1 курс / Украинская литература / Борзенко, Гажа / ukr_lit_1-471

23. Джерела та етапи українського романтизму.

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом. Існують три етапи формування романтизму в українській літературі:

Харківський осередок

Київський

Романтиз в інших містах

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських

народних пісень. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-

х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревськимта іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була

програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті. Другим осередком чи етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київдругої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання КирилоМефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії.

24. Кирило – Мефодіївське товариство, «Книга буття українського народу»

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 р. — січні 1846 р. в Києві й існувала до кінця березня 1847. Засновниками товариства були М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський. До них приєдналися О. В. Маркович, О.Навроцький, Г.Андрузький, I.Пасяда, М. Савич, П. Куліш, Т. Г. Шевченко. Політичну програму Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" і Записці, складеній В. М. Білозерським. Програмні положення містили й записки про освіту народу, про емансипацію жінок, про об'єднання слов'янських народів, а також літературні твори Т. Г. Шевченка, М. І. Костомарова, П. О. Куліша, листування членів товариства. Головним своїм завданням товариство вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії. У березні 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите й розгромлене. Слідство тривало до 30 травня. Членів товариства покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії. «Книга буття українського народу» («Закон Божий») — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова. Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності. Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її роль в історії людства. Разом з тим автори її виходили з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства.

25. Мотиви, образи творів Харківських романтиків.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та

«Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства.

Харківські романтики — передусім Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров. — перейнялися духом народної поезії, стилізуючи, цитуючи її у власних творах, вдаючись і до віддалених ремінісценцій, алюзій тощо. Так вони виражали своє до неї ставлення: отже, безоглядне прийняття чужої художньої манери є проявом критики, що входить у структуру власного художнього твору. З цього погляду харківські романтики творили, як митрополит Іларіон у княжу добу. Розробляючи тему митця (кобзаря-бандуриста), мотиви нерозуміння юрбою свого співця-пророка, вони також живили літературний критицизм романтизму. Саморефлексія їх ліричного героя висвітлювала природу і сутність психологічного аналізу процесу виникнення художнього образу. Кожен з цих поетів не тільки втішався красою народних пісень і рідної мови, а й діяв: збирав фольклор, коментував його, досліджував, видавав; так же ставився й до мови (якщо не в окремих статтях, то бодай в листах розмірковував над її особливостями у зіставленні з іншими мовами). Більшість з них перекладала українською з інших літератур, а переклад — то також різновид критичної інтерпретації чужих текстів.

26. Провідні мотиви та образи творів В. Забіли, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського.

Українське поетичне слово як інструмент індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза яким неможливим є досягнення повноти життя особистості, найяскравіше постає у творчості М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Петренка, В. Забіли. Творчість В. Забіли є віддзеркаленням особистої життєвої драми поета й належить до так званої психологічно-особистісної течії романтизму. В. Забіла закохався у дочку свого сусіда — Любов Білозерську. Спочатку кохання було взаємним, але пізніше дівчина віддала перевагу іншому, що стало справжньою трагедією для поета. Його романтичні поезії — ніби ліричний супровід нещасливого кохання та його страждань. Часто вірші нагадують щоденникові записи, у яких освічення в коханні чергуються з докорами у зраді. Надзвичайно часто В. Забіла використовує прийом паралелізму: ліричний герой у всьому бачить відображення свого нещастя. Так, у поезії «Соловей» ліричний герой чує спів соловейка, який щасливий, спарувався, має гніздечко.Поезія В. Забіли «Соловейко» надзвичайно мелодійна, тому була покладена на музику.

М. Петренко також є представником психологічно-особистісної течії українського романтизму. Поет майже не звертався до історичних чи фольклорно-побутових тем, а обрав специфічний напрям показу сфери романтичного ідеалу — внутрішній світ. Лірика М. Петренка відзначається схильністю до філософських роздумів, їй притаманна циклізація. Цикл «Небо» складається з трьох поезій. Перша поезія побудована за принципом антитези: ідеальна сфера — небо, а дійсність є жорстокою, непривабливою. Ліричний герой прагне піднестися до ідеальної сфери хоча б у мріях. У другій поезії образ неба подається в іншому ракурсі. Герой, поринаючи у світ небесної гармонії, відчуває музику, душевний спокій. Автор передає насолоду небесною красою, людина постає частиною космічного організму.Остання поезія циклу є продовженням теми споглядання на небо. У візерунках хмар, що спостерігаються на небі, герой прагне розшифрувати небесну мову.На відміну від таких поетів-сучасників, як В. Забіла та М. Петренко, Афанасьєв-Чужбинський був професійним літератором, майже чотири десятиліття виступав активним учасником російського літературного процесу – як поет, прозаїк, нарисовець, літературний критик, журналіст. Головний предмет наукових зацікавлень Афанасьєва-Чужбинського становила Україна. Поезія Афанасьєва-Чужбинського, безперечно, романтична в своїй основі, проте позбавлена таких виразних романтичних рис, які має, приміром, цикл «Небо» М. Петренка. Найяскравіший приклад відтворення романтичного стану Афанасьєва-Чужбинським, із виведенням іще недосвідченої, підлеглої безпосереднім враженням душі ліричного героя, у вірші – «Місяць». Романтичне світовідчуття в Афанасьєва-Чужбинського пригашене також тим, що поет у своєму викладі нечасто натрапляє на психологічну гостроту переживання; здебільшого – й тут він почасти схожий на В. Забілу. Герой поезії Афанасьєва-Чужбинського – провісник нового естетичного, психологічного, духовнокультурного бачення життя, і не тільки провісник, а й один із перших утверджувачів. Водночас поезія Афанасьєва-Чужбинського у свій спосіб відбиває риси тривкого, можливо, й позачасового протистояння «я» та зовнішнього світу, їхні неусувні взаємні претензії, що склали зміст літератури нового часу.

