ХІХ ст.

1. Романтизм як творчий метод і літературний напрям кінця XVIII – початку XIX ст. Ключові естетичні, поетичні та жанрові категорії романтизму. Національні варіанти романтизму (школи, представники).

2. Романтизм у Німеччині. Національна специфіка, етапи розвитку, школи, представники.

3. «Йенський романтизм»: філософія та естетика. Романтична іронія. Творчість Ф. Шлегеля, Л. Тіка та Новаліса.

4. «Гейдельберзька школа» німецьких романтиків: представники, естетичні погляди і філологічна діяльність, збирання фольклору. Особливості романтизму Г. фон Клейста: драматургія (драма року) і новелістика.

5. Унікальність творчої постаті Е.Т.А. Гофмана. Синтез мистецтв. Художній світ Е.Т.А. Гофмана. Проблема двосвітності. Особливості системи персонажів. (Романтичні казки Гофмана. Роман «Життєві погляди кота Мурра»).

6. Специфіка англійського романтизму: періодизація, система жанрів. «Озерна школа» та «Лондонська школа», творчість її представників.

7. Творчість Дж. Г. Байрона: романтична ліро-епічна поема («Паломництво Чайльд-Гарольда»). Байронізм і байронічний герой.

8. Творчість В. Скотта: балади і поеми, історичний роман (жанрово-стилістичні особливості), місцевий колорит у творах В. Скотта.

9. Відмінні риси французького романтизму. Становлення романтичної естетики і маніфести ранніх романтиків. Сповідальність і психологізм у французькому романтичному романі (Ф.-Р. де Шатобріан).

10. Історичний роман у Франції в 1820-1830-х рр. та його специфіка в романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері». Естетичні принципи В. Гюго.

11. Своєрідність американського романтизму, його представники, естетичні концепції, жанри. Роль трансценденталізму. Ранній романтизм: творчість В. Ірвінга, Дж. Купера.

12. Е. По – літературний критик, журналіст, поет, новеліст. Теорія вірша й поезія Е. По. Гротескно-сатиричні й психологічні новели. Е. По як засновник детективного жанру.

13. Пізній американський романтизм і творчість В. Вітмена. Проблематика, герой, особливості поетики.

14. Критичний реалізм у літературі ХІХ століття. Представники, ідейно-естетичні принципи, тематика, проблематика, герой.

15. Формування парадигми класичного реалізму. Своєрідність французького критичного реалізму. Етапи розвитку, проблематика, поетика, герой.

16.Творчість О. де Бальзака та його роль у формуванні французького роману. «Людська комедія»: особливості системи персонажів. Аналіз одного з романів.

17. Творчість Ф. Стендаля: романтичні і реалістичні риси прози. Аналітичний психологічний метод Стендаля (Аналіз роману «Червоне і Чорне»).

18. Творчість Г. Флобера. Принцип «неупередженого письма» в романістиці Г. Флобера. Аналіз роману «Мадам Боварі».

19. Поезія Ш. Бодлера. «Принцип відповідностей». Аналіз збірки «Квіти зла».

20. Критичний реалізм в англійській літературі. Представники. Значення жанру соціального роману. Вікторіанство як феномен англійської та європейської культури.

21. Художній світ Ч. Діккенса. Еволюція творчості. Аналіз одного з романів: основні мотиви і теми, система образів.

К. ХІХ – поч. ХХ ст.

22. Декаданс 70–90-х pp. ХІХ. ст. як культурологічне явище. Філософські основи декадентських течій (А. Шопенгауер, С. К’єркегор, Ф. Ніцше).

23. «Парнаська школа» в літературі ХІХ ст. Представники, естетика.

24. Імпресіонізм у живописі й літературі кінця ХІХ ст. Представники, світобачення, поетика.

25. Символістська поезія межі століть (П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме). П. Верлен – реформатор французького вірша. «Мистецтво поезії».

26. Творчість А. Рембо. Програма «ясновидіння» А. Рембо та її художнє втілення («Голосівки», «П’яний корабель»).

27. «Авангардистські» літературні течії початку століття (кубізм, футуризм та ін.). Творчість Г. Аполлінера як сполучна ланка між декадансом і модернізмом.

28. Німецько-австрійський експресіонізм в образотворчому мистецтві й літературі. Поезія (Г. Тракль). Проблематика й поетика експресіоністської «драми крику» (Е. Толлер, В. Газенклевер).

29. Французький натуралізм як художній метод і літературна течія. Фактори формування, філософські засади, принципи поетики.

30. Французький натуралізм і творчість Е.Золя. Концепція і структура романного циклу Е. Золя «Ругон-Маккари». Аналіз одного з романів («Кар'єра Ругонів», «Жерміналь», «Пастка»).

31. Зображення світу преси епохи Третьої республіки в романі «Любий друг». Антигерой мопассанівської прози. Особливості новелістики Г. де  Мопассана (тематика, проблематика, поетика).

32. Проблемно-поетологічні засади «нової драми» (характер конфлікту, композиція, концепція героя, специфіка мови) у п’єсі Г. Ібсена «Ляльковий дім».

33. Творчість М. Метерлінка і символістська «нова драма» к. ХІХ – поч. ХХ ст. Теоретичні засади, особливості поетики. Одноактні п'єси-притчі («Сліпі», «Непрохана»). Динаміка творчості й драма «Синій птах».

34. Соціально-критична проблематика і антигерой у творчості Г. Манна.

(«Вірнопідданий»). Формування експресіоністської поетики.

35. Тема мистецтва, проблема декадансу і декадентської особистості в новелістиці Т. Манна («Маленький пан Фрідеман», «Тристан», «Тоніо Крегер», «Смерть у Венеції»).

36. Творчість Р.-М. Рільке в контексті художніх течій к. ХІХ – поч. ХХ ст.

37. Ідейно-естетичні принципи «нової драми» межі ХІХ-ХХ ст. (Г. Ібсен, Б. Шоу, А. Стріндберг, М. Метерлінк). Аналіз однієї з п’єс.

38. Інтелектуальна драматургія Б. Шоу в контексті «нової драми» межі століть. Проблематика і характер конфлікту. Елементи «епізації» драми. Парадокс у творчості Б. Шоу («Пігмаліон»).

39. «Портрет Доріана Грея» О. Уайльда в парадигмі англійського естетизму.

40. Неоромантизм в англійській літературі. Представники. Жанрова специфіка. Герой. Поетика. Тема «цивілізаторської місії білої людини» в оповіданнях і віршах Р. Кіплінга. Особливості кіплінгівського неоромантизму.

41. Американська література к. ХІХ – поч. ХХ ст. Натуралізм і реалізм у передвоєнній творчості Т. Драйзера. Тема «американської мрії».

ХХ ст.

42. Художня система модернізму: течії, концепція світу і людини, засоби образотворення, поетика).

43. Літературні напрями ХХ ст.: модернізм і постмодернізм, проблема їх співвідношення.

44. Дадаїзм і сюрреалізм як авангардистські течії. Представники, філософські засади (інтуїтивізм А. Берґсона, психоаналіз З. Фройда), ідейна концепція, принципи поетики «автоматичне письмо», «приголомшлива метафора», монтажність).

45. Cуб’єктивна епопея М. Пруста «У пошуках втраченого часу» (концепція пам'яті, образ оповідача, проблема часу).

46. Творчість Ф. Кафки. Проблема художнього методу. Специфіка поетики («реальність ірреального»). Концепція світу і людини в новелах і романах «Замок», «Процес».

47. Роман «потоку свідомості» в літературі ХХ ст. (М. Пруст, Дж. Джойс, В. Вулф).

48. Художнє новаторство Дж. Джойса в романі «Улісс». Неоміфологізм, способи конструювання тексту, інтертекстуальність.

49. Екзистенціалізм як філософська і літературна течія. «Межова» ситуація і свобода вибору в романі Ж.-П. Сартра «Нудота». Трансформація античного міфу в п’єсі «Мухи».

50. Метафізичний і соціальний зміст роману А. Камю «Сторонній».

51. Проблема морального вибору в романі «Чума». Історична основа алегоризму в романі.

52. Філософсько-естетична концепція «театру абсурду». Представники.

Деструкція часо-простору, дії, персонажа, мови (аналіз однієї з драм).

53. Література «втраченого покоління». Представники, проблематика, типологія героя.

54. Принципи епічного театру Б. Брехта та їх утілення в п’єсах драматурга. Ефект «очуження» та способи його створення.

55. Драматургія ХХ століття: загальна характеристика пошуків і відкриттів (Б. Брехт, Е. Йонеско, Теннессі Вільямс та ін.)

56. Інтелектуальний роман у літературі ХХ ст. Етична та естетична концепція митця в романі Т. Манна «Доктор Фаустус». Інтертекстуальність і система мотивів.

57. Тема Другої світової війни в німецькій літературі ХХ ст. Проблема «німецької провини» і відповідальності в німецькій літературі (Г. Белль «Більярд о пів на десяту»); пародійний характер прози Ґ. Ґрасса («Бляшаний барабан» або «Кішка і миша»).

58. Англійський філософський роман екзистенціальної орієнтації (А. Мердок, В. Голдінг, Дж. Фаулз). Інтерпретація теми екзистенційного вибору в романі Людина і цивілізація в романі В. Ґолдінґа «Володар мух». Система символів у романі.

59. Дж. Фаулза «Жінка французького лейтенанта». (Гра, проблема вибору і самовизначення героя в романі Дж. Фаулза «Волхв»).

60. Жанр роману-антиутопії в літературі ХХ ст. (О. Хакслі. Дж. Оруелл, Е. Берджесс та ін.). Проблематика, герой, художні засоби.

61. Розвиток американської драматургії. Принципи «пластичного театру» Теннессі Вільямса. Аналіз п’єси «Скляний звіринець» («Трамвай на ймення “Бажання”»).

62. Загальна характеристика американського роману ХХ ст. (В. Фолкнер, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек та ін.). Художній світ В. Фолкнера. Техніка «потоку свідомості» в романі В. Фолкнера «Галас і шал».

63. Пошуки етичного ідеалу в романі Дж. Д. Селінджера «Над прірвою у житі». Збірка «Дев’ять оповідань» (вплив філософії дзен-буддизму та принципів давньоіндійської поетики).

64. Постмодернізм як культурологічна категорія і тип творчого світобачення. Утілення постмодерністських принципів у романі У. Еко «Ім’я троянди» («Запахи» П. Зюскінда).

65. Загальні тенденції літератури Латинської Америки у ХХ ст. Поняття «магічний реалізм». Аналіз роману Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності».

1. Романтізм- ід ейній рух у літературі й містецтві, что виник напрікінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франции, пошірівся на качана 19 століття в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопів інші країни Європи та Північної и Південної Америки.

Характерними ознака романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої норматівності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, ее індівідуальніх рис; непрійняття буденності й звелічення «життя духу»; наявність провідніх мотівів самостійності, Світової скорботи (национальной туги) та романтичного бунту, нескореності; історізму та Захоплення фольклором.

Романтизм змінює епоху Просвітництва і збігається з промисловою революцією: поява парової машини, паровоза, пароплава, фотографії та фабрично-заводських околиць.

Стверджує культ природи, почуттів і природного в людині. Оформляються феномени туризму, альпінізму і пікніка. Затребуваним виявляється образ «благородного дикуна», озброєного «народною мудрістю» і не зіпсованого цивілізацією.

1) Відхід в природи (звідсі зацікавленість селом, критика міста, Інтерес до духовності народу, віраженої у фольклорі).

