[Ред.]Передумови

Наприкінці 80-х років починається серія консультацій та переговорів з приводу поглиблення та юридичного оформлення інтеграційних зв'язків між Мексикою і США. Звичайно ж Канада не могла залишатися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992 р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі — North American Free Trade Agreement (NAFTA).

[Ред.]Особливості інтеграції

По-перше, Північно-американська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві — це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою воно об'єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни.

По-друге, країни, що об'єднались в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем США та Канади. Власне, це не є винятковим явищем: у Західній півкулі подібний приклад демонструє МЕРКОСУР, до якого поряд з такими велетнями Латинської Америки, як Бразилія та Аргентина, входять Уругвай і Парагвай, котрі значно поступаються їм в економічному розвитку.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США — світовий лідер з науково-технічним потенціалом та конкурентноспроможною економікою.

Основні торговельні та інвестиційні канали в межах угруповання спрямовані переважно зі США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади і Мексики припадає на торгівлю зі США. Що до канадсько-мексиканських торговельних та інвестиційних зв'язків, то до останнього часу вони залишалися надто слабкими.

По-четверте, угода має широко масштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами — інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів — Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

На відміну від Європейського Союзу, що піднявся на найвищий інтеграційний щабель, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що в наш час^[Коли?] цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі — це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.

[Ред.]Засади об'єднання

Особливість угоди про НАФТА полягає також у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв'язків інтеграційне угруповання об'єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав».

Головними стимулами інтегрування є спільні економічні інтереси, що разом із принципами взаємовигідних відносин складають фундамент угоди.

Цілі угоди полягають в тому, щоб позбутися перешкод у торгівлі, створити умови для справедливої конкуренції, збільшити доцільність інвестування, спільно захищати права інтелектуальної власності, запровадити ефективний механізм співпраці та розв'язання суперечностей, а також розвивати тристоронню, регіональну та багатосторонню співпрацю.

Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (англ. The Asia-Pacific Economic Cooperation, скорочено АТЕС, англ. APEC) — форум економік Тихоокеанського узбережжя. Заснований в 1989 році з метою сприяння тіснішій економічній співпраці та вільній торгівлі держав Азійсько-Тихоокеанського регіону. Аналог таких утворень як Європейський Союз та Північно-Американської зони вільної торгівлі, що існують в інших регіонах світу. Наразі до кооперації входять 21 економіка. Частка держав-членів становить 40.5% планетарного населення, 54.2% ВВП та 43.7% міжнародної торгівлі. [1]

Щорічно відбувається форум держав-членів на рівні глав урядів, місце зустрічі чергується поміж всіма державами. Специфічною особливістю є дрес-код — національні костюми держави господаря.

До АТЕС входить 21 член, це більшість з-поміж держав, що омиваються Тихим океаном. Організація є однією із небагатьох куди входить Тайвань (хоча й під кострубатою назвою Китайський Тайпей), при цьому за цілковитої згоди материкового Китаю. Та на догоду Піднебесній щодо членів використовується термін "економіки-учасниці" замість звичнішого "держави-учасниці".

Економіка-член рік

вступу

Австралія 1989

Бруней 1989

Індонезія 1989

Канада 1989

Малайзія 1989

Нова Зеландія 1989

Південна Корея 1989

Сингапур 1989

США 1989

Таїланд 1989

Філіппіни 1989

Японія 1989

Гонконг, КНР 1991

КНР 1991

Тайвань 1991

Мексика 1993

Папуа — Нова Гвінея 1993

Чилі 1994

В'єтнам 1998

Перу 1998

Росія 1998

Індія, попри те що не омивається Тихим океаном також робила запит щодо членства в організації. Попервах її заявку підтримали США, Японія та Австралія. Але з низки причин її не прийняли до організації, та було оголошено про мораторій на прийняття нових членів до кінця 2010 року.

Окрім Індії, ще з десяток держав висловили бажання приєднатися. Зокрема: Монголія, Пакистан, Лаос, Бангладеш, Коста-Рика, Колумбія, Еквадор. Також Гуам, за прикладом Гонконгу та Китаю намагається стати повноправним членом окремим від США.

[ред.]Принципи діяльності

Рівноправне партнерство;

Схильність до відкритого діалогу й досягнення консенсусу у обговоренні найважливіших проблем;

Взаємовигода економічного співробітництва з урахуванням країн, що розвиваються.

МЕРКОСУР (Mercosur) — економічний союз держав у Південній Америці, за темпами розвитку переважає всі інші подібні об'єднання. До нього входять Аргентина, Бразилія, Парагвай , Уругвай та Венесуела, як асоційовані члени — Чилі, Болівія, Перу, Колумбія та Еквадор.

Це об'єднання охоплює територію 12 мільйонів квадратних кілометрів з населенням 270 мільйонів осіб і загальним валовим внутрішнім продуктом понад 3 трильйона доларів США[Джерело?]. Це майже 60% території Латинської Америки, 46% її мешканців та близько 50% ВВП. Наразі це п'ята за потужністю економіка у світі. Проте економічну стабільність Меркосуру було послаблено 2001 року падінням економіки Аргентини.

Назва організації походить від ісп. Mercado Comun del Cono Sur, що в перекладі означає «Об'єднаний ринок країн південного конусу». Першим кроком до створення Об'єднаного Ринку стала угода про вільну торгівлю, яку уклали Аргентина та Бразилія 1986 р. 1990 р. до цієї угоди приєдналися Парагвай та Уругвай.

Основними адміністративними органами об'єднання є[Джерело?]:

Рада загального ринку

Група загального ринку

Комісія торгівлі

Спільна парламентська комісія,

Соціально-економічний консультативний форум

Адміністративний секретаріат.

Перші чотири організації працюють на міжурядовому рівні. Основним принципом діяльності вищих органів Меркосуру є консенсус. Ідея створення якоїсь наднаціональної структури за прикладом Європейського союзу не отримала підтримки.

З 1 січня 1995 року відповідно до Оуро-Претських угод, підписаних 1994 р., Меркосур перейшов на вищий інтеграційний рівень: від зони вільної торгівлі до митного союзу. Для всіх учасників запроваджено єдиний зовнішній митний тариф (ЕЗМТ) на продукцію, яка завозиться з третіх країн (ставка імпортних мит для різних товарів коливається від 0 до 20%)

Характеристика ролі ТНК для світової економіки.

Поняття ТНК. Чотири покоління ТНК , їх особливості: ТНК як основний структуроутворюючий фактор світового господарства другої половини ХХ ст.

Найбільші ТНК сучасності. НТТ, Дженерал Електрик, Ексон і т. д. Криза Бреттонвудської системи та формування нової світової економічної системи.

Західноєвропейські інтеграційні процеси після Другої Світової війни.

Спроби об’єднання Європи в минулому. Панєвропейський рух на початку ХХ ст. Теоретичні концепції об’єднання країн Західної Європи. План Маршала. Утворення ЗЕС і НАТО. Римський договір 1957 р. Утворення спільного режиму, європейського економічного співтовариства. Утворення ЄС. Маастрихтський та Амстердамський договори. Розширення ЄС 1995, 2004 і 2007 рр.

Мета, завдання і основний напрямок діяльності Центральноєвропейської ініціативи (ЦЕІ) та Вишеградської групи.

Створення ЦЕІ в 1989 р. Основні робочі органи об’єднання. Співпраця України з ЦЄІ та прийняття України до цієї структури у 1996 р. Основні програми і проекти ЦЄІ. Економічні форуми ЦЄІ.

Становище в економічній та політичній сферах в Чехословаччині, Польщі та Угорщині в кінці 1980-х рр. Мотивація інтеграційних процесів у регіоні. Підписання Вишеградської угоди 15 лютого 1991 р. Основні положення угоди - напрямок до зони вільної торгівлі. Основні проблеми всіх країн Вишеградської групи. Розвиток транскордонного співробітництва. Економічні здобутки, проблеми і перспективи.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) — регіональне угруповання країн Центральної та Східної Європи, діяльність якої має на меті налагодження багатостороннього співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. До її складу входить 18 держав — Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія, Україна.

ЦЄІ було утворено в листопаді 1989 р. в м. Будапешт групою країн регіону (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою, зокрема, забезпечення підготовки Угорщини та Югославії до їх майбутнього членства в Європейському Союзі.

Із своїм поступовим розширенням, в 1992 році угруповання змінило назву на Центральноєвропейська ініціатива. Виконавчий секретаріат ЦЄІ розташований в м.Трієст (Італія).

Структурно діяльність Ініціативи здійснюється на трьох рівнях: глав урядів країн-учасниць, міністрів закордонних справ, а також національних координаторів.

В сучасній Європі ЦЄІ шукає можливості відігравати помітнішу роль як регіональна міжнародна організація, одним з пріоритетних напрямків діяльності якої є всебічне сприяння вступу країн-учасниць ЦЄІ до Євросоюзу шляхом поглибленого співробітництва з ЄС. З 18 країн-учасниць ЦЄІ дев'ять вже є членами ЄС, інші (за винятком Білорусі) задекларували це членство своєю метою.