27.Гурток «Руська трійця»: національно-культурна і літературна діяльність учасників (Шашкевич, Вагилевич, Головацький)

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження. Породжене в добу романтизму, воно мало виразний слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті. Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).

У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд. Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая», що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. «Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

28.Альманах «Русалка Дністровая»: композиція, зміст, значення.

Надзвичайно продуманою і цілеспрямованою є композиція «Русалки Дністрової». Композиційно альманах складається з чотирьох розділів: «Пісні народні», «Складання», «Переводи», «Старина».

Відкриває її епіграф, цей епіграф виконував декілька функцій: по-перше, він закликав українських інтелектуалів до активної праці на народній ниві, до творення української культури; по-друге, зверненням галицькі будителі підкреслювали, що вони солідарні з ідеями слов’янського відродження та єднання і докладають зусиль, аби здійснити його і в Україні, зокрема в Галичині.

Зміст альманаху:

Книжку відкриває передмова М.Шашкевича, яка є своєрідним маніфестом відродження української літератури в Галичині.У передмові до «Русалки Дністрової» підкреслена краса української народної мови та народної словесності і поданий список найважливіших наддніпрянських літературних і фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах: -Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум,обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.

-Оригінальні твори упорядників складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.

-Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».

--В історико-літературному розділі «Старина» опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова.

Значення: альманах "Русалка Дністрова", засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини 30'х років 19 ст.» Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і започатковувала нову літературу народною мовою і на народній основі. До її появи в літературі краю переважала церковно-схоластична поезія та принципи шкільного класицизму. "Русалка Дністрова" відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західноукраїнських землях", а Шашкевич, Вагилевич і Головацький своєю " Русалкою" впроваджували ідеали Романтизма.

29. Основні етапи біографії Т. Шевченка 1814-1847 рр.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого 1814р. в с. Моринці Київської губернії. Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика Енгельгардта. 1822 р. батько віддав його ―в науку‖ до кирилівського дяка. Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був ―школяремпопихачем у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829 р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним ―на комнатного живописца‖. У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва. 21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів. Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші ―Причинна і ―Нудно мені, тяжко — що маю робити‖ (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка ―Кобзар‖. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. 1841 р. вийшла історична поема Шевченка ―Гайдамаки‖ (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. 1844 р. вийшло друге видання ―Кобзаря. Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів ―Три літа (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом ―трьох літ. Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду ―трьох літ мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Революційні твори з відібраного при арешті альбому ―Три літа стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). ― 8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу.

30. Основні етапи біографії Т. Шевченка 1847-1861 рр.

У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати. Тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі. У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми, історичні поеми й вірші, вірші й поеми сатиричного змісту Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні. У січні 1860р. під назвою ―Кобзар вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл ―Давидові псалми‖ повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов ―Кобзарь‖ Тараса Шевченка в переводе русских поэтов‖. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку ―Новые стихотворения Пушкина и Шевченки‖, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема ―Кавказ і ―Заповіт. Видання ―Кобзаря 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення . Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер.

31. Людина, природа, фантастика в ранніх баладах Т. Шевченка («Причинна», «Тополя», «Утоплена»)

балада «Причинна» розповідає про кохання дівчини-сироти до козака. Дівчина не витримує розлуки з коханим і стає причинною (втрачає психічну рівновагу внаслідок стороннього втручання), бо «так ворожка поробила». Прагнення бути щасливою наштовхується на перешкоди, спричинені втручанням реальних сил та фантастичних (ворожка, русалки). Переживання дівчини підсилюються показом то грізного, то спокійного стану природи. Отже, у цій баладі є ознаки романтизму (незвичайні події, фатальні обставини, герої, здатні на дуже сильне, пристрасне почуття). Але у творі фантастичне і реальне щільно переплітається, що підтверджує як фольклорну основу твору, так і його романтичну спрямованість.

Балада «Тополя» Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого. Остання надія дівчина — це стара ворожка до якої вона звертається за допомогою. Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині

чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю. Все це, звичайно, фантастичне. Тут у баладі відбиті первісні вірування людей у можливість переселення душі людини в рослину. Фантастичними у баладі є також розмова дівчини з тополею, чудотворне зілля.