2) заглядає "в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).

3) в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

Другий напрямок втечі - відхід від дійсності в Інший годину. Чи не знаходячі опори в теперішньому, романтизм розріває природний зв'язок часів:

- Ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патріархальний спосіб життя, реміснічій устрій, Лицарський кодекс честі; - Конструює майбутннє, вільно маніпулюючі годин потоком.

Третій напрямок втечі романтика - відхід у власний Внутрішній світ, в Усі куточки свого «Я». У жітті серця романтики вбачають протілежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа). Заслуги романтіків у розвитку СВІТОВОГО мистецтва Важко пе¬реоцініті. Смороду розшірілі й онов старі художні форми, розро¬білі жанри історічного роману, фантастічної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досяглі небувалої майстерності в ліріч¬ній поезії.

2. Німецький романтизм був головним рухом в філософії, мистецтві та культурі з кінця 18 до середини 19 ст. Німецький романтизм розвився пізніше свого англійського аналога. У перші роки свого розвитку він іменувався Німецьким класицизмом або Веймарським. Але в порівнянні з англійським аналогом, він став більш знані й популярнішими завдяки своїй різноманітності гумору і дотепності.

Свою точку зору висловив Генріх Гейне, розкритикувавши ранніх романтиків, які розглядали Середньовіччя як зразок для мистецтва і суспільства. Німецькі романтики намагалися створювати нові типи мистецтва науки і філософії, звертаючись до Середньовіччя. І так розвиваючись, романтизм досяг свого пізнього періоду, який відзначився своєю значимістю, напруженістю і більш складним проектуванням творчого генія. "

Етапи розвитку напрвления

1 етап - ранній (Ієнський) - з 1795 до 1805 рр У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса.Засновниками школи Сієнського романтизму були брати Шлегель - Фрідріх і Август Вільгельм. їх будинок на рубежі 18-19 вв. став центром молодих невизнаних талантів. До кола єзуїтських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї уяви перетворював світ, лише віддалено нагадував реальність.Міф, казка, легенда, переказ становили грунт мистецтва сієнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися зіставити з сучасним суспільним розвитком.

Естетична система сієнських романтиків характеризувалася прагненням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Саме иенского романтики першими зробили вагомий внесок в розробку теорії роману і зі своїх суб'єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий розквіт в літературі XIX в.

2 етап - гейдельбергский - з 1806 до 1815 Центром романтичного руху в цей період став університет в м Гейдельберг, де навчалися, а потім викладали К.Брентано і Л.А.Арнім, які відіграли провідну роль в романтичному русі на другому його етапі. Гейдельберзький романтики присвятили себе вивченню і збору німецького фольклору. В їх творчості посилювалося відчуття трагічності буття, мало історичне вплив і втілювалося в фантастиці, ворожої особистості.

У гурток Гейдельберзького романтиків входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е.Т.А.Гофмана.

3 етап - пізній романтизм - з 1815 до 1848 р Центр романтичного руху перейшов до столиці Пруссії - Берлін. З Берліном пов'язаний найбільш плідний період у творчості Е.Т.А.Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Гейне. Однак в подальшому через широкого поширення романтизму по всій Німеччині і за її межами Берлін втрачає свою провідну роль в романтичному русі, оскільки виникає ряд локальних шкіл, а головне - проявляються такі яскраві індивідуальності, як Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі усієї країни.

3. Ієнський романтизм. У 1796 р в університетському місті Єні зібралися діячі формується романтичного руху: брати Шлегель, Август і Фрідріх, Людвіг Тік, Фрідріх Гарденберг, що писав під псевдонімом Новаліс, Вільгельм Вакенродер. Разом з близькими до кола літераторів філософами - Йоганном Фіхте і Фрідріхом Шеллінгом - вони утворили школу так званого Йенского романтизму.

Йенской романтики проголосили абсолютну свободу художника, його право на уяву. Художня творчість розумілося ними як акт божественного творіння, а люди творчі, люди мистецтва - як особливі істоти, наділені даром осягнення суті світу. «Поет осягає природу краще, ніж учений», - писав Новаліс. У центрі раннього романтизму - свобода особистості, ентузіазм, надія на порятунок світу за допомогою поезії та краси.

романтична іронія

Романтична іронія - художник, створюючи твір, прагне до абсолютного, але у нього все не виходить. Звідси випливає розрив між задумом і його втіленням.Романтики вважали, що мистецтво - це гра.

Одним з важливих положень естетики Фр. Шлегеля стала теорія романтичної іронії. На противагу односторонньої серйозності просвітницького мислення іронія розкривала відносну цінність життєвих явищ. В іронії цього типу «все повинно бути жартом і все повинно бути серйозно». «Вона викликає в нас почуття неможливості і необхідності всієї повноти висловлювання», - писав Фр. Шлегель.

Виростаючи з критичного ставлення до дійсності, романтична іронія на практиці часто приводила до крайнього суб'єктивізму, але затверджується нею принцип відносності існуючих цінностей і понять ніс в собі раціональне начало.

творчість Новаліса

Найбільший представник раннього німецького романтизму відомий під псевдонімом Новаліс. Його справжнє ім'я - Фрідріх фон Харденберг (1772-1801). Виходець із збіднілого дворянського роду, він працював гірничим інженером. Незважаючи на зайнятість роботою і дуже коротке життя, Новаліс вніс значний вклад в історію романтизму. Філософічність Новалиса проявляється як в поезії, де основна тема - перемога над смертю, так і в прозі. Новаліс - містик. Містик - людина, яку не розуміють, людина не від світу цього. Для Новалиса світ - щось невичерпне, непізнаване. Новаліс вибрав конструктивний шлях, керувався девізом «Зрозуміти - значить висловити». Сенс поезії Новалис бачить в пророцтві, абсолютизує мистецтво, виводячи його за рамки раціонального.

Головне твір Новалиса - незакінчений роман «Генріх фон Офтердинген» (1799-1800, оп. 1802).

Творчість Л. Тіка

Людвіг Йоганн Тік (1773-1853) - німецький поет, письменник, драматург, перекладач. Народився в Берліні. Син канатного майстра. Навчався в університетах в Галле, Ерлангені і Геттінгені. Вивчав філологію. Друг Новалиса. У 1799-1800 член иенского гуртка романтиків.

Перший значний твір - роман у листах «Вільям Ловель». П'єси «Кіт у чоботях», «Синя Борода» і ін. - Легкі сатири. Сюжети «Сімейних поем» пізніше використовувалися Е. Т. А. Гофманом, Г. Гейне, Р. Вагнером. Малі форми йому даються краще, ніж романи. У комедіях «Кіт у чоботях», «Світ навиворіт» досягла розквіту романтична іронія.

Автор історичних повістей «Заколот в Севен» і «Молодої столяр» перекладач «Дон Кіхота» Сервантеса і драм Шекспіра, автор праць про театр і драматургію.

творчість Шлегеля

Шлегель Фрідріх (1772-1829) - німецький філософ, критик, письменник, мовознавець, теоретик романтизму. Разом зі своїм братом Августом Вільгельмом Шлегелем (1767-1845) розробив програмні положення Йенского гуртка романтиків. Критикуючи культуру нового часу, висунув ідею створення міфології, на зразок античної, давньоіндійської, в якій переборювалася б «розколотість» сучасного свідомості і органічно зливалися б воєдино наука, філософія, мистецтво, релігія.Саме за допомогою такої цілісної, спрямованої «до нескінченного універсуму» культури може бути здійснено, на його думку, і естетичне перетворення дійсності і самої людини в дусі гармонії і краси. У творчому процесі особливу роль, вважав він, грає іронія як форма «вказівки на нескінченність», зняття всього застиглого і обмеженого. Якщо в своїй ранній творчості Шлегеля розглядав прихильність романтичному ідеалу культури як своєрідну релігію «нескінченного», то в пізніх произв. звернувся до принципів християнського спіритуалізму, вважаючи, що лише при осягненні «божественного життя» стає можливою цілісність духовного життя людини. Основні твори: «Про філософію» (1799), «Ідеї» (1800), «Розмова про поезію» (1800), «Філософія життя» (1828), «Філософія історії» (1829), «Філософія мови і слова» ( 1830).

4. Гейдельберзького школа - друга поколение німецькіх романтіків, вінікла у Гейдельберзі. Школа характерна особливо зацікавленням проблемами вірувань, национальной старовини, фольклорної творчості (брати Грімм, співає Йозеф фон Ейхендорфа, збирачі й упорядник видань народних пісень Ахім фон Арнім, Клеменс Брентано та ін.). Спіраючісь на міфологічні Ідеї Шеллінга и братів Шлегелів, гейдельберзькі романтики остаточно сформулювано принципи первого наукового напрямку в фольклорістіці и літературознавстві - міфологічної школі.Представнікі: Ахім фон Арнім, Клеменс Брентано, Ейхендорфа, Брати Грімм.

Генріх фон Клейст (нім. Bernd Heinrich Wilhelm von Kleist, 18 жовтня 1777, Франкфурт-на-Одері - 21 листопада 1811, Ванзеє, близько Потсдама) - німецький драматург, поет і прозаїк. Один із зачинателів жанру оповідання ( «Маркіза д'О» 1808, «Землетрус в Чилі», «Заручини на Сан-Домінго»).

У 1912 році, в рік сторіччя з дня смерті письменника, була заснована престижна німецька літературна премія Генріха Клейста. Генріх фон Клейст був талановитим драматургом, новелістом і поетом. Його творчість пов'язана з епохою визвольної війни від Наполеона. Він автор драм «Амфітріон», «Шентезілея», «Кетхен з Хайльбронн», в яких зображує трагічне самотність людини, охопленого маніакальною пристрастю. Для героїв цих творів світ незбагненний, вони розриваються між близькістю смерті і потягом до неї. Клейст писав і комедії ( «Розбитий глек»), де глузливо зображував патріархальні порядки суддівських чиновників.

5. видатний німецький письменник названий «універсальної особистістю в мистецтві». Дійсно, Гофман мав універсальні здібності в різних галузях мистецтва. Він був автором першої німецької романтичної опери, диригентом, професійним музичним критиком, театральним декоратором, графіком, письменником, музикантом і блискучим юристом. Вражаюче не те, як настільки різні здібності могли поєднуватися в одній людині, а то, що в кожній з областей, в тому числі і юридичної, Гофмана відрізняв високий професіоналізм.

Для Гофмана була важлива ідея романтичного синтезу мистецтв, який досягається шляхом взаємопроникнення літератури, музики і живопису. Герої Гофмана постійно слухають музику його улюблених композиторів: Крістофа Глюка, Вольфганга Амадея Моцарта, звертаються до живопису Леонардо да Вінчі, Жак Калло.Будучи одночасно і поетом, і живописцем, Гофман створив музично-живописно-поетичний стиль. Синтез мистецтв зумовив своєрідність внутрішньої структури тексту. Композиція прозових текстів нагадує сонатно-симфонічну форму, яка складається з чотирьох частин. У першій частині намічаються основні теми твору. У другій і третій частинах відбувається їх контрастне протиставлення, в четвертій частині вони зливаються, утворюючи синтез.

Книга «Художній світ Е. Т. А. Гофмана» являє собою колективну працю, в якому розглянуті основні аспекти творчості великого німецького романтика. В опублікованих у книзі роботах Гофман постає як особистість різнобічного - не тільки літературного - обдарування, яка втілила в своїй діяльності романтичну ідею синтезу мистецтв. Предметом дослідження авторів є найважливіші сторони світогляду європейського романтизму, відображені в творах Гофмана: концепція особистості, концепція природи, часу, розуміння іронії.