ЦЄІ активно співпрацює з іншими європейськими регіональними організаціями, такими як Рада співробітництва країн Південно-Східної Європи, Рада регіонального співробітництва, ОЧЕС, Рада держав Балтійського моря тощо.

В реалізації своїх цілей ЦЄІ спирається на підтримку парламентарів та бізнесових кіл країн-членів через їх спеціально утворені структури. Це, відповідно, Парламентський вимір ЦЄІ та Ініціатива Центральноєвропейських торгівельних палат. Зазначені структури не входять безпосередньо до ЦЄІ і діють незалежно, здійснюючи загальну координацію через Секретаріат ЦЄІ.

[ред.]Створення Центральноєвропейської ініціативи

Центральноєвропейська ініціатива була створена в листопаді 1989 року в м. Будапешт під назвою «Квадрагонале» групою країн Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатобічного співробітництва в політичній і соціально-економічній сферах і сприяння на цій основі зміцнення стабільності і безпеки в регіоні. Одночасно, створення цього об'єднання мало на меті забезпечити підготовку держав-учасників до їхнього майбутнього членства в Європейському Союзі.

Після вступу в організацію нових членів, а саме Чехословаччини в 1990 році і Польщі в 1991 році, відповідно змінювалася і назва — «Пентагонале» і «Гексагонале». Назву «Центральноєвропейська ініціатива» об'єднання одержало в 1992 році після свого подальшого розширення за рахунок вступу ще трьох держав: Боснії і Герцеговини, Словенії і Хорватії. У 1993 році до ЦЄІ приєдналася Республіка Македонія, а також Чехія і Словаччина, що утворилися внаслідок розпаду ЧРСР. У 1996 році організація розширилася за рахунок вступу Албанії, Бєларусі, Болгарії, Румунії, України і Молдови.

Зараз у ЦЄІ входять 18 країн (Австрія, Албанія, Бєларусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

[ред.]Напрямки діяльності ЦЄІ

У рамках ЦЄІ регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні), Комітету національних координаторів ЦЄІ (КНК, кілька разів на рік) країн — учасниць ЦЄІ. Предметом їхніх консультацій є як актуальні політичні питання, так і широке коло питань співробітництва в економічній сфері. Спеціально для їхньої поглибленої обробки й обговорення сьогодні функціонує 16 робочих груп ЦЄІ, а саме з питань:

Сільського господарства

Громадянського захисту

Боротьби з організованою злочинністю

Культури

Енергетики

Охорони навколишнього середовища

Розвитку людських ресурсів і навчання

Молодіжної політики

Інформації і засобів масової інформації

Міграції

Національних меншостей

Відновлення Боснії і Герцеговини і Хорватії

Науки і технологій

Малих і середніх підприємств

Туризму

Транспорту

За результатами роботи цих груп підготовлено понад 100 проектів, що складають основу для міждержавного співробітництва.

У лютому 1996 р. у рамках ЦЄІ був створен постійно діючий інформаційно-документаційний центр (ІДЦ) з місцем розташування в м. Трієст (Італія). Центр надає інформаційні послуги державам-членам ЦЄІ з питань діяльності Ініціативи, а також соціально-економічного розвитку країн цього регіону. 28-29 листопада 1997 року на зустрічі глав урядів країн-учасниць ЦЄІ було прийняте рішення про перейменування Центру інформації і документації ЦЄІ на Виконавчий секретаріат ЦЄІ без зміни його юридичного статусу.

У ЦЄІ передбачене річне головування країн-учасниць (із січня щороку). Міністр закордонних справ головуючої країни одночасно є діючим Головою ЦЄІ. З 1996 р. у рамках ЦЄІ заснована Трійка цього об'єднання як керівний орган ЦЄІ (нинішня, майбутня і колишня головуючі країни).

Україна почала розвивати контакти з ЦЄІ у 1992 р. шляхом участі в діяльності кількох робочих груп Ініціативи. У березні 1994 р. наша держава отримала статус члена Асоційованої Ради ЦЄІ, а 31 травня 1996 р. набула статус повноправного члена.

Україна розглядає ЦЄІ як важливий механізм інтеграції до європейського економічного та політичного простору, а також зміцнення стабільності в регіоні та подальшого розвитку всебічних відносин між країнами-членами Ініціативи. Фахівці України беруть участь у діяльності діючих у рамках ЦЄІ експертних мереж за такими напрямами як транскордонне співробітництво, транспорт, енергетика, наука і технології. На постійній основі здійснюється робота, спрямована на активізацію участі підприємств та організацій України у реалізації проектів співробітництва в рамках Ініціативи.

На зустрічі глав урядів країн-членів ЦЄІ (13 листопада 2009 р. у м. Бухарест, Румунія) було обговорено шляхи активізації регіонального співробітництва через реалізацію багатосторонніх проектів і програм технічної допомоги для сприяння вступу або наближенню до ЄС країн-членів Ініціативи.

Вишеградська група (Вишеградська четвірка) —- назва угрупування чотирьох центральноєвропейських країн: Польщі, Чехії, Угорщини і Словаччини. З'явилась унаслідок зустрічі президентів Польщі і Чехословаччини та прем'єра Угорщини 15 лютого 1991 p., після ухвалення декларації, названої через місце прийняття Вишеградською. Головною метою була названа інтеграція до євроатлантичних структур.

Водночас спільність цілей закордонної політики, спільність історичного досвіду та географічна близькість спричинили появу нового регіонального утворення, названого після розпаду Чехословаччини Вишеградською четвіркою; до її складу увійшли Польща, Чехія, Угорщина і Словаччина.

Були ухвалені умови про лібералізацію торгівлі в межах групи, що спричинило до появи у 1993 році Центральноєвропейського порозуміння про вільну торгівлю (CEFTA).

У 1994-1998 роках зусилля країн Вишеграда переважно були спрямовані радше на інтеграцію з ЄС і НАТО, ніж на лобіювання взаємних інтересів, зустрічі голів держав відбувались нерегулярно.

З 2004 року і до середини 2005-го в групі головувала Польща, після неї головує Угорщина.

Наприкінці 2004 року президент Польщі Александер Кваснєвський зазначив, що Вишеградська група може виступати зі спільними ініціативами, які стосуватимуться політики ЄС щодо її східних сусідів, у тому числі України, і мати істотну роль в побудові площини європейських цінностей.

10 червня 2005 р. прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко зустрілася в місті Пулави (Польща) з прем’єр-міністрами країн "Вишеградської четвірки". Були обговорені питання енергетичної співпраці, зокрема, пов’язані з розвитком нафто- та газомагістралей, а також у сфері транспортування електроенергії. Тимошенко заявила, що розраховує на допомогу країн «Вишеградської четвірки» в інтеграції України до Євросоюзу: «Я переконана, що об’єднання таких потужних прем’єрів таких потужних країн трохи візьме шефство над Україною щодо вступлення в Європейський Союз». Вона зазначила, що після вступу в ЄС Україна може приєднатися до «Вишеградської четвірки», і додала: «Вона вже «п’ятірка» де-факто, а формально - "4+1".

У січні 2006 року міністр оборони України Олександр Гриценко взяв участь у зустрічі міністрів оборони країн Вишеградської групи в Будапешті. Він звернувся до своїх колег з проханням надати Україні методичну й експертну підтримку щодо набуття членства в НАТО.

[ред.]Борис Тарасюк про «Вишеградську четвірку» (2005)

«У країн Вишеградської групи були різні стартові позиції. Словаччина за часів недемократичного Мечіара різнилася від інших учасників. Однак Вишеградська група працювала, і в результаті Словаччину вдалося підтягти до загального рівня. І навіть після того як Вишеградська група виконала своє головне завдання - усі її учасники стали членами ЄС і НАТО, вона продовжує існувати. Отже, у держав субрегіону є в цьому необхідність. Адже є багато спільних питань, наприклад, транскордонного, екологічного та й політичного співробітництва... Можу повідомити, що є плани залучення України до зустрічей у рамках Вишеградської групи. Подібною пропозицією раніше вже скористався міністр оборони Анатолій Гриценко».

Характеристика Веймарського трикутника.

Геополітична ситуація в регіоні ЦЕЄ. Зовнішньополітичні орієнтири Польщі. Створення осі Париж-Берлін-Варшава. Інтерес Франції. Інтерес Берліну. Інтерес Варшави.

Періодичні зустрічі лідерів Веймарського трикутника. Основні рішення, узгодження позицій. Регіональне лідерство Польщі. Зняття протиріч між учасниками об’єднання. Економічна співпраця.

Термін "Веймарського трикутника" відноситься до вільної угруповання Польщі , Німеччини та Франції .Група призначена для розвитку співпраці між трьома країнами. Вона існує в основному у вигляді зустрічей на вищому рівні між лідерами цих трьох країн, останнє з яких відбулося 7 лютого 2011 року. ^[ 1 ] Попередні зустрічі відбулися в Познані , Польща (1998), Нансі , Франція (1999) , Хамбо , Німеччини (2001) і Нансі, Франція (2005). Веймарський трикутник також включає в себе більш низькому рівні сполуки, такі як щорічні зустрічі міністрів закордонних справ .