Балада «Утоплена» Балада починається із «заспіву» — вітер питає в осоки хто «по сім боці чеше косу», а «по тім боці рве на собі коси». Автор відповідає своїм читачам, що це дочка й мати. Колись мати була молодою і гарною жінкою-вдовою за якою «козаки ходили». І от у неї народилась від когось дочка і легковажна мати залишає свою дитину в чужому селі на чужих людей. Та пройшли роки і мати постаріла, а її донька, яку назвали Ганною, виросла красунею. Мати заздрить дончиній вроді і вирішує отруїти Ганнусю (отрута не подіяла). Матір пропонує доньці сходи й скупатись у ставку, на що та погоджується. За ними тим часом спостерігав з того боку ставка «рибалонька». Ніби божевільна вона накидується на неї і вони падають разом у воду. Рибалонька кидається у воду, щоб урятувати свою кохану, проте пізно він звільняє Ганнусю із закляклих рук матері — вона мертва. З відчаю молодий рибалка теж топиться у ставку. Згодом ставок заріс осокою і в ньому більш ніхто не купається. Його обминають стороною бо вважають проклятим. А вночі випливає зі ставу мати вся синя, страшна та розхристана і «рве на собі коси». На іншому боці хвиля виносить Ганнусю і молодого рибалку, з яким вона тепер навіки разом. Як запевняє автор ніхто того дива незнає.

32. Погляд на поета та поетичну місію у творах Т. Шевченка 1837-1842 рр. («Думи мої, думи мої…», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Перебендя»)

ПеребендяЦе образ не тільки народного співця, кобзаря, а й натхненного поета. Народний співець Перебендя — старий, сліпий носій народнопоетичних традицій. Він тісно зв'язаний з масами. Співає дівчатам на вигоні, парубкам на шинку, жонатим на бенкеті, на базарі тощо. Люди люблять його пісні, бо вони розганяють тугу, є виявом народних поглядів на суспільне і родинне життя. Водночас Перебендя наділений і рисами романтичного поета. Він, як двічі підкреслено у вірші, "химерний", тобто дивний. в години творчого натхнення він тікає від людей і свої задушевні пісні співає "в степу на могилі, щоб ніхто не бачив", "щоб люди не чули". Про роль поета в житті народу йдеться не тільки в поезії "Перебендя", а також і в інших творах: "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гайдамаки". У поезії "На вічну пам'ять Котляревському" Вірш Т Шевченка побудований за принципом розгорнутого паралелізму. Вітер гойдає на гілці покинуте гніздечко соловейка, який тут колись співав. Недавно так в Україні щебетав і І. Котляревський, а тепер його є немає. Всю славу козацьку за словом єдиним соловей-поет виспівує для сиріт, дівчат, і від його щебету "сохнуть дрібні сльози».У "Гайдамаках" кобзар співає в бойових лавах повстанців, надихає їх на визвольну боротьбу, його пісні ведуть народних месників уперед. Це кобзар Волох. З'явившись за кілька годин до початку повстання, кобзар супроводить гайдамаків у боях, співає їм пісні, надихаючи на подвиги. Образом кобзаря Шевченко підкреслює зв'язок поезії з життям і боротьбою

народу, велику силу пісні.Образ Волоха реалістичний, взятий із дійсності. Поезія для Шевченка дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця. Поезія «Думи мої, думи мої...» — перший твір у «Кобзарі». 1840 року вийшов друком перший «Кобзар» Шевченка, який складався із восьми творів. Перша строфа поезії — це ряд риторичних питань, у яких Шевченко називає свої думи «сумними», питає, чому вітер не розвіяв «як пилину. Думи поета — це надії на відродження козацької слави. Поетові важко співати на чужині, і тому він посилає свої думи на Україну, де була воля, де «шляхтою, татарами засівала поле» Запорозька Січ. Шевченко довгі роки жив на чужині. Йому доводилося ховатися зі своїми віршами, сміятися, коли серце рвалося від горя і журби. Нишком, щоб не побачили вороги, щоб не сміялися з його недолі, поливав він своїми слізьми чуже поле і викохував, як дітей, думи про рідну землю. «До Основяненка»: Поет звертається до свого старшого товариша Г. Квітки-Основ'яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...» Вірш починається картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, Т. Шевченко називає Основ'яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.

33. Поема Т. Шевченка «Катерина»: своєрідність осмислення традиційної теми.