Особливий інтерес представляє розгляд зв'язків російської літератури з творчістю письменника. Гофман є і автором переважної більшості ілюстрацій, якими обладнано ця книга

• Феномен двойничества характерний для творчості Гофмана, мотив двойничества втілюється в багатьох його творах. Двойничество у Гофмана реалізується як на рівні роздвоєння світу на реальний і ідеальний, що відбувається внаслідок протесту поетичної душі проти побуту, дійсності, так і на рівні роздвоєння свідомості романтичного героя, що в свою чергу зумовлює появу своєрідного двійника. Тут потрібно сказати, що даний тип героя з його двоящимся свідомістю, швидше за все відображає свідомість самого автора і в якійсь мірі його герої є його ж власними двійниками.

• Двоемирие міститься в оповіданні в цілому. Зовні це просто казки, забавні, цікаві, трохи повчальні. Причому, якщо не замислюватися над філософським змістом, то мораль навіть не завжди зрозуміло, як при прочитанні «Пісочного людини». Але як тільки ми зіставляємо казки з філософією, ми бачимо історію душі людської.І тоді сенс зростає в сто крат. Це вже не казочка, це стимул до рішучих подвигам і діям в житті. Цим Гофман успадковує старовинним народним казкам - в них теж завжди зашифрований, запечатаний глибинний сенс.

Герої у Гофмана жили в 2-х світах реально-побутовому і уявно-фантастичному.

З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ всіх персонажів на 2 половини - обивателів введено і ентузіастів. Обмежені обивателі - бездуховні люди, які жили в реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали жодного уявлення про «вищі світи» і не відчували жодної потреби в них. За філістерамі абсолютна більшість, з них, власне, і складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди «корисних професій», які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності. Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття і цінності, за якими проходило життя обивателів введено. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили духовними інтересами і мистецтвом. У письменника це поети, художники, актори, музиканти. І найтрагічніше в цьому те, що обмежені обивателі витіснили ентузіастів з реального життя.

• У романі «Життєві погляди Кота Мурра» іронічна двуплановость композиції: записки Кота Мурра, справжнього кота, вгодованого і випещені, що належить вченому Абрагама і тому теж уявіть себе вченим, перемежовуються сторінками драматичної біографії композитора Крейслера, які кіт використовує для просушування чорнил. Тому і частини записів кота, і листи з книги про Крей-слере кожен раз починаються і обриваються на півслові. У щоденнику "Кота Мурра обірвана запис триває потім з того» ж місця, на якому вона обірвалася, в листах же з біографії Крейслера - немає: кіт не піклується про їх послідовності, для просушування чорнил одно годиться будь-який з листів.

Гофман створив принципово новий тип романної композиції, яку він назвав рапсодіческой, в такій композиції, «всупереч уявній уривчастість, все ж якась міцна нитка зв'язує все її частини воєдино». Перспективність такої форми в повній мірі підтвердилася в літературі XX століття. Роман Гофмана будується на іронічній паралелі між світом тварин і світом людей. Але якщо тваринний світ, рельєфно змальоване в записках Кота Мурра, однозначно в своїй філістерської суті, то в світі людей існують різкі контрасти. Два плана повествования поэтому то параллельны, то противопоставлены друг другу.

6. Социально-исторической предпосылкой появления романтизма в Англии было то, что она пережила промышленный переворот в 1688-1689 годах, в результате чего произошло широкое внедрение машин в производство. Итог – возникновение единого британского колониального государства. Завершается становление английского языка и литературы. В это время происходит оформление английской ментальности, основные черты которой – практичность и эмпирическая направленность.

На становление романтической литературы в Англии оказало влияние творчество Шекспира. Он существовал в литературном наследии как живая традиция, живой культурный опыт нации. В эстетике Шекспира романтики отбирали то, что соответствовало их эстетике: культ сверхчеловека, романтического злодея, культ любви.

Как и в немецком романтизме, в Англии получают развитие такие категории, как чувство, воображение, возвышенное и живописное.

Поэтика английского романтизма.

1. Культ чувства и культ природы.

С одной стороны, утверждается гармония между человеком и природой (Шелли и поэты-лейкисты). С другой стороны, возникает трагический разлад между природой и социумом (Томас Мур).

2. Проблема личности интересовала романтиков в психологическом, историческом и социальном планах. Романтики пытались передать диалектику внутренней жизни человека. В социальном плане романтиков интересовало противоречие между законами внутренней жизни личности и социумом. В историческом плане романтики изображали личность в непосредственной связи с подробностями бытовой культуры: быт разных исторических эпох, быт этносов. Их интересовало сочетание обыденного и необычного в современной жизни, причем всегда преобладал интерес к реальным фактам. Романтики верили в сверхъестественные силы, в возможность существования демонических, страстных характеров («Легенда о Франкенштейне» Мэри Шелли).

3. Преобладающим был жанр исторического романа, в котором герои оказывались в центре исторических событий и своими действиями изменяли ход истории.

4. Ярко выраженная публицистичность английской литературы. Расцвет журналистики, культ журнала. Ярче всего публицистическое начало выражено в творчестве Байрона, Шелли.

5. Ведущие жанры: медитативная лирика, лиро-эпическая поэма, исторический роман.

Периодизация английского романтизма.

В развитии английского романтизма можно выделить три периода.

I. 1790-е годы.

В это время формируются основные принципы английской романтической эстетики. В английской литературе активно работают У. Блейк, поэты-лейкисты, С. Кольридж, Р. Саути.

II. 1800-1815 годы.

Период расцвета: Д.Г. Байрон, В. Скотт. III. 1815-1845 годы.

Завершительный этап английского романтизма, переход к натурализму и реализму: Д.Г. Байрон, В. Скотт, П.Б. Шелли, Д. Китс.

• Предромантизм — в общепринятом в российском и советском литературоведении смысле, комплекс явлений в английской литературе второй половины XVIII века, включающий кладбищенскую поэзию, готический роман и оссианизм.

Фридрих Мейнеке называет три основных причины зарождения предромантических настроений:

• радость от простого общения со стариной

• осознанное культивирование духа прирожденной аристократии, питавшегося воспоминаниями о Средневековье

• интерес к ранним и средневековым временам европейских народов, в особенности северян.

Переосмысление классики

Книги Томаса Блэкуэлла и Роберта Вуда о Гомере изображали его оригинальным гением, природно-грубым певцом первобытных нравов своего времени. В том же духе толковал «Песнь песней» Роберт Лоут в книге «De sacra poesi Hebraeorum». Лоут установил, что священная поэзия с её гимнами и песнопениями повсюду является началом, наглядно представив чисто человеческое и историческое содержание Библии. Две книги, имеющие важнейшее значение для западной системы образования — Библия и Гомер — обрели благодаря Блэкуэллу, Лоуту и Вуду новый яркий смысл. Спор о первенстве Гомера или Вергилия начал, символизируя еще более масштабную баталию, оборачиваться в пользу Гомера.

Готика и интерес к Средневековью

Хорас Уолпол начал с 1750 г. перестраивать и достраивать в готическом вкусе свой сельский дом в Строберри Хилл около Виндзора, превращая его в странный, но живописный комплекс зданий. Этот стиль называли готикой эпохи рококо. Он воспринимался как в высшей степени эклектический и неподлинный. То же впечатление дикой эклектичности и ложной «средневековости» производил и знаменитый роман Уолпола «Замок Отранто» (1756).

Друг Томаса Грея Ричард Хёрд в своих «Письмах о рыцарстве и рыцарских романах» (важную службу ему сослужила работа Сент Пале) объявлял готические нравы и фантазии более пригодными для целей поэзии, нежели классические. Впрочем, Хёрд отмечал, что в нынешнюю эпоху разума поэту нельзя советовать работать с готическими вымыслами, так как они сохраняли силу лишь до тех пор, пока имели корни в народной вере. «Если архитектор проверяет готическое здание в соответствии с правилами греческого зодчества, то он не обнаружит в таком здании ничего, кроме бесформенности. Но у готического зодчества имеются собственные правила, в соответствии с которыми, если дойдет до такого рода проверки, его ценность проявится так же зримо, как и ценность греческого зодчества». «Письма» оказали сильное влияние на Гамана и Гердера.

Ещё до Херда в своих «Заметках о Королеве фей» выступил в защиту рыцарства Томас Уортон, который позже в своей большой работе «История английской поэзии» использовал идеи Хёрда и Малле.

В 1760-63 годах Макферсон опубликовал сборник песен Оссиана.

Не менее значима была публикация Томасом Перси сборника баллад «Остатки древней английской поэзии». Мощное воздействие этого сборника было неожиданным и для самого составителя. В соответствии с меняющимися вкусами публика искала в старых балладах «простоту» и «чувство».

• «Озерная школа». Первый этап английского романтизма(1793–1812) связан с деятельностью «Озерной школы». В нее входили Уильям Вордсворт (1770–1850), Сэмюэл Тейлор Кольридж (1772–1834), Роберт Саути (1774–1843). Они жили в краю озер, поэтому их стали называть лейкистами (от англ. lake — озеро).

Все три поэта в молодости поддерживали Великую Французскую революцию. Но уже в 1794 г. они отходят от этих позиций. В 1795 г. впервые встречаются Вордсворт и Кольридж. Их объединяет разочарование в революции, страшит буржуазный мир. В этих условиях они создают сборник «Лирические баллады» (1798). Успех этого сборника положил начало английскому романтизму как литературному направлению. Предисловие Вордсворта ко второму изданию «Лирических баллад» (1800) стало манифестом английского романтизма. Вордсворт так формулирует задачи авторов: «Итак, главная задача этих Стихотворений состояла в том, чтобы отобрать случаи и ситуации из повседневной жизни и пересказать или описать их, постоянно пользуясь, насколько это возможно, обыденным языком, и в то же время расцветить их красками воображения, благодаря чему обычные вещи предстали бы в непривычном виде; наконец — и это главное — сделать эти случаи и ситуации интересными, выявив в них с правдивостью, но не нарочито, основополагающие законы нашей природы…».

Вордсворт вносит большой вклад в английскую поэзию тем, что он порывает с условностью поэтического языка XVIII века. Переворот, совершенный Вордсвортом и Кольриджем, А. С. Пушкин охарактеризовал так: «В зрелой словесности приходит время, когда умы, наскуча однообразными произведениями искусства, ограниченным кругом языка условленного, избранного, обращаются к свежим вымыслам народным и к странному просторечию, сначала презренному» («О поэтическом слоге», 1828).

Второй этап английского романтизма охватывает 1812–1832 гг. (от выхода в свет I и II песен «Паломничества Чайльд-Гарольда» Байрона до смерти Вальтера Скотта). Основные достижения этого периода связаны с именами Байрона, Шелли, Скотта, Китса. В поэме Байрона «Паломничество Чайльд-Гарольда» прозвучала мысль о свободе для всех народов, утверждалось не только право, но и обязанность каждого народа бороться за независимость и свободу от тирании. Впервые был создан романтический тип характера, получивший название «байронический герой». Второе замечательное достижение этого периода — возникновение жанра исторического романа, создателем которого был Вальтер Скотт.