Саміт останні лідерів була організована президентом Броніславом Коморовським та Польщі взяли участь президент Франції Ніколя Саркозі (Франція) і канцлер ФРН Ангела Меркель (Німеччина). Питання відновлення регулярних зустрічах Веймарського трикутника, єгипетської ситуації і поліпшення відносин з Росією були обговорені (Серед інших тем). Німеччина та Франція закликали Польщу приєднатися до пакту конкурентоспроможності.

Веймарського трикутника була створена в німецькому місті Веймарі в 1991 році, спрямованих на надання допомоги появою Польщі від комуністичної влади. У нараді взяли участь міністри закордонних справ кожної держави: Ролан Дюма Франції, Ганс-Дітріх Геншер Німеччині, і Кшиштоф Скубішевскій Польщі.

Четвер, 19 Травня 2005, трійка лідерів, Шредер, Ширак і Кваснєвський знову зустрілися у французькому місті Нансі ЄС, щоб обговорити теми.

5 липня 2011, Польща, Франція, і Німеччина підписали угоду в Брюсселі, щоб зібрати блок з 1700 солдатів, називається групою Веймарської битва, яка буде готова до розгортання в кризових зонах, починаючи з 2013 року. Інформаційний бюлетень EUbusiness про те, що Польща буде командувати групою, що забезпечує основні бойові війська і батальйон механізованої, Німеччина буде надавати матеріально-технічну підтримку, а Франція буде сприяти медичної допомоги. Оперативний командний центр буде базуватися в Мон-Валер'єн, розташований у передмісті Парижа

Транскордонне співробітництво в регіоні ЦСЄ та Південної Європи.

Геополітична характеристика регіону ЦСЄ та Південної Європи. Спільні проекти, запропоновані країнам регіону Україною (АКРК, АН-70, О.Ріль, гамма-комп’ютерні томографи і т.д.).

Визначення регіону за статусом Комітету регіонів ЄС. Поняття євро регіону.

Транскордонне співробітництво: зміст і напрямки розвитку.

Україно-румунське транскордонне співробітництво. Транскордонна співпраця України з Польщею. Словаччина та Угорщина в контексті транскордонної єврорегіональної співпраці з Україною.

 Отже, єврорегіон — це форма транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, яка спрямована на координацію їх взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності до національних законодавств і норм міжнародного права для вирішення спільних проблем і в інтересах людей, що населяють його територію по обидві боки державного кордону.

 Окрім того, ще одна група чинників, що зумовлюють зміст, темпи, характер і перспективи транскордонного співробітництва між країнами у регіоні Центрально-Східної Європи визначається впливом факторів міжнародного життя. У першу чергу мова йде про:    A) суть зовнішньополітичних орієнтацій, основний вектор тактики і стратегії курсу держави на міжнародній арені;    Б) вибір стратегічних партнерів і форм співпраці з ними;    B) ставлення до євроатлантичної інтеграції, насамперед у плані входження в організаційні структури Північноатлантичного Альянсу та Європейського Союзу;    Г) оцінку можливостей і перспектив міжкордонних відносин з огляду на досягнення конкретних позитивних результатів і поступу в рівнях суспільного розвитку.    Тільки поєднання внутрішньо- і зовнішньополітичних складових може визначити для кожної конкретної держави та й суспільства загалом необхідність, реальну потребу та конкретні форми впровадження і здійснення співробітництва у рамках транскордонних відносин. Стосовно України насамкінець відзначимо таке. 15 березня 2006 р. Кабінет Міністрів схвалив Розпорядження „Про схвалення Концепції Державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2007 - 2010 pp." Згідно нього Міністерство економіки України повинно було розробити проект Державної програми розвитку транскордонного співробітництва. Така Програма на 2007- 2010 роки була затверджена Постановою Кабінету Міністрів України 27 грудня 2006 р. і набрала чинності з 1 січня 2007 р. Метою цієї Програми є активізація розвитку соціально-економічних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших зв'язків між суб'єктами транскордонного співробітництва. Основні ж завдання полягають у активізації зовнішньоекономічної діяльності регіонів, розвитку малого та середнього підприємництва, охорони навколишнього природного середовища, розвитку соціальної сфери.

 В Україні транскордонне співробітництво сьогодні розглядається у двох площинах - як інструмент розвитку прикордонних територій та як чинник реалізації її євроінтеграційних прагнень. Транскордонне співробітництво прикордонних областей України і сусідніх країн умовно можна розділити на два напрямки: транскордонне співробітництво, що відбувається на кордоні України з ЄС, а також транскордонне співробітництво у так званому новому прикордонні, зокрема України, Росії, Білорусі й Молдови.[2]

   З моменту прийняття Плану дій ЄС-Україна допомога Європейського Союзу все більше спрямовувалася на підтримку досягнення визначених ним ключових стратегічних цілей шляхом здійснення транскордонного співробітництва. Із запровадженням Інструменту Європейського сусідства та партнерства (ІЄСП) стратегічно та політично обумовлений характер допомоги з боку ЄС було додатково підсилений через збільшення обсягів коштів.

   Індикативні асигнування на програми транскордонного співробітництва 2007-2013 рр. є значно більшими, ніж у 2004-2006 рр. (табл. 1). Загальне фінансування, доступне для програм транскордонного співробітництва ІЄСП на 2007-2010 роки і складає 583,28 млн. євро, з яких 274,92 млн євро - ІЄСП, а 308,36 млн - Європейський фонд реконструкції і розвитку (ЄФРР). На період 2011-2013 років передбачено ще 535,15 млн євро (252,23 млн - ІЄСП, 282,93 млн - ЄФРР), що підлягає середньостроковому перегляду цієї стратегії та прийняття Індикативної програми на 2011-2013 роки.

   Специфіка транскордонного співробітництва України з Росією, Білорусією та Молдовою визначається під впливом чинників не так економічного, як політичного характеру. Ключовим питанням тут є співробітництво в енергетичній сфері.[

Геополитическая структура региона Центральной и Восточной Ев ропы (ЦВЕ) претерпела радикальные изменения, что привело к опреде ленным научным дискуссиям о его названии. В современной политиче ской лексике есть несколько вариантов обозначения этой части Европы: Центральная и Восточная Европа, Центрально-Восточная Европа, Цен тральная и Юго-Восточная Европа, Восточная Европа. Название регио на определяется рядом факторов:

географическим положением страны или группы стран, составля ющих регион;

точкой, откуда ведется наблюдение за процессами, происходящи ми в регионе;

политическими мотивами.

Последнее предполагает, что некоторые страны по определенным причинам, характеризующим общее направление их цивилизационно го движения, не хотят причислять себя к соответствующему географи ческому региону. Например, Хорватия заявляет, что она не является ни балканской страной, ни страной Юго-Восточной Европы, а принадле жит к Центральноевропейскому региону. Словения считает себя даже не центральноевропейской, а западноевропейской страной.

Большинство исследователей включают в структуру региона ЦВЕ собственно центральноевропейские страны, объединенные в Вышеградскую группу (Польшу, Венгрию, Чехию и Словакию), и страны Юго Восточной Европы (Румынию и Болгарию). В более широком контек сте к ним добавляются все страны Балканского региона: Македония, Албания, Босния и Герцеговина, Сербия, Черногория, Хорватия. Либо отдельно, либо в контексте процессов, происходящих в Центральноев ропейском регионе, рассматривается Словения. Как правило, отдельно исследуются проблемы стран Балтии.

Рассматривая этот регион, необходимо отметить, что практически все входящие в него страны обрели (или восстановили) свою государствен ность не так давно: либо в последней четверти XIX в., либо после Пер вой мировой войны. В течение многих столетий они не были субъекта ми международных отношений. Их судьба определялась в драматических условиях геополитической борьбы крупнейших европейских держав за сферу влияния на континенте. Эта борьба велась на протяжении XIX и XX ст. между Австро-Венгрией, Германией, Турцией, Россией, Францией и Великобританией. В ходе жесточайших войн на геополитической кар те Европы разрушались прежние государства и формировались новые.

Самосознание национальных элит большинства этих народов с мо мента своего зарождения было дуалистичным. Этот дуализм явился след ствием попытки совместить собственно национальный идеал с невоз­можностью его реализации без помощи «великого соседа», в опоре лишь на собственные силы.

Например, для Польши это была Франция, для большинства стран Балканского региона — Россия. Как следствие, после обретения нацио нальной независимости во внешней политике этих государств превали ровало стремление войти в союзы с участием великих держав, даже по ступившись частью своего суверенитета. Этот выбор традиционно был крайне прагматичным и осуществлялся в соответствии с интересами правящих элит в экономической и политической сферах.