Тема Одна з тем «Катерини» — страждання простої жінки, яку спокусив і покинув представник вищого суспільного стану, — широко розроблялася у світовій літературі кінцяXVIII — перших десятиліть XIX ст. Серед західноєвропейських письменників твори на цю тему написали С. Річардсон (його роман «Клариса», який Шевченко читав у російському перекладі). У російській літературі про трагедію селянської дівчини, зведеної паном, розповідається в повісті М. Карамзіна «Бедная Лиза» та в творах його наслідувачів — Є. Баратинського (поема «Эда»), тощо. Шевченко до написання «Катерини», можливо, читав «Бедную Лизу» та «Эду». Можна побачити подібність деяких основних моментів у розвитку змісту в «Катерині» і повісті М. Карамзіна (від'їзд офіцера-спокусника на війну; пізніша зустріч героїні із спокусником, який зрікається її; самогубство героїнь, що топляться в ставку). Генетичний зв'язок між поемою Шевченка та «Сердешною Оксаною» підтверджується збігом багатьох сюжетних ситуацій і деталей, зокрема, у заключній частині творів: в обох творах офіцер-спокусник випадково зустрічає сина, впізнає його, «вийняв гривеничка, та й дав хлопцеві» (Г. Квітка-Основ'яненко) — «Дає гроші Івасеві» (Шевченко). Водночас безперечною є відмінність поеми Шевченка від близьких їй за темою творів інших письменників. Від творів М. Карамзіна, Є. Баратинського і Г. Квітки-Основ'яненка «Катерина» відрізняється соціальністю, протестним спрямуванням. Трагедія покритки розкривається в ній як наслідок соціальних взаємин у суспільстві та конфлікту національно-етичних світоглядів.

34. Тема чорноморських запорозьких походів у поемах Т. Шевченка «Іван Підкова», «Гамалія»

У поемі «Гамалія» Шевченко вдруге звернувся до теми морських походів запорожців. Історичні, літературні й народнопісенні джерела твору загалом ті ж самі, що й джерела «Івана Підкови». Це передусім народні думи про чорноморські походи запорожців і поневіряння невільників у турецькій неволі (думи про Марусю Богуславку тощо). Вплив дум позначився і на трактуванні історичної доби, і на загальному ліричному тоні твору, і на поетиці його окремих частин. З відомих Шевченкові літературно-історичних джерел («История русов», «История Малой России») він найбільше скористався матеріалами «Запорожской старины». Безпосередній поштовх до написання поеми дали поетові, очевидно, враження від його подорожі по Балтійському морю.

Гамалія — художній образ запорозького отамана, а не історична особа: в джерелах з історії України не зафіксовано жодного ватажка чорноморського походу з цим прізвищем, хоч в джерелах згадується кілька історичних діячів на ім’я Гамалія. Та з Великого Лугу... — Великий Луг знаходився на території Запорозького Війська. За Д. Яворницьким, Великий Луг від м. Запоріжжяпо лівому березі Дніпра до Никополя.Скутар (Скутара) — передмістя Стамбула на малоазійському березі Босфору. Тут Шевченко скористався мотивом розмови Лиману, моря, Дніпра в народній пісні «Жалкується лиман морю...», відомої йому із збірників народних пісень М. Максимовича. Баша (тобто паша) — слово, запозичене поетом з народних дум.

Дрімає в харемі — Йдеться про Стамбул — столицю Османської імперії. Галата — частина Стамбула, розташована за затокою Золотий Ріг. Влітку 1621 р. запорожці вступили до Галати. Ченцем Шевченко називає тут гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, який записався в члени Київського Богоявленського братства. Про морські походи П. Сагайдачного Шевченко читав на сторінках «Запорожской старины» та в інших історичних джерелах. Відомо кілька вдалих морських походів П. Сагайдачного , та в експедиції 1621 р. на Галату він не брав участі.

35. Поема Т. Шевченка «Гайдамаки»: тематика, ідейний зміст, своєрідність відтворення історичних подій Поема "Гайдамаки" — найбільша за обсягом поема Тараса Шевченка. Написана вона на історичному матеріалі. Центральний образ поеми — повсталий народ, палаюча у вогні Україна. Прикладом для поета стають минулі роки, історичне минуле пригнобленої тепер України. Учасники повстання змальовуються як герої. Вони не жалкують віддати своє життя за рідну землю. За жанром "Гайдамаки" — ліро-епічна поема героїчного характеру. Провідна ідея твору — звеличення національно-визвольного руху на Україні.

Поема складається із вступу, 11-ти основних розділів, «Епілогу», прозової передмови і «Приписів». Вступ і «Епілог» є композиційним обрамленням поеми. Кожен розділ поеми сповнений драматичного напружененя. На відміну від багатьох тогочасних драматичних поем, у Шевченка, романтична лінія на другому плані. Поет докладно вмотивовує події Коліївщини як великого народно-визвольного руху. Гайдамаки виступають у поемі, вперше в світовій літературі, справжніми творцями історії. Це найповніше розкривається в розділах «Треті півні», «Гонта в Умані» та інших. Напруженість збільшується з кожним розділом, швидка зміна подій створює відчуття руху. У творі дві сюжетні лінії, які переплітаються між собою: розгортання та хід повстання під назвою Коліївщина та історія особистого життя Яреми. Розвиток сюжетних ліній часто переривається ліричними відступами й пейзажами в романтичному дусі. Характери розкриваються в складних життєвих конфліктах. У Яреми почуття помсти за свої наймитські кривди посилюється звісткою про драматичну долю його нареченої — Оксани. Глибокого трагізму й художньої сили сповнений розділ про те, що Іван Гонта в ім'я присяги вбив своїх дітей. Логічним завершенням основної сюжетної лінії є зображення гайдамацького повстання — «Епілог», в якому розповідається про поразку повстання.

