1.2. Форми фінансування

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін "фінансування" характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби під­приємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього виникають (платіжні відно­сини, контроль та забезпечення).

Перш ніж перейти до вивчення механізмів залучення фінансових ресурсів суб'ектами господарювання, розглянемо основні форми фінансування. Їх здебільшого класифікують за такими критеріями:

а) залежно від цілей фінансування;

б) за джерелами надходження капіталу;

Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:

• фінансування при заснуванні підприємства;

• на розширення діяльності;

• рефінансування;

• санаційне фінансування.

Структурно-логічні взаємозв'язки між окремими формами фінансування наведені на рис.1.2 у формі матриці.

Статус інвестора Джерела фінансування	Позичковий капі­тал	Власний капітал	Реструктуризація активів
Зовнішнє	Банківські, комерційні по­зички	Внески учасників та заснов­ників	Дезінвестиції
Внутрішнє	Забезпечення на­ступних витрат І платежів	Нерозподілений прибуток	Амортиза­ційні відрахування

Рис.1.2. Матриця форм фінансування

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та вну­трішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний капітал ї позич­ковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків влас­ників: підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних літератур­них джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизацій­них відрахувань досить часто позначають також як Саsh-flow-фінансування.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел.

До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

- кредити банків (довго- і короткострокові);

- кредиторська заборгованість ш матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;

- заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

- нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так миші стійкі пасиви);

- доходи майбутніх періодів.

Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підпри­ємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під якою розумі­ють заходи, пов'язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні нарахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Щоправда, дискусійним є питання віднесення дезінвестицій до зовнішніх дже­рел фінансування.

За ринкових відносин важливого значення набуває вибір оптимальної струк­тури джерел фінансування підприємств. Фінансування підприємств здійснюється за рахунок власних і залучених коштів.

Структура джерел фінансування підприємства залежить від багатьох фак­торів:

- рівень оподаткування доходів підприємства;

- темпи зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності;

- структура активів підприємства;

- стан ринку капіталу;

- відсоткова політики комерційних банків;

- рівень управління фінансовими ресурсами підприємства тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування.

Фінансування за рахунок власного капіталу не призводить до виникнення зобов'язань, а за рахунок позичкового капіталу викликає фінансові зобов'язання підприємства. Водночас треба мати на увазі, що за всі зовнішні фінансові ресур­си підприємства необхідно платити проценти. Тому ці ресурси є предметом особливої уваги менеджерів підприємства.

У науково-практичній літературі можна зустріти дві основні концепції трак­тування сутності та класифікації внутрішніх джерел фінансування. Перший підхід зорієнтований на метод нарахування (зіставлення нарахованих доходів та нарахо­ваних витрат із відповідною корекцією), другий — на касовий метод (зіставлення реальних грошових надходжень та грошових видатків). Наявність різних підходів зумовлена тим, що доходи та витрати підприємства, які відображені у звіті про фінансові результати, як правило, не збігаються з грошовими надходженнями (ви­датками) у рамках операційної та інвестиційної діяльності відповідного періоду.

За логікою методу нарахування, який переважає у вітчизняній практиці, у Німеччині та у інших країнах основними елементами внутрішніх джерел фінан­сування підприємств є такі:

• чистий прибуток;

• амортизаційні відрахування;

• забезпечення наступних витрат і платежів.

З погляду використання касового підходу величина внутрішніх джерел фінансування в окремому періоді відповідає сальдо вхідних грошових потоків від операційної та інвестиційної діяльності підприємства і вихідних грошових потоків у рамках операційної діяльності. Принциповим є те, що при внутріш­ньому фінансуванні капітал, який був вкладений у необоротні та оборотні (за вирахуванням грошових еквівалентів) активи, вивільняється і трансформується в ліквідні засоби у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків.

