб.) «головщини» ро­ дичам і таку ж суму «вини» (штрафу) до скарбу велико­ князівського. А за вбивство «путного боярина» (з селян) платили 12 крб., бортника —8 крб., за вбивсто «мужика тяглового»— 10 кіп грошей (6 крб.), за «парубка невіль­ ного» — 5 кіп грошей (3 крб.). Життя тяглового селянина оцінювалося в таку ж суму, як і королівського жеребця, а «парубка невільного» — як кобили із королівського табуна.

Разом з розвитком фільваркового господарства йшло обезземелення й закріпачення селянства, дедалі більша кількість селян мала відробляти панщину, втрачала осо­ бисту волю, потрапляла в повну владу феодала. Про над­ звичайно тяжке становище селян у Литві й Польщі писали й сучасники. Так, посол германського імператора Сигізмунд Герберштейн, який відвідав Литву в першій чверті XVI ст., в своїх «Записках про московські справи» писав, що в Литовській державі народ пригнічений тяжким раб­ ством, селяни, крім оброку, працюють на панів шість днів на тиждень. «З часу Вітовта аж до наших днів вони пере­ бувають у настільки суворому рабстві, що, якщо хто-небудь із них буде випадково засуджений на смерть, то він зо­ бов'язаний за наказом пана покарати сам себе і власно­ ручно себе повісити. Якщо щ він випадково відмовиться виконати це, то його жорстоко відшмагають, люто покатують і все ж повісять».

119