1 курс / Украинская литература / Борзенко, Гажа / ukr_lit_1-471

1.Особливості сентименталізму в українській літературі.

Сентименталізм (фр. - почуття, чутливість) став запереченням класицизму з його аристократизмом, орієнтацією на античність і суворою регламентацією. Назву напряму запозичено в англійського письменника Л.Стерна, автора "Сентиментальної подорожі". Поруч із зарубіжними сентименталістами Ж.-

розчулити читача, викликати його співчуття до нещасливої долі героя. У поетиці зростає роль пейзажів, ліричних відступів, композиція складається вільно, мова демократизується, стиль має перифрастичний характер (піднесена описовість стосується навіть найбуденніших речей). Жанрова специфіка творів також відображає процес інтимізації в письменстві: сімейно-побутова повість, психологічний роман, міщанська драма, дружнє послання та інше.

Сентименталізм є стильовою домінантою у творчості КвіткиNqmnb'яненка, він є вагомим елементом мистецької манери як і у багатьох інших вітчизняних письменників, що спричинено, по-перше, сентиментальністю української душі як такої, по-друге, історичною ситуацією в Україні, коли особистість у її приватному житті принижувалася й пригнічувалася сильними світу сього. Духовне піднесення й естетизацію почуттів простої людини спостерігаємо у творчості Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Старицького, М.Кропивницького, Олени Пчілки, Б.Грінченка та багатьох інших письменників.

2. Жанрова своєрідність «Енеїди» І.Котляревського.

«Енеїда» Івана Петровича Котляревського - це епічна поема, тобто великий віршований твір, у якому розповідається про визначні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань І роздумів. Жанр поеми розвинувся на основі фольклору.

Іван Петрович Котляревський перетворив величну Вергілієву епопею на веселу, бурлескну розповідь. Він переробив оригінал, переосмислив його героїчну тему, дав твору нове своєрідне наповнення. Під пером славного українця патетика Вергілієвого твору перетворилася на дотепну розповідь, яка вражала і продовжує вражати читачів витонченістю спостережень у зображенні українського життя другої половини XVIII століття.

За жанром «Енеїда» Котляревського - це епічна, травестійно-бурлескна поема. Травестійна тому, що автор переодяг античних героїв Вергілієвої «Енеїди» в український одяг, переніс їх в історичні умови українського життя XVIII століття, зокрема побуту козаків-запорожців, українського панства, життя чиновників і простого люду.

Бурлескна - бо люди і події змальовуються переважно у знижувальному, жартівливому тоні.

Поема Котляревського переважає усі інші переробки «Енеїди» Вергілія, які забулися чи перетворилися на певний історичний факту літературі того чи іншого народу. Українська «Енеїда» живе й чарує своєю красою й досьогодні, тому шо автор, як говорив сучасник Котляревського письменник і критик Орест Сомов, «зумів приправити свою поему малоросійською сіллю і живо ввести в ній, замість троянців, карфагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх домашнім побутом, звичками і приказками».

3.Побут та етнографія в «Енеїді» І.Котляревського.

Перед нами розгортаються картини подорожі Енея та його ватаги. Вже перші рядки поеми уважному читачеві відкривають таємницю Енея — парубка моторного і завзятого козака. Напевно, це один з тих козаків, які після зруйнування Січі шукали, куди прикласти свої молоді сили. І автор пускає відчайдушну Енеєву ватагу в житейське море пригод. Все переплелося в творі — боги з Олімпу, земні мешканці, навіть представники потойбічного світу. Але своєрідність поеми в тому, що в усіх епізодах твору чітко простежується життя і побут українського народу. Колоритним постає перед нами головний бог Олімпу — Зевес. Гумористично змальовує автор побут карфагенців. Дідона — цариця Карфагену — моторна пані, чепурна. В її мові, поведінці проглядає тип української жінки. Автор широко використовує фольклор та етнографію. Детально описує вміння українців пригощати гостей, звеселяти їх. Троянцям у Карфагені подавали "куліш і кашу, локшину і з підливою індик", а звеселяли іграми в "панаса", "хрещика", "ворона" тощо.

Зустрічається у поемі і натяк на чумакування: Латинові у подарунок з Криму троянці привезли сіль. Одягнувши своїх героїв у національне вбрання, автор подає нам особливості українського костюму: жіночого і чоловічого, буденного і святкового. Наприклад, Дідона постає в спідниці і в "карсеті шовковому", в запасці і червоних чоботях. Картини вечорниць, похорону, поминок, ворожіння — це Україна епохи кінця XVIII — початку XIX століття. Описується цікавий момент, коли троянці вчили латинську мову — вони визубрили підручник. Цим самим автор викриває схоластичну систему навчання. Гумор і сатира в поемі переплітаються з героїкою. Подвиг побратимів, які своє життя віддали служінню вітчизні, заслуговує на повагу. Весь твір зачаровує читача мовним багатством, оптимістичним настроєм, молодецьким духом. Навіть трагічне автор уміло подає в гумористичному плані. І це не суперечить самій правді життя: трагічне і комічне завжди поряд. Дякуючи "Енеїді", ми потрапили в далеку від нас епоху, занурилися в колоритне українське життя і зрозуміли, що тільки здоровий дух народу, його гумор і відвага живили Котляревського вірою в краще майбуття. Не може безслідно зникнути народ з такою багатою мовою і культурою. Письменник довів, що українці — то народ, а українська мова — то не наріччя.

4. Образ Енея і троянців в «Енеїді» І.Котляревського.