У підприємств можуть бути різні альтернативи залучення капіталу. Звичай­но, не можна надати однозначних рекомендацій щодо вибору тієї чи іншої форми фінансування. В одних випадках фінансові ресурси слід формувати через збільшення власного капіталу, в інших — на основі залучення додаткових позичок. Для одних підприємств вигіднішою є можливість використовувати внутрішні джерела фінансування, для інших — зовнішні. Фінансовий менеджер під час прий­няття рішень щодо вибору найбільш прийнятної форми фінансування повинен використовувати відповідні критерії, про що йтиметься у наступному параграфі.

Відповідно до основних джерел фінансування діяльності аграрних під­приємств виділяють такі форми фінансування:

1. самофінансування;

2. акціонерне фінансування;

3. державне фінансування;

4. банківського кредитування;

5. інші форми фінансування (додаткові внески (паї"), лізинг, венчурне фі­нансування, франчайзинг).

Порівняльний аналіз основних форм фінансування наведений у табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Порівняльний аналіз основних форм фінансування підприємств АПК

Спосіб формування	Вимоги	Переваги	Недоліки
Самофінансування	Достатній рівень власних коштів для фінансування розвитку підприємства. Зниження в структурі капіталу питомої ваги довгострокових кредитів.	Швидка мобілізація коштів. Відсутність спеціального механізму, як у випадку з емісією акцій або облігацій.	Нестача власних джерел. Обмеження у використанні.
Кредитування	Ліквідне забезпечення, добра кредитна історія, прогнозний план розвитку проекту.	Гнучкість у запозиченні та погашенні боргу, у використанні кредиту; відсутність контролю за коштами.	Небезпека неповернення; висока процентна ставка; необхідність ліквідаційної застави.
Державне фінансування	Соціальна важливість; фінансування підприємств має відповідати стандартам, прийнятим державними органами; кошти мають йти на здійснення певних видів діяльності.	Надання за відсутності можливості отримання фінансування у комерційних структур; як правило, низькі суми платежів при погашенні за більш довготривалих періодах .	Обмеження у використанні; труднощі в отриманні; зазвичай не дуже великі суми.
Акціонерне фінансування	Необхідність в отриманні додаткових джерел коштів. Зниження у структурі капіталу питомої ваги довгострокових кредитів.	Немає зобов’язань щодо регулювання виплати дивідендів. Зниження рівня фінансової залежності підприємства.	Додаткова емісія акцій – це дорогий та тривалий у часі процес. Більш ризикові в порівнянні з іншими варіантами інвестування, не мають гарантованого доходу.

Детальніше розглянемо кожну з форм фінансування.

1. Самофінансування. Ця форма є основним внутрішнім джерелом, що пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті. У світовій економічній літературі залежно від способу відображення прибутку у звітності, зокрема у балансі, виділяють:

а) приховане фінансування ( пов’язане із використанням прихованого прибутку), що виникає внаслідок формування прихованих резервів;

б) відкрите самофінансування (тезаврація офіційного прибутку).

Приховані резерви — це частина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді. Вониформуються шляхом недооцінки активів або переоцінки зобов'язань. До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднести порушення принципу достовірної, при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.

Тезаврація прибутку - це спрямування на формування власного ка­піталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяль­ності.Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів.

До основних переваг самофінансування слід віднести такі:

- залучені кошти не потрібно повертити та сплачувати винагороду за користування ним;

- не потрібно надавати кредитне забезпечення;

- підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства.

Недоліки відкритого самофінансування (тезаврації) стисло можна охарак­теризувати так:

• оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, у результаті чого вартість цього джерела фінансу­вання збільшується;

обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів;

• помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижчою середньоринкової процентної ставки, це може призвести до зни­ження ефективності ринку капіталів у цілому).

Амортизаційні відрахування не належать До джерел самофінансування (як це досить часто можна зустріти у Вітчизняній економічній літературі). Ефект фінансування завдяки амортизації виникає у результаті специфічного виду реструктуризації активів: заморожені в необоротних активах фінансові ресурси вивільняються і залишаються на поточному рахунку підприємства у вигляді відповідної частини виручки від реалізації. У результаті спрямування аморти заційних відрахувань на фінансування реальних інвестицій проявляється так званий ефект розширення потужностей, або ефект Ломана-Ружді. Згаданий ефект є наслідком незбігу періоду вивільнення капіталу, авансованого в необо­ротні активи, що амортизуються, з періодом вибуття зношених активів із виро­бничого процесу. Здебільшого авансований капітал повертається на підприємс­тво швидше, ніж виникає потреба в оновленні засобів.