К началу второго периода окончательно оформился кружок лондонских романтиков. Кружок выступал в защиту прав личности, за прогрессивные реформы. Наибольшее значение среди произведений лондонских романтиков имеют поэмы и стихи Джона Китса (1795–1821). Он развивал традиции поэзии великого шотландского поэта XVIII в. Роберта Бернса. Китс передает в своих стихах чувство светлой радости от соприкосновения с природой, он утверждает: «Поэзия земли не знает смерти» (сонет «Кузнечик и сверчок», 1816). В его поэмах («Эндимион», 1818, «Гиперион», 1820) сказалось свойственное романтикам увлечение древнегреческой мифологией и историей (в противоположность классицистическому увлечению античным Римом). Консервативные критики резко осудили новаторскую поэзию Китса. Больному и непризнанному поэту пришлось уехать в Италию. Китс умер совсем молодым. А в следующем году погиб Шелли, великий английский поэт, определивший вместе с Байроном лицо английской романтической поэзии второго периода.

7. Джордж Гордон лорд Байрон (1788-1824 гг.) был в первой четверти XIX века «властителем дум», живым олицетворением романтизма. Он как никто другой воплотил романтический идеал полного слияния биографии и творчества, когда художник живет по тем же законам, по которым живут его герои, а события его жизни немедленно превращаются в материал его произведений. «Байроническая легенда» жива по сей день, и в ней важно отделить миф от фактов.

Поэтическое наследие Байрона велико и разнообразно. Признание пришло к нему с публикацией поэмы «Паломничество Чайльд-Гарольда» (1812 г.), где он вывел первого романтического героя в английской литературе и создал жанр романтической лиро-эпической поэмы. Ее формы разрабатывались в цикле «Восточных поэм» (1813-1816 гг.), где романтизм достигает классических форм. С переездом в Италию его творчество обогащается в жанровом отношении (драма «Манфред», мистерия «Каин», поэмы «Беппо», «Мазепа»). Главный труд последних лет жизни Байрона остался незавершенным - это роман в стихах «Дон Жуан».

Байронизм — романтическое течение в континентальной европейской литературе начала XIX века, которое возникло под влиянием английского поэта Байрона. Для байронистов свойственно разочарование в обществе и мире, настроения «мировой скорби», резкий разлад между поэтом и окружающими, культ сверхчеловека (под определение которого идеально подходил Наполеон). Лирический герой их произведений получил название байронического — привлекательный, но порочный антигерой, популяризованный лордом Байроном в полуавтобиографическом «Путешествии Чайлд-Гарольда». Это герой-бунтарь, симпатичный, несмотря на свое отрицание добродетели.

8. (1) Перси Биши Шелли (1792 – 1822) был представителем английского романтизма и замечательным поэтом-лириком. Однако в целом его творчество отличается от поэзии Байрона прежде всего величайшим оптимизмом. Даже в самых мрачных стихотворениях Шелли всегда приходит к жизнеутверждающим выводам. «День завтрашний придет» – эта фраза поэта является лучшим эпиграфом к его произведениям.

В большом философском стихотворении «Гимн интеллектуальной красоте» (1816) Шелли проводит ту мысль, что чувство прекрасного – высшее проявление человеческого духа, которое делает человека венцом творения. Прекрасные произведения искусства и природы, на которых лежит печать красоты, бессмертны. Однако стиль этой поэмы осложнен и по-романтически «затемнен», сложные метафоры и сравнения чрезвычайно затрудняют чтение.

Лучшим произведением Шелли 1816 г. является поэма «Аластор, или Дух одиночества». Это лирическое произведение повествует о юноше-поэте, стремящемся уйти от людского общества, которое он презирает, в прекрасный мир природы и обрести в этом мире счастье. Однако тщетно ищет он свой идеал любви и красоты среди пустынных скал и живописных долин. «Терзаемый демоном страсти», одинокий юноша погибает. Природа наказывает его за то, что он удалился от людей, что он захотел стать выше их горестей и радостей. Шелли осуждает индивидуализм, получивший в те годы распространение из-за апатии и застоя, царивших в общественной жизни.

Талант Шелли был по преимуществу лирическим. Именно в Италии создал он главные шедевры своей прекрасной лирики. Его стихи поражают силой и непосредственностью чувства, музыкальностью, многообразием и новизной ритмов; они насыщены яркими метафорами и эпитетами, богаты внутренними рифмами и аллитерацией. Шелли тонко чувствует природу. В лирических стихотворениях поэт рисует картины безмятежного синего моря, смыкающегося с лазурью небес, он передает впечатления, которые родились в его душе при виде красот Италии. Повсюду зеленеют ароматные лимонные рощи, блещут золотом осенние листья, журчат серебристые прохладные ручьи, под камнями прячутся пятнистые ящерицы. Иногда мысли поэта устремляются к далекой родине.

Описания природы у Шелли глубоко философичны. Таков ряд стихотворений, известных под общим названием «Изменчивость», стихотворение «Облако» и некоторые другие. В них утверждается идея бессмертия природы, вечного ее развития. Поэт как бы проводит параллель между «изменчивостью» в жизни общества и в жизни природы.

Общая тональность поэзии Шелли глубоко оптимистична: как вслед за зимой идет весна, так и век социальных бедствий и войн неизбежно сменяется веком мира и процветания. Тема непобедимости и бессмертия сил жизни и свободы выражена, например, в «Оде западному ветру». Тема «западного ветра», ветра-разрушителя – традиционная в английской поэзии тема. До Шелли ее разрабатывали многие поэты. Однако у Шелли эта тема получает совершенно иную интерпретацию. У него осенний западный ветер не столько разрушительная сила, губящая своим дыханием все живое, всю красоту лета, сколько хранитель сил новой жизни.

Шелли увлекается искусством и литературой древней Эллады, ему близки пластические образы древнегреческого искусства и атеистическое учение греческих философов-материалистов. Любимым образом Шелли с детских лет стал образ великого человеколюбца – титана Прометея, похитившего для людей огонь на небесах, открыто выступившего против тирании Зевса, пытавшегося «истребить людей». Шелли считал, что современные греки унаследовали всю доблесть, ум и талант своих предков.

Когда Шелли узнал о подготовке в Греции восстания против ига турок, то радости и ликованию его не было предела. Под впечатлением этого известия Шелли создает свою лирическую драму «Освобожденный Прометей». Несомненно, оптимистические идеи Шелли были тесно связаны с романтическими устремлениями поэта.

В лирической драме «Освобожденный Прометей» вновь была разрешена важная для демократии 20-х годов XIX в. Проблема восстания и свержения реакционных властей с помощью физической силы: Геркулес, олицетворение мощи революционного народа, освобождает узника Юпитера – Прометея, разбивая его цепи.

Шелли вводил в поэзию новые слова и обороты, порожденные той бурной, переломной эпохой; героический тон, маршеобразные ритмы сочетаются у него с задушевной лирикой. Красочные сравнения и яркие образы как нельзя лучше соответствуют сочной красочности поэзии Шелли, рельефно отражают его миросозерцание, мечты о справедливом обществе и равноправии для всех.

Поэзия Китса привнесла в английский романтизм новый для того времени элемент эллинизма, а также культ красоты и гармоничного наслаждения жизнью. Во всей своей силе эллинизм Китса сказался в двух его больших поэмах: «Эндимион» и «Гиперион», а также в стихотворении «Ода к греческой вазе».

В «Эндимионе», разрабатывающем миф о любви богини луны к пастуху, Китс обнаружил неисчерпаемое богатство фантазии, переплетая между собой множество греческих легенд и присоединяя к ним более сложные, спиритуалистические поэтические построения. Запутанность фабулы и сложность эпизодов сильно затрудняет чтение поэмы, но отдельные места — преимущественно лирические отрывки — принадлежат к числу лучших страниц во всей английской поэзии. Замечательны в этом отношении гимн Пану, глубоко проникнутый пантеизмом (II песнь), и песнь индийской девушки (IV песнь), переходящая от воспевания грусти к буйному гимну в честь Вакха. Неудержимое влечение Эндимиона к неведомой богине, явившейся ему во сне, тоска и отчужденность от земных связей, временное увлечение земной красавицей, оказывающейся воплощением его бессмертной подруги, и конечное единение с последней — все это символизирует для поэта историю человеческой души, свято хранящей в себе образ вечной красоты и ищущей воплощение своего идеала на земле.

«Гиперион» — незаконченная поэма о торжестве олимпийских богов над предшествовавшим им поколением титанов, более строга по форме и полна глубокого трагизма. Речи побежденных титанов, в особенности пламенные воззвания непокорной Теи, воплощающей величие гибнущих титанов, напоминают наиболее вдохновенные эпизоды «Потерянного Рая» Мильтона.

В «Оде к греческой вазе» Китс воспевает вечность красоты, как её видит художник. Во всех этих поэмах Китс отразил эстетическую теорию, навеянную духовной близостью с античным миром, и сформулировал её в следующем стихе: «Красота есть правда, правда — красота; это все, что человек знает на земле и что он должен знать». Наряду с эллинизмом, выражающимся в культе красоты, в его поэзии обнаруживается и элемент мистицизма: поэт видит в красоте природы символы иной, более высокой, вечной красоты.

Все оды Китса («Ода к соловью», «К осени», «К меланхолии») носят спиритуалистический характер, что характерно также для его греческих поэм. Однако особенно сильно сказывается тревожное, слегка мистическое настроение поэта в его балладах, таких как «Канун святой Агнессы», «Изабелла» и другие. Здесь он разрабатывает мотивы народных поверий и окружает их поэтическим ореолом, покоряющим воображение читателя.

Ныне ему отводится место в английской литературе наравне с Байроном и Шелли, хотя его стихи заметно отличаются от стихов последних по настроению и внутреннему содержанию. Если Байрон олицетворял «демонизм» в европейской поэзии, а Шелли был адептом пантеизма, то Китсу принадлежит создание глубоко-поэтического направления, где внимание поэта концентрируется на внутреннем мире человека. Последователями Китса стали, через 30 лет после его смерти, поэты и художники прерафаэлитской школы в лице Россетти, Морриса и других, чье творчество способствовало возрождению английской поэзии и изобразительного искусства.

9. Вальтер Скотт начал свой творческий путь с поэзии. Первые литературные выступления В. Скотта приходятся на конец 90-х годов XVIII века: в 1796 году выходят переводы двух баллад немецкого поэта Г. Бюргера «Ленора» и «Дикий охотник», а в 1799 году — перевод драмы И. В. Гете «Гец фон Берлихинген».

Первым оригинальным произведением молодого поэта стала романтичная баллада «Иванов вечер» (1800). Именно с этого года Скотт начинает активно собирать шотландский фольклор и, как результат, в 1802 году выдает двухтомный сборник «Песни шотландской границы». В сборник вошло несколько оригинальных баллад и множество проработанных южношотландских легенд. Третий том сборника вышел в 1803 году. Всю читающую публику Великобритании более всего покорили не его новаторские по тем временам стихи и даже не его поэмы, а прежде всего первый в мире роман в стихах «Мармион» (на русском языке впервые появился в 2000 году в издании «Литературные памятники»).

Романтичные поэмы 1805-1817 годов принесли ему славу величайшего поэта, сделали популярным жанр лиро-эпической поэмы, которая совмещает драматичную фабулу средневековья с живописными пейзажами и лирической песней в стиле баллады: «Песня последнего менестреля» (1805) , «Дева озера» (1810), «Рокби» (1813) и др. Скотт стал подлинным основателем жанра исторической поэмы.

Проза уже известного тогда поэта началась романом «Уэверли, или Шестьдесят лет назад» (1814). В течение более чем тридцатилетней литературной деятельности писатель создал двадцать восемь романов, девять поэм, множество повестей, литературно-критических статей, исторических трудов.