36. Образи персонажів поеми Т. Шевченка «Гайдамаки».

Ярема – узагальнений художній образ повстанця-гайдамаки. У передмові до поеми Т. Шевченко зазначив, що «Галайда вполовину видуманий». Це вказує на те, що образ Яреми-наймита, а згодом повстанця-гайдамаки має реальну основу, хоч у його створенні велика роль належить творчій уяві. Ярема постає як типовий образ повстанця-гайдамаки, учасника всенародної війни проти польсько-шляхетського панування, у ньому втілені кращі риси народного характеру. Він сповнений ненависті, лютого гніву до ворогів і прагне помститися їм за всі кривди. Це почуття приводить Ярему в гайдамацький загін Максима Залізняка, де він своєю мужньою, безкомпромісною поведінкою здобуває загальну шану. Із наймита, над яким знущається хазяїн-корчмар, Ярема перетворюється на грізного месника, стає незламним борцем за народну волю й права. Він буває страшний у своєму праведному гніві.

Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати їхнiй бойовий дух. Його образ – образ улюбленця народу. Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: «У нас один старшина – батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього повстання. Він виявляє високу мужність у бою, особистим прикладом запалює в душах повстанців іскру святого вогню, піднімає їх на боротьбу.

Суворими барвами змальовано Івана Гонту. Головна його риса – почуття обов'язку перед народом, відданість його інтересам. Автор навмисне підкреслює його винятковість, навіть перебільшує риси його характеру – мужність, незалежність, силу волі. Приєднавшись до повстанців, узявши в руки «свяченого ножа», Гонта ні перед чим не зупиняється. Особливо яскраво це показано у глибоко трагічній сцені вбивства Гонтою своїх дітей. Образ Гонти як людини Шевченко змальовує в дусі народних традицій. Своїх дітей, що стали католиками, він убиває в ім'я того, щоб не було поговору, щоб не було зради. У поемі Шевченко змалював образ української дівчини Оксани. Основа образу Оксани народнопісенна, тому вона – «зоря», «ясочка», «серцем грибка». Її карі очі, як зіроньки, сяють, у неї «білі рученята», «чорні брови». Проте Оксана ще красивіша духовно: читачеві імпонує її глибоке кохання до Яреми, вірність у почуттях, турбота про хворого батька, солідарність із повсталими. Ліричність мови Оксани повністю відповідає її емоційній вдачі. Ніжність Оксани – риса національного характеру українок. Залізняк і Гонта зображені як непримиренні месники за народні кривди. Шевченко з великою любов’ю змалював образи борців проти влади панів. Саме тому твір мав велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя.

37. Мотиви та образність лірики Т. Шевченка періоду «трьох літ» («Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», «Холодний Яр», «Заповіт», «Минають дні, минають ночі…»)

«Три літа» — поетична збірка Тараса Григоровича Шевченка, написана під час заслання. Протягом 1843— 1845 років Тарас Григорович двічи побував на Переяславщині. Під час арешту 5 грудня 1847 року збірку відібрав III відділ і долучив до справи про «Украйно-слов'янське товариство». Тому деякі вірші та сам альбом став відомим тільки в 1906 році, коли з архіву департаменту поліції його було вилучено й опубліковано П.Є. Щоголевим та Я. Забілою за сприяння А. М. Маркевича. Вірші збірки: «Три літа», «Єретик», «Сова», «Дівичії ночі», «Маленькій Мар'яні» тоді були надруковані вперше.

«Розрита могила» — вірш Шевченка, написаний 9 жовтня 1843 в Березані, був першим твором написаним в Україні. У цій поезії звучить протест проти соціального й національного гноблення народу. На питання, за що сплюндрована його країна й за що гине Україна, поет відповідає, що в її горі винні царизм та власні українські пани.

«Холодний Яр» — вірш Тараса Шевченка, твір датовано 17 листопада 1845, Поет засуджує соціальну несправедливість, гноблення простого люду, викриває тих, хто зневажливо ставиться до визвольних рухів, і висловлює жаль із приводу того, що нащадки гайдамаків не піднімаються на боротьбу.

«Минають дні, минають ночі...», 21 грудня 1845, У творі звучить критика людей, які змирилися з підневільним становищем, відійшли від активних дій, стали пасивними. Звертаючись до Бога, Шевченко просить його дати долю якщо не добру, то хоча б не злу. Поет стверджує, що байдужість — найстрашніше, що може бути:

«Заповіт», 25 грудня 1845, Цією поезією завершується плідна Шевченкова осінь 1845 року. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, О. С. Пушкін) жанр «пам'ятника» — поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.

«Чигрине, Чигрине…» Вірш Шевченка — медитативно-філософський монолог, історіософське осмислення історичного змісту одвічної національно-визвольної боротьби, національної долі України, її державновизвольних змагань і перспектив. Мотивами туги за колишньою козацькою славою і патріотичними настроями вірш перегукується із поезією М. Маркевича «Чигирин» з його збірки «Украинские мелодии».