До внутрішніх джерел фінансування відносять також створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов'язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а також залишків коштів цільового фінансування і цільо­вих надходжень. Ефект фінансування за рахунок забезпечень проявляється завдяки існуванню часового розриву між моментом їх формування (нарахування) та викорис­тання (грошових виплат). Залежно від цього визначають можливий строк викорис­тання їх як джерела фінансування. Якщо забезпечення мають короткостроковий ха­рактер, однак нарахування здійснюється регулярно (револьверно) і зберігаються стабі­льні залишки на відповідних рахунках, то їх можна трактувати як довгостроковий ка­пітал. Величина забезпечень визначається на основі прогнозних розрахунків фінансо­вих та бухгалтерських служб підприємства. Розмір забезпечень, які спрямовуються на валові виграти, лімітується податковим законодавством. За своїми характеристиками за­безпечення можна трактувати як позичковий капітал підприємства з невизначеними строками та сумами погашення. До основних видів забезпечень, які можуть створю­ватися на підприємствах, відносять такі:

• забезпечення виплат персоналу;

• на додаткове пенсійне забезпечення;

• на виконання гарантійних зобов'язань;

• на реструктуризацію;

• на виконання зобов'язань за ризиковими (обтяжливими) контрактами тощо.

Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.

2. Кредитування. За браком власних оборотних коштів підприємства за­лучають банківські кредити, кошти інших кредиторів та комерційний (товар­ний) кредит. Кредит дає змогу доцільніше організувати оборот коштів підпри ємств, не витрачати значних фінансових ресурсів на створення зайвих запасів сировини й матеріалів.

У процесі кредитування підприємств, насамперед, ураховуються індиві­дуальні особливості кругообороту їхніх оборотних коштів. Особливості індиві-дуальногокругообороту коштів підприємств проявляються у розбіжності в часі між вивільненням з обороту вартості в грошовій формі та авансуванням коштів у новий оборот. Такі розбіжності відбуваються, насамперед, через сезонність виробництва. Сезонність виробництва зумовлює в одні періоди випереджаюче зростання виробничих витрат порівняно з надходженням коштів і спричиняє додаткову потребу в коштах понад ті, що є в розпорядженні підприємства. В інші періоди витрати виробництва зменшуються або зовсім припиняються, збі­льшується вихід готової продукції та надходження грошової виручки, частина якої виявляється тимчасово вільною.

Таке чергування зростання додаткових потреб у коштах і створення тим­часово вільних залишків їх на тому самому підприємстві формують реальну економічну основу для використання кредитів на формування виробничих і оборотних фондів та погашення їх через певний час.

Основними об'єктами короткострокового кредитування в оборотні кошти є:

• виробничі запаси (сировина, основні й допоміжні матеріали, запасні ча­стини, паливо, інструмент);

• незавершене виробництво та напівфабрикати власного виробництва;

• витрати майбутніх періодів (сезонні витрати, витрати на освоєння випу­ску нових виробів тощо);

• готова продукція і товари;

• платіжні та розрахункові операції з постачальниками й покупцями.

На підприємствах виникає потреба в кредитах під виробничі запаси, якщо їх розміри перевищують власні кошти, тобто якщо створюються наднормативні іапаси. Причиною таких можуть бути сезонність завезення, нерівномірна або дострокова поставка матеріальних ресурсів постачальниками та ін.

Наднормативні запаси сільськогосподарської сировини є основним об'єктом банківського кредиту на підприємствах, які переробляють цю сирови­ну і працюють сезонно (цукрові заводи, консервні комбінати, інші підприємст-ва харчової та легкої промисловості) або створюють великі сезонні запаси си­ровини на рік, тобто до нового врожаю.