Термін "Веймарського трикутника" відноситься до вільної угруповання Польщі , Німеччини та Франції . Група призначена для розвитку співпраці між трьома країнами. Вона існує в основному у вигляді зустрічей на вищому рівні між лідерами цих трьох країн, останнє з яких відбулося 7 лютого 2011 року. [ 1 ] Попередні зустрічі відбулися в Познані , Польща (1998), Нансі , Франція (1999) , Хамбо , Німеччини (2001) і Нансі, Франція (2005). Веймарський трикутник також включає в себе більш низькому рівні сполуки, такі як щорічні зустрічі міністрів закордонних справ .

Саміт останні лідерів була організована президентом Броніславом Коморовським та Польщі взяли участь президент Франції Ніколя Саркозі (Франція) і канцлер ФРН Ангела Меркель (Німеччина). Питання відновлення регулярних зустрічах Веймарського трикутника, єгипетської ситуації і поліпшення відносин з Росією були обговорені (Серед інших тем). Німеччина та Франція закликали Польщу приєднатися до пакту конкурентоспроможності.

Веймарського трикутника була створена в німецькому місті Веймарі в 1991 році, спрямованих на надання допомоги появою Польщі від комуністичної влади. У нараді взяли участь міністри закордонних справ кожної держави: Ролан Дюма Франції, Ганс-Дітріх Геншер Німеччині, і Кшиштоф Скубішевскій Польщі.

Четвер, 19 Травня 2005, трійка лідерів, Шредер, Ширак і Кваснєвський знову зустрілися у французькому місті Нансі ЄС, щоб обговорити теми.

5 липня 2011, Польща, Франція, і Німеччина підписали угоду в Брюсселі, щоб зібрати блок з 1700 солдатів, називається групою Веймарської битва, яка буде готова до розгортання в кризових зонах, починаючи з 2013 року. Інформаційний бюлетень EUbusiness про те, що Польща буде командувати групою, що забезпечує основні бойові війська і батальйон механізованої, Німеччина буде надавати матеріально-технічну підтримку, а Франція буде сприяти медичної допомоги. Оперативний командний центр буде базуватися в Мон-Валер'єн, розташований у передмісті Парижа

Боротьба інтеграційних та дезінтеграційних процесів в СНД.

Розпад СРСР та створення СНД. Концептуально відмінний підхід засновників організації щодо її завдань.

Процеси дезінтеграції та регіоналізації в СНД. Україно-російські протиріччя. Російсько-білоруський союз “Союз чотирьох”. Ташкентський пакт. Створення ССР. Діяльність ГУАМ-ГУУАМ.

Інтеграція на двосторонньому рівні, створення транснаціональних економічних об’єднань. Інтеграція військової індустрії в СНД.

СНД як нове інтеграційне угрупування

СНД була заснована на Алматинській нараді 21 грудня 1991 р. представниками 11 незалежних країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України). Рішення цієї наради стали завершальним кроком на шляху ліквідації СРСР, початок їй був покладений Біловезькою зустріччю 8 грудня 1991 р. голів парламентів України, Росії та Білорусі: Л. Кравчука, Б. Єльцина та С. Шушкевича. Три прибалтійські республіки (Естонія, Литва та Латвія), суверенітет яких був фактично визнаний СРСР ще у вересні 1991 p., чітко визначили своє негативне ставлення до цієї організації. Азербайджан перші два роки не брав участі в роботі СНД, і лише у вересні 1993 р. новий голова держави Г. Алієв підписав Алматинську декларацію. Грузія приєдналася до СНД у 1994 р. — також після зміни політичного режиму в країні та приходу до керівництва Е. Шеварднадзе. Нині у діяльності Співдружності з різним статусом беруть участь 12 суверенних держав, тобто всі колишні радянські республіки, крім країн Балтії.

Протягом 12 років існування СНД значних зрушень в економічному просторі не відбулося. Кожна держава відстоювала свої інтереси. Співдружність незалежних держав діяла, як в байці Крилова «Лебідь, рак та щука». В останні 5 років (1998—2003рр.) почалися певні зрушення в напрямку удосконалення економічних і політичних відносин. Почався повільний процес формування наднаціональних органів керування важливими сферами і напрямками діяльності.

Так, постійно діють Рада Голів держав і Рада Голів урядів, Міждержавний економічний комітет Економічного Союзу, Економічний Суд, Рада міністрів закордонних справ, Міжпарламентська асамблея, інші міждержавні ради, комісії і комітети. Всі вони призначені для поліпшення процесу регулювання взаємних відносин.

Усього в межах СНД функціонує близько 90 міждержавних та інших органів, у 58 з них представлена Україна.

В сучасних умовах регулювання відносин між державами СНД здійснюється на основі Статуту, який було прийнято 22 січня 1993 р. Цей документ визначив її функціональні та організаційні основи. Рішення про прийняття Статуту було схвалено сімома делегаціями, але не підписано представниками Молдови, Туркменистану та України. Делегація України не погодилася з тими статтями документа, які вимагали створення наднаціональних органів керівництва, що порушували її статус як позаблокової держави.

На спільному засіданні Голів держав та Голів урядів СНД 24 вересня 1993 р. було вирішено сформувати Економічний союз із метою активізації взаємного співробітництва у господарській сфері. У «Заяві України в зв'язку з Договором про створення Економічного союзу» підкреслювалося, що «Україна з врахуванням нашого внутрішнього законодавства заявляє про свій намір співпрацювати з економічним співтовариством як асоційованого члена на основі окремої угоди». Договір про створення цього союзу також не був підписаний делегацією Туркменистану.

З метою посилення координації господарського співробітництва країн СНД Україна підтримала ідею про формування цього органу, розраховуючи на можливість його використання проти погіршення умов взаємної торгівлі та економічного співробітництва в цілому.

Невисока результативність діяльності СНД у політичній та особливо економічній сферах спонукала окремих членів Співдружності до більш чіткого визначення позицій стосовно мети її існування, можливостей та моделей подальшого розвитку. За роки існування СНД було прийнято і підписано багато угод, але більшість з них на користь співдружності не працювала. Це стосується перш за все угоди про створення Платіжного союзу.

Проявом прискореної інтеграції стала угода про Митний союз РФ та Білорусі від 6 січня 1995 р., до якої через два тижні приєднався Казахстан, у березні 1996 р. — Киргизстан та в 1998 р. — Таджикистан. Ця угода передбачала уніфікацію законодавства членів цього союзу не лише в суто зовнішньоекономічній сфері (валютний та експортний контроль, цінова політика тощо), а й «економічних умов господарювання» в цілому. Фактично це означало необхідність перебудови національних економічних механізмів партнерів за зразком найбільш могутнього члена союзу — Росії.

Митний союз у рамках СНД має не стільки економічний, скільки політичний характер.

Світовий досвід інтеграції свідчить про необхідність створення її керівних органів. Основне завдання цих органів — регулювання і коригування складних відносин на початкових ступенях інтеграції. Організаційна структура СНД також потребує удосконалення. Згідно зі Статутом найвищим її органом є Рада Голів держав, яка повинна збиратися двічі на рік і вирішувати «принципові питання», пов'язані з діяльністю країн-членів у сфері їхніх спільних інтересів. Протягом року мають також відбуватися чотири засідання Ради Голів урядів, завданням якої є «координація співробітництва органів виконавчої влади». Асоційований статус України в СНД дає змогу її найвищим посадовим особам брати повноправну участь у роботі цих головних органів Співдружності.

Україна бере участь також у роботі Ради міністрів закордонних справ, яка має характер координаційно-консультативного органу. Разом із тим як позаблокова країна, вона не представлена у двох інших органах Співдружності — Раді міністрів оборони та Раді командувачів прикордонних військ. Принципово виступаючи проти створення в СНД наднаціональних органів, Україна не підписала угоди про створення Об'єднаного командування Колективних миротворчих сил, Економічного суду та інших структурних підрозділів СНД. Стосовно окремих із них таку ж позицію зайняли Туркменистан, Молдова, закавказькі держави.

Особливе значення в СНД надається Міжпарламентській асамблеї, завданнями якої передбачені консультації між законодавчими органами, розробка спільних пропозицій щодо діяльності національних парламентів, підготовка так званих «модельних правових документів» (уніфікованих актів внутрішнього законодавства країн-учасниць). Україна приєдналась до МПА лише в березні 1999 р.

Крім того, в межах Співдружності створені такі органи, як Міждержавна рада з питань агропромислового комплексу, Рада керівників зовнішньоекономічних відомств, Комісія з прав людини, Рада колективної безпеки, Міждержавна телерадіокомпанія «Мир» та ін. В роботі деяких із них Україна бере участь, але не порушуючи свого позаблокового статусу та загалом дотримуючись негативного ставлення до наднаціональних структур розпорядчого характеру.

Організацією поточної роботи СНД займається Виконавчий секретаріат на чолі з Виконавчим секретарем. Місцезнаходження цього постійного органу — м. Мінськ.

Протягом свого існування СНД прийняла близько 800 документів, з яких Україна підписала 560, у тому числі понад 80 із певними застереженнями. Основна частина не підписаних документів містить такі підходи до військово-політичних та організаційно-правових питань, які не відповідають національному законодавству України.