38. Ідейний зміст, художні особливості поеми Т.Шевченка «Сон»

Видатна поема Тараса Шевченка "Сон" трактується як політична сатира на імперію, Петербург, царя та "піраміду влади". Шевченко пародіює офіційний канон зображення Петербурга (зокрема, притаманний Пушкіну), а також штамп "простолюдин у столиці" (яскравий приклад – гоголівський Вакула). Звідси – й підзаголовок "комедія". Поет з’ясовує причини і джерела існування царизму, як суспільні (опора на чиновництво та військо), так і психологічні (рабська вірнопідданість) та національні.

У поемі створено цілісну картину імперії, де скрізь панує біда (Україна – Сибір – Петербург). Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем. «Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечить усім реаліям. Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя.

Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п'яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири.

39. Ідейний зміст та символіка поеми Т.Шевченка «Великий льох»

"Великий льох" є романтичною поемою-містерією (жанр тісно пов’язаний із середньовічною драмоюмістерією), у якій поєднується реальне й вигадане. Образи містерії символічні. Поема має історіософський характер, тобто є спробою осмислення української минувшини, генетично пов’язана з поезіями "Розрита могила" і "Стоїть в селі Суботові". Центральний образ – символ Великого льоху, що містить"приховані сили України", "дух України", "ідею державності". Персонажі поеми чекають, коли розкопають Великий льох, і тоді настане кінець світу, супроводжуваний різними містичними явищами (поет використовує народну та християнську міфологію), зокрема народженням українських Христа та Антихриста. Три душі в поемі уособлюють трагічні ключові епізоди української історії, що призвели до поневолення України (Переяславська рада, знищення Батурина, діяльність Катерини ІІ). Через тяжкість покарання за їх несвідомі гріхи Шевченко висловлює своє ставлення до гнобителів України. Три ворони уособлюють українського, російського та польського "демонів", злі начала, хваляться своїми злочинами проти власних народів. Останній злочин – зазіхання на історію України, її пам’ять. Три лірники – образ скаліченого народу. Москалі нічого не знаходять у "малому льосі", окрім кістяків. Головним призначенням поеми «Великий льох» було пробудження національної свідомості і гідності українців завдяки правдивому відображенню минулого.

40. Образи жінок-страдниць у поемах Т.Шевченка «Сова», «Відьма»

вся творчість перейнята щирою, зворушливою задушевністю, зігріта палкою любов’ю до людини, а особливо до жінки. Образ жінки-матері, жінки-страдниці – найулюбленіший образ поета, який наскрізно проходить через усю його творчість, а така увага до цього образу навіяна самим життям, адже за кріпосницьких порядків всі лиха лягали на плечі жінки, її становище було фактично рабським. Твір «Сова» - соціально-побутова поема видатного українського поета Тараса Шевченка. У Шевченка образ сови стає символом народного бідування, горя, одну з таких картин і зображено в поемі «Сова», центральний образ котрої – знедолена вдова, єдиного сина якої віддали в рекрути. Злидні, безправ’я, безнадійність побачити сина стали причиною божевілля вдови. Поет співчуває нещасній матері, яка втратила єдину кохану дитину, на яку вона покладала такі надії та сподівання і яку тепер ніхто із людей навіть не пожаліє.

Глибину трагізму жінки-матері і духовну велич її натури розкрив Шевченко у поемі «Наймичка». Змальовуючи позитивних героїв з народу, він не просто протиставляв свій ідеал антилюдяному світу «темного царства», а й розкривав трагедію цього ідеалу, несумісність з тодішніми умовами життя.

Поема «Відьма» також розкриває один із образів жінки-страдниці. У даному випадку Шевченко зображає відьму - знеславлену, нещасну, гнану всіма жінка, типову Шевченкова героїня. З ряду аналогічних Кобзаревих персонажів Відьму вирізняє те, що вона не зламалася, незважаючи на удари долі, і продовжує активно діяти: після того, як Відьму кидає пан, вона не накладає на себе руки, як це зробила б жінка із слабшим характером, мати відчуває відповідальність за дітей, тож не може кинути їх у чужій Московщині, а йде (пішки, з двома дітьми на руках!) на рідну Україну. Там на неї чекає наступний удар - помирає батько, люди осуджують жінку як покритку, а осуд громади на селі - це дуже серйозно для самотньої жінки в ті часи, і все ж вона виживає. Навіть коли трагедія повторюється, пан обезчещує власну дочку і віддає сина в москалі, Відьма продовжує блукати світом, сподіваючись відшукати дітей.