Наднормативні запаси незавершеного виробництва і готової продукції можуть створюватися на підприємствах у зв'язку з прискоренням темпів зростання обсягів виробництва, некомплексністю постачання,транспортними утрудненнями щодо відправлення продукції споживачам, припиненням відвантаження продукції споживачам через їхню неплатоспроможність тощо.

У складі витрат майбутніх періодів банки видають підприємствам позики на покриття сезонних витрат, оскільки в періоди сезонного зменшення обсягу виробництва або міжсезонного простою витрати на виготовлення продукції тимчасово не покриваються виручкою від реалізації. Витрати майбутніх періодів є також витрати, пов’язані з освоєнням випуску нових видів продукції, пусконалагоджувальні витрати. Якщо ці витрати кредитує банк, то в кредитних угодах називається кредитна продукція і витрати включаються в її собівартість.

За допомогою кредитів підприємство, коли йому тимчасово бракує власних коштів, може розраховуватись зі своїми постачальниками.

1. Державне фінансування. Використанню грошових коштів бюджетів конкретними розпорядниками передує їх виділення (надання) відповідним юридичним особам. Надання грошових коштів з бюджетів різних рівнів відбувається на умовах безповоротності й безоплатності з метою забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства, державного управління, оборони тощо називається бюджетним фінансуванням. Суть бюджетного фінансування полягає у тому, що з його допомогою налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою, з одного боку, та суб'єктами господарювання усіх форм власності - з іншого, щодо спрямування грошових коштів бюджетів. Сво­єчасність і повнота фінансування значною мірою залежать від рівня нановшо- ваносгі грошовими коштами бюджету.

Бюджетне фінансування включає принципи, форми і методи надання грошових коштів бюджетів відповідним розпорядникам. Незалежно від джерел формування грошових коштів бюджетне фінансування здійснюється на основі певних принципів, а саме: плановості, цільового спрямування коштів, безпово­ротності використання бюджетних коштів, безоплатності, справедливості й не­упередженості, публічності та прозорості, контрольованості витрачання бю­джетних коштів.

У сучасних умовах господарювання в ряді випадків відбувається поєднання бюджетного фінансування установ, організацій з розвитком платних по­слуг і виконанням робіт за угодами з окремими суб'єктами господарюваніія на платній основі. При цьому неприпустима проста заміна безплатних послуг пла­тними: необхідне їх раціональне, розумне поєднання.

Система бюджетного фінансування, значним недоліком була нідсутність ефективного механізму стимулювання кращих результатів роботи установи, організації, їх. трудових колективів, збагатилася застосуванням різно­манітних систем матеріального стимулювання для встановлення залежності ро­їмірів матеріального стимулювання від кінцевих результатів діяльності трудо­вих колективів, а індивідуального заохочення - від обсяіу, якості й ефективно­сті роботи конкретних працівників.

Бюджетне фінансування здійенюїггься у таких формах, як. кошторисне фі­нансування, державне фінансування інвестицій, надання дотацій, субвенцій, субсидій. 1 Іайпоширенішою формою бюджегного фінансування є кошторисне фінансування. Виділення грошових коштів з бюджетів різних рівнів установам і організаціям соціально-культурної сфери, оборони, органам державного управ­ління тощо відбувається на основі планового документа — кошторису доходів і видатків. Кошторис це основний плановий документ, що підтверджує повно­важення щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання ними своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Державне фінансування інвестицій — це надання грошових коштів бюджетів для інвестиційної та інноваційної діяльності. Таке фінансування здійснюється відповідно бюджетної класифікації видатків на основні об'єкти економічного і соціального розвитку держави.

Державні дотації — це форма бюджетного фінансування, що застосовуєть­ся для виділення грошових коштів з державного та місцевих бюджетів планово-збитковим підприємствам і організаціям для збалансування їх фінансових планів. Дотації можуть надаватися з вищого бюджету нижчим за відповідних умов (при перевищенні видатків над доходами) для забезпечення виконання ними своїх функцій без обмеження сфери використання коштів.