Еней у поемі — козацький ватажок, «моторний і завзятіший од всіх бурлак», гульвіса, що легко зводить жінок і так само легко їх кидає без жодних докорів сумління. Еней полюбляє горілку, але п'є лише від нудьги («Еней тоді купався в бразі»); він сміливий і відчайдушний, але може на кілька років забути про важливе державне доручення. Вдача Енея дуже суперечлива — він може бути «хлопець хоть куди козак», а може бути боягузом і плаксієм. Але такого героя вимагав стиль бурлеску, і автор з великою теплотою ставиться до свого героя. І. Котляревський наділив свого героя розумом та відвагою. У другій половині поеми Еней перетворюється з веселого гульвіси на дипломата та мудрого державного діяча, справжнього козацького отамана, що піклується про своє військо, поважає його, розуміє, що перемога — насамперед заслуга хороброго війська. В бою Еней

— насамперед, лицар: «лежачих не займає», але захищає козацьку гідність і честь. Багато в нього й інших чеснот: «правдивий чоловік», «як бува у нас, хотів останнім поділиться » тощо. Це збірний образ запорозького ватажка, у якому відтворені деякі риси українського народного характеру.

Підсилює образ Енея троянці-запорожці, що щиро люблять рідну землю і готові піти за ради неї на смерть. Також вони виступають працьовитими і розумними, чесними і благородними. Найбільш яскраві особистості із троянців це Низ і Евріал: вони забрались до ворожого табору і перерізали чимало ворогів, але природа їм зрадила і їх, зловили, вбили. Отже, вони померли не шкодуючи життя за чужу країну і свободу.

5. « Наталка Полтавка» І.Котляревського: жанрові особливості, характер конфлікту, риси сентименталізму.

Жанр: За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Іван Котляревський так визначив жанр: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики та пісень. Конфлікт: В основі конфлікту: опозиція між правдою серця і правдою розуму. Має соціально-побутовий характер, адже саме суспільне становище визначає можливості людини та її владу над іншими. Конфлікт «Наталки Полтавки» в основному має соціальний характер. Хоча Наталка й не кріпачка, але драматична ситуація, в яку вона потрапляє, зумовлена соціальною нерівністю. Наталка любить бідного парубка Петра, а її сватає багатій возний. Конфлікт цілком життєвий, відображений у численних українських народних піснях. Сюжет п’єси Котляревського розкриває життєву драму бідної дівчини в експлуататорському суспільстві. Наталка змушена придушувати в собі почуття до бідного парубка і, щоб підтримати свою зубожілу матір, дає згоду на одруження з нелюбом. За традицією комічних опер п’єса закінчується щасливою розв’язкою, але весь зміст твору був протестом против соціальної несправедливості. Як талановитий художник, що в своїй творчості виходив з життя народу, Котляревський створив не схематичний ідеальний, а живий, переконливий реалістичний характер, хоча й з деякими елементами сентименталізму. Риси сентименталізму:

- Типізація образів Наталки та її коханого Петра – обидва молоді, красиві, чесні, щирі, працьовиті, а головне – люблять одне одного; - Ліричні пісні у складі п*єси .Страждає не лише Наталка та її коханий, а й її матір, у якійсь мірі Возний.

6.Образи персонажів «Наталки Полтавки» І.Котляревського.

В образі Наталки Полтавки втілені найкращі риси української дівчини: щирість, скромність, доброта, чесність, вірність коханому, любов до рідних. А ще автор підкреслює її рішучість і наполегливість у боротьбі за власне щастя. Можна стверджувати, що Наталка - ідеал селянської дівчини. Властиві їй загальнолюдські цінності роблять цю героїню улюбленицею не одного покоління читачів і глядачів.

Петро постає перед нами людиною надзвичайно благородною. Він щиро покохав Наталку, він готовий до дій для подолання перешкод на шляху до їхнього щастя: він іде на заробітки, аби забезпечити майбутнє подружнє життя. Від'їжджаючи, він не сумнівається у вірності Наталки чи у своїх намірах, оскільки серцем відчуває всю силу того душевного зв'язку та кохання, яке загорілося між ними. Повернувшись і дізнавшись про те, що Наталка подала возному рушники (нехай і з примусу), він дає зрозуміти, що дане слово має для нього велике значення, а клятва має бути непорушною. Петро хоче віддати зароблені гроші Наталці, щоб возний не міг дорікнути їй грошима. Цим Петро однозначно підтверджує, що духовне для нього стоїть набагато вище за матеріальне. Друг Петра Микола постає перед нами дещо рішучішим та твердішим за Петра, але вони багато в чому схожі. Недаремно, напевно, вони потоваришували...

Возний — типовий образ чиновника. Хоча ми й бачимо його поза службою, ми прекрасно можемо собі уявити, як він поводиться «при виконанні»: лукавий, зорієнтований на матеріальне, сухий у почуттях... Але навіть його серце тане від історії Наталки та Петра. Спочатку він і погрожує судом, силуючи дівчину до шлюбу, але згодом розуміє справжність та святість почуттів закоханих. Цей персонаж ніби сам себе характеризує, насамперед своєю мовою. Мова возного суха, насичена канцеляризмами. Навіть освідчуючись у коханні, він використовує такі мертві та недоречні слова, що його освідчення виглядає досить кумедно.

Інші образи Наталки Полтавки — мати Горпина та Макогоненко особисто мені здаються суперечливим. Наприклад, Горпина, з одного боку, є працьовитою, мудрою, люблячою матір'ю, але разом з тим вона надто великого значення надає грошам, порівнюючи їх із духовним, із гармонією в серці її доньки. Так само і Макогоненко: з одного боку, хитрий, з іншого — дотепний та розумний, зміг оцінити і красу вчинків Петра...