Незважаючи на велику кількість прийнятих вищими органами СНД документів, результативність діяльності цієї організації порівняно з іншими інтеграційними угрупуваннями світу невисока, особливо в економічній галузі.

Через відсутність реальних результатів роботи були ліквідовані такі органи СНД, як Міжурядова рада з промисловості, Міждержавна комісія з військово-економічного співробітництва, Рада з антимонопольної політики та ін. Не розгорнули свою діяльність Міждержавний валютний комітет, Міждержавний банк.

Слабка ефективність характерна й для головного економічного органу СНД — Міждержавного економічного комітету.

Загалом у рішеннях головних органів СНД переважають, особливо в останні роки, питання політичного характеру (значна частина цих рішень не була підтримана Україною, а також Туркменистаном, Молдовою, Азербайджаном та ін.). До суто політичних належать, зокрема, рішення про надання військової допомоги керівництву Таджикистану, про формування Колективних миротворчих сил (в основному на базі російського контингенту), Концепція та Декларація про колективну безпеку від 10 лютого 1995 p., рішення про співробітництво військових та прикордонних служб, про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони (підписане представниками України з застереженнями) та ін.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що в СНД до цього часу не знайдено досконалої моделі взаємних економічних зв'язків, яка хоча б в основних рисах відповідала потребам стабілізації та розвитку національних економік, поглиблення співробітництва між суб'єктами господарської діяльності на взаємовигідній основі.

Починаючи з 1995 року на території СНД з'являється ціла низка альтернативних угрупувань, своєрідних клубів за інтересами. Майже в один час з'явилися:

• Економічний Союз Центральної Азії (1995 p.);

• Митний Союз четвірки у складі Росії, Білорусі, Киргизстану та Казахстану 1995 р. (потім ЄврАзЕС);

• ГУУАМ 1996—1999 pp.

При цьому всі угоди створюються в рамках поточних кон'юнктурних інтересів і не мають соціально-економічного підґрунтя. Будемо сподіватись, що єдиний економічний простір, заяву про який зробили президенти Росії, Білорусі, України та Казахстану 23 лютого 2003 року, буде справжнім утворенням, що призведе до поліпшення роботи СНД в цілому.

Незважаючи на деякі перешкоди, що існують в межах СНД, Україна приділяє велику увагу двостороннім і багатостороннім відносинам між інтегрованими країнами.

Разом із тим Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.

Країни СНД залишаються тим основним регіоном світу, з яким Україна здійснює торговельно-економічні відносини, хоча їхня частка в торговельному балансі за останнє п'ятиріччя суттєво знизилась. Якщо в 1991 р. 85 % українського експорту припадало на інші республіки колишнього СРСР, то в 1998 р. частка країн СНД та Балтії у вивозі з України дорівнювала 35 %, в тому числі 33 % — до країн Співдружності. При цьому головним торговельним партнером України залишається Російська Федерація (23 % загального експорту та 48,1 % імпорту за даними Мінстату), обсяг товарообугу з якою перевищує не тільки рівень обміну з будь-якою іншою країною, але й з таким великим інтеграційним об'єднанням, як Європейський Союз.

Галузева структура зовнішньої торгівлі України з членами СНД переважно збігається з загальними показниками її експорту та імпорту. Основними експортними товарами виступають: продукція чорної металургії, АПК (цукор, горілчані вироби, олія), хімічної індустрії, машинобудування (в тому числі комплектуючі для раніше поставленої техніки та поставки в межах виробничої кооперації). При цьому умови проникнення українських товарів на ринок СНД постійно погіршуються — як через посилення прямого захисту цими країнами власних виробників (особливо після утворення Митного союзу), так і через низьку конкурентоспроможність виробів українських підприємств порівняно з високотехнологічними товарами західних фірм або дешевими товарами з Китаю та країн Південної Азії, через відсутність належної товаропровідної мережі, реклами, сервісної служби тощо. Як наслідок, Україна поступово втрачає цей традиційний ринок збуту товарів.

Послаблення позицій України на ринку СНД особливо згубне для неї внаслідок високої потреби в імпорті енергоносіїв та відсутності до цього часу альтернативних (порівняно з СНД) джерел отримання нафти й газу. Частка цієї товарної групи в імпорті (в середньому близько половини ввезення) є унікальною у світовій практиці й пов'язана з нераціональною структурою національної економіки та екстенсивним характером її функціонування.

Торговельні відносини України з країнами СНД мають складний та суперечливий характер. Українські експортери не спромоглися забезпечити собі стабільне місце на ринку Співдружності, ефективність зв'язків з більшістю партнерів є невисокою. Але відсутність навіть таких позицій в інших регіонах світу спричиняє збереження пріоритетності СНД як основного напряму зовнішньоекономічної політики України. Це — найважливіший сектор вивозу вітчизняної продукції та головне джерело отримання товарів, так званого критичного імпорту (енергоносії, запасні частини для раніше поставленої техніки тощо), без яких неможливі функціонування національної економіки та підтримка соціальної сфери, навіть в умовах їх скорочення під час кризи. Підвищення ефективності відносин із СНД та забезпечення альтернативних напрямів співробітництва з іншими регіонами світу є двома взаємопов'язаними найважливішими завданнями зовнішньоекономічної стратегії України.

Складність нинішнього економічного співробітництва України з державами СНД зовсім не означає безперспективності подальших зусиль щодо використання потенціалу взаємних відносин. Сучасні та стратегічні потреби української економіки вимагають більш гнучкої та виваженої політики стосовно закріплення в окремих регіональних та галузевих нішах цього великого для українських експортерів ринку. Взаємовигідні відносини з країнами Співдружності мають залишатися одним із пріоритетів довгострокової концепції утвердження України у світовому господарському просторі.

Разом із тим необхідно враховувати й тенденцію до переорієнтації більшості країн СНД на прискорений розвиток відносин поза межами цієї організації, насамперед із найбільш економічно розвинутими країнами.

Тенденція до зміщення пріоритетів країн СНД має враховуватися в зовнішньоекономічній політиці нашої держави як вагомий фактор конкурентної боротьби в господарському просторі Співдружності. За цих умов особливо важливого значення набуває використання геоекономічної позиції України як транзитної території на шляху вантажопотоків між цими країнами й світовим ринком. Цілеспрямованих зусиль державних органів та комерційних структур вимагають стратегія і тактика завоювання окремих сегментів згаданого простору, диференційований підхід до тих чи інших національних ринків зважаючи на місцеві особливості споживання продукції, потенціал експортно-імпортних потреб виробничої сфери та населення, а також на обмеження, що випливають з національного законодавства та міжнародних угод, зокрема про участь у Митному союзі. Необхідно, нарешті, повною мірою використовувати можливості створення з партнерами по СНД спільних підприємств, фінансово-промислових груп, розгортання коопераційних зв'язків тощо.

Таким чином СНД як нове індустріальне угрупування склалося. Для удосконалення його роботи з урахуванням інтересів усіх країн потрібна добра воля, взаємопорозуміння і сумлінне виконання взятих обов'язків.

Четыре ведущие экономические державы в рамках СНГ - Беларусь, Казахстан, Россия и Украина - подписали соглашение 19 сентября 2007 года, что формально создало "единое экономическое пространство", так называемый Союз четырех. Украина изначально была направлена на содействие экономической интеграции между государствами-членами путем снижения торговых барьеров.

С распада Советского Союза в 1991 году, развитие экономики стран СНГ остановилось в значительной степени из-за отсутствия реализации многочисленных соглашений и обязательств. СНГ, например, на тот момент уже создало экономические организации, в том числе Евразийский экономический союз (ЕврАзЭС) и Организацию Договора коллективной безопасности (ДКБ). Такие инициативы, однако, до сих пор существует больше в теории, чем на практике.

После подписания союза четырех, президент Казахстана Нурсултан Назарбаев сказал, что союз будет осуществлять основные достижения в интеграции экономики стран СНГ. Подлинные документы были подписаны для создания общего рынка и обеспечения условий для свободного движения товаров, капитала и людей. Договор открыл большие рынки в Казахстане.

Союз четырех оказал влияние на несколько государств СНГ, особенно на те, которые имели геополитическое призывы к России и Соединенным Штатам. 

осуществить более или менее цивилизованный развод бывших советских республик и тем самым предотвратить развитие событий по наихудшему сценарию — по пути широкомасштабной югославизации с ее катастрофическими последствиями. Как справедливо отметил один американский аналитик, если бы советская империя разваливалась так, как югославская, то война на Балканах показалась бы «невинным пикничком учеников воскресной школы». В результате достигнутых между странами СНГ многосторонних и двусторонних соглашений продолжает функционировать железнодорожный, воздушный, морской и речной транспорт, не без трудностей восстанавливаются экономически связи, в основном осуществлен раздел армии и военного имущества, а также долгов бывшего Советского Союза.