В сорок два года писатель впервые подал на суд читателей свои исторические романы. Как и его предшественники на этом поприще, Вальтер Скотт пытался найти свою форму. Существовавшие на тот момент готические» романы не удовлетворяли его избыточным мистицизмом, «антикварные» — непонятностью для современного читателя.

После продолжительных поисков Вальтер Скотт создал универсальную структуру исторического романа, проведя перераспределение реального и вымышленного так, чтобы показать, что не жизнь исторических лиц, а постоянное движение истории, которое не может остановить ни одна из выдающихся личностей, является настоящим объектом, достойным внимания художника. Взгляд Скотта на развитие человеческого общества называют «провиденциалистским» (от лат. providentia — Божья воля). Здесь Скотт идет следом за Шекспиром. Историческая хроника Шекспира постигала национальную историю, но на уровне «истории королей».

Вальтер Скотт перевел историческую личность в плоскость фона, а на авансцену событий вывел вымышленных персонажей, на судьбу которых влияет изменение эпохи. Таким образом, Вальтер Скотт показал, что движущей силой истории выступает народ, сама народная жизнь является основным объектом художественного исследования Скотта.

Следовательно, Вальтер Скотт — творец жанра исторического романа; первый из них — «Уэверли» (1814) — появился анонимно (следующие романы вплоть до 1827 года выходили как произведения автора «Уэверли»).

В центре романов Скотта лежат события, которые связаны со значительными социально-историческими конфликтами. Среди них — «шотландские» романы Скотта (которые написаны на основе шотландской истории) — «Гай Мэннеринг» (1815), «Антиквар» (1816), «Пуритане» (1816), «Роб Рой» (1818), Легенда о Монтрозе (1819).

После 1819 года усиливаются противоречия в мировоззрении писателя. Ставить остро, как раньше, вопрос классовой борьбы Вальтер Скотт больше не осмеливается. Однако тематика его исторических романов стала заметно шире. Выходя за пределы Шотландии, писатель обращается к давним временам истории Англии и Франции. События английской истории изображены в романах «Айвенго» (1819), «Монастырь» (1820), «Аббат» (1820), «Кенилворт» (1821), «Вудсток» (1826), «Пертская красавица» (1828).

Роман «Квентин Дорвард» (1823) посвящён событиям во Франции времен правления Людовика XI. Местом действия романа «Талисман» (1825) становится восточное Средиземноморье эпохи крестовых походов.

В творчестве Скотта 1820-х годов, при сохранении реалистичной основы, имеет место существенное влияние романтизма (особенно в «Айвенго» — романе из эпохи XII века). Особенное место в нём занимает роман из современной жизни «Сент-Ронанские воды» (1824). В критических тонах показано обуржуазивание дворянства, сатирически изображается титулованная знать.

В 1820-х годах был опубликован ряд произведений Вальтера Скотта на историческую и историко-литературную тему: «Жизнь Наполеона Бонапарта» (1827), «История Шотландии» (1829—1830), «Смерть лорда Байрона» (1824). Книга «Жизнеописание романистов» (1821—1824) дает возможность уточнить творческую связку Скотта с писателям XVIII века, особенно с Генри Филдингом, которого он сам называл «отцом английского романа».

В целом иследователи делят романы Скотта на две основные группы. Первая посвящена недавнему прошлому Шотландии, периоду гражданской войны — от пуританской революции XVI века до разгрома горных кланов в середине XVIII века и более позднему времени: «Уэверли» (1814), «Гай Маннеринг» (1815), «Эдинбургская темница» (1818), «Шотландские пуритане» (1816), «Ламмермурская невеста» (1819), «Роб Рой» (1817), «Монастырь» (1820), «Аббат» (1820), «Сен-Ронанские воды» (1823), «Антиквар» (1816) и др.

В этих романах Скотт развертывает необыкновенно богатый реалистический типаж. Это целая галерея шотландских типов самых разнообразных социальных слоев, но преимущественно мелкой буржуазии, крестьянства и деклассированной бедноты. Ярко конкретные, говорящие сочным и разнообразным народным языком, они составляют фон, который можно сравнить только с «фальстафовским фоном» Шекспира. В этом фоне немало ярко комедийного, но рядом с комическими фигурами многие плебейские персонажи художественно равноправны с героями из высших классов.

Вторая основная группа романов Скотта посвящена прошлому Англии и континентальных стран, преимущественно средним векам и XVI веку: «Айвенго» (1819), «Квентин Дорвард» (1823), «Кенильворт» (1821), «Карл Смелый, или Анна Гейерштейнская, дева Мрака» (1829) и др. Здесь нет того интимного, почти личного знакомства с ещё живым преданием, реалистический фон не столь богат. Но именно здесь Скотт особенно развертывает свое исключительное чутье прошлых эпох, заставившее Огюстена Тьерри назвать его «величайшим мастером исторической дивинации всех времен». Историзм Скотта — прежде всего внешний историзм, воскрешение атмосферы и колорита эпохи. Этой стороной, основанной на солидных знаниях, Скотт особенно поражал своих современников, не привыкших ни к чему подобному.

При оценке Скотта надо помнить, что его романы вообще предшествовали работам многих историков его времени.

10. Романтики були впевнені, що "тут і зараз" ідеал, тобто більш змістовна, насичена, повноцінне життя, неможливий, проте вони не сумнівалися в його існуванні - це так зване романтичне двоемирие. Саме пошук ідеалу, прагнення до нього, жага оновлення і досконалості, наповнювали їх життя сенсом.

Романтики рішуче відкинули - новий громадський порядок. Вони висунули свого, "романтичного героя" - виняткову, духовно багату особистість, яка відчувала себе самотньою і неприкаяної в виникає буржуазному світі, меркантильному й ворожому людині. Романтичні герої то в розпачі відверталися від реальності, то бунтували проти неї, болісно відчуваючи розрив між ідеалом і дійсністю, безсилі змінити навколишнє життя, але віддають перевагу загинути, ніж з нею примиритися. Життя буржуазного суспільства здавалася романтикам настільки вульгарною і прозаїчною, що вони іноді взагалі відмовлялися зображати її і розцвічували світ своєю фантазією. Часто романтики зображували своїх героїв, що знаходяться у ворожих відносинах з навколишньою дійсністю, незадоволеними сьогоденням і спрямованими в інший світ, що знаходиться в їх мріях.

Романтики заперечували необхідність і можливість об'єктивного відображення дійсності. Тому вони проголосили основою мистецтва суб'єктивне свавілля творчої уяви. Сюжетами для романтичних творів обиралися виняткові події і надзвичайна обстановка, в якій діяли герої.

Романтиків приваблювало все незвичайне (ідеал може бути там): фантастика, містичний світ потойбічних сил, майбутнє, далекі екзотичні країни, своєрідність населяють їх народів, минулі історичні епохи. Вимога вірного відтворення місця і часу - одне з найважливіших завоювань епохи романтизму. Саме в той період був створений жанр історичного роману.

Але й самі герої їхніх творів були виняткові. Їх цікавили всепоглинаючі пристрасті, сильні почуття, таємні порухи душі, вони говорили про глибину і внутрішньої нескінченності особистості і про трагічний самоті справжньої людини в навколишньому світі.

Романтики дійсно були самотні серед людей, які не бажають помічати вульгарність, прозаїчність і бездуховність свого життя. Бунтівники і шукачі вони зневажали цих людей. Вони воліли бути не прийнятими і незрозумілими, ніж подібно до більшості оточуючих загрузнути в посередності, сірості та буденності безбарвного і прозового світу. Самотність - ще одна риса романтичного героя.

Поряд з посиленою увагою до особистості характерною рисою романтизму було відчуття руху історії та причетності до неї людини. Відчуття нестійкості-мінливості світу, складності та суперечливості людської душі визначило драматичне, часом і трагічне сприйняття життя романтиками.

В області форми романтизм протиставляв класичного "наслідування природі" творчу свободу художника, який створює свій особливий світ, більш прекрасний, а тому і більш реальний, ніж навколишня дійсність.

Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго - в літературі, Делакруа - в живописі, Берліоза - в музиці.

Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було.

Перші романтики - перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв'язку з постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В.Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і

(«Rene», 1802). Друга повість отримала особливо гучну славу. Шатобріан вперше відтворив у літературі тип «зайвого людини».

У загальній системі «Генія християнства « повість «Рене» мала зобразити нові почуття, які творяться у душі під впливом християнства, отже довести, що його збагатило внутрішній світ людини, і сила церкви, яка здатна врятувати навіть найстрашниших злочинців. Але Рене, ліричний герой повісті, так само релігійного розради. Шатобріан відкриває «приватну» людини, який відрізняється від класицистськои « людини-громадянина». А «приватна» людина так само суспільного ладу, традиційної моралі (чернечий постриг було б для Рене капітуляцією перед вимогами суспільної моралі).

11. Творчість Гюго – шалений французький романтизм. Він охоче піднімав соціальні теми, стилістика підкреслена-контрастна, відчувається гостре неприйняття дійсності. Роман «Собор…» відкрито протипоставлений дійсності

У роботі над книгою Віктор Гюго відштовхувався від літературного досвіду Вальтера Скотта – визнаного майстра історичних романів. При цьому французький класик вже розумів, що суспільству потрібно щось більш живе, чим міг запропонувати його англійський колега, який оперує типовими характерами та історичними подіями. На думку Віктора Гюго, це мав бути «… в один і той же час роман, драма і епопея, звичайно, мальовничий, але в той же час поетичний, дійсний, але в той же час ідеальний, правдивий, але в той Водночас величний »(журнал« Французька муза », 1823).

Хронотоп роману, організований навколо Собору Паризької Богоматері – унікального архітектурного пам'ятника, що поєднує в собі риси романського і готичного зодчества, – включає в себе розбігаються від нього в усі боки паризькі вулиці, площі та райони (Соборну і Гревскую площа, Сіте, Університет, Місто, «Двір чудес» і т.д.). Париж в романі стає природним продовженням Собору, що підноситься над містом і охороняє його духовну і суспільне життя.

Головні герої роману тісно пов'язані один з одним не тільки центральної любовної тематикою, а й своєю приналежністю до Собору Паризької Богоматері: Клод Фролло є архідияконом храму, Квазімодо – звонарём, П'єр Гренгуар – учнем Клода Фролло, Есмеральда – танцівницею, яка виступає на Соборній площі, Феб де Шатопер – нареченим Флер-де-Ліс де Гонделор'є, що проживає в будинку, вікна якого виходять на Собор.

Гюго-романтик проголошував вільну, нічим не обмежену фантазію в поетичній творчості. Він вважав драматурга вправі спиратися на легенди, а нс на справжні історичні факти, нехтувати історичною точністю. За його словами, "не слід шукати чистої історії в драмі, навіть якщо вона" історична ". Вона викладає легенди, а не факти. Це хроніка, а не хронологія ".

Для стилю Гюго характерні докладні описи; в його романах нерідкі довгі відступу. Часом вони не мають прямого відношення до сюжетної лінії роману, але майже завжди відрізняються поетичністю або пізнавальною цінністю. Діалог Гюго - живий, динамічний, барвистий. Мова його рясніє порівняннями і метафорами, термінами, що відносяться до професії героїв і середовищі, в якому вони живуть.