Напевне, в цьому також виявляється майстерність драматурга: створити образи неоднозначні, але живі, щоб читач розмірковував, а не сприймав авторське ставлення до ідеалізованих чи навпаки однозначно негативних постатей. Завдяки яскравості змальованих образів І. Котляревський створює цікаву та емоційну драму, глибоко народну за своєю суттю, але цікаву і сучасному читачеві...

7. Особливості пісенних партій у «Наталці Полтавці», їх роль у п’єсі.

Основним джерелом ідейно-тематичного спрямування нової драматургії, її поетики була усна народна творчість. З усіх фольклорних жанрів І. Котляревському найдужче прислужилася народна пісня, бо немає такої значної події в житті народу, немає такого людського почуття, яке не було б відображено в українській пісні. Народна пісня як елемент художньої структури входила в українську драматургію ще до Котляревського. Вже в інтермедіях і вертепній драмі зустрічаємо випадки використання пісні. У "Наталці Полтавці" пісня є суттю твору, формою його існування. Важливо, що з усього розмаїття української народної пісні Котляревський для художньої реалізації задуму насамперед узяв пісню ліричну, бо вона чи не найповніше увібрала в себе все багатство почуттів, усю глибину людської душі. І. Котляревський використав пісню для художньої типізації характеру, для відтворення індивідуальних рис його вияву. Так, пісенні партії Наталки "Ой, я дівчина Полтавка", "Віють вітри..." уяскравлюють основні риси характеру дівчини, зокрема її працьовитість, чесність, тонкий розум і добре серце, відданість коханому і вірність у любові, що є визначальним критерієм людської значущості в народній моралі й етиці. Пісні Наталки - ліричні, щирі, чисті. Здебільшого вони звучать у моменти особливої психологічної напруги, стаючи ніби кульмінаційним вузлом у розвитку дії. Використання пісні сприяє емоційній виразності характеру, підсилює тональність почуттєвого світу героїні. "Свою" пісню в драмі мають також інші дійові особи. Образ Петра позначений впливом сентиментальної традиції. Вже перша пісня, з якою він з'являється на сцені, підсилює сентиментальну розчуленість персонажа, індивідуальні риси його характеру - вірність у коханні й певну пасивність у боротьбі за своє щастя, покірність долі:

Найвиразнішою щодо визначення внутрішньої суті виборного є пісня "Ой, доля людськая - доля єсть сліпая!", яку він співає разом з возним. "Ой, доле людськая" не випадково виконується дуетом: автор свідомо підкреслює спільність думок возного й виборного. Пісня Наталки Полтавки, Терпилихи - здебільшого лірична, народна, створена автором на основі народної пісні, пісня виборного - сатирично-гумористична чи жартівлива, а ось арії возного взагалі позбавлені народнопісенної основи. Це або декларація "природності", брехні й хабарництва ("Всякому городу нрав і права"), або незрозумілі Наталці освідчення їй у коханні. "Свою" пісню має в п'єсі й Микола. Як і інші герої, вже в першій пісні він підкреслює своє соціальне становище. У пісні "Гомін, гомін по діброві" постає його сирітська доля.

Зі своїми чарівними піснями "Наталка Полтавка" пішла по всій Україні. Пісні з цієї п'єси залюбки співали і співають ще й нині.

8.Пєса І.Котляревського «Москаль-чарівник»: жанрова специфіка, особливості сюжету, образи персонажів.

За жанром це водевіль. Котляревський використав мандрівний сюжет про подружню невірність, але переосмислив його. Зберіг лише успішне сценічне, але не використав того, що було б негативним з моральної точки зору. Водевіль – жанровий різновид комедії, анектодичний мотив, пісні та танці у складі комедії. Важливим джерелом для написання п’єси І.П. Котляревського "Москаль-чарівник" стала фольклорна основа, що виявляється можливим довести в разі зіставлення кількох народних сюжетів із сюжетом п’єси.

Водевіль "Москаль-чарівник" характеризується стильовим синкретизмом. В основі твору лежить випробування шлюбних взаємин у родині. Однак Котляревський-драматург у водевілі "Москаль-чарівник" утілив не специфіку інтриги, враховуючи її "універсальність", а особливості системи образів.

Лихой – солдат: розумний, хитрий, придумкуватий… Михайло – селянин, чоловік Тетяни: дурний, вірить у надприродні сили, гарний сім’янин…

Тетяна – дружина Михайла: розумна, хитра, спроможна на зраду чоловіка….

Финтик – писар з міста, приїхав на село: дурний, боязливий, ставить себе краще, ніж він є насправді….

9.Байка П.Гулака-Артемовського «Пан та собака»: жанрова специфіка, ідейний зміст, образи.

«Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського - перший класичний зразок сатиричної байки в новій українській літературі. Автор назвав цю байку казкою. Важливу роль відіграла «казка» П. Гулака-Артемовського і в розвитку байкового жанру в Україні. Це була, по суті, перша літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією автора на фольклорні, демократичні джерела, на традиції народної сміхової культури, на живу розмовну мову. Ідейний зміст байки «Пан та Собака» П. Гулака-Артемовського спрямований проти ставлення до кріпака як до робочої худоби, а сама байка належить до гостросатиричних творів української літератури 20-х років XIX століття. Образи байки «Пан та Собака» символізують взаємодію суспільних сил кріпосник—кріпак, тобто автор відтворив тут головний соціальний конфлікт свого часу.