Субвенція – це виділення коштів місцевим органам влади з боку держави. На відміну від дотацій, субвенція спрямовується на фінансування певних заходів, програм, проектів і за наявності частки власних джерел фінансування міс­цевих бюджетів. Вона підлягає поверненню у разі її нецільового використання.

Субсидії – це невідплатні поточні виплати підприємствам, організаціям, які не передбачать компенсації у формі спеціально обумовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також видатки, пов'язані з відшкодуванням збитків державних підприємств.

Для здійснення бюджетного фінансування застосовуються два методи:метод єдиного казначейського рахунку та метод перерахування коштів бюдже­тів з поточних рахунків місцевих бюджетів на рахунки головних розпорядників бюджетних коштів.

У сучасних економічних умовах бюджетне фінансування поєднується з кредитуванням за рахунок бюджетних коштів. До кредитування належать пла­тежі бюджетів усіх рівнів, у результаті яких у них з'являються фінансові вимо­ги до інших економічних суб'єктів, передбачаючи обов'язкове повернення ко­штів. Чинним законодавством визначається надання кредитів органам управ­ління інших рівнів, включаючи державні позабюджетні фонди, надання креди­тів підприємствам, установам, організаціям та інші кредити.

4. Акціонерне фінансування. Дана форма являє собою форму отримання додаткових фінансових ресурсів шляхом емісії цінних паперів. При фінансу­вання діяльності підприємства дуже важливо обрати форми залучення капіталу і вирішити: нарощувати власний капітал шляхом випуску цінних паперів або залучити позиковий капітал.

Слід зазначити, що акціонування як метод інвестування ефективний лише для конкурентоспроможних підприємств. До способів нарощення капіталу від­носяться:

1. прості акції;

2. привілейовані акції;

3. боргові зобов'язання з варантами (або опціонами);

4. облігації, що конвертуються;

5. субординовані та конвертуєм і облігації;

6. облігації з фіксованою процентною ставкою, що не підлягають конвер­тації в акції.

Прості акції — це цінні папери, що визначають право їх власника на влас­ний капітал підприємства. Коли капітал вперше вкладається у підприємство, то говорять не просто про прості акції, а про суму їх номінальних вартостей.

Привілейовані акції - цінні папери, що мають ряд переваг для інвестора порівняно з простими акціями. Наприклад, гарантованими дивідендами і пере­важним правом на погашення при ліквідації підприємства.

У випадку збільшення капіталу через випуск акцій попереднім акціоне­рам надаються переважні права на придбання нових акцій в тій пропорції, яка відповідає їх частці у вже існуючому акціонерному капіталі. Така практика до­зволяє акціонерам зберігати контроль над діяльністю акціонерного товариства.

При недостатності коштів у колишніх акціонерів для покупки додаткових акцій останні розмішуються серед нових власників, що послаблює контроль над акціонерним товариством. Емісія і розміщення акцій пов'язані з істотними витратами. Крім того існує небезпека знецінення попередніх випусків акцій, втрати контрольного пакета акцій, поглинання акціонерного товариства іншим підприємством.

Боргові зобов'язання з варантами— це борг підприємства або зобов'язання повернути кредиторові певну суму грошових коштів через фіксова­ний термін часу і з премією у вигляді процентного доходу. Проте в деяких випадках такі позики настільки ризиковані, що навіть підвищена ставка процентного доходу не здатна зробити їж фінансово привабливими. В цьому випадку до боргових зобов'язань можуть бути додані варанти, щоб зробити умови інвесту­вання прийнятнішими.

Відповідно до українського законодавства, варрант — цінний папір, що дай власнику право на покупку реальних цінних паперів, призначених для сприяння для перерозподілу діючих капіталів. Тобто варрант — це фінансовий інструмент, що дає його власнику право купувати цінні папери за обумовленою ціною про­тягом визначеного терміну чи безстроково. Як правило, варанти пропонуються у вигляді сертифікатів, визначених пакетів цінних паперів, тому вони вважа­ються інструментом фінансового інжинірингу і використовуються для одер­жання інвестицій і фінансування проектів. Часом в практиці замість варантів використовуються опціони. Опціон — це документ, що гарантує інвесторові право або привілей на придбання акцій підприємства за фіксованою на момент оформлення варанта ціною, але в межах фіксованого терміну. Якщо протягом цього фіксованого терміну курс акцій піднімається вище за вартість, вказану у варайті, то його власник може реалізувати своє право і придбати акції за ціною, нижче ринкової, щоб потім продати їх, отримавши в рйріьштідодаткйвувиго-ду від такої різниці курсів купівлі-продажу.