12. Для американського романтизму характерна велика близькість традицій просвітництва, особливо у ранніх романтиків (У. Ірвінг, Купер, У. К. Брайант), оптимістичні ілюзії в очікуванні майбутнього Америки. Велика ускладненість і багатозначність характерні для зрілого американського романтизму: Е. По, Хоторн, Г.У. Лонгфелло, Г. Мелвілл та ін У особливе протягом тут виділяється трансценденталізм - Р.У. Емерсон, Г. Торо, Хоторн, які оспівували культ природи і простий життя, відкидали урбанізацію та індустріалізацію. Центр художньої системи романтизму - особистість, а його головний конфлікт - особистості і суспільства. Поява романтизму пов'язане з антиосвітянським рухом, причини якого лежать в розчаруванні в цивілізації, у соціальному, промисловому, політичному і науковому прогресі, результатом якого стали нові контрасти і суперечності, нівелювання і духовне спустошення особистості.

Романтичний герой - особистість складна, пристрасна, внутрішній світ якого надзвичайно глибокий, нескінченний; це цілий всесвіт, повна протиріч. Романтиків цікавили всі пристрасті, і високі і низькі, які протиставлялися один одному. Висока пристрасть - любов у всіх її проявах, низька - жадібність, честолюбство, заздрість.

Твори Купера Не можна не відзначити майстерності Купера в побудові сюжету твору, створення яскравих драматичних сцен, образів, які стали уособленням національного характеру і водночас «вічними супутниками людства». Такі Гарві Берч з «Шпигуна», Натті Бампо, Чингачгук, Ункас з книг про шкіряні панчохи. Мабуть, найкращі сторінки письменника - ті, де зображена незаймана грандіозна і вражаюча уяву природа Нового Світу. Купер - видатний майстер літературного пейзажу. Особливо його залучають барвисті ландшафти, або підкоряли очей м'якої принадністю (Мерехтливе Озеро в «Звіробій»), або величаво-суворі, що вселяють тривогу і трепет. У «морських» романах Купер настільки ж яскраво малює мінливу, грізну і чарівну стихію океану. Важливе місце майже в кожному романі Купера займають ретельно виписані батальні сцени.

Трансценденталізм відіграв значну роль у становленні філософських засад пізнього романтизму США, був світоглядним та естетичним орієнтиром для Н.Готорна, Г.Мелвілла, У.Уітмена. Незалежно від того, поділяли американські романтики ідеї Емерсона і Topo чи ні, вони "відбивали їх безпосередньо чи опосередковано у своїй творчості", "прогресивні думки, які містилися у творах і виступах трансценденталістів, не могли не впливати на

американську творчу інтелігенцію".

Отже, трансценденталізм - світоглядне та естетичне підґрунтя, літературно-філософський орієнтир митців США в 30-50 роки XIX сторіччя.

13. По Эдгар Аллан (1809—1849), американский писатель.

Родился 19 января 1809 г. в Бостоне в семье странствующих актёров. Очень рано стал сиротой: в 1810 г. исчез отец Эдгара, а ещё через два года умерла мать. Мальчика взяла на воспитание семья торговца из Ричмонда Дж. Аллана.

В 1815—1820 гг. По жил в Англии, где воспитывался в закрытом пансионе. По возвращении в Америку учился в колледже. В 1826 г. он поступил в университет штата Виргиния, который через год пришлось бросить, так как приёмный отец наотрез отказался оплачивать карточные долги пасынка. Бежав от заимодавцев, По завербовался в армию, а в 1830 г. стал студентом военной академии в Уэст-Пойнте. Однако тяготы военной службы оказались непосильными для молодого поэта, опубликовавшего к тому времени первые сборники стихов. Оставив всё, он уехал в Балтимор, где жила тётушка, и полностью посвятил себя литературной деятельности.

Писал рассказы, стихи, критические статьи, подрабатывал редактором. В 1835 г. По предложили возглавить журнал «Южный литературный вестник». Улучшение жизни позволило ему обзавестись семьёй — в 1836 г. он женился на своей 14-летней кузине Вирджинии. Однако счастье продлилось всего 11 лет. Кончина жены от чахотки в 1847 г. стала для По страшным потрясением, от которого он уже не смог оправиться. Писатель впал в депрессию, пытался покончить с собой. Заглушая душевную боль, увлёкся спиртным.

Умер 7 октября 1849 г. в Балтиморе.

По стоит у истоков нескольких жанров: научной фантастики («Повесть о приключениях Артура Гордона Пима», 1838 г.); литературы ужасов (двухтомник «Гротески и арабески», 1840 г.); детектива («Убийство на улице Морг», 1841 г.; «Золотой жук», 1843 г.).

Этого писателя считают непревзойдённым мастером новеллы, которая под его пером могла быть и трагической, и юмористической, и «страшной», и фантастической.

Ранняя поэзия По несёт черты романтизма («Тамерлан и другие стихотворения», 1827 г.). В зрелом возрасте он пытался с помощью воображения преодолеть конечность времени, неотвратимость смерти («„Ворон” и другие стихотворения», 1845 г.). В мистике По ищет ответы на терзающие душу вопросы.

14. Американський романтизм розвився на фоні видатних подій американської історії: буржуазна революція ХУІІІ ст. призвела до створення США; війна Америки за незалежність (1812 – 1814), яка призвело до визволення від англійського володарювання, рух за відміну закону про рабство, який отримав назву аболіціонізму (від англ. to abolish – відміняти закон)

Пізній американський романтизм (60-ті роки). Період кризових явищ.

Романтизм як метод все частіше виявляється не в змозі відобразити нову реальність. У смугу важкого творчого кризи вступають ті письменники попереднього етапу, хто ще продовжує свій шлях у літературі. Найбільш яскравий приклад - доля Мелвілла, на довгі роки пішов у добровільну духовну самоізоляцію.

У цей період відбувається різке розмежування серед романтиків, викликане Громадянської війною. З одного боку виступає література аболіціонізму, в рамках романтичної естетики протестує проти рабства з естетичних, общегуманістіческіх позицій. З іншого боку, література Півдня, романтизуючи і ідеалізуючи «південне лицарство», стає на захист історично приреченого неправого справи і реакційного устрою життя. Аболіціоністський мотиви займають помітне місце у творчості письменників, чия творчість склалося в попередній період, - Лонгфелло, Емерсона, Торо та ін, стають основними у творчості Г. Бічер-Стоу, Д.Г. Уитьер, Р. Хилдрет та ін

«Хижина дяди Тома» (1851—1852 гг.)

Бичер-Стоу ( 1811—1896) хотела противопоставить жестокости рабовладельцев христианскую мораль смирения. В действительности ее роман не укладывается в рамки этой морали. Писательница показала в нем целую галерею бунтарей, не желающих примириться с рабством. Глубоко гуманная идея романа, увлекательная фабула сделали «Хижину дяди Тома» одной из самых популярных книг мировой литературы.

«листья травы»

Творчество великого американского поэта Уолта Уитмена (1819—1892) отражает демократический подъем, связанный с победоносной войной Севера против Юга. В своей книге «Листья травы» (1855 г.), написанной свободным стихом, Уитмен называет себя пророком демократии. В его поэзии звучали настроения американских трудящихся, веривших в то, что уничтожение рабства и полное развитие демократии приведут к счастью всего человечества. Эти иллюзии облечены у него в форму своеобразной социалистической утопии. Герой Уитмена — полный сил и бодрости простой человек Америки, который любит труд и верит в светлое будущее.

15. Реали́зм — направление в литературе и искусстве, ставящее целью правдивое воспроизведение действительности в её типичных чертах. Господство реализма следовало за эпохой Романтизма и предшествовало Символизму.

Во всяком произведении изящной словесности мы различаем два необходимых элемента: объективный — воспроизведение явлений, данных помимо художника, и субъективный — нечто, вложенное в произведение художником от себя. Останавливаясь на сравнительной оценке этих двух элементов, теория в различные эпохи придаёт большее значение то одному, то другому из них (в связи с ходом развития искусства, и с иными обстоятельствами).

Отсюда два противоположных направления в теории; одно — реализм — ставит перед искусством задачу верного воспроизведения действительности; другое — идеализм — видит назначение искусства в «пополнении действительности», в создании новых форм. Причём исходным пунктом служат не столько наличные факты, сколько идеальные представления.

Эта терминология, заимствованная из философии, вносит иногда в оценку художественного произведения моменты внеэстетические: реализм совершенно неправильно упрекают в отсутствии нравственного идеализма. В расхожем употреблении термин «реализм» означает точное копирование деталей, по преимуществу внешних. Несостоятельность этой точки зрения, естественным выводом из которой является то, что регистрация реалий — роман и фотография являются предпочтительными по сравнению с картиной художника, совершенно очевидна; достаточным опровержением её служит наше эстетическое чувство, которое ни минуты не колеблется между восковой фигурой, воспроизводящей тончайшие оттенки живых красок, и мертвенно-белой мраморной статуей. Было бы бессмысленно и бесцельно создавать ещё один мир, совершенно тождественный с существующим.

Копирование черт внешнего мира само по себе никогда не представлялось целью искусства. По возможности верное воспроизведение действительности дополняется творческой самобытностью художника. В теории реализму противополагается идеализм, но на практике ему противостоят рутина, традиция, академический канон, обязательное подражание классикам — другими словами, гибель самостоятельного творчества. Начинается искусство с действительного воспроизведения природы; но, когда известны популярные образцы художественного мышления, происходит подражательное творчество, работа по шаблону.

Это — обычные черты устоявшейся школы, какой бы она ни была. Чуть не каждая школа изъявляет притязания на новое слово именно в области правдивого воспроизведения жизни — и каждая по своему права, и каждая отрицается и сменяется последующей во имя того же принципа правды. Это особенно характерно проявляется в истории развития французской литературы, которая отражает ряд завоеваний истинного реализма. Стремление к художественной правде лежало в основе тех же движений, которые, окаменев в традиции и каноне, стали позднее символами нереального искусства. Достаточно напомнить, что знаменитые три единства были приняты совсем не из рабского подражания Аристотелю, но потому лишь, что давали возможность сценической иллюзии. Как писал Лансон, «Установление единств было торжеством Реализма. Эти правила, сделавшиеся причиной стольких несообразностей при упадке классического театра, являлись вначале необходимым условием сценического правдоподобия. В аристотелевских правилах средневековый рационализм нашёл средство удалить со сцены последние остатки наивной средневековой фантазии».

Глубокий внутренний реализм классической трагедии французов выродился в рассуждениях теоретиков и в произведениях подражателей в мертвые схемы, гнёт которых был сброшен литературой лишь в начале XIX века. Существует точка зрения, что всякое истинно прогрессивное движение в области искусства есть движение по направлению к реализму. В этом отношении не составляют исключения и те новые течения, которые с виду являются реакцией реализма. На самом деле они представляют собой лишь противостояние рутине, художественной

догме — реакцию против реализма по имени, переставшего быть исканием и художественным воссозданием жизненной правды. Когда лирический символизм пытается новыми средствами передать читателю настроение поэта, когда неоидеалисты, воскрешая старые условные приемы художественного изображения, рисуют стилизованные, то есть как бы намеренно отступающие от действительности образы, они стремятся к тому же, что составляет цель всякого — хотя бы и архинатуралистического — искусства: к творческому воспроизведению жизни. Нет истинно художественного произведения — от симфонии до арабески, от «Илиады» до «Шёпот, робкое дыханье», — которое при более глубоком взгляде на него не оказалось бы правдивым изображением души творца, «уголком жизни сквозь призму темперамента».

Едва ли возможно поэтому говорить об истории реализма: она совпадает с историей искусства. Можно лишь характеризовать отдельные моменты исторической жизни искусства, когда особенно настаивали на правдивом изображении жизни, видя его по преимуществу в эмансипации от школьной условности, в умении осознать и смелости изобразить подробности, которые оставались незамеченными художниками прежних дней или пугали их несоответствием с догматами. Таков был романтизм, такова конечная форма реализма — натурализм.