Головний персонаж байки - пес Рябко є уособленням простої людини з народу, яка перебуває на службі у панів. Рябко працьовитий та чесний, сам автор наголошує на цьому. Рябко хоче вірно служити своєму пану, Але він бачить можливість прислужитися не у підлещуванні, а в чесній ітрці, тому Рябко не спить всю ніч, намагаючись якомога пильніше доглядати панське майно. За це зранку Рябка побили, бо через гарчання Рябка пан не спав. Наступної ж ночі, засвоївши «науку», Рябко мовчить, в цей час пана грабують, і Рябка знову побито. Рябко не розуміє, в чому його провина. Так само, напевно, і прості кріпаки, намагаючись виконати свою роботу, все одно зоставалися покараними, не розуміючи, за що вони покарані. їм, напевне, було незрозуміло, що вони покарані просто через те, що панові неможливо догодити, що не роби.

10. Жанрові особливості, тематика, образи байок Боровиковськго

Л. Боровиковський-байкар враховував традиції класиків жанру – Езопа, Федра, І. Красіцького, а також І. Крилова. Українське байкарство на час виступу Боровиковського (перші спроби припадають на початок 30-х років, а публікації – на 1841) творилося не надто численними авторами – частково зусиллями Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського; вже написав свої байки П. Білецький-Носенко, видав збірку "Малороссийские приказки" Є. Гребінка. Проте автор книжки "Байки й прибаютки Левка Боровиковського" (Київ, 1852 – видавець А. Метлинський) був самобутнім і доповнив українське байкарство новими різновидами жанру –

максимально конденсованою (до двох рядків) байкою й афористичною гумористичною приповідкою.

До названої збірки ввійшло 177 творів як з оригінальними, так і з запозиченими в інших байкарів чи у фольклору сюжетами. В основу ряду байок лягли записані Боровиковським народні приказки.

Більшість байок Л.Боровиковського написано на побутові теми, через що багато літературознавців закидали йому відсутність творів сатиричного та соціального тону. Автор висміює такі людські вади, як пияцтво, жадібність, лінощі, глупоту, брехливість, тощо. Народний погляд на проблему багатства розкрито у творах «Багатий, бідний», «Скарб», «Максим», «Скупий Клим». У них автор підкреслює минущість матеріального, наголошує на справжній цінності життя, аналізує мінливість ставлення людей до інших залежно від їхнього матеріального забезпечення. У байці «Максим» над злидарем зглянувся Бог, пославши йому скарб. У деяких байках Л.Боровиковський порушував і соціальні проблеми. У дусі просвітницького реалізму він висміяв хабарництво, здирство сільського начальства, несправедливість суду («Суд», «Голова»), неробство панів

(«Пані»).

11. Тематика, художні особливості байок Гребінки

Неперехідне значення й досі мають класичні байки Гребінки.Євгену Гребінці судилося стати найвизначнішим байкарем першої половини XIX ст. Звичайно, ще до появи його байок на Україні вже існувала певна традиція. Байка широко побутувала в XVII—XVIII ст., використовувалася в курсах риторик і поетик, входила до перекладних збірників. Відомі звернення до цього жанру Г. Сковороди, І. Котляревського, П. БілецькогоНосенка, П. Гулака-Артемовського і Л. Боровиковського. Особливо зросли принадність і авторитет байки після виступу І. Крилова. В. Бєлінський прямо зазначив, що «справжнім своїм торжеством на святій Русі байка зобов'язана Крилову». Створюючи свої байки під безпосереднім впливом Крилова, наслідуючи кращі літературні й фольклорні традиції та використовуючи здобутки попередників. Гребінка зумів виявити власну творчу індивідуальність. Байка як жанр уже сама по собі передбачає критичне ставлення до зображуваного, його оцінку з певних позицій. У байках Гребінки в першу чергу виявилися соціальні суперечності тогочасної дійсності. Оригінальний національний колорит значно посилив їх реалістичне звучання, зробив зрозумілими для народного читача. Своїм корінням байки Гребінки сягають насамперед у народну творчість, в якій знайшли животрепетне вираження одвічні думи, прагнення й сподівання простого люду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протиставляється звичайний трудівник як уособлення людяності, працьовитості, моральної вищості. Своє ставлення до явищ .дійсності байкар переважно визначає з народних позицій, спрямовуючи гнів проти жорстокої поміщицької сваволі, несправедливості царського суду, потворних породжень суспільного устрою — хабарництва, крутійства та ін.У цьому відношенні показова класична байка «Ведмежий суд». Запозичивши у Крилова тему (байка «Крестьянин й Овца»), Гребінка знайшов цілком оригінальне її втілення. В чудовій своєю художньою лаконічністю й дотепністю, стилістично тонкій і влучній, пересипаній канцеляризмами байці постає яскрава картина судового свавілля — від повної беззахисності невинного підсудного, якому й слова не дали промовити, і аж до типового факту, що донощику, Лисиці, теж перепадає частка — «ратиці» нещасного Вола. Ідейний зміст байки настільки прозорий, що вона навіть не увінчується звичайною для жанру мораллю, зате сама назва — «Ведмежий суд» — постає афористичним узагальненням судового свавілля.

Ще показовішою в цьому плані видається нам байка «Рибалка» (паралель у Крилова «Крестьяне й Река»),.Але на цей раз Гребінка не уникає і прикінцевої моралі, в якій недвозначно розкриває соціальну суть алегоричної розповіді. «Рибалка» відзначається самобутнім мовностилістичним колоритом, національними образами, локальними ознаками і навіть автобіографічними подробицями. Принагідне байкар порушує ще одну тему: висміюючи захоплення панів чужими краями, він закликає «домівки не цуратись».