41. Ідейний зміст поетичного послання Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим» Особливості побудови: Відсутність епічного, перевага ліричного, пройнятого актуальними громадянськими мотивами. В епіграфі до послання слова з Біблії «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, – лже оце») автор натякає на панів-експлуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять. Ідейно-художній зміст: У своєму посланні Шевченко розвинув ідеї, закладені у творах, написаних у попередні роки, указав на історичне коріння суспільних явищ. Він зіставляє минуле, сучасне, майбутнє. Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя, критикує панів, указує їм на інший шлях . «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», пише Шевченко, вважаючи, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури. У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки шляхом єднання. Шевченко ставить п’ять коротких запитань, натякаючи на те, що історію треба переглянути; «Що ми?», «Чиї сини?, «Яких батьків?», « Ким закуті?», «За що закуті?» Ідея і значення твору, вплив на

формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння Історії України та її культурного процесу.

42. Мотиви та образи поетичного циклу «В казематі»

складається з 13 віршів; Період 1847-1850 рр.: поеми «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Царі», «Марина», «Сотник», «Петрусь», 100 віршів («Думи мої…», «І виріс я на чужині…> «Заросли шляхи тернами…» та ін.); Період 1850 – 1857 рр.: вірш «Мій Боже милий, знову лихо!» та ін -побутові твори; Мотиви суму, самотності, розпачу; Прагнення волі, роздуми про сенс, мету життя людини

головні акценти; Звернення до історичного минулого України («Іржавець», «Чернець» тощо); тематичні пласти прози: злидні закріпаченого селянства, тяжке життя солдатів царської армії, трагічна доля талановитих кріпаків, звиродніння дворян і офіцерів та ін.

«Мені однаково» (1847) - Центральна поезія циклу «В казематі», який є своєрідним прологом до «невольничої» лірики Шевченка. Основний мотив поєднання громадянського й особистого в житті людини. Композиція: Умовний поділ поезії на дві частини: І 18 рядків; – її – останні 5. Твір Побудований за принципом протиставлення.

Ідейно-художній зміст: Герой пригадує своє невільницьке минуле на чужині («В неволі виріс між чужими.) усвідомлює свій невільницький стан, майбутнє без надії на волю («В неволі, плачучи, умру»). Поетові здається, що він так мало зробив, що й «малого сліду» не залишить по собі. Крізь грати поет бачить Україну – «не свою» землю. Основна ідея Виражена у рядках; Та не однаково мені, Як Україну злії люде ..«Мені однаково…» – твір-маніфест про прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації, щастя народу. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. «За байраком байрак» – образ степу та могили – безнадійне майбутнє, близькість кінця. «Не кидай матері..» – образ природи: гай – рідний дім, верба – старенька мати, яка сумує за дитиною, так і не діждавшись її.

43. Провідні мотиви лiрики Т. Шевченка рокiв заслання

Десять рокiв солдатськоï неволi iз царською "забороною писати i малювати" - найтрагiчнiша сторiнка життя Т. Шевченка. Знаючи, що вiн буде покараний, поет продовжує писати й малювати. "Караюсь, мучусь, але не каюсь" - таким було його життєве кредо. Криючись вiд стороннього ока, поет пише вiршi, у яких протест проти царського свавiлля, готовнiсть боротися до кiнця. Провiдними мотивами поезiй перiоду заслання були: сум за рiдним краєм, самотнiсть, боротьба за волю, за звiльнення вiд самодержавства всiх народiв, якi жили в росiйськiй iмперiï. Поезiю перiоду заслання називають ще "невольничою поезiєю" Т. Шевченка. Кожна з цих поезiй народилася з поетовоï печалi, з невимовноï журби i є частиною його серця. Мало того, у багатьох творах, написаних у засланнi, поет гостро критикує царизм. У своïх поезiях того перiоду поет правдиво показує i гнiвно засуджує крiпосникiв, ïх безчинства, моральну розбещенiсть. Цей мотив звучить i в поезiï "I вирiс я на чужинi", i в поемi "Княжна". Одним iз кращих творiв перiоду заслання є поема "Варнак", де стихiйний протест селян проти панськоï кривди й наруги набуває особливоï сили. Поезiï цих рокiв свiдчать про те, що борець за правду не схилив голови перед царем та його слугами. Незважаючи на тяжкi обставини, Т. Шевченко писав поезiï, сповненi антикрiпосницьких, антицарських мотивiв, бо завжди i скрiзь поета хвилювала не стiльки своя власна доля, скiльки трагiчна доля простого люду.

44. Своєрідність трактування образу розбійника в поемі Т.Шевченка «ВАРНАК»

— ліро-епічна побутова поема на «розбійницьку тему», популярну в європейському фольклорі та літературному романтизмі. Головна колізія поеми — психологічна: драма Варнака породжена його становищем невільника-кріпака; він прагне вирватись на волю, але пани не відпускають його — ані з кріпацтва, ані навіть до війська. Це драма людини, котра усвідомлює себе морально й інтелектуально вищою за своїх власників, але цілковито безправною, підвладною примхам людей розбещених та аморальних, на боці яких закон і влада. Для Шевченка історія кріпака-інтелігента мала особливе значення; вона була для нього не тільки разючим фактом тогочасної дійсності, не тільки знайомою йому із художньої літератури, мемуарів, розповідей знайомих чи власних спостережень. Вона була його особистою історією, його власною трагедією. Головний герой поеми відчуває своє трагічне становище завдяки своїй освіченості. Варнак Шевченка не міг змиритися зі своїм рабським становищем і чути гірке слово «кріпак». Тільки турбота і ласка пані Магдалени відвертає цей сум, жахливе почуття і надію на краще майбутнє. На образі Кирила відбилися народні пісні й перекази про українського народного героя Устима Кармалюка. Кирило не має на меті особистого збагачення, а прагне робити людям добро. Грабуючи поміщиків, він уникає кровопролиття. В кінці твору він перероджується – по-християнському розкаюється у гріхах і засуджує своє минуле. Розбійник Шевченка не негативний, а позитивний герой.