Однако в ходе развития СНГ выявились серьезные различия в подходе его участников к вопросам о характере, функциях, приоритетных направлениях деятельности Содружества. Хотя за время существования СНГ по март 1998 г. включительно Совет глав государств принял 368 и Совет глав правительств 518 документов, но эффективно из них действует лишь примерно десятая часть. Большинство же подписанных документов, даже ратифицированных парламентами своих стран, не претворяются в жизнь вследствие отсутствия политической воли и соответствующего механизма их реализации.

Движение новых независимых государств к интеграции с разными скоростями и неудовлетворенность их лидеров низкой эффективностью деятельности СНГ привели к тому, что Содружество стало дробиться на отдельные группировки. Это привело к тому, что интеграционные процессы в постсоветском пространстве стали осуществляться в большей мере не по разработанному в Беловежье сценарию, а в рамках четырех,  трех и двух государств, а также целого ряда других структур. Сложившиеся таким образом новые интеграционные структуры превращаются в своего рода локальные организации по интересам, в которых их участники сами определяют свои права и обязанности, независимо от общих решений, принятых в рамках «СНГ-12».

дним из важнейших объективных факторов, содействовавших осознанию Россией и Белоруссией пагубных последствий их разъединения, явился подрыв созданного в прежние годы единого военно-стратегического потенциала. После распада СССР и Варшавского Договора их геополитическое и военно-стратегическое положение значительно осложнилось. Если в начале 90-х годов западная граница нашей страны проходила от Москвы на расстоянии 2000 км, то после создания новых независимых стран она стала находиться в 300 км от нашей столицы.

Что касается Белоруссии, то после расширения НАТО на Восток инфраструктура этого военного блока приблизилась непосредственно к ее границам. Вместе с тем стратегические интересы России и Белоруссии непосредственно связаны и с тем, что получило название «Большой экспортной трубы». Исходя из того, что Белоруссия — кратчайший путь транзита нефте- и газопродуктов из Центральной России на Запад, особое значение приобретает сооружение нового газопровода по территории Белоруссии, что делает этот транзит на 20% дешевле украинского. К тому же транзит через Украину и Прибалтийские республики связан с целым рядом проблем, в частности, с воровством направляемого из России в страны Западной Европы газа.

Другой важнейший «фактор сближения» России и Белоруссии — их взаимная заинтересованность в восстановлении и дальнейшем развитии торгово-экономических связей. После подписания союзного договора только за по-следний год товарооборот между Россией и Белоруссией увеличился на 40%. Появилась реальная возможность создать десятки тысяч новых рабочих мест. В рамках «союза двух» установлены равные права граждан России и Белоруссии на трудоустройство и оплату труда, получение образования и другие трудовые и социальные льготы.

Таким образом, учитывая многонациональный и многоконфессиональный состав России и других стран СНГ, сложность их исторического развития, различия в социально-экономическом уровне, в психологии и политической позиции элит и разных групп населения, они изби-рают собственную (естественно с учетом мирового опыта) модель развития интеграционных процессов, адекватную своеобразию и специфическим особенностям национальных интересов. Отражением этой тенденции и стала сформировавшаяся в постсоветском пространстве в 90-е годы многоступенчатая интеграционная система.

Ташкентський договір (1992 року) про колективну безпеку, пізніше перетворений в однойменну організацію (ОДКБ), сьогодні залишився без Узбекистану - країни, у столиці якої цей військово-політичний блок був утворений 20 років тому. Про це у своєму блозі пише народний депутат («Батьківщина»), колишній міністр оборони УкраїниАнатолій Гриценко. Як зазначив депутат, за 20 років з Ташкентського договору вийшли три держави - Азербайджан, Грузія та Узбекистан (вдруге призупинив членство). «Охочих приєднатися до ОДКБ - немає. Незважаючи на те, що для вступу не висувається будь-яких додаткових умов або критеріїв членства. Не треба для цього бути країною демократії, чесних виборів, справедливого правосуддя і високих стандартів життя», - зазначив Гриценко. За цей же час інший військово-політичний блок, НАТО, розширюється постійно, приймає у свій склад нових членів з колишнього соцтабору, і черга на вступ поповнюється постійно. І це при тому, що умови і критерії вступу у НАТО з кожним роком стають жорсткішими, нагадав колишній міністр оборони України. Військово-політичний блок ОДКБ був створений колишніми радянськими республіками на основі Договору колективної безпеки, підписаного на початку 1990-х років. Узбекистан підписав цей договір разом з Росією, Вірменією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном. 

Відповідно до офіційних російських документів, створена 15 травня 1992 року організація «розглядається як головний міждержавний інструмент, покликаний протистояти регіональним викликам і загрозам військово-політичного і військово-стратегічного характеру, включаючи боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин».

В рамках організації проводяться операції:

«Канал» (з боротьби з наркотрафіком),

«Нелегал» (з протидії незаконній міграції),

«ПРОКСІ» (з боротьби з кіберзлочинністю).

Організація має цінність для Росії, як:

інструмент реалізації російської зовнішньої політики,

засіб відновлення впливу Росії на пострадянському просторі.

На відміну, наприклад, від НАТО критеріїв для прийому до ОДКБ не існує. Щоб стати членом ОДКБ, не треба відповідати демократичним критеріям і мати реформовану економіку і судову систему.

Влада Росії намагається подати ОДКБ як реальну альтернативу НАТО і всіма силами домагається збільшення ваги ОДКБ у системі міжнародних відносин. З грудня 2004-го ОДКБ має статус спостерігача Генеральної асамблеї ООН.

[ред.]Історія організації

15 травня 1992 року Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикістан та Узбекістан підписали в Ташкенті договір про коллективну безпеку (ДКБ). Азербайджан підписав договір 24 вересня 1993 року, Грузія — 9 вересня 1993 року, Білорусь — 31 грудня 1993 року.

Договір почав діяти з 20 квітня 1994 року. Договір був розрахований на 5 років та міг пролонгуватися. 2 квітня 1999 року президенти Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії та Таджикистану підписали протокол про подовження терміну дії договору на наступний п'ятирічний період, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовились від подовження договору, в тому ж році Узбекистан приєднався до ГУАМ.

На московській сесії ДКБ 14 травня 2002 року було прийнято рішення про трансформацію ДКБ в повноцінну міжнародну організацію — Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). 7 жовтня 2002 року в Кишиніву були підписані Статут та Угода про правовий статус ОДКБ, які були ратифіковані всіма державами-членами ОДКБ та набрали чинності з 18 вересня 2003 року.

2 грудня 2004 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про надання Організації Договору про колективну безпеку статусу спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН.

[ред.]Діяльність

[ред.]Співпраця ОДКБ з ЄврАзЕС

25 жовтня 2004 року в Москві Генеральний секретар ОДКБ Н. Бордюжа та Генеральний секретар ЄврАзЭС Г. Рапота підписали Протокол про співпрацю між Секретаріатом ОДКБ та Секретаріатом Інтеграційного Комітету ЄврАзЭС. Були заявлені такі напрямки співпраці: обмін інформацією та документами, що мають двосторонню зацікавленість, експертна оцінка при підготуванні документів, участь у спільних заходах тощо. [1]

[ред.]Військові навчання

Члени організації проводять чисельні військові навчання за участю значної кількості військовослужбовців. Як правило, це навчання російської армії та армії однієї з країн - членів цієї організації.

4 лютого 2008 року в Москві на вищому рівні ухвалено рішення про створення сил швидкого реагування.

[ред.]Розширення ОДКБ

17 серпня 2006 року до організації повернувся Узбекистан (28.07.12 призупинив членство).

3 квітня 2009 року представник секретаріату ОДКБ зробив заяву, що Іран в перспективі може отримати статус країни-спостерігача в ОДКБ. [2]

Після серпня 2009 р. Білорусь значно активізувала свою участь в ОДКБ і визнала цю організацію ключовим елементом захисту своєї державної безпеки. [3]

[ред.]Кризові явища в стані ОДКБ

Сама організація, як і багато інших російських інтеграційних проектів, переживає кризу через великі суперечності між її учасниками, котрі домагаються різних військово-політичних цілей у Центральній Азії та на Південному Кавказі.

У 1999 році з цієї організації вийшли Азербайджан і Грузія. А Ташкент, що встиг за сімнадцять років існування ОДКБ залишити організацію (1999) і знову до неї увійти після андижанських подій (2006), знову перебуває на межі виходу після початку відновлення діалогу із Заходом[Джерело?].

Загострюють кризу і суперечності, які зберігаються між Узбекистаном і Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном[Джерело?].

Послаблює організацію намір Росії і Киргизії, всупереч думці Узбекистану, відкрити військову базу біля киргизько-узбецького кордону. Тобто ОДКБ не може розв'язати кризи між учасниками договору і гарантувати їхню безпеку[Джерело?].

В червні 2009 року Білорусь, на тлі розгортання молочної війни з Росією дещо дистанціювалась від ОДКБ. При цьому Білорусь, як і Узбекистан, відмовилася підписувати угоду про формування Колективних сил оперативного реагування (КСОР).