Уінших байках також мова йде переважно про багатих і бідних, сильних і слабких, про повну безправність і беззахисність бідного люду («Зузуля та Снігир», «Ворона і Ягня», «Будяк та Коноплиночка», «Рожа да Хміль»). У байкових узагальненнях Гребінка досить категорично підкреслює полярність інтересів трудівника і пана.Іронічними рядками байки «Вовк і Огонь» немовби підсумовується досвід цих взаємин. Прикметне, що саме цю байку Пушкін, за переказами, збирався перекласти на російську мову.

Зіставляючи дві моралі — панську й народну, хижацьку й гуманну,— Гребінка наголошує на моральній вищості простого люду. Трудівники порівнюються з «найкращим зерном», з налитими колосками, а пани — з «половою навісною», з порожніми колосками, що «ростуть на ниві даром» (байки «Пшениця», «Ячмінь»), Для своїх алегорій байкар добирає промовисті імена. З одного боку виступають Ведмідь, Вовк, Лисиця, Будяк, Орел, Хміль, з другого — Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Коноплиночка, Рожа. Вдало використовуючи характерні природні ознаки та якості різних представників тваринного й рослинного світу, враховуючи фольклорні традиції й народне сприйняття навколишньої природи, Гребінка прозоро й стисло висловлює свої думки, робить їх зрозумілими для кожного читача.

Убільшості байок розповідна частина постає своєрідним оповіданням з гострим конфліктом, а самі вони будуються у формі діалога з зазначенням дійових осіб («Ячмінь», «Соловей») або діалога, який, займаючи більшу чи меншу частину твору, графічно не виділяється («Могилині родини», «Верша та Болото», «Зузуля та Снігир»). Байки з монологічною будовою оживляються активним зверненням оповідача до вдаваного співрозмовника або навіть цілої групи слухачів («Школяр Денис», «Утята да Степ», «Рожа да Хміль»). Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди: він не відділяє себе від певної участі в оповіданих випадках або причетності до них, що дозволяє визначити авторське ставлення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю розповіді.

12. «Салдацький портрет» Г. Квітки: ідейний зміст, особливості його вираження

Українські письменники першої половини XIX ст. звертали свої погляди на синтез видів мистецтв. Література все частіше знаходила шлях до кращих зразків музики, образотворчого мистецтва, архітектури з метою визначення тих головних чинників, які б впливали на формування особистості.

Після написання повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко створює оповідання «Салдацький патрет». Оповідання, написане у 1833 році, створено на основі двох грецько-латинських анекдотів.

Майстерно написане оригінальне за жанровою структурою оповідання «Салдацький патрет» полемічно спрямоване проти шовіністичних кіл, які недоброзичливо та некомпетентно судили про українську літературу, особливо про твори з життя селянства, написані українською мовою. В науку їм Квітка-Основ'яненко описує анекдотичний випадок із зарозумілим шевцем Терешком, який своїми зухвалими невігласькими закидами на адресу картини художника довів себе до ганьби і всенародного осоромлення. В сюжеті оповідання використані мотиви античних анекдотів про художників Зевкіса і Апеллеса. Справжнім цінителем мистецтва, стверджує письменник, є народна громада.

«Салдацький патрет» — твір ще значною мірою пошуковий щодо художніх принципів, стилю, жанру. І до цього часу простежується різнобій у характеристиках його художніх достоїнств, жанрової природи. Так, існує думка, що в цьому оповіданні ще немає «композиційної єдності», «композиції як показника художнього завершення цілого», що «жанр «Салдацького патрета» визначити важко, бо це, власне, ще не жанр, а його прообраз. Звідси — неоднозначність, мозаїчність, що виявляється на всіх рівнях». В жанровій структурі «Салдацького патрета» наявний також алегоризм байкового типу, що дає підстави для визначення жанру цього твору як «оповідання-байки». На відміну від анекдоту в «Салдацькому патреті» як літературному оповіданні наявні більш складна композиція, поетапне нарощування події, неквапливість розгортання фабули, велика кількість персонажів та їх характеристик, деталізація обставин дії за рахунок інформації про суспільні й побутові явища.

Незвичайне місце вибрав маляр для показу своєї картини — ярмарок. Дійсно, парадоксальне поєднання — ринок та картина. Мабуть, автор зробив це свідомо, щоб показати цілу галерею образів з народних мас. «Салдацький патрет» став своєрідним випробуванням головного героя Кузьми Трохимовича на ступінь його майстерності. А для тих, хто звертався до намальованого солдата, це стало своєрідним екзаменом на наявність відповідних моральних норм.

«Салдацький патрет» Квітки-Основ¢яненка справді можна вважати художнім маніфестом автора. Квітка не просто намагається відстояти художню принадність народного бурлеску, він демонструє його реальне пристосування з позицій просвітителя. Ось чому сміх в оповіданні «Салдацький патрет» має подвійний зміст: з одного боку, в ньому частково відроджується його бурлескова амбівалентність, універсалізм, з другого - відчутні віяння нового часу: це сміх освіченого розуму над недосконалістю світу. Це спрямований і неспрямований сміх одночасно, бо автор спробував об’єднати у творі дві творчі стихії - бурлескну народну і просвітницьку літературну. Бурлескний світ неможливо передати у всій повноті через оповідь від першої особи, тому що це передбачає однопланову оцінку побаченого, привнесення тільки однієї позиції. Поруч із цим бурлескним світом в «Салдацькому патреті» співіснує світ Кузьми Трохимовича, хоча присутність головного героя в оповіданні суперечить звичній бурлескній фабулі. Адже він стає творцем наперед спланованої оманливої події. В «Солдацькому патреті» Квітки співіснують у природній єдності дві історичні форми сміху: архаїчний сміх у системі бурлеску і сміх нового часу, сміх освіченого розуму, просвітницький сміх.