Конвертовані облігації — це документи, що оформлюють борг, і тому мо­жуть розглядатися як один з різновидів позик. Конвертована облігацій дозволяє кредиторові за своїм бажанням конвертувати частину заборгованостей, що за­лишилася, в акції за певною цігіою або не робити цього, якщо кредиторові це не вигідно. Кредитор може придбати у боржника його акції за заздалегідь обумов-леною ціною, але в межах ще не погашеної суми заборгованості. Різниця між конвертованими облігаціями і борговими зобов’язаннями полягає у наступному:

- для конвертованих облігацій: кредитор може розраховувати на шрщ. мання всієї суми позики до реалізації права на покупку акцій;

-для боргових зобов'язань: з варантами кредиторові має бути повернена вся сума запозичених у нього коштів з відсотками і плюс до того він може (чи ні) ще реалізувати свої варанти.

Більшість інвесторів віддають перевагу борговим зобов'язанням з варан­тами.

Облігації з процентною ставкою, що фіксується, які не підлягають конве­ртації в акції, — це форма запозичень, що фіксує найпростішу ситуацію позики: коли позичальник зобов'язаний просто повернути отриману грошову суму че­рез фіксований період часу і з фіксованою сумою доплати, що створює процен­тний дохід кредитора. При цьому борг може мати дві форми: застраховану і не застраховану. Застрахована заборгованість підкріплюється адресною прив'язкою до певних активів, які можуть бути продані для гарантування ви­плати боргу.

Ці активи, іншими словами, стають заставою. В разі невдачі позичальни­ка застрахований кредитор має право конфіскувати ці активи і продати їх для відшкодування заборгованості. Наприклад, при іпотечному кредитуванні забез­печенням кредиту виступає саме житло, що купується за допомогою кредиту. Якщо прив'язка до заставних активів не обумовлена, то такий борг є незастра- хованим і погашається у звичайному порядку.

Привабливість облігацій для потенційних інвесторів залежить від умов їх розміщення, суми позики, терміну позики, числа випущених облігацій, рівня процентної ставки, умов виплати відсотків, форми і порядку погашення, обумо- влення питань конверсії облігацій, захисту інтересів кредиторів і т. ін.

При виборі джерел фінансування потрібно враховувати переваги і недоліки, характерні для різних способів залучення капіталу.

1.3. Проблеми фінансування діяльності сільськогосподарських підприємств

Фінансування діяльності підприємств агропромислового сектора здійснюється з урахуванням специфіки функціонування цієї галузі, яка визначається: сезонністю виробництва; тривалим періодом відтворення основних засобів; наявністю значного часового інтервалу між періодами здійснення витрат та отримання кінцевих результатів; безперервністю виробничих процесів; використанням у якості засобів та предметів праці живих організмів, які підпорядковані у першу чергу біологічним законам відтворення; залежністю результатів діяльності підприємств та відповідно джерел фінансування від впливу природно - кліматичних умов; необхідністю кредитного забезпечення операційної діяльності та подальшого успішного розвитку суб'єктів господарювання як наслідку впливу попередньо зазначених факторів.

Серед основних проблем фінансування діяльності сільськогосподарських підприємств можна виділити: зменшення обсягів державної підтримки сільського господарства, що не забезпечує нормальне функціонування аграрного виробництва; недоступність кредитних ресурсів через високі відсоткові ставки та відсутність заставного майна для ведення не лише розширеного, а й простого відтворення; відсутність надійних гарантій повернення інвестицій та кредитів через збитковість підприємств[2]; не врахування сезонності робіт (немає стабільного фінансування у конкретно визначені періоди року), що фактично підсилює диспаритет цін. Хоча державою в цьому напрямку здійснюються певні заходи, але вони явно недостатні і це не дає позитивного результату; відсутність механізму швидкого і надійного доведення державних фінансових ресурсів до аграрних підприємств (ці ресурси «прокручуються» у комерційних банках не на користь селян); немає глибокого та надійного контролю з боку державних структур за цільовим використанням коштів за призначенням.