Президент Білорусі Олександр Лукашенко пояснив, що Білорусь підпише угоду про створення сил оперативного реагування ОДКБ тільки на вигідних умовах:

« Але я запитаю: скажіть, що я маю захищати у вас, за що повинні гинути наші хлопці, коли що? За те, що нас у Росії на ринки не пускають? За те, що ми не можемо отримати енергоресурси з Казахстану, Таджикистану, Росії, за те, що нам загинають шалені ціни? Мертва тиша у відповідь. ... І зрозуміла тоді сама структура НАТО, що вони воюють одне за одного. Адже там немає ні бар'єрів, ні кордонів. Це виключено. Там сильні допомагають слабким. А в нас усе навпаки в цій ситуації.[4] »

Однак, заяви Президента Білорусі осені 2009 року підтверджують поглиблення співпраці цієї країни з ОДКБ.[3] 20 жовтня 2009 року в секретаріат ОДКБ надійшли документи про згоду на участь у формуванні КСШР, підписані Білоруссю [5].

Втім, Росія, з порушенням процедур, домоглася від інших країн згоди на створення КСШР.[Джерело?] Ця історія стала дуже показовим прикладом того, як насправді працює механізм прийняття рішень в ОДКБ. [Джерело?]

28 червня 2012 року, Узбекистан надіслав ноту з повідомленням, про призупинення свого членства в ОДКБ.

[ред.]ОДКБ і Україна

Тимчасово виконуючий обов'язки міністра закордонних справ України Володимир Хандогій заявив у серпні 2009, що Україна не є членом ОДКБ і не має наміру вступати до неї.[4]

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена 1997 року для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви. Штаб-квартира розташована у Києві на Майдані Незалежності.

Зміст [сховати]

1 Історія утворення

2 Співробітництво

3 Структура

4 Міжнародно-правові документи, прийняті в рамках ГУУАМ

5 Міжвідомчі органи

6 Джерела

[ред.]Історія утворення

Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем й процесів у пострадянському просторі.

24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

5 травня 2005 року президент Республіки Узбекистан оголосив про вихід з ГУУАМ, що спричинило повернення старої назви.

[ред.]Співробітництво

Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.

Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ — є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм головування національних делегацій країн ГУАМ у рамках міжнародних організацій.

Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає ефективнішій координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУАМ статусу спостерігача в ГА ООН.

[ред.]Структура

Найвищим органом об'єднання ГУАМ є щорічна зустріч глав держав країн-учасниць ГУАМ.

Виконавчим органом ГУАМ є Рада міністрів закордонних справ країн ГУАМ.

Робочим органом ГУАМ є Комітет національних координаторів (КНК ГУАМ), до складу якого входять координатори по одному від кожної країни-учасниці ГУАМ.

Виконання функцій інформаційного центру ГУАМ покладено на Інформаційний офіс ГУАМ у Києві. *Координацію співробітництва між країнами ГУАМ на галузевому рівні покладено на вісім Робочих груп — з питань енергетики, транспорту, з торговельно-економічних питань, з питань інформатики та телекомунікацій, культури, науки та освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.

Україна в ОЧЕС: новий рівень інтеграції в Чорноморському регіоні.

Причини створення ЧЕС . Турецьке лідерство в першій половині 1990 х рр. Спроби створення спільних економічних та політичних структур. Тісна співпраця з ЄС та узгодження напрямків діяльності. Створення транспортної інфраструктури регіону.

Протиріччя між членами організації. Прийняття Плану дій на 9-й зустрічі країн-учасниць.

Ділова Рада ОЧЕС. ЧБТР. Місце України в ОЧЕС. Транспортні коридори.

Организация Черноморского экономического сотрудничества является региональным объединением открытого характера, не имеет постоянного местопребывания и бюджета. С 1999 г. действует секретариат в Стамбуле. Организована в 1992 г. Членами ОЧЭС являются 11 государств: Албания,Армения,Азербаджан,Болг,Греция,Грузия, Молдавия,Россия,Румыния,Турция и Укр. Согласно Совместной декларации, предусматривается также статус наблюдателя. Первоначально он был создан для Греции и СРЮ; первая из них стала полноправным членом ОЧЭС, а вторая до сих пор не вступила в организацию. В настоящее время статус наблюдателя имеют Австрия,Германия, Египет,Израиль,Ит,Польша,Словакия,Тунис,Фр.Эти государства(кроме Египта)не собираются добиваться полноправного членства. К статусу наблюдателя в Орг проявляют интерес Белорус, Кипр,Македония (этот статус можно получить на два года, затем он должен быть обновлен).

Статут організації затверджений в Ялті 5 червня 1998 р організація юридичне виходить на міжнародну арену. В геоекономічному розумінні Чорноморський регіон концентрує як економічні, так і транспортні інтереси багатьох країн, незважаючи на їхню цивілізаційну гетерогенність та рівень розвитку. ЧЕС, маючи місткий внутрішній ринок зі значним ресурсним та науково-технічним потенціалом, може стати центром торгівлі між Європою. Близьким Сходом та Азією. Це перше значне інтеграційне об'єднання нового, постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке здатне поєднати країни з різними політичними та економічними орієнтаціями.

ЧЕС створювалася з метою інтеграції чорноморського регіону у світову економіку на демократичних засадах, з урахуванням принципів ринку. Організація залишається відкритою для всіх зацікавлених країн, що визнають її принципи та Декларацію, передбачає всебічне багато- та двостороннє співробітництво в промисловості, сільському господарстві, транспорті, торгівлі, зв'язку, медицині, екології, туризму. ЧЕС підтримує безподаткову торгівлю, приватний бізнес, безперешкодне просування капіталів, створення вільних економічних зон, обмін новими технптюгіями, узгодження програм захисту Чорного моря від забруднення, використання конкретних програм у регіоні тощо.

Орг ставит своей целью поддержку экономо разв, достижение стабильности и мира в Черноморском бассейне. Деятельность ОЧЭС осуществляется в трех основных плоскостях: политико-правительственная и парламентская;эконом,которая дополняется сотрудничеством в финансовой сфере, научная

Основной формой деятельности орг являются встречи министров иностранных дел стран-членов. Они происходят два раза в год в той стране, которая осуществляет руководство организацией согласно ротации по алфавиту. На встречах принимаются решения как по дальнейшему направлению деятельности так и по конкретным проблемам, требующим решения. Во встречах принимают участие представители Европейской комиссии ЕС. Реализацией конкретных проектов занимаются 15 постоянных рабочих групп и группы, организуемые по мере необходимости. Эти проекты затрагивают прежде всего: транспорт и различные виды коммуникаций;обмен эконом,торговой и статистической информацией;стандартизация и сертификация товаров;энергетика;добывающая промышленность;туризм;с/х и перерабатывающая промышленность;ветеринарная и санитарная охрана;фармацевтическая промышленность;наука и техника.

Важную роль играют также встречи парламентариев стран-членов. Их задача-информирование национальных парламентов о деятельности ОЧЭС, влияние на законотворческие процессы в духе принимаемых решений и т.д. В экономической области большое значение имеет Совет по бизнесу, в который входят торгово-промышленные палаты стран-участниц и созданный в июне 1999 Черноморский банк торговли и развития.

На цю новостворену фінансову установу було покладено там функції: сприяти розвитку міжнародної торгівлі, фінансувати промислові проект і підприємства в країнах-членах, співпрацювати з міжнародними установами і національними фінансовими організаціями в країнах-членах, надавати допомогу для розвитку і реформування економіки країнам ОЧЕС, інвестувати проекти в економічній і соціальній сфері країн-членів, надаючи гарантії ОЧЕС - це регіональна ініціатива, яка останнім часом перетворилася на міжнародну економічну арганізацію. Метою одинадцяти членів регіонального угруповання є досягнення тривалого миру, стабільності та процвітання через економічне співробітництво, міжурядові зв'язки та взаємодію з міжнародними і регіональними системами,

ОЧЕС є винятково економічною організацією, яка фокусує свою увагу на виборі та впровадженні конкретних проектів з тим, щоб надати бізнесменам та підприємцям можливість покращити торговельні операції через кордони.

Турции Тургут Озал [9, с 42]. Его проекту предполагалось достижение трех следующих целей:

1) интеграции причерноморского региона в мировую экономику;

2) выгодного взаимного использования традиционных связей стран Причерноморье между собой и странами Азии, Ближнего Востока и Европы;

3) обеспечение постепенного и эффективного перехода к рыночной экономике посткоммунистических стран посредством многостороннего экономического сотрудничества.

Если длительное время ведущую роль в Черноморье играла Российская/Советская империя, то после её окончательного распада, светская Турция стала претендовать на региональное лидерство. Являясь с 1964 г. ассоциированным членом ЕС, обладающая определенным опытом модернизации экономики Турция устремилась к развитию связей с мусульманскими тюрко-язычными республиками бывшего Советского Союза (Азербайджан, Туркменистан, Узбекистан, Казахстан, Кыргызстан, Башкортостан, Чувашия и др.). Всего здесь проживает около 50 млн. представителей тюрко-язычных народностей. Турция начала выступать на международной арене в качестве покровителя и защитника интересов балканских мусульман (в Боснии, Косово, Болгарии), крымских татар и гагаузов. Возродилась геополитическая концепция пантюркизма, появились карты «Великого Турана», включающие территории Крыма и Кавказа. Однако возможности Турции по созданию содружества тюркских народов оказались ограниченными.