В России первый широко ввёл в публицистику и критику термин «реализм» Дмитрий Писарев, до этого времени термин «реализм» употреблялся Герценом в философском значении, в качестве синонима понятия «материализм» (1846)[1].

16. Франція в 19 столітті була свого роду еталоном суспільно-політичного розвитку Європи. Всі процеси, властиві цьому етапу, взяли у Франції особливо драматичні гранично суперечливі форми. Багатюща колоніальна держава, яка мала високим промисловим і торговельний потенціал, задихалася від внутрішніх суперечностей. Кричущі факти фантастичного багатства і гнітючою злиднів потрясли уяву і стали провідною темою найбільших письменників цього періоду А. Франса, Еміля Золя, Гі де Мопассана, Ромена Роллана, Альфонса Доде і багатьох інших. У творах цих письменників з'являються стереотипно-стійкі метафори і образи, взяті з живого світу і вживаються для позначення сутності "нових" панів і "героїв" франції. "Ми-огидні варвари, що живуть життям тварин", - з гіркотою писав Мопассан. Надзвичайно показово, що навіть Мопассан, людина вкрай далекий від активної політики, приходить до ідеї революції.Природно, що атмосфера духовного сум'яття породила саме у Франції нескінченну кількість літературних рухів і напрямів. Були серед них і чітко буржуазні, відкрито стали на захист цілком благополучного буржуа, але таких все ж безсумнівна меншість. Навіть письменники, близькі певними рисами до декаденство-символісти, кубісти, імпресіоністи та інші-в більшості своїй виходили з ворожості до буржуазного світу, але всі вони шукали вихід за рамки буржуазного буття, прагнули вловити новизну швидкоплинних подій, наблизитися до пізнання неймовірно розширилися уявлень про людині.

Реалізм цього періоду теж зазнала величезних змін-не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього порядку. У своїх завоюваннях цього періоду письменники-реалісти спиралися на величезний досвід класичного реалізму 19 століття, але не могли вже не враховувати нових горизонтів життя людини і суспільства, нових відкриттів науки і філософії, нових пошуків сучасних їм течій і напрямів. Відкидаючи моральне байдужість натуралістів, які намагалися перетворити письменника в реєстратора фактів, в беземоційного "об'єктивного" фотографа, позбавленого уяви, ідеалу, мрії, - реалісти кінця століття приймають у свій арсенал наукову сумлінність, глибоке вивчення предмета зображення. Народжений ними жанр науково-популярної літератури відіграє величезну роль у становленні літератури цього часу. Не приймаючи крайнощів інших напрямків, реалісти не залишалися байдужими до відкриттів письменників-символістів, імпресіоністів і інших. Глибока внутрішня перебудова реалізму була пов'язана з експериментом, сміливим випробуванням нових засобів, але як і раніше зберігала характер типізації. Якісно поглиблюються основні досягнення реалізму середини століття-психологізм, соціальний аналіз, - розширюється сфера реалістичного відображення, на нову художню висоту піднімаються жанри.

17. Проспер Меріме (англ. Prosper Mérimée; *28 вересня 1803, Париж, Франція — †23 вересня 1870) —французький драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст, сенатор (1853). Мабуть, найбільш відомим його твором є новела «Кармен», на основі якої Жорж Бізе написав однойменну оперу.

Становлення Меріме - письменника відбувалося під час жорстокої боротьби між літературною молоддю, яка намагалася оновити французьку літературу, і письменниками старшого покоління, які надавали перевагу класицизму. Меріме, підтримуючи дружні стосунки із Стендалем і Гюго, став на їхню сторону у боротьбі з класицизмом. Але він по-новому поглянув на деякі ключові теми романтичного світогляду. Наприклад, письменник у своїх творах критично поставився до романтичного культу історичного минулого та "місцевого колориту", іронізував з романтичного культу містики. Переконаним доказом цього могли бути вже перші художні твори письменника - збірка п'єс "Театр Клари Гаусель" (1825 р.), роман "Хроніка за часів Карла IX" (1829 р.).

На початку 30-х років основним жанром Меріме стала новела, оскільки він чудовий стиліст і майстер психологічної замальовки.

Найбільш відомі і досконалі новели письменника були створені у період з 1834-1845 рр. ("Подвійна помилка", "Душі чистилища", "Ільська Венера", "Кармен"). Це період розквіту реалістичної новели Меріме. Проблема людини стає однією з центральних. За сюжетом новели прозаїка - це яскраві оповіді, в яких зображені сильні характери, "цілеспрямовані люди". Серед них були новели, в яких змальована сучасна автору Франція, але здебільшого дія відбувалася в екзотичних країнах (Корсика, Іспанія, Алжир, Литва). Автор використовував барвисті старовинні легенди і містичні історії. Отже, новели Меріме на перший погляд - романтичні. Однак письменник підривав цей романтизм стриманим, точним, іронічним і навіть сухим стилем оповіді. Ще один улюблений прийом автора - введення оповідача, який був своєрідним "Я" новеліста. Об'єктивна і дещо іронічна розповідь оповідача була водночас коментарем, що ставив під сумнів вірогідність незвичайних подій.

Починаючи з 1848 року П.Меріме "літературно емігрував до Росії й України". Знайомство з історією, творами письменників цих країн спонукало його до вивчення їхньої мови, бо письменник прагнув читати твори мовою оригіналу.

Особливо прозаїк захоплювався Україною, його приваблювало минуле і героїчна боротьба українського народу за національну незалежність. Найбільше новеліста зацікавила епоха українського козацтва, гетьманування, їхні звичаї та обряди. Про історію українського народу видані такі праці письменника, як "Українські козаки та їхні останні гетьмани", есе "Богдан Хмельницький", у яких він виклав своє захоплення Мазепою і Хмельницьким.

Також він захоплювався українськими та російськими письменниками: написав статті про Гоголя, мріяв перекладати французькою М.Вовчка, переклав Пушкіна, Гоголя, Тургенєва французькою мовою. Про творчість цих письменників Меріме написав статті, давши високу оцінку російській літературі.

18. Стендаль. Вже перші кроки Бейля - письменника ( "Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо" ( 1814 ), "Історія живопису Італії" ( 1817 ) "Рим, Неаполь, Флоренція" ( 1817 ), "Прогулянки Римом" ( 1829 ), демонструють особливості його творчої особистості. Його цікавить суспільство і неординарна особистість на фоні суспільства. Стендаль мав цікаву особливість стилю: розповідаючи про усе руйнуючи пристрасті, він завжди звертається до максимально холодного, точного, синтаксично правильного мовлення, створюючи таким чином дивний ефект поєднання бурного темпераменту і холодного аналізу. ( Письменник згадував, що перед тим, як сісти за роботу, він читав карний кодекс, щоб максимально налаштувати себе на "холодний стиль" ). Тому твори Стендаля не захоплюють, вони вимагають детального, навіть дісциплинованого читання.

Стендаль вважав себе романтиком, і його творчість є реалізмом, тісно пов'язаним із романтизмом. Колись революційна Франція відштовхувала його. Він не бачив там справжніх характерів, а бачив анемічних, застиглих у сліпій покорі істот. Тому і вчинив "романтичну втечу" до Італії, яка відставала від Франції у плані соціально-економічного розвитку, але зберігала характери, нехай протиречні, жорстокі, але живі.

Трактат в поддержку романтизма – «Расин и Шекспир». Пафосом свободы и обновления проникнут эстетический трактат Стендаля «Расин и Шекспир» (1823–1825). Еще в Италии писатель включился на стороне романтиков в полемику с представителями господствующего в искусстве начала XIX века классицизма.

Трактат "Расін і Шекспір" ( 1825 ) став настільною книгою для багатьох письменників ХІХ ст. Осмисляючи шлях розвитку французької літератури, Стендаль нібито включається у суперечку між "старими" і "новими" і пропонує Франції шекспірівський шлях розвитку. Класицизм, корифеєм якого вважався Расін, Стендаль називає "мистецтвом прадідів" і протиставить йому шекспірівську спрямованість на живе, реальне життя, на неповторність певного історичного відрізку, який проживає нація.

Роман "Арманс, або Сцени із життя паризького салону 1827 р." ( 1827 ) можна вважати твором романтизму. Він не мав успіху. Але точна посилка на час і місце є симптоматичною. "Арманс" можна вважати пробою пера, підготовкою до епохального полотна "Червоного і Чорного".

у 1839 р. виходить у світ роман "Пармський монастир", дія якого проходить у Ломбардії ( Північна Італія ) у 1796 р., під час наполеонівських походів. "Монастир" прославився як друге велике творіння Стендаля і як твір, і якому вперше в історії світової літератури війну було вперше показано із суто реалістичних позицій. Л.Толстой, автор "Севастопольських оповідань", "Війни і миру", "Хаджі Мурата ", говорив: "Я більш, ніж хто-небудь інший, багато чим є зобов'язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді?". Е.Хемінгуей теж бачив війну і теж показав її в своїх антивоєнних романах як брудну і важку буденність, яка знищує все живе, і він сказав про автора "Пармського монастирю" так: "Стендаль бачив війну, і Наполеон вчив його писати. Він учив тоді всіх, але більше ніхто не навчився".

Стендаль немов поєднує дві літературні епохи: романтичну й реалістичну. «Червоне і чорне» — безумовно реалістичний роман. У ньому зображена широка панорама життя Франції доби Реставрації від провінції до Парижа, від селян до аристократів. Спектр проблем теж суто реалістичний: герої не ідеалізовані, автор визначає їхні позитивні й негативні риси. Він щиро й навіть нещадно прямолінійно («Правда! Сувора правда!») висвітлює всі проблеми життя суспільства. У своєму творі Стендаль характеризує роман як «дзеркало, яке проносять по великій дорозі. Якщо дорога брудна, якщо на ній є калюжа, це неминуче відобразиться в цьому дзеркалі, і дарма було б звинувачувати його в тому, що воно точно відзеркалює; треба обвинувачувати дорогу або, вірніше, доглядача дороги, що він погано порядкує на ній».

В образі Жульєна Сореля реалістичні риси поєднані з романтичними. Так, Стендаль сміливо порушує притаманну романтикам однолінійність зображення героя, адже Жульєн — суперечлива особистість, хоча його й наділено домінуючою рисою — честолюбством, і саме вона спричиняє зміни в сюжеті роману.

Проте в деяких фрагментах крізь реалістичну канву оповіді немов «просвічується» романтизм. Наприклад, ви вивчали, що романтики оспівували самотнього гордого персонажа, який прагне поринути у височінь фантазії, відірватися від буденщини («дивлюсь я на небо...»). Герой «Червоного і чорного» переживає ті самі почуття: «Жульєн стояв на високій скелі й дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася від його ніг на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно креслив у небі величезні кола. Жульєн машинально стежив очима за хижим птахом. Його вражали спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, самотності хижака. Така доля була в Наполеона; чи не судилася вона і йому?»

Проблема трагічного конфлікту гордої самотньої особистості й суспільства, бунту й загибелі, яка є центральною в романі, — традиційна для романтизму, але вирішена вона в реалістичному ключі й реалістичними засобами.

Романтичними є також деякі деталі. Так, поховання Матильдою голови Жульєна — романтичний атрибут. Так само, як і смерть пані де Реналь. Вона описана романтично і навіть сентиментально: жінка тихо згасає від горя, обнімаючи своїх дітей. Однак водночас постановка проблеми перебування жінки в шлюбі — безумовна заслуга саме реалістичної літератури XIX ст.