Проблеми джерел фінансування завжди займали значне місце в дослідженнях таких відомих науковців, як Е. Нікбахт, А. Гроппелі, Е.Ф. Брігхем, Б. Колапс та ін. Але це питання залишається невирішеним і до цього часу, тому потребує подальшого дослідження.

Необхідність державного фінансування зумовлена не тільки специфікою галузі сільського господарства, а й рядом особливостей, які притаманні вітчизняним підприємствам цієї сфери. Серед них, зокрема, такі: зниження купівельної спроможності населення, що обмежує можливості підняття цін на сільськогосподарську продукцію; відставання України від розвинутих країн за рівнем науково-технічного прогресу, передових технологій тощо; потреба в інвестиціях для підтримки родючості ґрунту; низькі рівні розвитку інфраструктури сільської місцевості; розрив сталих економічних і технологічних зв'язків між різними сферами агропромислового комплексу.

Вкрай обмежені бюджетні кошти в нашій країні доцільно спрямувати виключно на ключові заходи підтримки розвитку сільського господарства і підприємництва в сільській місцевості, а саме: наукові дослідження, зокрема в галузях елітного насінництва і племінного тваринництва; проведення технологічних ярмарок; здійснення інвестицій, які впливають на зниження затрат, поліпшення якості робіт і продукції; розвиток інфраструктури сіл і сільськогосподарських ринків; освіту і професійне навчання, перепідготовку землеробів на несільськогосподарські професії і інше; здійснення державних замовлень.

Державний фонд підтримки фермерських господарств забезпечує лише кілька процентів потреби фермерів у кредитах. На початку 90-х років можливості фонду були набагато вищими, що позитивно вплинуло на розвиток фермерства в Україні.

Одним з основних джерел фінансування сільськогосподарського виробництва залишаються власні кошти підприємств. До них відносяться нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. Але для нормального відтворення основних засобів рівень амортизаційних відрахувань, який закладається в собівартості продукції, є недостатнім. Не останнє місце, як було вказано вище, займають іноземні інвестиції та лізинг обладнання. За різними оцінками, обсяг лізингових операцій в Україні становить від 300 млн грн до 1 млрд. грн.

Щодо кредитного забезпечення сільськогосподарських підприємств, то аналіз кредитних правовідносин в аграрному секторі економіки свідчить, що комерційними банками не враховується специфіка сезонності сільського господарства. До цього часу сільськогосподарським товаровиробникам, як правило, продовжують надаватися короткострокові кредити, в результаті чого штучно створюються умови неплатоспроможності позичальників з усіма наступними негативними наслідками [4, с. 354]. Обсяги кредитування сільського господарства комерційними банками попри негативні перспективи, мають тенденцію до зростання. В Україні існують такі проблеми ефективного розвитку агропромислового комплексу, як кредитозабезпеченість, кадрозабезпеченість, забезпечення новітньою технікою та технологіями. Для подолання даних проблем необхідна конкретно сформульована програма підтримки сільськогосподарських виробників, створення спільних регіональних ринків збуту для аграрної продукції, покращення інвестиційного іміджу України, створення системи надання державних цільових дешевих кредитів (3-5% річних від тіла кредиту).

Також практика свідчить, що дрібні фермерські господарства часто користуються кредитами приватних осіб. При цьому спостерігається чітка тенденція - чим менше за розмірами фермерське господарство, тим частіше воно звертається за кредитами до приватних осіб (родичі, друзі, знайомі). До 50 % фермерських господарств користуються такими кредитами.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ФІНАНСУВАННЯ ВАТ «ЛОЗІВСЬКЕ»