Слід підкреслити, особливе значення ОЧЕС в контексті європейських інтересів в регіоні. ЄС вітав підписання Статуту Організації Чорноморського економічного співробітництва та заявив про готовність забезпечувати практичну підтримку через профільні програми. Активна позиція з боку країн-членів ОЧЕС (Україна, Туреччина, Грузія та ін.) та ЄС (Греції, Болгарії та Румунії) щодо посилення відносин з ЄС, зокрема в економічній сфері, створило додатковий поштовх для організації ОЧЕС у напрямі до посилення співробітництва в регіоні. Також це призвело до отримання Європейською Комісією статусу спостерігача в ОЧЕС у 2007 р.. Цей крок став основою для розвитку інституційної співпраці між регіональною організацією і ЄС, а також базисом для глибокого залучення ОЧЕС в проекти Євросоюзу. Таким чином, ОЧЕС стає поки єдиною регіональною організацією, яку Європа офіційно вибрала як основного партнера для роботи в регіоні.

В той же час країни-члени ОЧЕС ще не мають значних успіхів у розвитку регіонального співробітництва та взаємодії з ЄС. Це пов’язано як з тим, що недостатньо розвинута інфраструктура взаємодії, першочергові завдання та цілі між країнами не узгоджені, в повному об’ємі не задіяні існуючи або потенційні інструменти співробітництва. Щодо останнього слід розглядати за такі напрямки співпраці.

1. Посилення взаємодовіри та співробітництва між ключовими країнами Чорноморського регіону: Болгарією, Румунією, Україною, Росією та Туреччиною.

2. Покращення якості та наповнення міждержавних стосунків слід поширити на роботу ОЧЕС.

3. Застосування можливостей країн, що є членами як ЄС та й ОЧЕС, для напрацювання механізмів поглибленого співробітництва та взаємозв’язку між двома структурами.

. Турция стала претендовать на роль коммуникационного моста между Европой и Азиатско-Тихоокеанским регионом.

Сегодня это: - развитие инфраструктуры, в том числе транспортной, энергетической и телекоммуникационной, включая их последующую интеграцию к общеевропейские; - торговое и экономическое сотрудничество, особенно в рамках трансграничного и приграничного сотрудничества; - развитие и создание благоприятных условий для инвестиции; - борьба с организованной преступностью, торговлей людьми и наркоторговля; - борьба с терроризмом; - экологическая защита; - развитие научного и технологического сотрудничества; - управление и институциональная трансформация; - сотрудничество в сфере предотвращения и ликвидации чрезвычайных ситуаций, что для участников ОЧЭС представляет большое значение.

В 90-е годы создаются Ассамблея черноморских государств, Черноморский банк торговли и развития (Салоники), международные центры по энергетике (Варна) и поддержки предпринимательства (Бухарест), другие организации субрегионального сотрудничества. Были достигнуты договоренности об упрощении визового режима, унификации таможенных и налоговых правил, о сотрудничестве в области торговли и промышленности, транспорта и связи, науки и техники, туризма и экологии, сельского хозяйства и других сферах. Среды крупномасштабных совместных проектов выделены: создание транспортного коридора вокруг Черного моря и его интеграция с трансевропейскими коммуникациями, формирование объединенной энергетической системы, модернизация портов и создание телекоммуникаций.

Предусматривается создание кольцевого транспортного коридора Стамбул - Бургас - Констанца - Кишинев - Днепропетровск - Донецк - Ростов-на-Дону - Новороссийск - Тбилиси - Анкара - Стамбул. Таким образом, черноморский коридор, в случае его создания, пройдет через наиболее экспортно-ориентированный регион Украины, но вместе с тем обойдет стороной крупнейший Одесский портово-промышленный комплекс и придунайские порты, на которые приходится 70 % грузооборота. Поэтому необходимо в Причерноморье совместить направления девятого европейского и черноморского транспортных коридоров с коммуникационной осью столица — главные морские ворота (Одесса) — дунайские порты Измаил и Рени.

Міністри палива і енергетики країн ОЧЕС прийняли спільну декларацію про співпрацю з ЄС. Згаданий документ було прийнято сьогодні на зустрічі керівників міністерств палива і енергетики країн ОЧЕС у Києві.

Як повідомив головуючий на зустрічі заступник міністра палива та енергетики України Сергій Павлуша, документ передбачає вивчення можливості створення загальної енергетичної стратегії і завершення розробки Національних енергетичних стратегій країн ОЧЕС. Крім того, декларація передбачає посилення координації органів ОЧЕС з міжнародними організаціями — Міжнародним енергетичним агентством, Єврокомісією і так далі, а також гармонізацію законодавства країн ОЧЕС і ЄС,

Ділова рада ЧЕС - це міжнародна неурядова організація, створена в 1992 р. представниками ділових кіл країн — членів ЧЕС. Після підписання Угоди про перетворення ЧЕС на регіональну міжнародну економічну організацію 5 червня 1998 р. в Ялті Ділова рада стала складовою ЧЕС нарівні з Парламентською асамблеєю ЧЕС та Чорноморським банком торгівлі й розвитку. Ділова рада має офіційний статус спостерігача в ЧЕС, що дає їй право брати участь у роботі всіх структур від імені регіональних представників бізнесу.

Вищим органом ДР є Рада директорів, засідання якої проходять з участю асоційованих членів, учасників-партнерів та спостерігачів і мають життєво важливе значення для прийняття рішень у сфері бізнесу.

Метою ДР є:

• сприяння поліпшенню бізнес-середовища в регіоні ЧЕС;

• створення необхідних умов для розвитку приватного сектора економік країн, які безпосередньо беруть участь у різних сферах регіонального економічного співробітництва.

Діяльність ДР спрямована на розробку та реалізацію конкретних проектів, налагодження прямих зв'язків та інформаційного обміну, лобіювання інтересів ділових кіл у структурах ЧЕС, надання інформаційно-консультативних послуг і допомоги в пошуках партнерів, сприяння комерційній діяльності та організацію конференцій, семінарів, виставок.

Реорганізація Ділової ради мас на меті залучення до роботи в ній усіх ділових кіл, які мають практичні інтереси в регіоні ЧЕС. Не має значення, чи належать вони до причорноморських країн чи до країн Західної Європи, Азії або Америки. Головне, щоб вони працювали в регіоні, і ДР має їм у цьому сприяти. Нині активно опрацьовується ідея проведення бізнес-форумів з діловими колами країн Західної Європи, і насамперед з країнами-спостерігачами в ЧЕС, а також Німеччиною, Францією та Швейцарією.

Звичайно, ділові кола країн можуть виходити на прямі контакти, але ДР у деяких напрямах мас певні переваги. По-перше, в таких сферах, як транспорт, енергетика, телекомунікації, екологія, торгівля, найоптимальнішими є багатосторонні проекти. По-друге, ДР пропонує проектам певну підтримку організаційних структур ЧЕС. По-третє, і це найголовніше, — заінтересовані ділові кола третіх країн мають можливість працювати в рамках регіональної міжнародної економічної організації, діяльність якої постійно перебуває під наглядом глав держав та урядів 11 країн.

Черноморский банк торговли и развития - международная финансовая организация, созданная с целью поддержки регионального развития и кооперации стран Черноморского региона.

[править]Цели и задачи

Целями банка являются развитие торговых связей в регионе, содействие реализации международных проектов, содействие иностранным инвестициям, предоставление гарантий при развитии торговых и экономических связей как на государственном уровне, так и в частном бизнесе.

Черноморский банк торговли и развития относится к международной организации Черноморское экономическое сотрудничество.

Основополагающим документом, определяющим деятельность ЧБТР является Соглашение о создании Черноморского банка торговли и развития, зарегистрированного ООН.

Уставный капитал банка 3 млрд СДР^[1]

Международная Ассоциация портов Черного и Азовского морей (BASPA) учреждена Конференцией начальников (генеральных директоров) морских портов Черного и Азовского морей 24 марта 1999 года, которая состоялась в г. Поти (Грузия) по инициативе Организации Черноморского Экономического Сотрудничества (ОЧЭС). Постоянный Секретариат ОЧЭС принял активное участие в подготовке и проведении конференции. На конференции в Поти первым Президентом Ассоциации был избран Д.Инаишвили, который в то время был генеральным директором Потийского порта, в последующие годы работал Вице-спикером Парламента Грузии, а в настоящее время занимает должность Президента Торгово-промышленной палаты Грузии и является Почетным президентом BASPA.

Создание Ассоциации было одобрено Генеральным Директоратом по энергетике и транспорту Европейской Комиссии и BASPA сразу же была привлечена к работе Руководящих комитетов: Black Sea Petra (Черноморский регион Пан - Европейской транспортной зоны), а также 7-го и южной части 9-го транспортных коридоров.