45. Мотиви та образи лірики Т. Шевченка 1857-61 рр.

Поема «Неофіти», незавершений твір «Юродивий», автобіографічний триптих «Доля», «Муза», «Слава», поема «Марія», переспіви біблійних мотивів та давньоруських літературних пам’яток («Плач Ярославни»), вірш «Марку Вовчку», «Я не нездужаю, нівроку…», «Світе ясний», « Ісаія. Глава 35.» У творах цього періоду Т. Шевченко продовжує висловлювати гнів проти тиранів народу. Наснаги поетові

давало зростання селянського руху в Україні, листи-скарги, що систематично надходили Тарасові Григоровичу, у яких люди просто кричали та плакали від соціального ярма.У роки після заслання Шевченко не зраджує своєму творчому кредо. У незакінченій сатиричній поемі "Юродивий" він знову повертається до образу "царя-фельдфебеля" Миколи І і з сарказмом пише, що цар і його найближче оточення "добра таки чимало натворили". Разом з тим Кобзар нещадно картає тих, хто спокійно спостерігає за відвертим нищенням його рідного народу. Алегоричний зміст має і поема"Неофіти" .Зображуючи переслідування перших християн лютим римським імператором Нероном, Шевченко насправді мав на увазі жорстоку розправу російського царизму над народними будителями. Образна система поеми побудована на виразній антитезі: Нерон — "собака! людоїд! Деспот скажений!", Алкід — святий мученик. З любов'ю, ніжно і зворушливо змальовує Шевченко цілком новий образ матері. Її трагедія полягає в тому, що син обрав шлях боротьби з кесарем, у якого вона спочатку вірила, наче в Бога, і який розпорядився кинути Алкіда в пазурі розлюченого леопарда. Мати втратила сина і віру в імператора, але знайшла в собі сили вижити і продовжити пророчу справу неофітів. Глибоким уболіванням за долю рідного народу, гнівом на тих, хто ганьбить його славу і сприяє ще більшому поневоленню, пройнята поезія "Я не нездужаю, нівроку...". Поет не вірить у те, що можна мовчки і смиренно дочекатися сподіваної волі, адже цар давно приспав її. Риторична афористичність й алегорія надають ще більшої художньої виразності віршеві — визначному зразку політичної лірики.

На останній період творчості припадає розквіт інтимної лірики Шевченка, в якій поетично відтворено ніжний чар юності, чистоту і і щирість почуттів, стосунків. Своєрідне тло віршів "Не тополю високую...", "І широкую долину...", "Зацвіла в долині...", що дуже нагадують народні пісні, — мальовничі картини природи, які надають зображуваному особливої краси, задушевності і зворушливості. Багато Шевченкових поезій останніх років його життя пройняті світлою мрією про щасливе майбутнє рідного народу. У вірші "Ісаія. Глава 35" автор уміло скористався своєрідною художньою формою "подражанія" біблійному сюжету для того, щоб проголосити свої натхненні ідеї, створити гімн вільним людям на вільній землі, висловити непохитну віру в те, що знедолений і пригноблений український народ здобуде сподівану свободу. Говорячи про щасливе майбутнє, поет щедрий на виразні епітети, метафори, порівняння, окличні звертання. Звертаючись до рідної землі, він наслідує мову народних колядок і щедрівок, що надає творові урочистого звучання. У поезії висловлені мрії Шевченка про нове суспільство.

Ідейно-художній зміст: I Частина-Вірш починається метафоричною картиною зверненням поета до землі, яка поки що дощами «не политая», квітучими «злаками не повитая». Шевченко вітає землю з приходом весни – таким сильним є поетрве бажання бачити рідну землю оновленою, омолодженою.

II Частина-Далі автор зображує революцію у вигляді Божого суду. Він звертається до всіх знедолених кріпаків («темних», «незрячих»), які віками терпіли наругу.

III ЧастинаЗмалювання життя після революції. Поет попереджає трудівників про раптові зміни «незрячі прозрять».

«Молитва» (1860) Ідейно-художній зміст:Поезія належить до нелегальних творів Т. Шевченка. У ній поєднуються два протилежні мотиви цареборства і народолюбства. Складається твір з чотирьох частин, написаних у різні дні наприкінці травня 1860 р. Звертаючись до Бога, поет просить покарання для катів і допомоги для трудового люду.