Отже, у соціально-психологічному романі Стендаля «Червоне і чорне», написаному на початковому етапі розвитку реалізму у Франції (1830), органічно поєднані риси реалізму й романтизму.

Стендаль - спадкоємець традицій просвітницького психологічного роману 19 в., але аналітичні методи цього роману він доклав до нової психології романтичної епохи, історичну специфічність якої він відстоював у трактаті В«Расін і ШекспірВ»

В основі художньої антропології Стендаля лежить протиставлення двох людських типів - французького та італійського (письменник пов'язував їх зі своїм власним напівлегендарним подвійним національним походженням). Французький тип, обтяжений вадами буржуазної цивілізації, відрізняється нещирістю, лицемірством (часто вимушеним); італійський тип приваблює своєю варварською імпульсивністю, відвертістю бажань, романтичної беззаконням. Основні художні твори Стендаля зображують конфлікт головного героя італійського типу (необов'язково італійця за походженням) зі сковує його французьким укладом суспільства; критикуючи це суспільство з точки зору романтичних ідеалів, письменник одночасно проникливо показує і душевні протиріччя своїх героїв, їх компроміси з зовнішньої середовищем; згодом ця риса творчості Стендаля змусила визнати його класиком реалізму 19 століття.

19. Оноре де Бальзак народився 20 травня 1799р. в місті Тур. Він був письменником-трудоголіком, працював по 12-14 годин. У величезних кількостях вживав каву, яку сам для себе готував. Його твори це не прихильність музи, а наполегливі дослідження людської натури, психології суспільства, його побуту і культури. Оноре де Бальзак став першим автором, який насмілився повторно уводити своїх персонажів в інші романи. «Батько Горіо» став першим романом, в якому така техніка була використана. Перший його роман «Шуани» вийшов 1829 році, але найбільш знаменним у своїй творчості сам Бальзак вважав роман «Шагренева шкіра», що вийшов в 1830 році. Наступні твори були об'єднані в епопею «Людська комедія», яка і принесла авторові популярність. Бальзак дуже любив аристократичний стиль життя. Але, не дивлячись на це, в його «Людської комедії» описані всі стани тогочасної Франції, і не тільки міське життя, але і життя провінцій і сіл. Оноре де Бальзак створив воістину неповторний твір, в якому охарактеризував все французьке суспільство сучасне йому. Бальзак відійшов від типових романів, його не цікавила історія, його не цікавили подвиги однієї людини. Він писав портрет справжньої Франції без прикрас і романтики. Щоб надати єдність всій споруді "Людської комедії", Бальзак використовує різні прийоми, але найважливіший - "перехідні персонажі": одні й ті самі герої виступають у різних романах і повістях то як головні, то як другорядні. Сюжети окремих романів, повістей, що складають "Людську комедію", відступають на задній план, а на передній виходить саме життя, його рух, хаотичний, але закономірний. Своїм героям Бальзак дає вичерпну характеристику вже на перших сторінках. Він докладно описує зовнішність персонажів і влаштування їх натури. «Втрачені ілюзії» — один з найдовших романів у «Людській комедії» Оноре де Бальзака. Він був опублікований в трьох частинах між 1836 і 1843 роками. На написання роману Бальзак був натхненний власним досвідом роботи в якості письменника, головним героєм він виводить Люсьєна Шардона де Рюбампре, молодого і марнославного провінціала. Люсьєн проходить через нещастя і позбавлення, що відбуваються внаслідок непробачних помилок, перетворюючись то в героя, то в антигероя, стикається з літературним світом і журналістикою, і з усіма підводними каменями та течіями цих світів, і грає фатальну роль не тільки в своїй власній долі, а й у долі своєї родини і близьких людей. Головною темою «Втрачених ілюзій» є процес становлення двох Ангулемских особистостей — молодого поета і письменника Люсьєна Шардона (по матері де Рюбампре) і Давида Сешара, друга Люсьєна і чоловіка сестри, власника друкарні, винахідника. Автор демонструє, як може обернутись життя кожної людини, не дивлячись на її наміри, характер, зовнішність та походження.

20. Парнасская школа. Творчество Ш. Бодлера. Организационное оформление группа « Парнас» получила благодаря изданию Катюля Мендеса « Ревю фантазист» (1861). Тогда в Париже заговорили о появлении поэтов- язычников, пантеистов, творящих искусство ради искусства. Это был удобный способ отвернуться от действительности, которая многим художникам, в том числе и Флоберу, представлялась безвременьем (. «Пусть себе утверждается Империя, - писал Флобер, - закроем свою дверь, поднимемся на самый верх нашей башни из слоновой кости, на самую последнюю площадку, как можно ближе к небу. Правда, там иногда бывает холодновато. Но не всё ли равно? Там ты видишь сверкающие звёзды и не слышишь индюков») . В группу входили такие поэты, как Катюль Мендес, Банвиль, Копе, Эредия, Продюм, Готье. В 1866 году поэты издают сборник стихов под названием « Современный Парнас», имя которого и закрепляется за новой школой. Парнасцы предлагают лиризму поэзии романтиков противопоставить нейтральность, почти обезличенность. По их теории, стихи должны стать метафизическими, обличёнными в чеканные пластические формы. Парнас часто характеризуют как школу, утвердившую принцип « искусство для искусства», хотя, как известно, этот принцип возник гораздо раньше, даже если считать временем отсчёта возникновения Парнаса появление « Эмали и камеи» Готье и « Античные стихотворения» де Лиля, - будущих мэтров этого направления. Сами парнасцы говорили не о школе, а о содружестве поэтов, объединённых неприязнью к буржуазному утилитаризму и политиканству, стремлением отделить от него искусство. Отсюда, с одной стороны, отрицание парнасцами современных сюжетов, с другой – увлечение древностью, экзотикой, а так же требование к художнику быть бесстрастным и утверждение, что « он должен проявить себя лишь в совершенстве созданных им форм». Это наглядно проявляется в тяготении к форме, когда поэтическое произведение пишется, прежде всего, чтобы привлечь звучностью, яркостью зрительных образов или чувственных ассоциаций.

Истоки поэзии Шарля Бодлера (1821 — 1867) тоже были романтическими. Юный Бодлер восхищался Гюго; вскоре, правда, эти восторги прошли, он увлекся реалистами, Бальзаком и Стендалем, считая романтическое бунтарство недолговечным.

В 1857 г. публикуется главное произведение Бодлера — сборник стихотворений «Цветы зла».

Зло мира является исходной мыслью во всех шести циклах «Цветов зла». В стихотворном предисловии к сборнику Бодлер сообщает о «глупости, заблуждении, пороке», которыми одержим человек, о «хороводе окруживших человека чудовищ». «Отвратительный мир»— вот источник беспредельно пессимистической настроенности поэта. В цикле «Бунт» выявились бунтарские, антицерковные настроения поэта — в славословии Сатане, «приемному отцу тех, кто изгнал бога», и святому Петру, который «отрекся от Христа — и сделал хорошо!». Эти же настроения — в афористических двустишиях стихотворения «Авель и Каин», построенных на столкновении судеб «расы Авеля» и «расы Каина».

В стихах Бодлера разлита атмосфера тяжкого уныния, неодолимой скуки; поэта давит ее свинцовая тяжесть. В этом одна из самых характерных особенностей поэзии Бодлера. За этой «скукой», за «сплином», о котором так настойчиво напоминает он в своем сборнике (первый и самый большой цикл носит название «Сплин и идеал») ощущается облик породившей скуку бесконечной пошлости и серости буржуазного мира. В этом смысле «сплин» Бодлера — социально-конкретная, романтическая по сути реакция большого поэта на эпоху исторического перепутья. Одна из самых замечательных и сильных особенностей поэзии Бодлера заключается в том, что «зло» этого общества стало предметом не столько изображения, сколько внутреннего переживания, непосредственного жизнеощущения. Противоречия мира, тяготы и муки словно сконцентрировались в сердце поэта.

Поэт прибегал к контрастным краскам, поражающим своей парадоксальностью, необычностью. Поэзия Бодлера объединяет возвышенное, почти бесплотное с низменным, нарочито грубым. Сама красота в его понимании сочетает благодеяние и преступление, радость и отчаяние: в «Гимне красоте» создан образ «красоты-чудозища». Отрицая «хищнический век» и его пошлые идеалы, Бодлер мечтал о большом, ярком, возвышенном — и оно мерещилось ему то в титанах далекого прошлого, то в ярком светоче любви, которой он посвятил несколько стихотворений. Однако жизнь вообще, вся жизнь, оказывается пораженной злом — Бодлер объединяет добро и зло, высокое и низкое как две неразделимые части одного целого. Они сплелись в его поэзии и сопутствуют одно другому не только потому, что противоречива и сложна жизнь, но и потому, что поэт одержим ощущением гнилости мира. Все «приковано к вампиру» и «все сгниет»— добро и красота не в состоянии освободиться от спутников своих, от навязчивого сосуществования со злом и безобразием. Вечная взаимная прикованность добра и зла временами почти уравнивает их. Перед их взаимоисключающим и взаимосменяющим обликом поэт порой утрачивает четкое ощущение, где же добро, а где зло: «Сатана или бог, не все ли равно?» — вопрошает он.

Бодлеру свойственна изощренность языка, которая является попыткой выразить настроение (СПЛИН). Постоянная рефлексия, спонтанность с одной стороны, а с другой стороны не случайность этого.

Бодлеру был свойственен критический ум, он был рожден восприимчивым и точным. Бодлер был вскормлен романтизмом. Он художник сомнений, но у него нет философских тирад. В «Цветах зла» портрет современного человека, чем он стал под воздействием утонченности цивилизации.Двойственное понятие о красоте и любви.

Его биография – цепь непрерывных поражений. Он рано потерял отца, а с матерью бали очень сложнае отношения, которая выходит замуж за военного, а сын ей попросту не нужен. Она в 6 лет отстраняет его от семьи. Он всегда чувствовал отторженность, нелюбовь. У него комплекс оставленности. Ужас- его доминирующее чувство.

За «Цветы зла» его обвинили в посягательстве на добродетель. В 1947 году приговор был отменен и изъятые стихотворения вошли в книгу.

«Цветы зла» состоят из 6 разделов:

- Сплин и идеал

- Парижские картины

- Вино

- Цветы зла

- Бунт (мятеж)

- Смерть

Говорил, что когда люди пытаются разграничить порок и добродетель , они лицемерят.

«Цветы зла» эпатировали уже одним своим названием, т. к. цветок всегда считался добродетелью, чистотой, а тут цветы растут из чего то дьявольского, и еще не ясно что они несут.

Бодлер в общем-то не был циником, у него были идеалы, он не отрицал прекрасное, но говорил о том, что ему нет места в этом мире. Считал, что существует связь между миром грусти, скорби и искусства. Красота сопряжена с отчаянием, скорбью.

И образ Сатаны и образ Бога пронизывают всю книгу. Он заимствует образ Сатаны у Мильтона, у которого Сатана – личность благородная, трагическая, а Бог – бледный образ. Бог не смотрит, не сопереживает человеку, а Сатана позволяет иногда человеку получить удовольствие.

Бодлер очень откровенен, он раскрывает душу и сердце до крайности. Он удивительным образом ненавидел себя. Его душа средоточие зла, которое обладает страшной красотой. Двойственность проходит через все творчество поэта. С Бодлера начинается новый стиль, появляется много новых шокирующих тем, образов.