13. Ідений зміст, риси сентименталізму у повісті Квітки «Маруся»

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне. Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість віщування серця, смерті з туги за коханою. В зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм— літературний напрям, що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв.Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Джерелами для написання повісті стала дійсність українського села та народна творчість. Завдяки пісенності «Маруся» швидко й назавжди полюбилася народові.

14. Тема «Щирої любові» в однойменній повісті Квітки

У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв'язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов'язку над почуттям», здорового глузду — над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщику Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологізовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних КОЛІЗІЙ. До якої міри може занестися в своїй любові українська жінка, показує Квітка в Галочці , яка справді усе своє життя занехаяла задля милого, себе забула, аби йому було добре, і цей подвиг життя донесла аж до гробової дошки. Галочка є носієм ідеї жертовної любові. Відмову Галочки від свого щастя можна розглядати в двох вимірах: з одного боку, вчинила згідно Біблії — не захотіла, щоб ближній страждав; а з іншого, — всі перед Богом рівні. У Галочці борються два начала: боже й людське, й останнє перемогло — помирає дівчина з туги за коханим.

15. Тема взаємин пана і простолюдинки у повісті Квітки «Сердешна Оксана»

Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном дівчини-селянки. В багатьох російських «повістях із спокушаннями», що з'явилися після «Бідної Лізи» Карамзіна, тема кохання дворянина й селянки трактувалася в плані «неприродності», ненормальності такої «спілки» представників різних станів. Аналогічне розуміння цих стосунків виявляв і Квітка-Основ'яненко в спеціально присвячених їх показу повістях «Сердешна Оксана» та «Щира любов». Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, па його суто панському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанину хату. Соціальний зміст конфлікту повісті Квітка-Основ'яненко підкреслює в листі до Шевченка від 23 жовтня 1840 р., протиставляючи свою «Сердешну Оксану» і Шевченкову «Катерину» тим творам, де з наміром полоскотати нерви невибагливої «читаючої публіки». Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксанииої матері Векли її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки. Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичне зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до критикоаналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ'яненка зародкових ознак критичного реалізму.

16. Образ головної героїні в повісті «Козир-дівка»

«Козир-дівка» – соціально-побутова повість, в основу якої лягли безпосередні життєві спостереження письменника. Працюючи совісним суддею, Квітка зустрічався з численними фактами бюрократизму, хабарництва, зневаги до простих людей. З листування письменника видно, що у своїх творах він використовував матеріали, спостереження, пов'язані з діяльністю в суді.

Ідучи від власних життєвих спостережень, розвиваючи напрям на демократизацію естетичного ідеалу, КвіткаОснов'яненко створює в повісті «Козир-дівка» новий для української літератури, соціальне й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Івги, яка теж жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, — проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її заходами обранцеві. Це вже тип такої жінки, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть передвела, головувала в родині.

17. Сюжетно-композиційні особливості повісті Квітки «Конотопська відьма»

Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ’яненка – композиційно багатошарова й агатопланова повість «Конотопська відьма» – це насамперед гостра сатира на панівну верхівску українського суспільства ХVІІІ ст. Квітка у «Конотопській відьмі» думав не так про виразність історичного колориту, як про створення соціальної сатири. У переродженій старшині впізнавалися риси сучасного українського панства, яке вийшло з колишньої старшини, нагромадивши маєтності та одержавши від царського уряду дворянські привілеї. Сюжет повісті становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетенням ліній, чого не простежується в інших українських творах Квітки, побудованих за зразками народної прози. Розвиток сюжету, розв’язка певною мірою виражають просвітницьку ідею приреченості світу сваволі властей, невігластва, забобонності. Улюблені прийоми сатиричного висміювання в повісті –перебільшення й карикатурне загострення, що сприяє виявленню провідних, найістотніших вад. Оригінально поєднуються в повісті відображення міфологічних уявлень, вірувань темних людей та використання народної демонології для висміювання й гострого осудження забобонності, невігластва панівних верств, виявлення їхнього розумового убозтва й моральної потворності.

Головна творча мета автора «Конотопської відьми» – розкрити внутрішні причини історичного занепаду й загибелі Української козацької держави в середині й другій половині ХVІІІ ст.У повісті немає жодного позитивного образу. Другорядні персонажі показані в негативному плані: Халявський інтригує і мітить на місце сотника; його дружина Олена зраджує чоловіка; її брат хорунженко п’яниця і ледар; генеральний суддя не читаючи, підписує папери, піп сумує, що люди не мруть і згадує про холеру; жителі Конотопа, кинувши гатити греблю, доглядати недужих! малих, зібралися біля ставка подивитися, як будуть топити відьом. КвіткаОснов’яненко не прагне викликати обурення проти панського свавілля, не виявляє свого співчуття безправним жінкам, яких оголосили відьмами. Письменник, використавши комізм і сатиру, дає читачеві можливість самому оцінити образи твору і події, описані в ньому.

18. Осмислення народної демонології в повісті Квітки «Конотопська відьма»

Найповніший свій вияв сатира і гумор знайшли в повісті “Конотопська відьма”. З метою загострення сатиричного зображення життя автор майстерно переплітає в сюжеті реальні події з фантастичними, використовуючи виплекані народом легенди, казки, перекази.

З народних переказів позичені звичаї розпізнавати відьом водо щоб знайти відьму, підозрілих жінок топили у ставку. Методика виявлені була проста і точна: якщо відьма, то не потоне у воді, якщо не відьма, піде на дно. Чимало неугодних жінок перевірили запопадливі відьмоборці — «котру втопили, а котру відволодали», — поки таки виявили відьму Явдоху Зубиху. Зі зв’язаними руками й ногами, з двадцятьма пудами каміні на шиї, руках і ногах, вона плавала. Така поведінка відьми під час топлення є цілковитою фантазією письменника, бо ніде в народних переказ не трапляється. Реалістичні елементи в творі переважають, але в його сюжет майстерно вплітається фантастика, яка широко використовувалась у народних казках і легендах. У першу чергу, це уявлення про відьом, силу їхнього чаклування. Але центральний епізод повісті —топлення відьом — взятий Квіткою-Основ ’яненком із реальної дійсності: цією ганебною справою займалась сусідня поміщиця. У “Конотопській відьмі” подано цінний і точний етнографічний матеріал: про народні вірування, народні уявлення про звички відьом. Відьми можуть опівночі омолоджуватись, доїти корів та інших тварин, навіть жаб, напускати ману на людей, прихиляти хлопця до дівчини і навпаки, красти дощі з неба, щоб викликати посуху. Тонко переплітаючи реальність і фантастику, Г.Квітка-Основ’янен продовжив гоголівські традиції в українській літературі, правдиво зобразив життя українського суспільства століття з його віруваннями, забобонами, звичками.

19. Образи персонажів повісті «Конотопська відьма»

Квітка-Основ'яненко намагається показати читачеві, що героїчні часи, коли козацькі отамани ладні були віддати життя за звичайного козака, а тим більш — за свою країну, ці часи, на превеликий жаль, уже залишились у минулому. Отже, козацька старшина, зображена в образах Забрьохи та писаря Пістряка, поступово вироджується, деградує. Письменник "ставить принципове питання: чи гідні такі люди керувати іншими? Щоб краще відповісти на це питання, він ілюструє цю проблему промовистими прикладами з життя. Сотник Микита Уласович Забрьоха та писар Прокіп Ригорович Пістряк – головні герої повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Микита Забрьоха сотенство своє не заслужив, а успадкував. Двадцятип’ятирічним, як помер його батько, Микита Уласович став сотником, але у справах сотні був безпомічний, мов дитя. Сотник не вмів не тільки читати й писати. Він не міг порахувати свою сотню, адже «ліків більше тридцяти» не знав. Невміння читати, писати, рахувати робило його повністю залежним від писаря.

Микита Забрьоха не одружений, бо старий батько був скупуватим і все шукав причину, щоб не брати невістку. Але коли Микита поховав батька, то стала йому воля. Вирішив сотник сватати Олену хорунжівну, Микита Забрьоха був такий розумово обмежений, що не зміг навіть до ладу розповісти про свої наміри, за що й одержав печеного гарбуза.

У поводженні з людьми Микита погордливий, пихатий, бундючний. Мова Його лайлива. Навіть із писарем він говорить грубо. Поряд із Забрьохою завжди крутиться писар Пістряк. Він значно хитріший і підступніший, ніж сотник, а своє привілейоване становище використовує у власних інтересах.

Писар хизується своєю вченістю, бо «дванадцять год вчився у дяка у школі. В образі Пістряка втілено найогидніші риси козацької старшини: шахрайство, паразитизм, користолюбство. Писар, використовуючи своє службове становище і дурість сотника, верховодить у Конотопі. Він різними хитрощами намагається скинути Забрьоху з сотенства, щоб самому посісти його місце. Писар зневажає козаків, глумиться з селян, вимагаючи хабарів; жінок, які зневажили його залицяння, звинувачує у відьомстві і наказує топити у ставку. Мова писаря плутана, пересипана незрозумілими церковнослов'янськими і канцелярськими словами. У повісті немає жодного позитивного образу. Другорядні персонажі показані в негативному плані: Халявський інтригує і мітить на місце сотника; його дружина Олена зраджує чоловіка; її брат хорунженко — п'яниця і ледар; генеральний суддя, не читаючи, підписує «...таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного»; піп сумує, що люди не мруть і згадує про холеру; жителі Конотопа, кинувши гатити греблю, доглядати недужих і малих, зібратися біля ставка подивитися, як будуть топити відьом. КвіткаОснов'яненко не прагне викликати обурення проти панського свавілля, не виявляє свого співчуття безправним жінкам, яких оголосили відьмами.

Г. Квітка-Основ'яненко своєрідно знайомить читача з відьмою. Перші два розділи повісті ніби готують місце для розгортання подій, пов'язаних з проявами відьомства у Конотопі. Спочатку знаходимо описи, характеристики відьом у діалогах козацької старшини. І тільки згодом на "сцену" виходить відьма, але не одна, а аж сім. І тільки третьою у переліку виявляється головна героїня повісті – відьма Явдоха Зубиха.

20. Характер конфлікту, системи персонажів, риси сентименталізму у п`єсі «Сватання на Гончарівці».

Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію ―Сватання на Гончарівці‖ (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панівкріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й ―вільного Стецька. У тканину п'єси органічно введені українські пісні, обряди, танці. Широке використання фольклору, обряду сватання, сцен народного життя надало комедії неповторного національного колориту. Для прозорості, комічності зображення письменник доводить безглуздя ситуації до краю: Уляну не просто силують вийти заміж за багатого нелюба, її мають видати за безнадійного, знаного в навколишніх селах дурника Стецька, якого дражнять навіть малі діти. Виконується закон водевілю: герої з піснями, сльозами та смішками наближаються до щасливої, хоч і не дуже переконливої розв'язки. Олексій : Г. КвіткаОснов'яненко подає реальний образ трудівника. Одарка, мати Оксани, хоч не хоче віддавати доньку заміж за кріпака, але мусить визнати, що він парень добрий, коваль мудрий. Олексій, хоч і належить до кріпаків, а, вивчившись на коваля, заробляє гроші на заводі. Він підробляє і у селі, зокрема матері Уляни зварив і кочергу,

ічаплію. Але найголовніше — це любов Олексія до Уляни. Дізнавшись про те, що до неї прийдуть старости від Стецька, він спочатку обурюється, бо вважає, що вона зрадила його, але, зрозумівши, що Уляну силують, будьщо намагається цьому запобігти. Він є цілеспрямованою і сильною людиною, що у біді не опускає руки

інамагається вибороти своє щастя. Більше того, Олексій вірний і порядний. Раз зізнавшись у коханні і побожившись у вірності, він не може відмовитися від коханої, не сприймає поради Одарки знайти якусь іншу дівчину. У порівнянні з «Наталкою Полтавкою», зображення селянсільського життя у п’єсі «Сватання на Гончарівці не знайшло особливо виразного поглиблення. Однак тут виразно почувається послаблення сентиментального елементу, посилюється увага до етнографізму.

21. П`єса Г. Квітки «Шельменко-денищик»: ідейний зміст, образи персонажів.

У п'єсі «Шельменко-денщик». Сюжет: Прісеньку не хочуть видати заміж за любого, та незаможного капітана Скворцова, бо є у Шпаків на прикметі багатший Лопуцьковський. Закохані врешті досягають свого, не без підтримки спритного капітанового денщика Шельменка, який у мистецтві брехати перевершує всіх персонажів твору, разом узятих. Передфінальний прийом простий і теж типово водевільний: старий Шпак не бачить очевидних речей і благословляє на шлюб замасковану під молодого офіцера власну дочку, вважаючи її, з вини Шельменка, донькою свого заклятого ворога Тпрунькевича. Всі дійові особи п'єси дуже вміло типізовані — настільки, що нагадують рухливих ляльок із персональними амплуа і нав'язливими ідеями: Аграфена Семенівна (у своєму «малоросійському» минулому — Горпина) манірно марить Петербургом, її донька Евжені — заміжжям і світським веселим життям, Лопуцьковський — вояжем до Воронежа, пани Шпак і Опецковський — англійською та «гішпанською» політикою, в якій нічого не тямлять, але яку з легкістю невігласів «вирішують» на свій провінційний лад. Зрештою, у фіналі твору присутній ще один філологічний курйоз: Шпака примирює із зятем прізвище — Скворцов, бо ж таки одного пращура Шпака нащадки, хоч один із них — «московський шпак».

Легкість інтриг, музикальність дійства, дотепність ситуацій та реплік, майстерність характеротворення і типізації, блискучість діалогів і влучність авторської іронії та сатири— усе це дозволяє із задоволенням сприймати п'єси Квітки-Основ'яненка і забезпечує їм належне місце у класичній українській драматургії

22. Романтизм як літературний напрям, тип романтичного героя.

Романтизм Виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист) особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає «романтична іронія». Збагачення мови виразами на позначення неясних туманних почуттів. Попереднє мистецтво, тобто мистецтво класицизму, романтики сприймали як вимушене, що створювалось за наперед заданими раціональними правилами. У своїй власній творчості романтики орієнтувались не на правила, а на фантазію, уяву, основною вимогою була не відповідність наявній взірцевій схемі, а оригінальність, неповторність, не абстрактність і суха повчальність, а чуттєвість. Таким чином, якщо класицисти спирались у своїй творчості на античне мистецтво, яке підносилось ними як найвищий взірець, то романтики подібним найвищим взірцем вважали народне мистецтво. Але й тут були відмінності між романтиками й класицистами. Якщо для класицистів творчість античних майстрів була беззаперечним авторитетом, зразком, який можна було прямо і сліпо наслідувати, то романтики, які не визнавали над собою жодних авторитетів, орієнтувалися скоріше на дух, а не на букву народного мистецтва. На практиці це означало, що про ніяке сліпе копіювання творів народного мистецтва не могло бути й мови. Романтизм в українській літературі має свої характерні риси. Це повага до минулого та туга за історичною славою народу, зацікавлення народною творчістю, фольклором, демонологією. Романтики полюбляли переносити місце дії своїх творів у екзотичні країни та місця, часто вводили фантастичний елемент до своїх творів, набули поширення жанр балади, ліро-епічної поеми. Ліричний герой в українському романтизмі перебуває в гармонії з природою і природним життям та починає усвідомлювати свою самоцінність на більш пізньому етапі розвитку суспільства. В українській літературі романтичний герой, як правило, зв'язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою і волею України. Основні герої романтичних творів — козаки, зокрема запорожці, самовіддані захисники Батьківщини, та народні співці (кобзарі, лірники, бандуристи) — виразники дум і сподівань українського народу, творці й хранителі національної культури. Поряд з образами реальних людей нерідко діяли міфічні — русалки, відьми, вовкулаки, упирі тощо. Усі романтичні герої високоморальні або ниці духом, надзвичайно вродливі або дуже потворні. Романтичні пейзажі також незвичайні, нерідко страшні: дикі гори, глибокі ущелини, страхітливі хащі, безкрайні пустелі, занедбані кладовища, розбурхане море, розбійницький стан, циганський табір, бушування стихій або надприродна тиша. Літературні роди — лірика та ліро-епос. З фольклору в літературний вжиток були перенесені такі жанри, як пісня, дума, думка, балада, легенда, казка, з інших літератур — поема, елегія, романс, мадригал тощо. Під впливом історичних пісень і дум романтики створили новий різновид поеми — історико-героїчну. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp.