Особливості тактик якісного аналізу

Спрямованість, мета дослідження	Тактика аналізу
Виявлення унікальних особливостей об'єкта, прихованих сил його функціонування	«Кейс-стаді»
Нове знання про культуру певного суспільства	Етнографічне дослідження
З'ясування суб'єктивних аспектів історичної події, її наслідків для учасників або очевидців	Усна історія
Інтерес до ретроспективи соціальних процесів і механізмів передавання культурного капіталу від покоління до покоління	Історія родини
Відображення в індивідуальному житті соціально-культурних норм, співвідношення соціального й індивідуального	Історія життя

Таблиця 4.7

Відмінності змісту і послідовності операцій за кількісного і якісного підходів

	Кількісні методи	Якісні методи
Гіпотези	Здійснюється перевірка гіпотез, які формулюються у програмі до початку збору даних	Значення фактів, явищ осмислюються після «занурення» дослідника У дані
Концепції (поняття)	Формулюються з теорій і переводяться на мову операцій з даними	Концепції є результатом послідовного узагальнення термінологічних «гнізд» (таксонів) живої мови
Вимірювальні процедури	Інструменти виміру розробляють і перевіряють у пілотажних дослідженнях; як правило, є формалізованими	Вимірювальні інструменти формулюються у результа­ті польового дослідження; часто вони є специфіч­ними, відображають індивідуальний дослідницький підхід
Подання даних	Статистичні розподіли, показники шкал, результати вимірів	Представлені у висловлюваннях, фрагментах документів, спостереженнях, транскриптах
Теорії	Гіпотетико-дедуктивні, казуальні	Інтерпретативні, індуктивні
Процедури	Стандартизовані, передбачається їхнє дублювання	Процедури дублюються рідко
Аналіз	Здійснюється статистичними методами	Здійснюється шляхом виділення тем або узагальнення ідей із зібраних свідчень; організація даних підпорядкована одержанню цілісної картини

Роль і позиція дослідника в якісному дослідженні універсальна. Вона вимагає значно менших матеріаль­них витрат, ніж інтелектуальних. Дослідник повинен уміти комбінувати абстрактне і конкретне, зіставляти

різні джерела інформації, мати широку соціологічну і загальнокультурну ерудицію, поєднувати в собі функції інтерв'юера, соціального психотерапевта, аналітика, володіти науковою інтуїцією й уявою, використовувати як логіку здорового глузду, так і наукову логіку.

При якісному підході соціолог займає позицію спів­чуваючого учасника (необхідна для розуміння вислов­лювань і дій об'єктів у їх тлумаченні) і стороннього спостерігача (для збереження певної дистанції стосовно об'єкта дослідження). Для отримання об'єктивних ре­зультатів обидві позиції мають бути рівноважними. Водночас він повинен подбати про встановлення довір­ливих партнерських відносин зі співрозмовником. Важ­ливо не тільки уявити його внутрішній світ, але й зрозу­міти, побачити життя його очима.

Найчастіше в якісній соціології використовуються неформалізовані і напівформалізовані, фокусовані (гру­пові, індивідуальні), наративні, біографічні, лейтмотивні інтерв'ю. Специфічним методом є аналіз розмов (конверсійний аналіз), записаних на електронному но­сії інформації. Дослідження лексики, синтаксичних конструкцій, емоційного забарвлення розмови, її явно­го і неявного, ситуативного і загального соціального контекстів допомагає соціологу вийти на рівень розу­міння глибинних процесів конструювання соціального світу через мову як традиційний засіб спілкування.

При використанні методу неформалізованого вклю­ченого спостереження необхідно забезпечити природне входження в поле спостережень, що є умовою підтри­мання довіри інформантів, дотримання ними звичного способу повсякденного життя. Не менш важливо де­тально і своєчасно занотовувати спостереження, дотри­муватися правил оброблення та аналізу матеріалів.

Аналіз емпіричної інформації в якісному дослідженні забезпечується кодуванням елементів змісту текстів неформалізованих інтерв'ю, щоденників, записів розмов, суть якого полягає в перекладі понять і категорій буден­ної свідомості на мову соціологічних понять, термінів.

Метод «фокус-груп» у соціології

Метод «фокус-груп», будучи комбінацією кількісно­го і якісного підходів, забезпечує з'ясування відміннос­тей у розумінні певних проблем, явищ життя різними групами людей. Його називають базовою якісною мето­дикою. Уперше він був застосований Р. Мертоном під час Другої світової війни для вивчення ефективності радіо і кіно як засобів пропаганди і навчання в армії. Цей метод дуже популярний на Заході. В останні роки він широко використовується в прикладних маркетин­гових дослідженнях, при вивченні купівельного попи­ту, реакцій на рекламу, ставлення до політичних дія­чів. Він може бути застосований як для пілотажної пе­ревірки гіпотез, так і для поглибленого розуміння проблеми, вивчення якої відбувалося за допомогою ма­сового опитування.

Ідея методу «фокус-груп» заснована на гіпотезі, що масова анкета або бланк інтерв'ю дають змогу пізнати особливості масової свідомості, орієнтованої на суспіль­ні норми, ідеологічні штампи, теоретичні догмати, а очищену від цих нашарувань інформацію можна отри­мати із підсвідомого. Саме цій меті служить метод «фо­кус-груп» .

Склад групи залежить від мети і завдань досліджен­ня. Дискусію в ній веде модератор, як правило, досвід­чений психолог, який пропонує тему, стимулює учас­ників до дискусії, висловлення думок, відмінних від запропонованих. Методом глибинного інтерв'ю посту­пово уточнюються позиції учасників щодо конкретної проблематики. Дослідник фокусує увагу як на предме­ті обговорення, так і на особливостях думок учасників групи.

Особливістю роботи «фокус-групи» є її групова ди­наміка — ефект, що виникає при спільній роботі учас­ників групи під керівництвом дослідника, їх взаємо­вплив у процесі обговорення. У процесі взаємодії в учасників «фокус-групи» виникає ефект синергії — нове, несподіване знання, яке не могло б виникнути в умовах звичайного індивідуального опитування. Цьо­му сприяють переадресування питань, підбурення учасників, імітування конфронтації або заперечування тієї чи іншої думки.

При використанні методу «фокус-груп» необхідно дотримуватися таких правил:

— чисельність групи не повинна перевищувати 8— 10-ти осіб, щоб усі могли інтенсивно брати участь у дискусії;

— члени групи повинні бути відібрані випадково, але з дотриманням правил методу певної вибірки, а та­кож бути незнайомими один з одним;

— мінімальна тривалість дискусії 50—60 хвилин, максимальна тривалість — 1,5—2 години;

— кількість і склад груп залежать від завдань до­слідження та об'єкта; критерієм формування їх мо­жуть бути вік, стать, соціальний статус, вид діяльності, належність до формальної чи неформальної групи тощо;

— дискусія має відбуватися за ретельно опрацьова­ним модератором сценарієм;

— текст сценарію може займати від кількох до деся­ти сторінок залежно від досвіду модератора, завдання дослідження;

— сценарій складається зі вступу, блоків питань з досліджуваних проблем, заключної, підсумовуючої частин;

— модератор повинен володіти достатніми психоло­гічними здібностями, щоб спрямувати дискусію і не піддатися тиску групи;

— модератор повинен уміти, не перериваючи логіки дискусії, швидко включати в розмову різних членів гру­пи, вести дискусію з такою інтенсивністю, щоб у рес­пондентів не було змоги переходити на ідеологічний рі­вень свідомості, згадувати штампи «правильних» відпо­відей;

— модератор через 2—3 хвилини після знайомства з респондентами й оголошення теми (мети) повинен ак­тивно включити їх у дискусію, не захоплюючись осо­бистими монологами;

— модератор не повинен нав'язувати свою думку респондентам, а тільки керувати дискусією;

— модератор може задавати учасникам дискусії не передбачені сценарієм питання, якщо вони націлені на поглиблення розуміння досліджуваних проблем;

— протягом дискусії модератор повинен контролю­вати позу, жести, міміку; мовлення його має бути при­ємним, голос виразним, упевненим;

—матеріали аудіо-, відеозапису дискусії підлягають ретельному аналізу й осмисленню щодо її змісту, пове­дінки учасників, аргументації, лексики, інтонацій, всіх інших свідчень, які розкривають зміст висловлювань.

Основою наукового аналізу й осмислення, написання звіту є стенограма всієї дискусії.

У пізнанні соціальної реальності якісні дослідження не є альтернативою кількісним. Навпаки, поєднання їх дає змогу побачити багатогранність буття індивідів, груп, соціальних спільнот.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає суть якісних методів соціологічних досліджень? Яким є їх місце в системі соціологічного знання?

2. Чим відрізняються спрямованість і логіка якісних та кількісних соціологічних досліджень?

3. Проаналізуйте варіанти використання якісних методів у соціо­логічних дослідженнях.

4. Чим обумовлені особливості застосування методу «фокус-груп»?

5. Яким вимогам повинен відповідати модератор під час «фокус-групових» досліджень?

6. Охарактеризуйте можливості та обмеження використання якіс­них методів у вивченні сучасного українського суспільства.

7. Складіть «Історію своєї сім'ї» та прокоментуйте її, використову­ючи соціологічну термінологію, відповідний соціальний контекст.

Жоль

ЛІНГВІСТИЧНІ МЕТОДИ У СОЦІОЛОГІЇ

Пропедевтичні зауваження

Соціологам добре відомо, що не можна пізнати дійсність за допомогою самих тільки спостережень. Необхідно озброїтися додатковими й достатньо ефективними інструментами, які розширили 0 та посилили пізнавальні можливості. До таких інструментів належать аналіз документів та опитування.

Розробка методики опитувань почалася наприкінці XVIII ст. Проте впродовж понад 100 років опитування не розглядали як скільки-небудь важливий засіб для отримання соціологічно значущої інформації. Мало хто вважав опитування інструментом, який розширює можливості людського пізнання. Американські соціологи першими у широкому, масовому масштабі почали застосовувати соціологічні опитування, але їхні перші кроки були не дуже вдалими. У 1948 р. фахівці нині знаменитого Інституту Геллапа сіли в калюжу, давши хибні прогнози з приводу президентських виборів. Проте Дж. Геллап (1901 — 1984) все ж таки добився довіри до вибіркового методу дослідження громадської думки. У цьому йому допомогло те, що на початку XX ст. було винайдено зв'язок між математикою, яка є засадовою для "закону великих чисел", та опитуваннями населення.

Успіхи соціології були невеликими, доки вона використовувала лише статистичний інструментарій. Це робило її залежною від дер­жавної статистики у виборі сфер вивчення. Застосування вибірко­вих опитувань істотно змінило ситуацію, в результаті чого з'явила­ся можливість ураховувати потреби соціологічної науки й отримува­ти потрібні кількісні дані. У цьому й полягає перевага опитувань пе­ред статистикою.

Що ж стосується труднощів у сприйнятті даних соціологічного аналізу, то їх почасти можна пояснити тим, що у повсякденній свідомості відсутня звичка брати до уваги рівень точності або неточ­ності. Вибір відбувається зазвичай з альтернативи "істинне" або "хибне", але для адекватного розуміння можливостей методу опи­тування потрібно відмовитися від цієї жорсткої альтернативи й переключитися на царину ймовірнісних оцінок, обчислюваних неточностей.

Абстрагування від особистості є неодмінною умовою калькуляції людей як певних "одиниць" (індивідів). Словосполучення "людська інженерія", впроваджене підприємливими американцями в науко­вий обіг, добре ілюструє таке "безлике", але цілком виправдане ставлення до людини як одиничного (не єдиного у своєму роді, а саме одиничного, розрізнюваного представника обчислюваної множини (маси, великої соціальної групи, класу). Ще більш зне­особленим є вивчення документації, яке наближує соціолога до бюрократа, але без такої "бюрократії" соціологу ніяк не обійтися, якщо він хоче отримати більш-менш реальне відображення соціаль­них процесів.

Теорія ймовірностей і статистичні методи в усіх науках, включа­ючи гуманітарні, відіграють сьогодні першорядну роль. Справедливо це й для соціології.

За допомогою теорії ймовірностей соціолог може швидко пере­ходити від найпростіших гіпотетичних тверджень до дуже потужних засобів описання подій та ситуацій, які його цікавлять і які вимагають використання математичних методів. Без опертя на теорію імовірностей не може бути й сучасної статистичної науки, союз і якою для соціологів є неодмінною умовою вивчення масових явищ.

Соціологічне вивчення документації

соціологічних дослідженнях велике місце посідає аналіз доку­ментації.

• Усю документацію соціологи поділяють на дві групи — доку­менти офіційні та неофіційні (скажімо, особисті). Документа­ми вважають друковані та рукописні матеріали, а також різноманітні відео-, аудіоматеріали тощо.

Соціологи віддають перевагу роботі з офіційними документами, тобто з документами, які надходять від офіційних установ, організацій, підприємств. Офіційні документи можна класифікувати залеж­но від типу офіційних джерел (установ, організацій, підприємств тощо). За характером та змістом ці документи можна поділити у першому наближенні на три групи: (1) поточна документація (листування, накази тощо); (2) документи оглядового характеру (доповіді тощо); (3) документи періодичної звітності (огляди, звіти).

Офіційні документи можуть зберігатися у різних архівах, періодично публікуватися у відповідних виданнях, становити собою статистичні та нестатистичні дані. Доступ до архівних матеріалів далеко не завжди можливий. По-перше, існують державні та відомчі таємниці, які не підлягають розголошенню впродовж певної кількості років. По-друге, багато які документи зберігають лише протягом певного часу. По-третє, подеколи архівні документи є не оригіналами, .і копіями, що доволі ускладнює оцінку точності інформації, вміщеної в в них. По-четверте, деякі документи не мають повного опису й буває надзвичайно важко визначити їхніх авторів, час та місце створення Існують і інші труднощі, в тому числі методологічного характеру, ЩО стосуються класифікації документів відповідно до певних рубрик.

Великий інтерес для соціологів становлять документи, пов'язані зі статистикою, особливо з демографічною статистикою, прикладом якої може бути перепис населення. Завдяки переписам населення створюється документація, необхідна для врегулювання питань, що стосуються податків, військової служби, розв'язання багатоманітні економічних, соціальних, політичних та культурних завдань.

Найважливішими джерелами документальної інформації і матеріали преси, телебачення та радіомовлення. Наприклад, у газетах та часописах містяться офіційні (урядові повідомлення, укази, установи, репортажі з місця події) та неофіційні (реклама, нариси, листи громадян, спогади тощо) документи.

Соціологи багато про що можуть довідатися з офіційних джерел інформації, вивчаючи мову публікацій та виступів різних осіб по те­лебаченню та на радіо. Тому одним з найпоширеніших способів соціологічного аналізу документації є так званий контент-аналіз (англ.— аналіз змісту), засади методики якого роз­робили англійські соціологи Г. Лассвел та Б. Берельсон. Головна ідея цієї методики полягає в тому, щоб у тексті аналізованого доку­мента виокремити ключові слова, стандартні фрази й прийняти їх за одиниці тексту. Потім смисловий зміст тексту аналізують за допомо­гою кількісних зіставлень, обчислення співвідношення різних еле­ментів тексту один з одним та стосовно загального обсягу текстової інформації.

Під час реалізації цієї методики на практиці виникає низка питань методологічного характеру. Найістотніші з них стосуються принципів класифікації досліджуваного матеріалу, тобто обгрунто­ваності класифікації ключових слів (термінів) та їх взаємозв'язку. Як правило, цю проблему розв'язують залежно від конкретних цілей дослідження. Але у будь-якому разі головним є, природно, не влас­не лінгвістичний, а соціологічний аналіз, орієнтований на певні соціальні ідеї та теми, які у тексті можуть бути виражені окремими словами, їх поєднанням, реченнями та ще більшими текстовими одиницями (макродескрипторами, тобто макроописаннями).

• Незалежно від конкретних цілей соціологічного дослідження, загальною метою контент-аналізу є відшукання індикаторів, які вказують на наявність у документі ідей або тем, значущих для цього аналізу.

До неофіційних (особистих) документів належать описання люди­ною власних дій, переживань, переконань, думок у формі автобіо­графії, щоденників, спогадів та різного роду листів.

Уперше соціологічний метод аналізу неофіційних (особистих) документів було застосовано В. Томасом та Ф. Знанецьким. На їхню думку, особисті життєписи (біографії) являють собою цінний соціологічний матеріал.

Яким чином соціолог може отримати ці матеріали? Це питання заганяє у глухий кут багатьох соціологів. їх, як правило, цікавлять не окремі документи особистого характеру, а певна кількість таких документів, які підпорядковані статистичним закономірностям.

Деякі особисті документи можна отримати з різних архівів. Але як бути з пересічними громадянами? Як визначити, хто з них занотовував події та переживання у щоденники, чи існує реальна мож­ливість ознайомитись з цими матеріалами? Подібні запитання виши­ковуються одне за одним, зводячись до головного: чи існують уза­галі ефективні способи отримання такого роду інформації? Так, спо­соби отримання матеріалів, які нас цікавлять, є, але багато в чому вони спірні.

Наприклад, Томас і Знанецький розв'язували постале перед ни­ми завдання за допомогою публікації оголошень у газетах. У цих оголошеннях вони зверталися з проханням до поляків, що переїхали до США, надсилати свої життєписи та листи до родичів на певну адресу за незначну винагороду (10 центів за матеріал). Цей метод збирання матеріалів було піддано критиці, автори якої вказували на те, що збираний у такий спосіб матеріал може мати лише ілюстративний характер. Його не можна використовувати як доведення наукової точки зору, оскільки ті, хто занотовує події та переживання у щоденники, значно частіше, ніж решта людей, у переважній своїй більшості мають не цілком налагоджені відносини з навколишнім середовищем і намагаються налагодити їх уявним чином. Існують і інші мотиви, які не завжди враховують соціологи. Крім того, викривлення реальної картини може виникнути за рахунок дослідницьких установок соціолога, який працює з особистими документами. Одним словом, проблем вистачає, й це без урахування роботи і мовою тексту, яка вимагає від соціологів неабияких знань про можливості лінгвістичного аналізу, який вони впродовж тривалого чаї \ недооцінювали. Тільки в останні десятиріччя соціологи змушені були визнати, що інструментарій лінгвістичного аналізу їм справді необхідний у роботі з документами і запитальниками.

Дискурсивний аналіз повідомлень засобів масової комунікації

Сьогодні винятково важливою підмогою для розробки методологічних питань соціолінгвістичного аналізу документації МОЯ4 бути сучасна лінгвістика (теорія) тексту. Оскільки лінгвістика п і і ту виникла тільки у другій половині XX ст. на перетині різних фіни логічних та філософських дисциплін, то цілком зрозумілими є ті палкі суперечки, що точаться з приводу та навколо поняття текст (від лат. — тканина, сплетення, поєднання). У цьому разі засадовим для обговорення проблематики, яка нас цікавить, можна зро­бити визначення тексту, наведене І. Р. Гальперіним у його книзі "Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження" (Москва, 1981): "Текст — це витвір мовленнєво-творчого процесу, який має завер­шеність і який об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьованого відповідно до типу цього документа, витвір, складений з назви (заголовка) та низки особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, що має певну спря­мованість та прагматичну установку".

З цього визначення випливає, що під текстом, згідно з Галь­періним, необхідно розуміти не будь-яке усне мовлення, зафіксова­не на певному матеріальному носії, а особливий різновид мов­леннєвої творчості, яка має властивості, відмінні від властивостей довільного усного мовлення. До речі, на ці властивості свого часу звертав увагу Л. С. Виготський, порівнюючи письмове мовлення з "алгеброю мовлення", маючи на увазі, що це — найважча та най­складніша форма свідомої мовленнєвої діяльності. Письмове мов­лення, підкреслював Виготський, вимагає для свого розвитку висо­кого рівня абстрактності. Справа в тому, що будь-яка літературно-писемна мова — це мова значною мірою штучна, яка відрізняється від довільного усного мовлення так само, як абстрактне мислення — від наочного. Відомо, яку революціонізуючу роль відіграла алгебраїзація мови математичних міркувань, тобто зовсім інша система кодування логіко-математичного знання. Аналогічну роль набагато раніше відігравала писемна мова. Це й підкреслює Гальперін у своєму визначенні тексту.

Згідно з Гальперіним, текст має подвійну природу — стан спо­кою (статика) та руху (динаміка). Поданий як продукт мовленнєвої творчості, в якому немовби застигла авторська діяльність, він перебуває у стані спокою або, говорячи аксіологічною мовою, у стані ціннісної предметності. Під ціннісною предметністю тут розуміють не предмет, а соціально-культурну функцію предмета. Стосовно ціннісної предметності цінність є спосіб, в який ціннісна предмет­ність задовольняє певну потребу людини. Розпредметнюючи, привласнюючи світ ціннісної предметності, людина перетворює можливість цінності на її дійсність. Стосовно поняття "текст" можна Вказати, що, розпредметнюючи (читаючи, сприймаючи) текст, людина переводить текст із стану спокою (статики) у стан руху (дина­міки), тобто перетворює абстрактну ціннісну предметність тексту на значущу для себе цінність у вигляді дискурсу (від фр. — про­мова, виступ), тобто у вигляді того, що привласнюють та відтворю­ють (переживають) споживачі тексту. Образно кажучи, книжка, яка стоїть на бібліотечній полиці без руху, не знаходячи читача, є книж­кою лише у можливості. Якщо її не читатимуть, вона мало чим від­різнятиметься від інших речей у бібліотеці, які не мають нічого спільного з книжками.

Дискурс так само подвійний, як і текст, оскільки одним своїм боком він звернений до статики, а іншим — до динаміки, але до ди­наміки не розпредметнення тексту, а до динаміки живого, ситуацій­ного усного мовлення (до породжуваного мовлення), яке є виражен­ням мови як засобу спілкування.

Пропонований тут взаємозв'язок тексту та дискурсу аж ніяк не є незаперечним. Зазвичай під дискурсом розуміють зв'язний текст (мінімальний текст — речення) у сукупності з екстралінгвістичними чинниками, тобто з чинниками, які виходять за межі компетенції лінгвістики. Ці чинники заведено називати прагматичними. Що сто­сується тексту, співвідносного з дискурсом, то його тлумачать як абстрактну, формальну конструкцію, яка реалізує себе у дискурсі. Дискурс може стати предметом соціологічного аналізу (наприклад, інтерв'ювання).

З урахуванням сказаного приймемо цю пропозицію (яка, до речі, не надто суперечить загальновизнаній характеристиці дискурсу) як конвенцію й подивимося, як вона працюватиме.

Для початку звернемося до статті "Аналіз новин як дискурс" відомого європейського лінгвіста Т. А. ван Дейка (нар. 1943). У цій статті відзначено, що впродовж тривалого часу у традиційних та недавніх дослідженнях засобів масової інформації ігнорували той очевидний факт, що газетні та телевізійні новини являють собою особливий різновид дискурсу. Звичайний підхід до вивчення засобів масової комунікації обмежували концентрацією уваги переважно на економічних, політичних, соціальних або психологічних аспектах опрацювання текстів новин. Така орієнтація була корисна тим, що давала змогу виявляти головні чинники, задіяні у процесі виробництва новин та у процесах використання або впливу цих повідомлені, на їх споживача. Різні форми контент-аналізу було спрямовано на адекватне описання окремих властивостей текстів масової інформації з головною метою — виявити особливості відповідних контекстів (наприклад, позитивна чи негативна реакція публіки). Адекватність подібного підходу визначали радше обґрунтованістю використовуваного концептуального апарату, а також витонченістю ста­тистичної обробки отриманих результатів, ніж глибиною наукового розуміння текстів повідомлень саме як текстів, використовуваних у засобах масової комунікації.

Ван Дейк пропонує інакше підійти до вивчення зазначених текстів, націлившись на вивчення самої суті процесу масової комунікації, а саме — на власне самі мовленнєві повідомлення. За такого підходу мовленнєві повідомлення не лише аналізують у тер­мінах, піддатних спостереженню та статистичній обробці, а й вивча­ють як особливого типу тексти в їх мовленнєвому використанні, що належить до специфічної соціокультурної діяльності.

Що це означає? Це означає, що тексти, використовувані в засо­бах масової комунікації, треба аналізувати з точки зору їхньої влас­ної структурної організації. Такий структурний аналіз не обмежуєть­ся лінгвістичним описанням семантичних структур ізольованих слів, словосполучень або речень, як це заведено робити у структурній лінгвістиці. На думку ван Дейка, тексти характеризують складніші властивості (скажімо, такі, як відношення зв'язності між реченнями, загальна тематична структура, схематична організація, а також низ­ка стилістичних та риторичних параметрів).

Тексти, використовувані в засобах масової комунікації, подані у письмовому чи усному вигляді у формі монологу чи діалогу, отри­мують за такого підходу комплексне описання. Подібним чином можна адекватно (скажімо, із соціологічної точки зору) описати структуру та функцію заголовків у текстах газетних повідомлень, стилістичну та тематичну організацію самих текстів. Точнісінько так само тексти інтерв'ю можна досліджувати під кутом зору зміни у них ролей співбесідників, використання ними різних стратегій тощо.

І це ще не все. Вивчення дискурсу не обмежене явним описан­ням структур тексту. Результати дослідження дискурсу в таких галу­зях, як теорія мовленнєвої комунікації, пізнавальна (когнітивна) психологія, соціальна психологія, мікросоціологія та етнографія, по­казали, що дискурс не є лише ізольованою текстовою або діало­гічною структурою. Радше це — складне комунікативне явище, яке передбачає і соціальний контекст, який дає відносно точне уявлен­ня як про учасників комунікації, так і про процеси виробництва та сприйняття повідомлення. Таким чином, дискурсивний аналіз може привести до нового розуміння тих процесів виробництва та викорис­тання повідомлень, які по праву вважають найбільш значущими у вивченні масової комунікації.

Нове за такого підходу до досліджуваних об'єктів ван Дейк вба­чає в тому, що багато які чинники та умови виробництва текстів, використовуваних у засобах масової комунікації (від економічних умов до соціальних та інституційних процедур випуску тексту но­вин), тепер можуть бути явно співвіднесені з різними структурними характеристиками цих текстів. Це саме стосується й процесів сприй­няття (споживання): розуміння, запам'ятовування та відтворення інформації, що міститься у текстах новин, тепер можна вивчати в аспекті зумовленості їх текстуальними та контекстуальними (пізна­вальними, соціальними) особливостями процесу комунікації.

Слова "контекстуальний", "контекст" тут використовують не у власне лінгвістичному розумінні. У лінгвістиці під контекстом (від лат. сопіехШ8 — поєднання, зв'язок) розуміють фрагмент тексту, який містить обрану для аналізу знаково-смислову одиницю. Так, на­приклад, у мінітексті (реченні) "Сократ випив отруту" для слова "випив" контекстом є "Сократ ... отруту", для слова "Сократ" кон­текстом буде "... випив отруту", а для слова "отрута" у ролі контек­сту постане "Сократ випив ...". Таким чином, кількість контекстів у тексті залежить від кількості одиниць, які його складають, де кожній такій одиниці відповідає свій контекст.

У лінгвістиці розрізняють мікро- та макроконтекст. Мікроконтекст —- це мінімальне текстове оточення одиниці, в якому вона ре­алізує своє значення. Макроконтекст — це таке текстове оточення досліджуваної одиниці, яке дає змогу встановити її функцію у тексті як цілому. Виокремлення ключових слів тексту можливе лише із зас­тосуванням макроконтексту.

У науці про мову заведено розрізняти лінгвістичний контекст та екстралінгвістичний (екстра... (лат. ехіга) — префікс, відповідний українським "поза...", "над...") контекст. З методологічної точки зо­ру у лінгвістиці під контекстом розуміють теоретичний конструкт, постулюючи який, лінгвіст абстрагується від реальної мовленнєвої ситуації й утверджує як контекстуальні тільки ті чинники, які (зав­дяки їхньому впливові на учасників мовної події) систематично виз­начають форму, відповідність та значення висловлювань.

Теоретико-лінгвістичне поняття "контекст висловлювання" базоване на дотеоретичному (екстралінгвістичному) понятті "контекст", яке у рамках власне лінгвістики є невизначуваним та інтуїтивно да­ним. У рамках соціолінгвістики під екстралінгвістичним контекстом розуміють ситуацію комунікації з усіма її компонентами (просторовими, часовими та іншими).

Контекст буває експліцитним (від англ.— точний, визна­чений, повністю висловлений) та імпліцитним (від англ. — такий, що його мають на увазі). Імпліцитний контекст є одним з різновидів пресупозиції (від лат. ргае — попереду, перед + suрроsіtiо — припущення, передбачення; передприпущення). Оскільки поняття пресупозиції становить певний інтерес для соціолінгвістики, його слід розглянути докладніше.

Прототипом сучасного поняття "пресупозиція" є поняття "супозиція". Вихідна схоластична доктрина, відома під назвою "супозиція", стверджувала, що для глибокого розуміння значення слова передусім треба осягнути, що саме це (поверхове) значення перед­бачає.

Таким чином, з поняттям супозиції пов'язане контекстуальне вживання термінів, тобто виявлення прихованого смислу, який мають на увазі. Середньовічна доктрина сулозиції вказує на наяв­ність найближчого смислового оточення головного "ядерного зна­чення". А з поняттям пресупозиції пов'язана вказівка на перифе­рійні смисли, які утворюють немовби конфігурацію, характерні риси семантичного поля певного слова. Стосовно цього поняття "пресу­позиція" споріднене з психологічним та соціологічним поняттям "установка".

Незважаючи на багатоманітність різних підходів до поняття "пресупозиція" (логічний, лінгвістичний, соціологічний), найбіль­ший інтерес становлять два головних методологічних підходи, які можна умовно назвати семантичним та прагматичним. У свою чер­гу, в семантичному підході до аналізу пресупозицій виокремлюють два напрями. Перший походить від логіко-філософської концепції відомого німецького вченого Г. Фреге й сягає англійської лінгвіс­тичної філософії. Представники другого напряму, залишаючись у рамках лінгвістичного аналізу, хоча і з ухилом у бік філософії, роз­глядають пресупозиції як речення, які логічно випливають з пресупозиційованого речення та його заперечення.

Прагматичні пресупозиції є умовами відповідного використання речень та лексем.

Наприклад:

1. "Містер Джон Ланкастер Бек, неодмінно у шкіряних рукавич­ках, щоб не залишати відбитків, любовно протер ганчіркою свою карманну іграшку 45-го калібру".

Фахівці з "лінгвістичного шпигунства" стверджують таке:

(2) "Джон у певний спосіб обробив револьвер, щоб той зробився чис­тим ".

(3) "Револьвер зробився чистим ". З цього випливає пресупозиція:

(4) "Револьвер не був чистим до прояву містером Джоном Ланкастером Беком відповідної активності".

Таким чином, висловлювання (4) утворює контекстуальну умову висловлювання (1).

Загальна характеристика показує, що пресупозиції — це свого роду "мовчазні" передумови, які утворюють смисловий каркас, на грунті якого будують текст (дискурс). Інакше кажучи, питання про суть пресупозицій — це питання про позамовленнєві комунікативні умови мовленнєвих актів. Останнє випливає з досвіду емпіричних та логічних досліджень, які свідчать, що лінгвістична компетенція мов­ця не може бути адекватно описана у відриві від екстралінгвістично­го контексту соціально-культурних значень. Тому включення таких соціально-культурних пресупозицій до семантичної теорії дає змогу зробити важливий крок у напрямі до розширення поняття "добре побудоване речення", щоб увести соціальну зумовленість до розши­реного поняття "лінгвістична компетенція", доповнивши його тим, що зазвичай називають "комунікативною компетенцією".

Як показують наукові спостереження, саме на підставі неусвідомленої психічної діяльності як невід'ємного компонента цілісної духовної діяльності людини відбувається у складних ситуаціях пер­винне, інтуїтивне схоплення інформації, яка надходить з "хитких" периферійних ділянок людського досвіду. У подальшому ця інформація може переміститися у фокус діяльності свідомості й стати оперативним знанням. Врахування ролі пресупозицій особливо важливе при дискурсному аналізі, який включає до свого пізнавального арсеналу екстралінгвістичні категорії, що пов'язують лінгвістику та соціологію в єдине ціле — у соціолінгвістику. Про це свідчить і од не із сучасних розумінь дискурсу.

• У широкому розумінні слова дискурс — це єдність мовної форми, значення та дії. Цю єдність характеризують за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту Перевага такого розуміння полягає в тому, що дискурс не обмежено рамками конкретного тексту або діалогу.

Наприклад, вивчення розмови кількох людей свідчить, що мовці та слухачі, їхні особистісні та соціальні характеристики, а також інші аспекти соціальної ситуації взаємно співвіднесені та впливають на певну комунікативну подію. У цьому самому розумінні наукова кон­ференція, профспілкові збори, слухання справи у суді, урок у шкіль­ному класі є складними комунікативними подіями, які можна розкласти на простіші — на комунікативні акти (наприклад, позов адвоката у суді, пояснення уроку вчителем у класі).

У письмових або друкованих типах дискурсу такий взаємовплив різних чинників один на одного менш помітний: письменник, текст, читач не перебувають у тісній взаємодії у межах єдиної ситуації, ло­калізованої у просторі та у часі. Але навіть і в цьому разі, як вважає ван Дейк, треба аналізувати тексти з точки зору динамічної приро­ди їх створення (виробництва), розуміння (споживання) та викону­ваної на їх підставі дії (мисленнєвого або реального відтворення зак­ладених у тексті ідей, досвіду, порад, рекомендацій тощо).

Коли досліджують особливі типи дискурсів (наприклад, газетні новини), то предметом уваги аналітика є не просто структури мож­ливих повідомлень, а особливі граматичні структури, преференційні або типові для дискурсів певного різновиду. Це означає, що ми явно чи неявно порівнюємо (зіставляємо) досліджувані граматичні струк­тури з граматичними структурами в інших різновидах дискурсу, пе­редбачаючи (припускаючи) їх варіативність. Така варіативність — царина стилістики, яка має на меті пояснити зв'язки між різними варіантами мовного вжитку, а також між індивідуальними та со­ціальними контекстами. Наприклад, в офіційних ситуаціях та у відповідних письмових текстах, на відміну від неформального спіл­кування, використовуються офіційна мова та граматично повні, правильні речення. До цього слід додати вплив певних соціальних чин­ників (суспільний стан, стать, етнічна приналежність тощо) на стилістичну варіативність.

Іноді у тексті новин використовують синтаксичні структури, рідкісні в інших формах дискурсів. Скажімо, замість речення "Як повідомили вірогідні джерела, Васисуалія Лоханкіна було атаковано комунальними борцями за енергозбереження у місцях спільного ко­ристування" можна використати речення "Васисуалія Лоханкіна було атаковано комунальними борцями за енергозбереження у місцях щільного користування, як повідомили вірогідні джерела". Вису­вання важливої інформації на перше місце є загальною структурною властивістю газетних повідомлень, новин.

Граматичний аналіз використання мови у текстах преси виявляє й загальну спрямованість повідомлень журналіста або всієї газети, часопису. Синтаксис речення відображає розподіл семантичних ролей учасників події, на що може вказувати послідовність слів, використання активних або пасивних форм тощо. Наприклад, у заголовку типу "Диявольський кіт Бегемот позбавляє голови конфе­рансьє Жоржа Бенгальського" слова "диявольський кіт Бегемот" стоять на першому місці, тобто на місці суб'єкта (підмета) вислов­лювання, що вказує на його активну, діяльну роль. У пасивній конструкції "Конферансьє Жоржа Бенгальського позбавлено голови диявольським котом Бегемотом" слова "диявольським котом Беге­мотом" також указують на активне начало, але у цьому разі "конфе­рансьє Жорж Бенгальський" стоїть на першому місці, на місці суб'єкта. Це свідчить про те, що "диявольському коту Бегемоту" тут відведено менш значущу роль. Нарешті, заголовок "Конферансьє Жоржа Бенгальського позбавлено голови" надає "диявольському ко­тові Бегемоту" неявної, прихованої ролі. Водночас заголовок стає синтаксично та семантично двозначним. Із синтаксичної точки зору не можна зрозуміти, яким чином нашого конферансьє позбавлено голови (випадково чи закономірно). Із семантичної точки зору цей заголовок можна зрозуміти не у прямому значенні, а у переносному (конферансьє Жорж Бенгальський збожеволів, позбувся розуму).

Таким чином, уже на синтаксичному рівні граматичний аналіз показує, що журналісти можуть спритно використовувати синтак­сичні структури та двозначні звороти, щоб висунути на перший план одне й затушувати інше.

Аналогічним чином може бути використана подача теленовин: за допомогою монтажу кінокадрів, які демонструють то захоплення ди­явольським котом Бегемотом, то співчуття до конферансьє, якого жорстокосердий котище позбавив голови.

Втім, тексти новин складено не з ізольованих речень. У дискурсному аналізі синтаксис та семантику речень описують з урахуванням структур та інтерпретації сусідніх (зазвичай тих, що передують) ре­чень того самого тексту. Послідовність слів та функції, виконувані ними в окремому реченні, нерідко залежать від такого текстового оточення. Це підтвердить кожний досвідчений редактор, мужній борець зі словами-"паразитами", синтаксичною та стилістичною "неохайністю" та іншими авторськими "перлинами".

На семантичному рівні аналіз дискурсу як послідовності речень дає можливість вивчати співвіднесені одна з одною інтерпретації граматичних схем. Наприклад, несамостійні речення розглядають як функції від значень, закріплених за попередніми реченнями. Гово­рячи словами ван Дейка, у спрощеному вигляді головне правило семантичної зв'язності полягає в тому, що речення А пов'язане з реченням В, якщо А належить до ситуації або події, яка є можливою (ймовірною або необхідною) умовою існування ситуації або події, до якої належить В (або навпаки). Так, послідовність "Остап Бендер ходив на зустріч з ксьондзами. Він доводив служителям культу, що Бога немає" згідно з цим правилом є семантично зв'язною (відвіду­вання ксьондзів передбачає певну форму особистого спілкування), натомість послідовність "Остап Бендер ходив на зустріч з ксьондза­ми. Комунізм настане за двадцять років" не є семантично зв'язною, оскільки відвідування ксьондзів не є подією, яка впливає на ко­муністичне будівництво в одній окремо взятій соціалістичній країні. Тому правило семантичної зв'язності можна, як вважає ван Дейк, перефразувати ще простіше: текст є семантично зв'язним, якщо він описує можливу послідовність подій (дій, ситуацій).

Отже, семантична зв'язність тексту або дискурсу залежить від на­ших знань та суджень про те, що є можливим у цьому світі. Визнан­ня важливості цього чинника сприяло тому, що пізнавальна (когнітивна) психологія почала відігравати значну роль у вивченні про­цесів інтерпретації дискурсу. З цієї точки зору аналіз організації та використання знань, переконань, збережуваних у пам'яті людини, стає настільки ж важливим, як і описання тієї ролі, яку відіграють структури дискурсу в розумінні тексту. Зазначені знання мають бути організовані в особливі групи або у так звані сценарії, які містять загальнодоступну в певній культурі інформацію про конкретний сте­реотипний варіант якого-небудь епізоду з використанням дискурсу. Люди мають більш-менш однакові сценарії для таких форм пове­дінки, як здійснення закупок у крамниці, приймання гостей у день народження тощо.

Як і у будь-якому іншому різновиді дискурсу, засоби масової інформації значною мірою покладаються на загальнопоширені знан­ня та стереотипні судження у зв'язному та для всіх зрозумілому уявленні тих подій, які передбачають організацію знання у формі сценаріїв (сценарій про терористичний акт, про політичний мітинг, про голосування тощо). Ці сценарії визначено соціальними установ­ками, оскільки вони включають думки та судження, ґрунтовані на оцінці подій певними соціальними групами. Звідси випливає, що наше суб'єктивне уявлення про семантичну зв'язність, наприклад,

газетного повідомлення визначене тим, чи маємо ми у своєму роз­порядженні відповідний сценарій, соціологічну або психологічну установку, чи не маємо. Такий концептуальний підхід сприяє вив­ченню різних за своєю ціннісною орієнтацією способів використан­ня сценаріїв або установок у процесі повідомлення новин.

Наступний щабель аналізу дискурсу репрезентовано більш глобальним рівнем, ніж рівень зв'язків між реченнями. Так, якщо ми говоримо, що текст новин присвячено нападові військово-повітряних сил ЄША на сербські військові бази, то ми співвідноси­мо це повідомлення не з окремими реченнями або їх послідовністю, а з усім текстом як цілим, що розкриває смисл головної теми повідомлення.

Як для вираження та організації значень речення необхідна син­таксична форма, так для організації макроструктури тексту як ціло­го необхідна відповідна "надсинтаксична" форма. Назвемо її схема­тичною суперетруктурою. Схематична суперструктура, або просто схема, може бути задана набором характерних категорій {функцій, згідно з В. Я. Проппом) та набором правил, або стратегій {сюжет­них композицій), які визначають послідовність цих категорій (функ­цій). Наприклад, у Проппа у ролі категорій постають функції дійових осіб казки. Під цими функціями розуміють вчинки зазначених осіб, визначувані з точки зору їх значущості для всього перебігу казкової дії, тобто для стратегії певної казки. Кількість цих функцій обмеже­на. Постає питання: яку послідовність цих функцій спостерігаємо у казковому тексті?

Вивчення казок показало, що послідовність елементів (функцій) у них завжди однакова. Слід ураховувати, що ця закономірність, як підкреслює Пропп, стосується тільки фольклору, оскільки штучно створені казки їй не підпорядковані. Тут Проппу можна зауважити, вказавши на сучасний "фольклор", породжуваний засобами масової комунікації, які знеособлюють, типізують текст повідомлень.

Якщо позначити функцію дійової особи, яка стоїть на першому місці в усіх фольклорних казках, літерою А, а функцію, яка завжди йде за нею, — літерою 2>тощо, то всі відомі казці функції умістяться в одну оповідь. При цьому жодна з функцій не випадає, жодна не виключає іншої й не суперечить їй. А проте можна спостерігати, що функції не завжди йдуть безпосередньо одна за одною. Зазвичай як­що функції, які йдуть одна за одною, виконують різні персонажі, то кожний новий персонаж повинен знати, що відбулося до його поя­ви на "сцені". У зв'язку з цим у казках виробилася ціла система поінформувань, за допомогою яких одна функція пов'язується з іншою.

Увесь зміст казки може бути викладено у коротких фразах, на кшталт таких: батьки вирушають до лісу і забороняють дітям вихо­дити з дому; змій викрадає дівчину; юнак вирушає на пошуки коха­ної, яку викрали, тощо. Всі дієслова дають композицію казки, всі підмети, додатки та інші частини фрази визначають сюжет. З цьо­го випливає, що одна й та сама композиція (статична структура відносин) може бути засадовою стосовно різних сюжетів (схем послідовностей функцій). Чи то викрадає змій царівну, чи то викра­дає біс попівську доньку, це з точки зору композиції байдуже. Але ці випадки можна розглядати як різні сюжети або різні варіанти однієї й тієї самої композиції. Отже, робить висновок Пропп, хоч би як ми не визначали поняття "сюжет", але відрізнити сюжет від його варіанта абсолютно неможливо.

Проппівський аналіз майже точнісінько відтворює ван Дейк, але вже у новому контексті та у нових термінах. Зокрема, він пише: якщо ми знаємо або здогадуємося, що текст, який належить сприй­няти, — це оповідь, то можна активізувати наявні у нас (стосовно нашої культури) стереотипні знання про стереотипні схеми оповіді. Це полегшує приписування особливих оповідних (наративних) функ­цій відповідним епізодам тексту.

Без використання макроструктур та суперструктур нам довелося б інтерпретувати текст та виявляти його зв'язність виключно на мікрорівні. Але, як показали експериментальні дослідження, для носіїв мови це дуже важко, якщо взагалі можливо. Звідси випливає, що глобальні структури, які відображають тематичний зміст та схе­матичну форму дискурсу, є визначальними у теоретичному аналізі. Вони ж є дуже важливими у реальних процесах продукування та ро­зуміння тексту.

Що стосується "фольклорності" (стереотипних форм) газетних повідомлень, то, як відзначає ван Дейк, газети щодня публікують їх у масовому масштабі згідно з обмеженнями, пов'язаними з фізични­ми розмірами тієї чи тієї газети, професійною практикою жур­налістів, штатом редакції, термінами подання матеріалів тощо. Все це означає, що одні частини тексту новин виконують функції, які можна розглядати як обов'язкові, інші — як факультативні (фр. від лат. — здатність, здібність, можливість; можливий, необов'язковий) категорії формальної організації тексту.

Повідомлення-новини можуть неявно містити запитання, звину­вачення, поради тощо. Тому соціальна, політична або ідеологічна цінність аналізу новин часто-густо залежить від того, наскільки пов­но виявлено значення, які лише мають на увазі (пресупозиційовані), але прямо не виражені. За уважного вивчення цих повідомлень-новин може виявитися, що натяки, недомовки виявляються важ­ливішими елементами повідомлення, ніж те, що висловлене явно.

Звичайно, будь-який практичний аналіз, особливо аналіз великої кількості даних, обмежений певними рамками. Інтуїтивно виявити головні теми сотень або навіть тисяч текстів новин теоретично уяв­ляється можливим, але навіть теоретично неможливо виявити в усіх подробицях особливості їх синтаксичних, стилістичних або семан­тичних структур. У дослідженнях такого типу зазвичай обмежують­ся якісним аналізом представницьких (репрезентативних) вибірок текстів. При цьому враховують те, що теоретично обґрунтований аналіз хоча й може бути систематичним, але зовсім не обов'язково він має бути співвідносним з цілями самого дослідження та завдан­нями, які стоять перед дослідниками. Ось чому систематичний аналіз макроструктур має великі переваги перед більш інтуїтивним за своїм характером контент-аналізом.

Метод опитування з точки зору аналізу дискурсу

Сьогодні соціологи, які мають справу з документами та запитальниками, надають достатньо серйозного значення лінгвістиці, позаяк тільки через комунікацію, й переважно мовну комунікацію, ми можемо входити у контакти з іншими людьми.

Коли дослідник, який працює у галузі соціальних наук, звертається до мови як інструменту для розв'язання певного типу завдань, він насторожено ставиться до "модних" напрямів у мовознавстві. Зокрема, такого дослідника особливо бентежать панівні у лінгвістиці стратегії аналізу, відповідно до яких мову вивчають поза релевантними (від англ. геlеvаnt — істотний, суттєвий; здатний слугувати для розрізнення мовних одиниць) контекстами та без урахування комунікативної спрямованості. Його цікавить мова не сама по собі, а як специфічний засіб спілкування, включений до соціальної матриці (нім. Маігіzе від лат. mаігіх (mаtгісіs) — матка, джерело, пачаток) або контексту.

Розглянемо наступний приклад.

Сидячи якось із приятелями за пляшечкою "Спотикача", Альоша Попович мовив Іллі Муромцю зажурливо, що, мовляв, у пляшеч­ці вже й половини немає. На це добра душа та тюхтій Муромець ласкаво відповів йому, що, мовляв, у пляшечці ще тільки половини немає. Присутній при цьому заморський гість Р. М. Блакар, почухав­ши свою імпортну потилицю, спромігся на непересічний висновок:

— Вельмишановні колеги-лицарі, ви обидва маєте рацію. Вис­ловлюючись логічно, якщо має рацію один, то повинен мати рацію й інший.

— Я з вами не згодний, шановний, — хрумкаючи солоним огірком, прогуркотів Добриня Нікітич. — Маю серйозні підстави вважати, що ці два висловлювання можуть зовсім по-різному впли­вати на ситуацію. Для Іллі пляшка все ще наполовину, так би мови­ти, повна, а для Альоші вона вже наполовину порожня. Правду кажучи, настрій Іллі мені якось не до вподоби, натомість слова Альоші про те, що пляшка вже напівпорожня, свідчать про його ба­жання продовжити нашу лицарську гулянку.

Повернувшись до себе на батьківщину, пан Блакар якось розгор­нув газету й прочитав, що два журналісти, містер Попкінс та мсьє Фантомас, були відряджені на Марс висвітлювати колоніальну війну з марсіанами. В одному із своїх репортажів з театру військових дій містер Попкінс написав про "участь землян у марсіанських спра­вах", натомість мсьє Фантомас написав про "агресію землян на Марсі". Відповідно, містер Попкінс обзиває марсіан "нерозпізнани­ми та злісними літальними об'єктами", натомість мсьє Фантомас називає марсіанських карбонаріїв "Визвольною Марсіанською Армією".

У читачів цих репортажів, подумав пан Блакар, сформується ювсім різне розуміння того, що відбувається на Марсі, залежно від того, чиє повідомлення вони прочитають. Так, словосполучення "участь землян у марсіанський справах" створить зовсім інше вра­ження про Організацію Об'єднаних Націй землян, яка відрядила експедиційний корпус на Марс для придушення повстання тубіль­ців, ніж словосполучення "агресія землян на Марсі". Аналогічно конкуруючі найменування "нерозпізнані та злісні літальні об'єкти" і а "Визвольна Марсіанська Армія" мають на увазі зовсім різну харак­теристику марсіанських карбонаріїв.

Тут панові Блакару спала на думку застільна бесіда трьох росій­ських ратоборців. Зіставивши обговорення питання про пляшечку "Спотикача" з марсіанськими репортажами, він дійшов мудрого ви­сновку, що остання комунікативна ситуація значно складніша, ніж перша, оскільки у цьому разі набагато важче вирішити, до чого насправді належать різні вирази у повідомленнях з Марса. Можли­во, марсіани — справді великі капосники, а можливо, вони — при­вітні розумно мислячі "тарілки".

На цих прикладах з царини повсякденної комунікації бачимо, що вибір виразів, здійснюваний автором повідомлення, напевно впливає на психіку отримувача цього повідомлення. Навіть якщо зазначений суб'єкт намагатиметься "висловлюватися об'єктивно", все одно здійснюваний ним вибір висловлювань зумовить так чи так характер інформації, отримуваної реципієнтом (від лат. — той, хто отримує, отримувач; суб'єкт, який сприймає адресоване йому повідомлення).

Серед тих, скаржився пан Блакар, хто займається мовою, можна чути суперечки з приводу того, яке висловлювання є найправиль­нішим із суто лінгвістичної точки зору, але навряд чи можна стати свідком дискусії про те, чиї інтереси або чия точка зору є засадовою та визначальною для певного мовного висловлювання. Проте соціо­логу або психологу важко обходитися без з'ясування, якого роду інтереси є засадовими стосовно того чи того типу висловлювання. Для відповіді на це та подібні до нього запитання має бути здійсне­на спроба дослідити структурувальні та оформлювальні функції мови, які тягнуть за собою шлейф неявної (контекстуально зумовленої) інформації.

Усі ці міркування наштовхнули пана Блакара на думку написати статтю про мову як інструмент соціальної влади. На думку Блакара, владу можна здійснювати й через мову. Отже, це вельми бажано враховувати під час інтерв'ювання, особливо під час інтерв'ювання осіб з владними повноваженнями або з політичними амбіціями.

У своєму дослідженні мови як інструменту соціальної влади Блакар виокремлює три рівні, на яких мова може реально сприяти здійсненню влади. По-перше, є окремий акт комунікації, в якому конкретне використання мови відправником повідомлення структурує та зумовлює сприйняття повідомлення отримувачем. По-друге, через свій особливий спосіб концептуалізації дійсності дискурс по дає певні точки зору або репрезентує певні інтереси, визначаючи тим самим вплив цих точок зору на будь-кого, хто використовує відповідну мову. По-третє, різні мови та діалекти, навіть ті, що

співіснують на одній і тій самій території, можуть мати різний ціннісний статус.

Кожного разу, коли ми бажаємо "щось" висловити, маємо виби­рати між кількома альтернативно можливими способами, в які це "щось" може бути висловлене. З аналогічною проблемою стикаєть­ся отримувач. Але є ще один надзвичайно важливий момент, який впливає на поведінку отримувача інформації. Це — матеріальні носії інформації. Справа в тому, що усне та письмове мовлення при пе­редаванні одного й того самого повідомлення можуть по-різному сприйматися отримувачами повідомлень. Коли отримувач щось чує або читає, він повинен у процесі декодування обрати одне з кількох можливих значень. У цьому йому допомагає контекст, тобто сама конкретна ситуація, але допомагає не в усьому. Повідомлення може виявитися невдалим як з боку відправника, так і з боку отримувача, хоча цілком можна допустити, що відправник інформації свідомо робив ставку на дезінформацію, намагаючись замаскувати свої дум­ки та наміри. Розглянемо комунікативну ситуацію, в якій бабуся Яга виявляє, що в її скрині різко зменшився запас сушених трав. Підоз­ра негайно падає на Кощія Невмирущого. Свою слушну підозру ба­буся Яга може висловити у різні способи.

Наприклад:

(1) Це ти ласував акридами, любий Кощію?

(2) Це ти взяв акриди, Кощію?

(3) Це ти викрав акриди, Кощію Невмирущий?

Використовуючи ці висловлювання, бабуся Яга позначає за їх допомогою найрізноманітніше ставлення до Кощія Невмирущого та його поведінки. Незважаючи на те, що кожне із запитань містить частку істини, жодне з них зокрема не є повністю адекватним для позначення всього внутрішнього стану бабусі Яги загалом. Своїм ви­бором одного з них вона підкреслює певний аспект свого внут­рішнього стану.

Інша ситуація. Можна очікувати, що емоційна реакція слухачів московських новин істотно відрізнятиметься залеж­но від того, що почують вони з цих повідомлень:

(1) Російська армія посилює свою присутність у Чечні.

(2) Російська армія нарощує свою міць у Чечні.

(3) Російська армія розширює війну у Чечні.

Перший приклад наштовхує на думку про мирну присутність російської армії у Чечні. Другий приклад радше за все вказує на загострення ситуації в регіоні. Третій приклад свідчить про військовий конфлікт у Чечні.

Усі ці приклади мають переважно лінгвістичний характер. Про­те зробити розмежування між лінгвістичними та нелінгвістичними чинниками далебі непросто. Найчастіше сказане може бути зро­зуміле лише тоді, коли стають відомими приховані передумови або такі, які мають на увазі.

Як відзначає Блакар, у процесі спілкування з друзями ми рідко надаємо значення своїм власним смислам, які маємо на увазі (тоб­то рідко усвідомлюємо їх). Має відбутися щось незвичне (скажімо, зустріч з людиною зовсім інших поглядів) для виявлення того, що зазвичай ми сприймали як належне.

У ситуації інтерв'ю той, хто запитує, своїми запитаннями окрес­лює коло можливих відповідей. Як правило, той, хто дає інтерв'ю, намагається відповідати згідно з передумовами, які має на увазі інтерв'юер. Проте у тих випадках, коли інтерв'юер хоче отримати відверту відповідь, він повинен розставляти семантичні пастки, які допомагають йому "приголомшити" співрозмовника й тим самим хоча б у першому наближенні виявити приховувані ним думки, знання, гадки, переконання, ціннісні установки тощо. Такі прийо­ми використовують слідчі, психологи, психіатри.

Соціолінгвістичне вивчення мови політики

Засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення, реклама) різні інструменти у руках представників влади, за допомогою яких вони здійснюють цілком певну політику або намагаються здійснювати її. Залежно від синтаксису та стилістики повідомлень можна справляти той чи той вплив на створювану картину ситуацій, подій. Звичайно, політики — не лінгвісти. Тому взаємозв'язок між лінгвістичними інструментами влади та самою позицією влади є не однозначним і складним, чим можуть скористатися й користуються опозиційні сили в особі груп або окремих особистостей, журналіст Однією з найважливіших царин діяльності політики є завоювання симпатій населення. Цього досягають за допомогою різних засобів, у тому числі й мовних. На думку фахівців, дуже ефективними для завоювання довіри мас є так звані ідентифікаційні формули, тобто мовні звороти, які немовби запрошують читачів або слухачів ідентифікувати (ототожнити) себе з тим, хто говорить або пише Особливо корисні у цьому разі займенники "ми", "наш", "наші"

Велику роль у вербальній політичній діяльності відіграють евфемізми (грецьк. від еu — добре + рhеmі — говорю, ка­жу; пом'якшене висловлювання замість різкого, гострого або тако­го, що порушує норми пристойності), які допомагають надати дея­ким подіям позитивного або більш позитивного забарвлення й тим самим подолати упередження або опір слухачів та читачів.

Наприклад, пише німецький дослідник К. Саламун, коли еконо­мічне становище характеризують як "нульове зростання", то зі сло­вом "зростання" у більшості людей пов'язана певна позитивна оцінка, хоча у цьому разі зростання дорівнює нулю. Широке засто­сування у політичному мовленні мають також синонімічні ряди. Для позначення одних і тих самих явищ або процесів використовують синоніми зі знаками "плюс" та "мінус", коли мова заходить про свою діяльність та про діяльність противника. Наприклад, "розвідка — шпигунство", "інформація — пропаганда", "патріотичний — шові­ністичний" тощо.

Корисним виявляється також вживання метафор та "модних слів", які надають політичному мовленню яскравість і допомагають справляти емоційний вплив на аудиторію.

Цікаво відзначити, що кожна політична партія намагається до­вести: саме її слововжиток є істинним, натомість політичні против­ники свідомо викривлюють смисл слів та термінів.

Сучасна політика за умов поширення засобів масової комунікації породжує у сфері мови специфічне явище, яке називають мовою політики. Говорячи словами німецького дослідника В. Бергсдорфа, вживання мови у політичних цілях перетворює мову на один з важ­ливих чинників політики. Але цим справа не обмежується, оскільки мовленнєва діяльність сучасного політика, який рекламує себе за допомогою засобів масової комунікації, є переважно мистецтвом ви­конання, а не творення (у більшості випадків політик не пише сам для себе промови, а лише "редагує" вже написане консультантами, референтами, експертами). Відповідно до цього на цілком законних підставах соціологи можуть оцінити світ політики як театральний світ, як світ театральної сцени, на якій політичний діяч постає май­же у буквальному розумінні як актор. Підставою для такого тверд­ження є, зокрема, те, що мовлення політичного діяча не є спонтан­ним, а завжди заздалегідь ретельно підготовлене, виважене й до того ж нерідко має "суфлерський" характер, тобто промову зачитують з папірця. Ці "папірці" дуже цінують соціологи та психологи, оскільки текстовий аналіз дає змогу кинути світло на політичний підтекст виступу суб'єктів, які перебувають при владі, або суб'єктів, які праг­нуть до влади.

Анкетування, поштове опитування, інтерв'ювання

До розряду текстової діяльності можна віднести збирання соціологічної інформації за допомогою анкетування, поштового опи­тування, інтерв'ювання та експертизи. Що стосується експертизи, то цей метод отримання інформації зазнав останнім часом істотних змін і не може бути беззастережно поставлений поряд з іншими різновидами соціологічного опитування. Метод опитування — це частина діалогу в режимі "запитання — відповідь", який є само­стійним предметом лінгвістичного та логічного аналізу. Специфіка соціологічного методу опитування полягає в тому, що за його вико­ристання первинним джерелом інформації є людина (опитуваний, респондент).

Під час опитувань використовують так званий вибірковий метод, який дає змогу робити висновки про характер розподілу досліджува­них ознак генеральної сукупності на підставі розгляду деякої її час­тини — вибіркової сукупності. Вибіркова сукупність являє собою модель генеральної сукупності. Ця модель має бути репрезентатив­ною, тобто властивість вибіркової сукупності повинна репрезентува­ти параметри генеральної сукупності, значущі з точки зору дослід­ницьких завдань.

Найважливішою рисою сучасних статистичних методів є мож­ливість отримувати за їхньої допомоги "гарантовані підтвердження", тобто такі підтвердження, які можуть бути оцінками або узагальнен­нями, що виходять за межі розглядуваних вибіркових даних.

До двох головних різновидів опитування належать анкетування та інтерв'ювання. Засадовими для анкетування та інтерв'ювання є запитання, відповіді на які утворюють первинну інформацію.

• Анкетування — це найпоширеніший у практиці прикладної соціології спосіб опитування. Воно може бути груповим або індивідуальним. При груповому опитуванні один анкетер пра­цює зазвичай з групою з 15—20 осіб. При індивідуальному ан­кетуванні роботу здійснюють з кожною конкретною людиною осібно.

Анкета (фр. — букв, розслідування) — це опитний аркуш для отримання певної інформації, який являє собою, як правило, систему запитань, націлених на виявлення характеристик предмета соціологічного аналізу. Зазвичай запитання, наведені в анкетах, кла­сифікують за змістом (скажімо, запитання про особистість респон­дента), формою (відкриті та закриті, прямі та побічні) та функцією (головні та неголовні).

Запитання першого типу спрямовані на виявлення думок, знань, побажань, очікувань тощо (назвемо їх епістемічними за аналогією з епістемічною логікою, яка працює в режимі "запитання — відпо­відь"), а також на виявлення вчинків, дій, результатів діяльності лю­дей (назвемо їх деонтичними за аналогією з відповідною тематикою деонтичної (модальної) логіки) та на характеристику особистості респондента (соціально-демографічний блок запитань).

Запитання другого типу становлять інтерес з точки зору їх комп'ютерної обробки, яка найбільшою мірою стосується закритих запитань, що мають повний набір варіантів відповідей в альтерна­тивній ("так", "ні") або неальтернативній ("так", "ні", "можливо", "радше згодний, ніж не згодний", "радше не згодний, ніж згодний", "важко відповісти" тощо) формі.

Формулювання запитань анкети визначене вихідними дослід­ницькими установками (цілями та завданнями дослідження).

Юристи і соціологи, які працюють у галузі реклами, розрізняють "доказові" (дослідницькі, програмові) та "контрольні" (власне анкет­ні) запитання. У доказовому запитанні виражене завдання дослід­ження. Наприклад, доказовим є таке запитання: "Голова МАСОЛІТу Михайло Олександрович Берліоз сприймає ім'я "Христос" як ім'я конкретної людини чи як родове ім'я для проповідників нового релігійного вчення?" У першому випадку "Христос" — це ім'я Бо-га-людини (Бога-Сина), яке відрізняє його від смертних людей. У другому випадку "Христос" — родове ім'я, яке вказує на проповід­ників нового віровчення.

При опитуванні віруючих силами поета-атеїста Івана Миколайо­вича Понирева, який пише під псевдонімом Бездомний, просто­душні прихильники культу не отримують ніяких пояснень і тим па­че їм не пропонують "доказове" запитання типу: "Ви вважаєте ім'я "Христос" позначенням конкретної особистості чи родовим іме­нем?" Замість цього "доказове" запитання переводять у відповідні анкеті запитання. Такі переведення є підґрунтям методу опитуван­ня. Це може видатися банальним, якби невдачі опитувань у більшості випадків не пояснювалися наївним ототожненням дослід­ницького (цільового) та контрольного (прямого) запитання. Насп­равді більшість завдань дослідження, хоч би якими простими вони не видавалися, вимагають перекладу запитань з мови дослідника (метамови) на мову опитуваного (об'єктну мову).

Контрольне запитання — це таке запитання, яке пропонують опитуваному в анкеті.

Соціологи виокремлюють три способи організації письмових опитувань. До перших двох належать різновиди анкетування. Третій спосіб полягає в тому, що анкети або розсилають поштою, або дру­кують у газетах, або розкидають по поштових скриньках, або вида­ють покупцям у крамницях з проханням заповнити й надіслати за зазначеною у них адресою.

• Поштове опитування (розсилання анкет та отримання на них відповідей поштою) — різновид анкетування. Його розгляда­ють як достатньо ефективний спосіб збирання первинної ін­формації. Ефективність полягає у простоті організації, що пов'язане з відсутністю необхідності добирати, навчати та контролювати діяльність анкетерів. Крім того, до переваг цьо­го способу належить можливість одночасного проведення опи­тування на великій території за відносно невеликий термін. Істотний недолік поштового опитування в тому, що значна час­тина розісланих анкет залишається без відповіді, оскільки у багатьох адресатів відсутні мотиви, які спонукали б їх докласти зусиль для за­повнення анкети. Крім того, коло осіб, які надсилають заповнені анкети, з певних причин не є репрезентативним. У таких випадках доводиться проводити додаткове репрезентативне опитування за до­помогою усних інтерв'ю для контролю результатів письмового опитування.

Однією з форм поштового опитування є так зване пресове опитування. У цьому разі анкету друкують у газеті або у часописі.

Усі ці опитування мають справу із "законом великих чисел", тобто із статистикою. Надійність статистичного висновку залежить не тільки від обсягу (масштабу) вибірки, але також і від співвідношення вибірки та величини досліджуваної групи. Обсяг вибірки залежить від того, яка точність розв'язання посталого перед дослідником завдання є необхідною та досяжною.

Правило отримання коректної вибірки з певної сукупності говорить: кожний елемент сукупності повинен мати рівні можливості потрапити до вибірки. Це передбачає, що вибірковий метод можна завжди застосовувати там, де наявна сукупність однорідних, але розрізнюваних одиниць.

Математична витонченість та відносна простота зазначеного методу достатньо очевидні. Але практичне застосування його до сус­пільства та соціальних груп насправді не таке уже й просте завдан­ня. Якщо, наприклад, потрібно отримати вибірку населення Украї­ни, то знадобляться точні та повні дані про те, як розподілене насе­лення за областями, районами, містами, селами та як людей реєстру­ють або враховують відповідні офіційні установи.

Практична складність полягає в тому, що у реальному житті важко отримати точні дані про всю сукупність людських "одиниць". Тому вибіркову сукупність визначають у процесі напруженої та копіт­кої праці. Тільки по її завершенні можна переходити до опитувань.

Ідея репрезентативної вибірки полягає в тому, щоб створити на ґрунті групи людей, яка цікавить соціологів, зменшену, але рівно­цінну модель усієї сукупності "одиниць".

Одразу після того, як сформульовано завдання соціологічного дослідження, необхідно визначитися з тим, яка група (сукупність, "популяція", "універсум") осіб має бути досліджена та описана.

Зазвичай фахівці розрізняють два способи побудови репрезента­тивної вибіркової сукупності. Перший передбачає використання математичних ймовірнісних методів, які ' спираються на теорію ймовірностей. Теоретико-ймовірнісні методи призначені для того, щоб максимально виключити суб'єктивний чинник при відборі. Другий спосіб полягає у застосуванні методу квот (від середньолат. — частина, яка припадає на кожного, від лат. — скільки; частка, частина, пай), який приписує інтерв'юерові виокремити пев­ну кількість опитуваних у різних групах населення.

Деякі соціологи виокремлюють чотири головних типи вибірки: 1) проста; 2) стратифікована; 3) територіальна; 4) багатощаблева.

Стратифіковану вибірку застосовують тоді, коли генеральна су­купність, яку соціологи хочуть дослідити, не є однорідною. У цьому разі виокремлюють різні страти, які мають більшу однорідність, і потім здійснюють подальший відбір усередині цих страт, щоб змен­шити сферу розсіювання, яка тим менша, чим більша однорідність вихідної сукупності.

Багатощаблеву вибірку будують на вибірці "гнізд" ("осередків") з усієї генеральної сукупності за допомогою способу систематичної випадковості, для чого вся аналізована сукупність має бути репрезентована у певний спосіб у формі, доступній для процедури вибір­ки. Всередині "гнізд" відбір здійснюють за принципами простої вибірки.

Відбір за методом квот передбачає, що відомі деякі важливі про­порції генеральної сукупності (наприклад, розподіл за віковими та професійними групами). За відомими даними обчислюють квоти, які розподіляють серед інтерв'юерів. Останні, у свою чергу, здійсню­ють вибір респондентів відповідно до заданих їм квот. Суть цих квот полягає в тому, щоб допомагати інтерв'юерові у проведенні випад­кового відбору. За такого відбору кожний член вихідної сукупності повинен мати практично однакову з іншими можливість потрапити до вибірки. Забезпечити дотримання цієї умови непросто хоча б тому, що у інтерв'юерів є неусвідомлена тенденція відбирати тих осіб, які їм здаються особливо компетентними (й це за умови, що їм наказано здійснювати тільки статистично нейтральний відбір). Щоб забезпечити виконання зазначеної умови при застосуванні квотного методу, рекомендують або замаскувати предмет дослідження тема­тично різноманітними комплексами запитань, або включити досліджувані питання до "багатотемного опитування", яке послідов­но торкається різних тем.

У практиці соціологічних досліджень інтерв'ювання використо­вують рідше, ніж різні форми анкетування. Це передусім зумовлене недостатнім розвитком мережі постійних інтерв'юерів зі спеціаль­ною підготовкою і без претензій на роль партнерів соціологів, які розробляють запитальник.

• Головна відмінність між анкетуванням та інтерв'юванням по­лягає у формі контакту дослідника та опитуваного. Так, якщо при анкетуванні їх спілкування опосередковане анкетою, то при інтерв'юванні контакт між дослідником та респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, який організовує бесіду, ставить запитання, передбачені дослідником, і фіксує отримані відповіді згідно з інструкцією, а не згідно з власним баченням суто дослідницьких завдань.

У прикладній соціології розрізняють три різновиди інтерв'ю: 1) формалізоване (стандартизоване), 2) фокусоване, 3) вільне.

Формалізоване інтерв'ю — найпоширеніший різновид інтерв'ю­вання. У цьому разі спілкування інтерв'юера та респондента регла­ментоване докладно розробленим запитальником та інструкцією, призначеною для інтерв'юера. У формалізованому інтерв'ю зазвичай переважають закриті запитання.

Фокусоване інтерв'ю — доволі пом'якшений варіант формалізо­ваного інтерв'ю. Має на меті збирання думок, оцінок з приводу конкретних ситуацій, подій, їхніх причин та наслідків. У цьому разі респондентів заздалегідь ознайомлюють з предметом бесіди.

Вільне інтерв'ю відрізняється мінімальною регламентацією пове­дінки інтерв'юера. Цей різновид опитування застосовують у тих випадках, коли дослідник тільки береться до визначення кола дослід­жуваних питань, уточнює дослідницькі позиції та царину досліджен­ня. Як правило, вільне інтерв'ю проводять без заздалегідь підготов­леного запитальника або розробленого плану бесіди. Визначають тільки тему інтерв'ю, яку пропонують респондентові для обговорення.

Поряд з особистими інтерв'ю, соціологи практикують також те­лефонні, які зазвичай застосовують для коротких опитувань (скажімо, інтерв'ю з діловими людьми).

Контент-аналіз, компонентний аналіз та побудова тезаурусів для соціологів

17 всіх різновидах опитування населення важливим методом аналізу отриманих даних вважають контент-аналіз. Перевага його перед традиційними методами соціологічного аналізу полягає в то­му, що враження дослідника-спостерігача, які залежать від його осо­бистих якостей, замінено на більш стандартизовані та нейтральні процедури, які здебільшого передбачають вимірювання, тобто вико­ристання прийомів кількісного аналізу.

• Контент-аналіз вчені визначають як специфічну техніку до­слідження, спрямовану на об'єктивне, систематичне та кіль­кісне описання змісту повідомлення, яке відповідає цілям дослідника. У цьому разі під об'єктивністю розуміють аналіз, підпорядкований чітким правилам, які різним дослідникам, що працюють з одними й тими самими текстами, дають змогу отримувати однакові результати.

Систематичність передбачає впорядкування та розподіл змісту документа за відповідними категоріями (рубриками). Що стосується кількісного описання, то тут мають на увазі вимірюваність значущих елементів тексту, підраховування їхньої частоти.

За словами М. Гравитця, контент-аналіз, який виник як реакція на старий та надто суб'єктивний метод літературного аналізу типу літературної критики, від самого початку прагнув до використання чіткого кількісного методу.

Існує кілька типів контент-аналізу. Перший — пошуковий аналіз — пов'язаний з перевіркою певної гіпотези, мета якої точно сформу­льована, а результати піддаються кількісній оцінці. Якщо контент-аналіз застосовують до великої кількості даних без чітких гіпотез та без знання того, що являє собою сучасна лінгвістика тексту (дискур­су), то дослідник тільки марно витратить час та зусилля. Це цільо­вий аналіз, чітко сфокусований на предметі дослідження. Щоправ­да, у такому разі виникає небезпека, що до поля зору не потраплять істотні елементи, які він не передбачав.

Другим типом контент-аналізу є кількісний та якісний аналіз тексту. Якщо кількісний аналіз націлений на виявлення частоти ок­ремих тем, слів або символів, що містяться у тексті, то якісний аналіз пов'язаний з фіксуванням нетривіальних висловлювань, мов­них новацій, з розумінням цінності теми повідомлення.

Третім типом контент-аналізу є прямий та побічний аналіз текс­ту. Найчастіше вимірювання застосовують у прямій формі. Наприк­лад, порівнюють два різновиди пропаганди, реклами, а потім підра­ховують окремі теми, слова, символи. Побічний аналіз має справу з підтекстом, який також піддатний кількісній оцінці (сюди належать недомовки, паузи, темп та ритм мовлення, вибір слів).

Четвертим типом контент-аналізу є структурний аналіз тексту. Тут головний наголос припадає на лінгвістику та аналіз дискурсу.

Гравитц виокремлює питання, на які мають бути дані відповіді за допомогою контент-аналізу. До цих питань належать: хто гово рить? що говорить? як говорить? кому говорить? яким є результат мовленнєвої комунікації?

Оскільки контент-аналіз має справу з текстами, соціолог повинен уміти розчленовувати їх на головні складові частини. Тут йому на допомогу має прийти компонентний аналіз.

У 20—30-ті роки XX ст. у зв'язку з розвитком структуралістсько го мовознавства німецькі та швейцарські лінгвісти поставили і їм порядок денний питання про структуру та організацію словника, Визнаним лідером у цьому напрямі лінгвістичних досліджень став Й. Трір (1894—1970), який відкрив нову фазу в історії семантики Ідеї Тріра найбільш послідовно було розвинено Л. Вайсгербером (1899—1985), який не тільки продовжив традицію, а й створив свою власну теорію "семантичних полів".

Поняття "семантичне поле" становить цілком певний інтерес для методологів наукового пізнання через те, що у своєрідній формі воскрешає лейбніцевську ідею створення універсального "словника" науки. Лейбніц намагався відшукати найпростіші та найфундаментальніші поняття, які є "першоцеглинками" всієї нашої мислительної системи та становлять свого роду "алфавіт" ("словник") понять.

Вже Трір окреслив відмінність між "лексичним" та "смисловим (поняттєвим)" полем. Так, згідно з його вченням, "смисл" лексеми є поняттєвою цариною всередині ширшого поняттєвого (смислово­го) поля. Відмітна особливість трірівської теорії полягає у такому: головні словники всіх мов мають апріорну неструктуровану суб­станцію (фундамент) значення. Цю "субстанцію" Трір ототожнює з "реальністю" мовного світосприйняття. Кожна мова виражає реаль­ність у свій власний спосіб, створюючи таким чином свій власний погляд на реальність та утверджуючи свою власну систему "понять" ("смислів").

Якими є структурні особливості "семантичного поля"?

Автори вчення про "семантичне поле " відзначають існування ме­режі (асоціації) зв'язків кожного слова, тобто значення окремого слова не має самостійного статусу, а цілком визначене зв'язками з іншими словами (зв'язками за формою, за значенням, за формою та значенням одночасно). Асоціативне поле слова — нестабільна, мін­лива структура. Воно різне у кожного мовця, відмінне у різних со­ціальних групах, залежить від ситуації. Можливі розміри такого "поля" показали французькі лінгвісти, які дослідили асоціативне по­ле слова "спаї" ("кіт") і показали, що воно нараховує близько 2000 термінів, які можуть бути зведені приблизно до 300 головних термінів.

До розряду структурних особливостей "семантичного поля" на­лежить "валентність слів". Поняття "валентність слова" було введе­не до лінгвістики наприкінці 50-х років XX ст. за аналогією з хімічною валентністю. Іноді його уточнюють через поняття "кіль­кість потенційних зв'язків слова". Потенційні зв'язки (валентність) дають слову змогу відносно швидко та легко входити до складу пев­них типів речень. Так, слово "різати" має дві валентності (різати "що"та різати "чим'). Урахування валентності відіграє велику роль у з'ясуванні механізму можливих семантичних змін, включаючи метафороутворення (порівняйте: "різати хліб" та "різати правду-матку в очі"). Порівняно з дієсловами валентність іменників виражена менш яскраво. До потенційних валентностей іменників належать їх зв'язки з іншими іменниками, а також з дієсловами та прикметни­ками. Поняття "валентність слова" ще більше уточнюють за допо­могою лінгвістичного аналізу структури "семантичного поля", коли виокремлюють так звані парадигматичні (Й. Трір) та синтагматичні (В. Порциг) відношення, без яких не може бути створена задовільна теорія лексичної структури. Крім того, до дослідження цієї пробле­матики необхідно залучити поняття "контекст" і зважати на те, що неможливо дослідити словник будь-якої мови без урахування її граматичної структури.

Характеристику парадигматичних (від грецьк. paradeigma - приклад, зразок; система форм одного й того самого слова, зокрема, наведена у вигляді таблиці) відношень здійснюють за допомогою технічного терміна "антиномія" (від грецьк. anti — проти (префікс, що позначає протилежність чому-небудь) + оnуmа — ім'я; слова, що належать до однієї смислової групи, але мають протилежні значен­ня, наприклад, "твердий — м'який", "дорого — дешево", "хвороба — здоров'я"). Цей термін використовують, аби вказати на опозицій­ність значень між лексемами (наприклад, "високий — низький", "чоловічий — жіночий", "брат — сестра", "біжить — стоїть", "впе­ред — назад" тощо).

Зразком синтагматичних (від грецьк. syntagma— букв. щось поєднане; послідовність двох або більше мовних одиниць, з'єднаних певним типом зв'язку, наприклад, "веселий лісовик") відношень є відношення типу синтаксичних моделей (наприклад, "блакитний — небо" ("блакитне небо"), "білявий — волосся" ("біляве волосся" тощо).

Для соціологів певний інтерес становлять відношення гіпонімії (від грецьк. hуро — під, внизу + оnуmа — їм'я; парадигматичне відношення у семантичному полі), які поряд з антиномією (не­сумісністю) є найфундаментальнішими парадигматичними смисло­вими відношеннями. Термін "гіпонімія" створено за аналогією із "синонімією" та "антиномією". Хоча цей термін відносно новий, але його ідейний прототип має давню традицію. Наприклад, анало­гом гіпонімії у логіці є включення одного класу до іншого. Відно­шення гіпонімії передбачає ієрархічну структуру словника та конк­ретних "семантичних полів" усередині цього словника.

• Подальшим розвитком методу структурного аналізу "семан­тичних полів" є компонентний аналіз, який становить цінність для соціологів. Його логіко-філософськими витоками можна вважати традиційну теорію утворення абстракцій, яка сягає арістотелевої видо-родової ієрархії. Компонентний аналіз має свій прототип і в лейбніцевському поняттєвому "алфавіті", ідея якого стала засадовою для побудови так званих концепту­альних (поняттєвих) словників. Одним з найранніших і добре відомих словників цього типу є "Тезаурус англійських слів та фраз" (1852) П. М. Роджета.

Засадовий принцип тезауруса (від грецьк. tnesauros — запас, скарб, скарбниця; словник, в якому показано семантичні відношен­ня між лексичними одиницями), як відзначав сам Роджет у вступі до першого видання, полягає у класифікації слів та фраз мови не згідно зі звучанням їх або орфографією, але відповідно до їхнього значення.

З поняттєвим аналізом у дусі тезаурусів тісно пов'язаний компо­нентний аналіз. Цей зв'язок відображено у використанні логічного та теоретико-множинного підходів до семантики як науки про зна­чення. Компонентний аналіз ґрунтовано на тезі, що значення кож­ної лексеми може бути проаналізоване в термінах множини більш загальних смислових компонентів (семантичних категорій, семан­тичних маркерів, семем тощо).

Компонентний підхід до семантики має тривалу історію у лінгвістиці, логіці та філософії. Він присутній у традиційних визна­ченнях виразів природної мови через поділ роду на види (наприк­лад, наука -» фізика) та видів на підвиди (наприклад, фізика —> ме­ханіка). Компонентний аналіз — це певна методика економного описання деяких семантичних відношень між лексичними одиниця­ми, а також між реченнями, які їх містять. Прикладом семантичних компонентів є:

бик	корова	теля
півень	курка	курча
жеребець	кобила	лоша
баран	вівця	ягня

Компонентний аналіз тісно пов'язаний з поняттям аналогії в ро­зумінні математичної пропорції. Тут слід відзначити, що з розвитком алгебри за Нового часу істотно прояснився математичний смисл

поняття пропорції, яке у працях давньогрецьких математиків являло собою зародкову форму алгебраїчного аналізу. У науці Нового часу останній набув поширення, завдяки чому аналогія, відокремлена від пропорції, була зарахована до розряду ймовірнісних засобів пізнан­ня. Протягом XVIII—XIX ст. відбулося остаточне розділення понять "аналогія" та "пропорція".

Поняття аналогії почали асоціювати з евристичним способом пізнання у формі ймовірнісного знання, натомість поняття про­порції набуло власне математичного смислу, будучи розширене до поняття функції. У першому разі маємо справу з індуктивним мето­дом, у другому — з дедуктивним.

Компонентний аналіз має значення не тільки для описання мов­них "сутностей", які, зокрема, є важливими для соціолінгвістики, а й для графічного (теоретико-модельного) уявлення власне соціаль­них "сутностей" (наприклад, соціальних ролей, відносин між мали­ми групами тощо).

Як відзначав польський логік М. Пшеленцький, теорія множин є теорією всіх можливих "сутностей", а тому теоретико-множинне поняття моделі достатньо широке, щоб охопити всі аспекти реаль­ності — як математичні, так і емпіричні. Необхідно підкреслити, що у цьому разі ми маємо приклад типового функціонального аналізу в логіко-математичному дусі. Цей аналіз націлено на побудову моде­лей об'єктів складної природи, він є засобом для отримання знань про ці об'єкти, з чого випливає, що моделі не можна розглядати як щось самодостатнє та тотожне знанню про об'єкти. Іншими слова­ми, за допомогою моделей можна будувати теорію, але самі моделі ще не є остаточною теорією, хоча й можуть мати теоретичний характер.

Оскільки компонентний аналіз пов'язаний з аналізом концепту­альним, смислові компоненти можуть бути розглянуті як "атомар­ні", а смисли конкретних лексем — як "молекулярні" (як "поняття" в їх повсякденному або традиційному формально-логічному тлума­ченні, але не в сучасному науковому тлумаченні). Наприклад, смисл слова "чоловік" (смисл, витлумачений як доповнення до смислу сло­ва "жінка") слід аналізувати як комбінацію в молекулярному понятті "чоловік" атомарних понять (скажімо, "чоловічий", "дорослий").

Показово, що компонентний аналіз у США розвивався переваж­но завдяки зусиллям американських соціальних антропологів (етно­логів) як техніка для описання та порівняння словника кровноспоріднених відносин у різних мовах. Останнім часом компонент­ний аналіз привернув увагу тих соціологів, які намагаються вдоско­налювати контент-аналіз та використовувати теорію графів для моделювання досліджуваних явищ.

Компонентний аналіз може бути розглянутий як розширення те­орії "семантичного поля", як спроба утвердити та обґрунтувати цю теорію на міцному теоретичному та методологічному фундаменті. Для соціологів це означає, що контент-аналіз має своє коріння в те­орії "семантичного поля". Важливим є ще й те, що компонентний аналіз дає змогу по-новому переосмислити арістотелеву традицію в тлумаченні "змісту" та "обсягу" понять, а відтак через логіко-гносеологічну проблематику вийти на проблематику семантичну й на ті її аспекти, які цікавлять соціологів.

В історії європейської логіко-філософської науки особливе місце посідає німецький мислитель Г. Лотце (1817—1881), на жаль, нині напівзабутий, хоча він і справив достатньо сильний вплив на Г. Фреге, Е. Гуссерля, А. Мейнонга та ін. Лотце переконливо спростував учення старої формальної логіки про взаємовідношення змісту та обсягу понять під час узагальнень. Без цієї реформи, як вважають сучасні логіки, неможливий був би подальший рух наукової думки у розв'язанні питання про утворення та інтерпретацію загальних понять.

Згідно з Лотце, при утворенні загальних понять відбувається не відкидання несхожих ознак, а їх перетворення згідно з фіксованим правилом (схемою), яке об'єднує багатоманітність змісту загального поняття. Аналогом такого механізму утворення загальних понять є компонентний аналіз внутрішньої структури лексеми. Ця структура відображає синтаксичну структуру відповідних речень та фраз. На­приклад, смисл дієслова "вбивати" може бути розкладений на такі його складові компоненти, як "причина", "робити", "не" та "живий". Ці компоненти не механічно підсумовують, а синтетично об'єдну­ють в ієрархічну структуру, яку можна подати таким чином:

(ПРИЧИНА (РОБИТИ (НЕ (ЖИВИМ)))).

У результаті маємо:

(1) (НЕ-ЖИВИЙ) - (МЕРТВИЙ);

(2) (РОБИТИ (НЕ-ЖИВИМ)) - (ПОМЕРТИ).

Якщо інтерпретувати загальне поняття з точки зору компонент­ного аналізу, то воно перетворюється на своєрідне "концептуальне поле", яке має певну структуру. "Концептуальне поле" принципово ширше за "семантичне поле". Про це свідчить відмінність між змістом понять та значенням слів. Скажімо, хімік аналізує не зна­чення слова "сіль", а реальний фізичний матеріал. Зміст та значен­ня не тотожні "сутностями". Поняття з його змістом — категорія не мови, а пізнання. Якби значення було тотожне поняттю, тоді зна­чення не могло б бути органічним компонентом мови й лінгвісти не були б компетентними досліджувати його. Проте не слід впадати у крайнощі, забуваючи про те, що поняття поза мовою — це химера. Як слушно вважають філософи, поняття не може виникати та існу­вати поза словом, оскільки воно і є специфічно словесною (терміно­логічною) формою відображення предметів, але воно нерідко вини­кає та існує без того слова (терміна), значенням якого може стати.

Цей конфлікт між мовою та поняттєвим мисленням призводить до появи метафор. Тому, з одного боку, метафора — це продукт власне мовленнєвої діяльності, а з іншого — вона є наслідком змін у концептуальній системі, у структурі концептуального поля.

Феномен метафороутворень свідчить не тільки про семантичну змінюваність словника природної мови, а й про зміни у значеннях термінів, тісно пов'язаних з концептуальними, теоретичними зміна­ми. Тому в науці постійно існує проблема впорядкування та уточ­нення термінології.

Звичайно, значення термінів залежить не від значення слів. Цю залежність треба шукати в теорії, яка заздалегідь визначає вибір термінів та їхню теоретичну "валентність" (сполученість, зв'язок). Проте хоч би якою штучною (формалізованою) була мова науки, це — все ж таки мова, призначена не тільки для конструювання теорій, а й для комунікації, без чого немислимий розвиток науково-теоретич­них знань, обміну нагромадженим досвідом тощо. Звідси випливає, що комунікативна функція наукової мови має бути подана у такому вигляді, який сприяв би вченим у створенні ефективних пошукових систем для встановлення конструктивного взаєморозуміння у діало­говому режимі. Саме тут і можуть надати значну допомогу тезауру­си, які вже міцно закріпилися у багатьох комп'ютерних "редакто­рах" і стали звичним інструментом користувачів.

Структурною підвалиною цього типу тезаурусів є концептуальне поле, висловлюване ієрархічною системою термінів-понять, яка забез­печує пошук відповідних лексичних одиниць (скажімо, для складання соціологічних запитальників). Для пошуку у зворотному напрямі (від слова до терміна-поняття) може бути використаний алфавітний покажчик, як це, наприклад, має місце у тезаурусі Роджета. Для соціологів, які працюють з анкетами, такого роду зворотний рух цінний тим, що дає змогу швидко увійти до сфери вихідних теоре­тичних припущень та гіпотез, які з тих чи інших причин невідомі тому, хто здійснює опитування (інтерв'юерові).

Часто доводиться чути, що опитування за стандартизованими ан­кетами звичайні інтерв'юери можуть проводити лише щодо загаль­новідомих питань, які стосуються, наприклад споживання товарів повсякденного попиту або політики. Для вужчих досліджень, спе­ціалізованих тем необхідно нібито залучати фахівців, які володіють термінологією та ознайомлені з колом проблем. Це хоча й звучить переконливо, але насправді є однією з численних помилок здорово­го глузду, які ускладнюють правильне використання методу опиту­вання. Спеціальна термінологія та точне знання проблем потрібні при складанні анкет, але не в роботі з респондентами.

У соціологічних дослідженнях з використанням запитальників та методу контент-аналізу ми рухаємося за такою схемою:

ПОНЯТТЯ (концепція у формі висовуваної гіпотези) -» СЛОВО (запитальник) -» ПОНЯТТЯ (концепція у формі перевірюваної гіпотези).

Аналогічна схема має місце у тезаурусах. Отже, використання те­заурусів, програмно розроблених для комп'ютерів, є неодмінною умовою сучасного застосування контент-аналізу.

ВИСНОВКИ

1. Техніку соціологічного аналізу не можна розгляда­ти із суто інструменталістської (прагматистської) точки зору, оскільки будь-який інструмент науко­вого пізнання є предметним (у тому числі речовин­ним) втіленням теоретичних досягнень науки, її узагальненого досвіду. Говорячи про техніку аналізу, а не про технічну (матеріальну) осна­щеність тієї чи тієї наукової дисципліни, ми перед­усім маємо на увазі раціоналізовану методику цього аналізу, доведену у деяких випадках до вироблених алгоритмів. Ця техніка аналізу розви­вається разом з розвитком наукового пізнання, завдяки чому стає більш гнучкою та універсаль­ною, а отже, й застосовною до ширшого кола розв'язуваних завдань. Прикладом цього є обмін технічним інструментарієм між лінгвістикою та соціологією.

2. Сучасна соціолінгвістика оперує такими поняття­ми, як "текст", "контекст", "дискурс", "пропози­ція", "супозиція", "пресупозиція", "семантичне поле", "концептуальне (поняттєве) поле", "валент­ність" тощо. Розширення термінологічного слов­ника соціолінгвістики за рахунок ініціативи лінгвістів передбачає реакцію у відповідь з боку соціологів, які вже не один раз запозичували у лінгвістів поняття та методи, наприклад, для робо­ти з анкетами, тестами тощо. У цьому разі на по­рядку денному стоїть питання про більш тісне співробітництво лінгвістів та соціологів.

3. Контент-аналіз — важливий інструмент лінгвістич­но-статистичного аналізу в рамках соціології. За умов фронтальної комп'ютеризації наукових досліджень та розробок контент-аналіз має бути не просто адаптований до комп'ютерних програм, а сполучений з відповідними інформаційно-пошу­ковими системами, однією з яких є тезаурус, пов'язаний з поняттями "семантичне поле", "кон­цептуальне поле" та з методом компонентного аналізу. Таке сполучення передбачає істотне зба­гачення пізнавальних можливостей контентного аналізу.

Контрольні завдання

1. Що соціологи розуміють під документацією? З якими головними різновидами документів вони мають справу?

2. Що таке анкетні опитування та інтерв'ю?

3. Які ще різновиди опитувань ви знаєте?

4. Що являє собою контент-аналіз?

5. Чи пов'язаний контент-аналіз з лінгвістикою тексту?

6. Схарактеризуйте поняття "текст" та "контекст".

7. Як соціолінгвісти тлумачать поняття "дискурс?

8. Чи існує зв'язок контент-аналізу з компонентним аналізом?

9. Що таке тезаурус?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Анализ метаязьїка словаря с помощью ЗВМ. — М.: Наука, 1982. — 96 с.

Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методьі и проблеми: Пер. с англ. — М.:

Международние отношения, 1980. — 318 с.

Бондалепюв В. Д. Социальная лингвистика. — М.: Просвещение, 1987. — 159 с.

Гальперин И. Р. Текст как обьект лингвистического исследования. — М.: Наука, 1981. — 138 с.

Дейк Т. А., ван. Язьїк. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1989. - 312 с.

Дорошевский В. Злементн лексикологии и семиотики. — М.: Прогресе, 1973. — 286 с.

Дюбуа Ж., Пир Ф., Тринон А. и др. Общая риторика: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1986. - 392 с.

Звегинцев В. А. Предложение и его отношение к язьїку и речи. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 307 є.

Как провести социологическое иселедование. — М.: Политиздат, 1990. — 288 с.

Колшанский Г. В. Контекстная семантика. — М.: Наука, 1980. — 149 с.

Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1978. - 543 с.

Мамудян М. Лингвистика. — М.: Прогресе, 1985. — 200 с.

Методи сбора информации в соииологических иселедованиях: В 2 кн. — М.: Наука, 1990. - Кн. 1-2.

Новое в зарубежной лингвистике: Сб. переводов. — М.: Прогресе, 1980. — Вьіп. 9. Лингвостилистика. — 432 с.

Новое в зарубежной лингвистике: Сб. переводов. — М.: Радуга, 1983. — Вьіп. 12. Прикладная лингвистика. — 462 с.

Новое в зарубежной лиигвіістике: Сб. переводов. — М.: Прогресе, 1985. — Вьш. 17. Лингвистическая прагматика. — 502 с.

Нозль 3. Массовьіе опросьі: Пер. с нем. — М.: Прогресе, 1978. — 381 с.

Психолингвистика за рубежом. — М.: Наука, 1972. — 286 с.

Психолингвистические проблеми семантики. — М.: Наука, 1983. — 286 с.

Пзнто Р., Гравитц М. Методи социальних наук: Пер. с фр. — М.: Прогресе, 1972. - 608 с.

Русский семантический словарь. — М.: Наука, 1982. — 566 с.

Смирнова Е. Д. Основи лексической семантики. — М.: Вьісш. шк., 1990. — 143 с.

Теория метафори: Сб. переводов. — М.: Прогресе, 1990. — 512 с.

Трескова С. И. Социолингвистические проблеми массовой коммуникации. — М.: Наука, 1989. - 152 с.

Шабес В. Я. Собьітие и текст. — М.: Вьісш. шк., 1989. — 175 с.

Шенк Р. К. Обработка концептуальной информации: Пер. с англ. — М.: Знергия, 1980. - 361 с.

Ядов В. А. Социологические исследования. — М: Наука, 1987. — 248 с.

Язик и массовая коммуникация. — М.: Наука, 1984. — 277 с.

Язик и моделирование социального взаимодействия. — М.: Прогресе, 1987. — 464 с.

Розділ 2. ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ЕКСПЕРИМЕНТ:

МЕТОДОЛОГІЧНИЙ БАЗИС ТА ТЕХНІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ

Пропедевтичні зауваження

Прикладна соціологія — це передусім копітка праця на замов­лення, на конкретного замовника, яким може бути окрема особа, приватна фірма, урядова установа тощо. Але як наукова дис­ципліна прикладна соціологія не обмежується використанням уже готових методів, способів, інструментів аналізу відповідного мате­ріалу. Оскільки у низці випадків цей матеріал буває вельми склад­ним для аналізу, доводиться вносити корективи до застосовуваного інструментарію, а це передбачає знання методологічної проблемати­ки, вміння критично оцінювати наявні у розпорядженні соціологів-практиків методи та методики. Тому прикладна соціологія вимагає від тих, хто її репрезентує, професійної наукової культури, яка передбачає високу теоретичну підготовку поряд з практичними навичками роботи.

Показники, індекси, визначення. Філософсько-методологічні проблеми прикладної соціології

XVIII ст. перед економічною наукою постала необхідність вив­чення масових явищ. На початок XX ст. було розроблено голов­ний арсенал статистики (методи статистичного спостереження, індексний та зведено-табличний, метод групування тощо). Статис­тика визначила у загальних рисах і саме поняття показника, хоча стосовно нього і сьогодні точаться суперечки.

• У статистиці під показником розуміють кількісну характеристи­ку соціально-економічних явищ, відповідно до чого виокрем­люють кілька різновидів показників.

Розробка проблематики соціальних показників у соціології спи­рається на вже напрацьований досвід емпіричних досліджень (анке­тування, інтерв'ювання, спостереження). Теоретичне узагальнення цього досвіду дає змогу будувати системи (матриці, таблиці) якісних та кількісних даних.

Важливим напрямом у побудові показників є стандартизація ме­тодів збирання та аналізу інформації. Це вимагає розробки спеціаль­них теорій, у термінах яких можна формулювати вихідні соціологічні засновки та припущення. Слушно вважають, що специфіка показ­ників має полягати не у формі подання (наприклад емпіричні дані, числові величини), а у механізмі отримання їх.

Питання про соціальні показники якнайтісніше пов'язане з пи­танням про вимірювання. Вимірюваність соціальних явищ є необ­хідною умовою конструювання так званих соціальних змінних та показників-вимірювачів. Ця умова передбачає розробку специфічних індексів (від лат. іndех — покажчик, список).

• У статистиці індекси — це відносні величини, які характери­зують динаміку сукупності, складеної з безпосередньо неспіввимірних одиниць, і спираються на відповідну концептуальну модель. За допомогою таких індексів можна здійснювати опе­рації вимірювання й будувати логіко-математичні типології соціальних явищ.

Проблематика соціальних показників передбачає доволі склад­ний комплекс методів та процедур операціоналізації відповідних соціологічних понять. Під операціоналізацією розуміють трансфор­мацію цих понять у показники на підставі сучасних логіко-методологічних теорій визначень, хоча цілком до логіки питання операціоналізації соціологічних понять не звідні, оскільки у низці випадків маємо справу з експериментальною перевіркою розроблених кон­цепцій.

• Аналіз сучасної соціологічної літератури показує, що опера­ційне визначення у соціології має кінцевою метою переведення понять з "розмитими краями" в індекси.

Характерною рисою більшості спроб створення теорії опе­раційних визначень у соціології є прагнення пов'язати операції, ме­та яких полягає в установленні або перевірці емпіричного смислу те­оретичних понять, з принципом емпіризму. Цей принцип сам по собі незаперечний. Предметом суперечок є різні концепції емпіриз­му, а надто теорія операційних визначень американського фізика-експериментатора та філософа П. В. Бриджмена (1882—1961), лауре­ата Нобелівської премії з фізики.

Підґрунтям схеми Бриджмена стало відоме узагальнення А. Ейн­штейном (1879—1955) поняття "одночасність". Як відомо, до Ейн­штейна одночасність вважали властивістю двох або більше подій. Цю властивість визначали у термінах ньютонівської концепції абсо­лютного часу. Ейнштейн довів, що одночасність не є абсолютною властивістю двох подій. На його думку, мова має йти про поняття, яке слід релятивізувати стосовно вимірювальних процедур, здійсню­ваних "спостерігачем".

Бриджмен вважав, що ейнштейнівське узагальнення поняття од­ночасності є чудовим зразком так званого операційного визначення. Головна ідея полягає в тому, що наукове поняття в ідеалі має бути еквівалентним відповідному класові операцій. Поняття довжини, писав Бриджмен, фіксоване у науці тоді, коли фіксовано операцію вимірювання довжини. Отже, поняття довжини означає не більш і не менш, ніж множину послідовних операцій, за допомогою яких у фізиці визначають довжину. У цьому розумінні наукове поняття відповідає множині операцій, характерних для цієї форми науково-пізнавальної діяльності.

Первинна версія операційного критерію смислу наукових понять стосувалася передусім термінів дескриптивного характеру, тобто тер­мінів, які у науковій мові слугують для описання певних дій, подій, процесів тощо. Ця версія радикально обмежувала звичайну природ­ничо-наукову номенклатуру, з якої виключали всі терміни, не пов'язані з якою-небудь конкретною емпіричною або експериментальною перевіркою.

Сутність цієї версії операціоналізму полягала в тому, щоб визна­чати кожне фізичне поняття за допомогою лабораторних операцій. Пізніше, переконавшись у негнучкості пропонованого критерію смислу наукових понять, Бриджмен до лабораторних операцій додав операції теоретичного характеру. Проте він не розумів, що цим підриває позиції операціоналізму.

Завдяки працям логіків та математиків XX ст. сучасні вчені відмовилися від утопічної ідеї здійснити повну операціоналізацію головних наукових понять. Вони змушені були визнати необхідною передумовою для побудови наукових визначень наявність у мові на­уки невизначуваних (вихідних) понять.

Важлива функція визначення полягає в тому, що воно поділяє поняття певної предметної царини на базисні та похідні. Відповідно до цього слід передусім визначати не головні поняття, а похідні. Але тільки після фіксації вихідних понять та вихідних аксіом теорії ми можемо ставити завдання визначити статус того чи того поняття у рамках певної теорії. Й оскільки статус вихідного поняття задано те­орією загалом, а не якою-небудь довільно обраною з неї формулою, то безглуздо абстрагуватися від внутрішньо взаємопов'язаного кон­тексту, включаючи теорії, які узагальнюють емпіричний матеріал.

Емпірична або експериментальна перевірка наукових понять ви­водить нас на так званий верифікаційний критерій смислу наукових понять та речень (висловлювань, пропозицій). Цей критерій не має нічого спільного з ненауковим використанням слова "верифікація" (фр. vеrіfiсаtіоn від лат. verus — істинний + fасеге — робити; пе­ревірка істинності теоретичних положень), яким полюбляють іноді бездумно хизуватися не тільки студенти, а й випускники вищих навчальних закладів.

Верифікаційний критерій смислу наукових понять запропонував Л. Вітгенштейн, розробили вчені Віденського логіко-філософського гуртка. Спочатку цей критерій був пов'язаний з так званими речен­нями спостереження. Як приклади використання цього критерію зазвичай наводять не ті речення, які передбачають реального спос­терігача, а ті, які зовсім не передбачають реального спостерігача "тут" і "тепер" (наприклад, "Прокуратор Юдеї Понтій Пілат, який жив багато сторіч тому, полюбляв ласувати по суботах галушками"; "У третьому тисячолітті завдяки неймовірним успіхам генної інже­нерії деякі люди повідрощують віслюкові вуха й навчаться стояти на них"). Це означає, що першим кроком, який належить зробити при уточненні верифікаційного критерію, має бути диференціація "ре­ального (актуального) спостерігача" та "носія мови". Тому прихиль­ники верифікаційного критерію смислу наукових понять ніколи не вимагали реального здійснення верифікації, що випливало з ототож­нення "носія мови" та "спостерігача", а лише стверджували саму можливість верифікації.

Ця концепція верифікації не створює ускладнень у розумінні смислу наукових висловлювань (і не тільки наукових) про недавнє минуле або найближче майбутнє, оскільки можна собі уявити "зга­дування" або "очікування" якої-небудь події.

А чи можна "пригадати" події за палеозойської ери, коли люди­ни не було? Ясна річ, не можна. Тому поняття "уявлюваний" має очевидний недолік.

Відмова від психологізму у виробленні надійного верифікаційно­го критерію призвела до поняття "логічно можливого", тобто деякі висловлювання мають смисл тоді й тільки тоді, коли їх верифікація є логічно (принципово) можливою. Проте й "логічна можливість ве­рифікації" не забезпечила точного визначення властивості "мати смисл" стосовно висловлювання.

Більш оригінальну модифікацію верифікаційного критерію смис­лу запропонував свого часу Р. Карнап, який на противагу вимозі цілковитої верифікації всіх наукових понять висунув ідею "підтверд­ження". Під "підтвердженням" він розумів багатощаблевий процес, у ході якого ми послідовно уточнюємо наші знання смислової харак­теристики наукових понять.

Бриджмен також спробував зробити свій внесок у переосмислен­ня пізнавальних можливостей наукових понять, визначивши значен­ня наукових термінів як сукупність операцій. Проте і його спроба не мала успіху, хоча й допомогла усвідомити наявність операційних функцій у деяких наукових понять.

Як бачимо, проблема соціологічних показників має передісторію не тільки у річищі розвитку економіки та статистики, а й у річищі неопозитивізму XX ст., який розробкою методу верифікації змусив соціологів переосмислити свій науковий інструментарій та техніку його використання.

Інтуїтивно зрозуміло, що соціальні показники — це деякий спе­цифічний спосіб перетворення та операційного використання нау­кових знань про соціальні явища, відповідно до яких вони (знання) можуть поставати як засіб оцінки та реалізації, скажімо, тієї чи тієї соціальної політики. Тому вихідним пунктом у розробці соціоло­гічних концепцій з використанням показників має бути соціальне замовлення. Адже соціальні показники мислять як кількісні та якісні оцінки наявних соціальних явищ та процесів з точки зору прийнятих у певному суспільстві норм, ідеалів та ціннісних орієн­тирів. Тому соціальні показники іноді (й не без підстав) розглядають як критерії для визначення соціальних пріоритетів. Одні з таких по­казників постають у вигляді соціальних цілей, інші — у вигляді за­собів їх досягнення. У зв'язку з цим соціальні показники можна у першому наближенні схарактеризувати як інструмент соціального управління, забезпечений сучасною інституцією експертизи.

Прогнози та роль експертів у їх розробці

Розглянемо технічний інструментарій сучасної прикладної со­ціології у контексті понять "експертиза", "експертний аналіз", "експертні системи", "прогноз", "план", "управління".

Одна з головних функцій соціальної інституції експертів полягає у прогнозуванні, без якого неможливо уявити життя сучасного про­мислово розвиненого суспільства. Відсутність прогнозів означає підходити до розгляду найближчого та віддаленого майбутнього на­осліп і приймати важливі рішення безвідносно до майбутніх на­слідків, сприятливих чи несприятливих.

Щоб мати раціональний метод оцінки того чи того прогнозу, потрібно виробити критерії для визначення якості прогнозів. Голов­на вимога, яку висувають до цього критерію, — це корисність обра­ного критерію для осіб, що приймають рішення.

На підставі критерію корисності для визначення якості прогно­зу свого часу було розроблено метод, відомий під назвою "опитна модель". Цей метод оцінки називають "опитуванням", оскільки у ньому використовують спеціально складений список запитань. У про­понованій соціологами моделі було здійснено спробу максимально підвищити ймовірність урахування всіх міркувань, які стосуються справи.

Що являють собою різні форми опитувань? Яким є рівень віро­гідності отримуваної за їхньою допомогою інформації? Яка роль опитування в експертних оцінках?

Такі форми збирання первинної соціологічної інформації, як ан­кетування або інтерв'ювання, призначені передусім для масових опитувань, мета яких полягає в тому, щоб отримати вірогідні відо­мості про предмет дослідження. Проте у соціологічній практиці мо­жуть виникати ситуації, коли для оцінки якого-небудь явища або процесу важко виокремити конкретне джерело інформації. Най­частіше такі ситуації пов'язані з прогнозуванням (від грецьк. рrо — вперед + gnosis — знання, вчення; передбачання, передбачування) зміни того чи того соціального процесу або явища.

• Існує безліч способів та методів прогнозування. Перевага су­часних раціональних методів прогнозування полягає в тому, що вони доступні для наукового вивчення і можуть бути адек­ватно описані та пояснені. Понад те, ці методи забезпечують розробку методик, які можуть застосовуватись будь-яким фахівцем, що пройшов необхідну підготовку (фаховий виш­кіл), а також давати однакові результати незалежно від того, хто використовує ці методики. Власне кажучи, в однаковості результатів і полягає перевага точних методів над інтуїцією людей з великим практичним досвідом, які можуть помиляти­ся, наприклад з причини нежитю або просто поганого наст­рою. До того ж у разі розходження в результатах завжди мож­на з'ясувати, яких було припущено помилок при застосуванні певних методик у розрахунках або при обробці отриманих даних.

Прогноз має бути гнучким і постійно контрольованим щодо вне­сення у нього необхідних корективів, коли несподівано й різко змінюються зовнішні обставини, які вимагають змін у планах, роз­роблених з урахуванням первинних, вихідних прогнозів.

Життєдіяльність будь-якої соціальної організації пов'язана з про­гнозами та перспективними планами, які будують на підставі певних прогнозів.

Знаний американський фахівець з прогнозування науково-тех­нічного розвитку Дж. П. Мартіно виокремлює умовно п'ять етапів у діяльності будь-якої організації, щоб на їх прикладі продемонстру­вати механізм прогнозування, який зазвичай використовують керівники організацій.

Розпочинає цикл прогнозування (1), на підставі якого розробля­ють відповідний план (2) послідовності виконання (3) робіт, необ­хідних для досягнення мети, поставленої у програмі (4), підґрунтям для складання якої є план. Результати послідовного, згідно з пла­ном, виконання програми потребують оцінок, щоб не увійти у супе­речність з реальною ситуацією. Отримувані оцінки характеризують фактичний стан справ в організації й надають можливість порівню­вати їх з тим, що було передбачено планом та програмою. Результа­ти оцінок (5) є відправним базисом для переходу до нового циклу. Як підкреслює Мартіно, розвиток діяльності організації за цим циклом не є серією дискретних, ізольованих один від одного етапів, оскільки всі вони взаємопов'язані та взаємозумовлені. Тому прогноз належить регулярно коригувати в міру надходження нової інфор­мації. За необхідності може бути переглянутий і сам план, навіть як­що його ще не виконано, оскільки план — не самоціль, а засіб для виживання організації, особливо за умов конкурентної боротьби.

Цінність прогнозу вимірюють його корисністю, а вартість — вит­ратами на складання плану та прийняття рішення.

• Прогнози зазвичай роблять компетентні особи, яких назива­ють експертами (від лат. — досвідчений; фахівець в якій-небудь галузі, який здійснює експертизу), робота яких зі скла­дання прогнозів увіходить до вартості розроблюваних планів. Є й інші методи складання прогнозів, відмінні від методу з ви­користанням експертів. Проте існують такі сфери соціального життя, в яких неможливо використовувати інші методи прог­нозування, крім експертних. Передусім це стосується тих сфер, де відсутня необхідна та достатня інформація про мину­ле або, скажімо, технічні можливості більшою мірою залежать від схвалюваних рішень, ніж від ентузіазму новаторів.

Оскільки головним критерієм добору експертів є компетентність (від лат. соmреtепtіа — приналежність за правом; коло питань, в яко­му певна особа має знання, досвід) їх, остільки для визначення ком­петентності використовують передусім два методи — самооцінку та колективну оцінку авторитетності експертів.

Найпростішою формою самооцінки експертів є сукупний індекс (коефіцієнт рівня компетентності), розрахований на підставі оціню­вання експертами своїх знань, досвіду та здібностей за ранговою шкалою з позиціями "високий", "середній", "низький". При цьому першій позиції приписують числове значення "1", другій — "0,5", третій — "0" з урахуванням того, що коефіцієнт рівня компетент­ності експерта може набути значення від 1 (повна компетентність) до 0 (цілковита некомпетентність). Цей коефіцієнт обчислюють за формулою:

К=(к_] + к₂ + к₃) :3,

де к_{] -} числове значення самооцінки експертом рівня своїх теоретичних знань, к₂ — числове значення самооцінки практичного до­свіду, к₃ — числове значення самооцінки здатності до прогнозування.

Зазвичай до групи експертів заведено включати тих, у кого індекс компетентності не менший за середній (0,5) й вищий (до 1).

Отримання первинних числових значень самооцінки (к_{, к₂, к₃) для обчислення індексу компетентності експертів відбувається за до­помогою таблично-запитувальної форми (табл. 3.2.1).

Таблиця 3.2.1. Числові значення самооцінки експертів

Індикатори	Рівень
	високий (1)	середній (0,5)	низький (0)
Теоретичні знання (к{)	+
Практичний досвід (к2)		+
Здатність до прогнозування (к3)		+

Виходячи з числових значень оцінок, позначених хрестиками, можна легко обчислити рівень компетентності експерта щодо проб­лем, які нас цікавлять. У цьому разі матимемо такий коефіцієнт:

К=(1 + 0,5 + 0,5): 3 = 0,7.

Отримане число свідчить про те, що рівень компетентності екс­перта вищий за середній.

При доборі експертів методом самооцінки виникає проблема її завищення. Проте досвід численних експертиз показує, що групи з високою самооцінкою помиляються у своїх судженнях менше, ніж "скромні" експерти.

• Опитування компетентних осіб називають експертними, а ре­зультати опитувань — експертними оцінками. У найзагальнішому вигляді виокремлюють три головні функції експертної оцінки у соціологічних дослідженнях, а саме: прогноз тенденцій розвитку різних соціальних процесів; оцінка рівня вірогід­ності даних масових опитувань; атестація групи або її членів за різними критеріями (скажімо трудова або політична активність).

У прогнозах найяскравіше виявляється відмінність експертної оцінки від інформації, отриманої у результаті масового опитування. Останнє, як правило, має анонімний характер, натомість в експерт­них опитуваннях особистість респондента відіграє важливу роль. Звідси випливає, що експерти мають бути поінформовані про зав­дання, які розв'язують за їхньою допомогою. У цьому разі відпадає потреба користуватися побічними запитаннями або якимись інши­ми прийомами з метою з'ясування "прихованих" позицій респон­дента. Оскільки експерт є активним учасником здійснюваного дослідження, остільки спроби приховати від нього мету та завдання дослідження обтяжені втратою довіри до організаторів дослідження.

У прикладній соціології для отримання прогностичної оцінки використовують низку методів та прийомів роботи з експертами.

Традиційний та головний інструментарій експертних опитувань — анкета або бланк-інтерв'ю, розроблені за спеціальною методикою, яка відповідає дослідницькій програмі. На відміну від масового опи­тування, програма прогнозного опитування експертів не настільки деталізована й має переважно концептуальний характер. Згідно з рівнем розробленості концептуальної гіпотези формулюють запи­тання, на які експерти повинні дати відповіді. Процедура опитуван­ня експертів може бути очною або заочною (поштове опитування, телефонне інтерв'ю). Одна з найпростіших форм експертного про­гнозу — обмін думками. Така робота з експертами передбачає одно­часну присутність усіх експертів за "круглим столом", де й відбува­ється виявлення домінуючої думки з обговорюваних питань, пропо­нованих дослідником.

Розглянемо слідом за Мартіно метод прогнозування, пов'язаний з використанням комісій або груп експертів. Суть цього методу по­лягає в тому, що фахівці, які увіходять до однієї групи, повинні взаємовпливати так, щоб компенсувати помилки один одного. Комісії мають низку переваг, які роблять їх використання бажаним за певних обставин. До цих переваг належать:

1. Якщо склад групи ретельно підібрано й до неї включено тіль­ки осіб, які є фахівцями у певній галузі, то загальна кількість інформації, яку має група, більша за ту, яку має будь-який з її членів. Як то кажуть, одна голова добре, а дві — більше (або краще).

2. Урахування чинників, що стосуються певної царини експертної оцінки, вище у групі, ніж урахування їх окремим експертом.

3. Група експертів з більшою готовністю перебирає на себе від­повідальність, ніж окремі фахівці. Особливо це є значущим у тих випадках, коли прогноз професійно ризикований для окремого фахівця.

Метод експертного прогнозування, виконуваного комісією, має і свої недоліки:

1. Проблему досягнення угоди між експертами іноді розв'язують на шкоду корисному прогнозові.

2. Галаслива меншість може придушити решту учасників групи, навіть якщо наведені доводи за об'єктивного розгляду мати­муть однакову силу з доводами -більшості.

3. Можливі випадки, коли найбільш впливовий фахівець приду­шує своїм авторитетом або риторикою решту членів групи.

4. Загалом група поділяє загальнопоширені упередження проти деяких новин.

Головні принципи та етапи проведення опитування за методом Делфі

Спроба усунути більшість недоліків прогнозування, виконувано­го комісією експертів, пов'язана з методом Делфі.

Від звичайних методів групової взаємодії експертів його відрізня­ють три особливості: анонімність; використання результатів поперед­нього туру опитування; статистична характеристика групової відповіді.

Анонімність у цьому разі передбачає, що у ході проведення про­цедури опитування експертів за методом Делфі учасники групи невідомі один одному. Крім того, взаємодію членів групи при вико­ристанні анкет цілковито усунено. У результаті автор відповіді може змінити свою думку без можливої втрати власної репутації в очах інших фахівців. Завдяки цьому будь-яку ідею можна розглядати тіль­ки з точки зору її переваг, безвідносно до того, яку оцінку (високу або низьку) отримав би автор з боку інших учасників експертної групи.

Використання результатів попереднього туру опитувань здійсню­ють за допомогою відповідей на запитання анкети. Ці відповіді потім обробляє дослідницька група, після чого отриману інформа­цію надають експертам. При цьому кожного експерта інформують тільки про поточний стан колективної думки, а також про доводи "за" та "проти" кожної точки зору.

Головний ефект від використання методу Делфі полягає в тому, щоб запобігти прийняттю групою своїх власних цілей та завдань, які суперечать реальним завданням прогнозування або просто не стосу­ються їх (наприклад, перемога у дискусії з опонентом або досягнен­ня внутрішньогрупової злагоди задля "мирного співіснування").

Статистична характеристика групового звіту враховує думку всієї групи експертів. При цьому групова відповідь може бути пода­на у вигляді медіани (у статистиці — серединне або центральне зна­чення) та двох квартилів (від лат. guаrtа — четвертий; квартилі поділяють область зміни деякої випадкової величини на чотири інтервали, потрапляння в які мають рівні ймовірності), тобто у ви­гляді такого числа, оцінки якого однією частиною членів групи будуть більшими, ніж це число, а іншою частиною — меншими. Крім того, відповідь може бути подана у вигляді двох чисел, які за величиною оцінок відокремлюють одну частину членів групи від іншої. Таким чином, кожну відповідь усередині групи враховують при побудові медіани, а величину розкиду відповідей характеризує величина інтервалу між квартилями.

Метод Делфі включає до свого складу низку конкретних мето­дик, які відповідають різним завданням підготовки прогнозів. Роз­глянемо одну з таких методик, яку вважають "класичною" і яка є загальною для всіх інших модифікацій методу Делфі.

Як ми вже знаємо, метод Делфі здійснюють шляхом опитування групи фахівців за допомогою серії анкет, які містять не тільки запи­тання, а й необхідну для фахівців з групи експертів інформацію сто­совно рівня узгодженості думок членів групи та доводів, наведених експертами.

Кожний етап анкетування за методом Делфі називають туром опитування.

Перший тур опитування починають з безструктурної анкети, яка допускає будь-які відповіді. Якщо анкету для першого туру буде складено надто "жорстко", то це обмежить експертів у формулюван­ні важливих питань і може призвести до того, що група не отримає і не врахує деякі знання про події, які не можна ігнорувати. Після того, як прогнози надійшли до керівника дослідження, вони мають бути об'єднані дослідниками в єдиний прогноз, на підставі якого складають другу анкету.

Другий тур опитування починається з отримання експертами зведеного переліку описаних подій та пропозиції оцінити дати, ко­ли може відбутися та чи та подія. Експертів також просять навести міркування, чому вони вважають свої оцінки правильними.

Після того, як прогнози та оцінки дат, зроблені членами екс­пертної групи, повернулися до керівника дослідження, останній має підготувати статистичне зведення думок експертів, навівши при цьо­му доводи на користь того, що певна подія відбудеться раніше чи пізніше відповідної дати.

Третя анкета, підготовлена дослідниками, що працюють з екс­пертами, має бути складена з переліку коротко описаних подій, гру­пової медіани дат настання подій, а також дат верхнього та нижньо­го квартилів для кожної події. Анкета повинна містити й зведені дані про причини більш ранніх або більш пізніх дат.

Третій тур опитування починається з отримання експертами зведеного переліку подій, статистичного описання думок експертів та зведення доводів. їх просять дати огляд доводів і сформулювати нові оцінки передбачуваної дати настання кожної події. Якщо нова оцінка не потрапила в інтервал між квартилями, отриманими у дру­гому турі опитування, то експертів просять обґрунтувати свою точ­ку зору й прокоментувати інші.

Четвертий тур опитування починається й розвивається вже відомим чином. Але оскільки цей тур опитування є останнім, то, як правило, відпадає необхідність аналізувати наведені доводи для підготовки нової анкети, але зберігається необхідність їх урахування.

Слід зауважити, що подія, яка цікавить дослідників, не обов'яз­ково повинна фігурувати в усіх чотирьох турах опитування. Якщо члени експертної групи дійшли згоди у другому турі, то опитування можна припинити. Це особливо доречно зробити стосовно тих подій, які, згідно із загальною думкою експертів, ніколи не відбудуться.

Головний варіант методу Делфі має не тільки переваги, а й не­доліки. Оскільки вихідна анкета є безструктурною, то деякі експерти розгублюються, не знаючи, з чого почати. Щоб подолати цей недолік та інші, фахівці, які застосовують метод Делфі, вважають зручнішим починати з переліку подій, складеного за певними правилами.

Усі варіанти методу Делфі сумісні з головним методом, в якому особисте спілкування членів групи замінене їх анонімною взаємодією. Проте існують такі варіанти, в яких ту чи ту з визначальних особливостей методу Делфі опускають або значно модифікують. Наприклад, виключають анонімність, що надає можливість значно прискорити процес. Може бути також виключений зворотний зв'язок, що дає змогу зменшити тенденцію до зміни оцінок у напря­мі групової медіани.

У багатьох американських організаціях дослідження за методом Делфі здійснюють з використанням багатотермінальних комп'юте­рів. Комп'ютер ознайомлює членів експертної групи із загальною думкою експертної комісії на початку кожного туру опитування, і їхні відповіді вводяться безпосередньо у комп'ютер. У жодному з цих експериментів комп'ютер не використовували для підсумовування доводів "за" або "проти". Цей різновид зворотного зв'язку або ціл­ком виключали, або ж його здійснював керівник дослідження одно­часно з комп'ютером.

Комп'ютерні "експертні системи" та "когнітивна інженерія"

Сучасні електронно-обчислювальні машини (ЕОМ) дають змогу зробити істотний крок уперед стосовно раціоналізації процедур експертизи.

Своєрідною точкою відліку щодо започаткування комп'ютерних "експертних систем" (ЕС) фахівці вважають 1965 р., коли вчені з американського Стенфордського науково-дослідного інституту Е. Фейгенбаум та Б. Бучанан разом з лауреатом Нобелівської премії Д. Ледербергом взялися за створення комп'ютерної системи, приз­наченої для визначення молекулярної структури хімічних сполук. При побудові цієї системи вони створили програму, ґрунтовану на арістотелевій логіці. У програмі формулювали серію запитань за ти­пом якщо —> то, які описували правила атомних зв'язків у молекулах.

Треба відзначити, що Фейгенбаум ще у середині 50-х років вия­вив інтерес до проблематики "штучного інтелекту" (ШІ), який є базою для розробки ЕС. У дослідженнях зі ШІ його передусім ціка­вило, як, маючи набір вихідних даних, побудувати гіпотезу, що пояснювала б ці дані.

Там, де панує емпірія, діє індуктивний метод збирання та обробки фактичного матеріалу. Цей метод непридатний для машинного мислення , оскільки навіть найрозумніша машина не в змозі робити "алогічний стрибок" від суми фактів до їх узагальненого уяв­лення. Машина обробляє повідомлювані їй численні факти згідно із заздалегідь установленими правилами дедуктивного характеру. Ана­логічним чином розв'язують завдання за допомогою ЕС.

У створенні ЕС Фейгенбаум рухався шляхом вивчення емпірич­них знань учених-природодослідників. У цьому разі ними були хіміки.

Свою роль у виборі хімічної науки відіграв Ледерберг, який пра­цював над програмою, покликаною допомогти хімікам у визначенні молекулярної структури погано вивчених органічних сполук. Ледер­берг зрозумів, що безліч пропонованих програмою можливих хіміч­них моделей слід обмежувати, використовуючи для цього емпіричні знання хіміків. Саме тоді він і залучив до роботи Фейгенбаума. їхнє співробітництво завершилося створенням ЕС під назвою Дендрал.

Призначення комп'ютерних ЕС типу Дендрала полягає в акуму­люванні професійних знань і застосуванні їх для експертних оцінок та рекомендацій. Такого роду ЕС мають не тільки оцінювати ситу­ацію і пропонувати варіанти рішень, а й давати у разі необхідності обґрунтування пропонованих рішень. Що стосується Дендрала, то коли основа системи була готова, її заповнили інформацією про конкретні хімічні сполуки та способи міркувань, які приводять хіміків до правильних висновків. Цю інформацію було отримано шляхом опитування вчених, які розповідали, як вони аналізують та оцінюють проблеми, що виникають перед ними.

Цікаво відзначити, що коли хіміки довідалися про розробки Фейгенбаума, то звернулися до вченого з численними проханнями надіслати їм копії не програми, а правил, закладених у неї, оскіль­ки не без підстав вважали, покладаючись на авторитет Фейгенбаума, що у цих правилах знання систематизовано значно краще, ніж у підручниках та навчальних посібниках.

Програма Дендрал будована на активному використанні правила логічної імплікації (якщо.., то...), тобто у цій програмі усі необхідні для неї знання подавались у вигляді імплікації. Перша частина імплікації (якщо) вказує на певну ситуацію і являє собою послідов­ність символів, які комп'ютер застосовує для зіставлення. Друга частина (то) вказує на відповідну дію, зумовлену попередньою ситуацією (якщо-ситуацією). Наприклад: якщо йде дощ (ситуація), то я беру парасольку (тобто дію з урахуванням поганої погоди).

Складені у такий спосіб комп'ютерні програми характеризують як програми, ґрунтовані на правилах. Це означає, що у процесі роботи програма сортує символи у пошуках поєднання, зіставлюваного з першою частиною імплікації {якщо) з наявних правил. Після того, як зіставлюване поєднання виявлене, задіюють відповідне правило, завдяки якому виконують певну дію (наприклад, установлюють ме­дичний діагноз, виводжуваний на монітор комп'ютера). Показово, що серед найбільш перспективних застосувань ЕС виокремлюють царину медичної діагностики.

Поняття "правило" має у цьому разі такий формальний вигляд: образа дія. Образ розглядають як кон'юнкцію елементарних сприйняттів, а дію — як множину елементарних дій. Кожне сприйняття можна уявити як список низки змінних, які характеризують той чи той атрибут певної предметної царини. Цим змінним можна надати константного вигляду, наділивши їх конкретними значеннями. У ре­зультаті дій відбувається або зміна значень, або їх введення-ви веден­ня. Усі дії програми можна подати як послідовність викликання правил.

Правила, які містяться в тому, що ми називаємо базою даних, еквівалентні деякій прикладній програмі й можуть мати безліч так званих форматів. Приклад формату: якщо [умова], тоді (то) [дія]. Компонент "тоді" (або "то") може являти собою висновки, тверд­ження, вказівки тощо. Правило може вимагати виконання низки умов, перш ніж дію буде дозволено.

Розглянемо таке правило. Якщо інфекція є первинною бакте­ріемією і ділянка культури — одна із стерильних, а підозрюваний вхідний канал — шлунково-кишковий тракт, тоді (то) з ймовірністю 0,7 організм є зараженим. У такій системі правила репрезентують знання, а метаправила (правила більш високого рівня) призначені для маніпулювання правилами. У цьому разі найскладнішою та най­більш трудомісткою процедурою є виявлення та кодування нових правил для їх подальшого використання в ЕС.

Роботи з ЕС дали цікаві наукові результати, які збагатили мето­дологію досліджень з ШІ. Зокрема, вчені виявили таке: якщо з про­грами видалити так звану базу даних, тобто всю конкретно-наукову (прикладну) інформацію, то залишиться чиста логіка, яка пов'язує воєдино фактичне знання. Ця логіка дістала назву машини виводу. Ця "машина" працює завдяки використанню правил логічного виводу.

Деякі вчені пояснюють ідею створення ЕС спробами вийти за межі традиційних програм, які мають справу лише з напівнейтральними фактами, натомість ЕС спираються на професійну культуру.

Під цією культурою мають на увазі сукупність неформальних еврис­тичних прийомів, інтуїтивних суджень та вміння робити висновки на підставі погано формалізованого практичного досвіду. Між іншим, самі експерти зазвичай не повною мірою усвідомлюють наявність у себе такої професійної культури і з великими зусиллями уявляють, як саме вони працюють, хоча, зрозуміло, роки навчання та роботи вселяють у них упевненість у власному професіоналізмі.

Розробки ЕС зумовили появу нової науково-технічної дисцип­ліни — пізнавальної (когнітивної) інженерії. Це поняття ввів до нау­кового вжитку Фейгенбаум у 1977 р.

У характеристиці деякої царини кібернетичного подання знань зазвичай вживають словосполучення "царина експертизи". Аналіз цієї царини має кілька рівнів, головними з яких є емпіричний та те­оретичний. На емпіричному рівні здійснюють (залежно від цілей експертного аналізу) спостереження, співбесіди, тестування тощо. На теоретичному рівні завершальну обробку нагромадженої інфор­мації здійснюють за допомогою використання певного символізму, яким зазвичай є мова символічної логіки, зорієнтованої на матема­тику. Ця формалізована мова дає змогу описувати знання у формі, водночас близькій до форми звичайно символічної мови та мови програмування. Активними операціями подання знання на теоре­тичному рівні є правила логічного виводу, які дають змогу отриму­вати нові знання з наявних. Через це символічна логіка у вигляді ма­тематичної логіки є засадовою для різних способів подання знання у галузі досліджень щодо ШІ та ЕС.

На емпіричному рівні експертного аналізу маємо справу з деяки­ми фактами та правилами їх оцінки. У результаті відповідної оцінки фактів отримуємо деякі оцінні знання про ці факти. Ці знання зберігаємо у своїй пам'яті й використовуємо їх для розпізнавання та порівняння різноманітних інших фактів. Процес використання знання про факти здійснюють за певними правилами, які заведено називати логічними правилами, головними з яких є правила виводу. У дослідженнях щодо ШІ та ЕС під правилами розуміють команди-дані, подані за допомогою імплікації або в іншій еквівалентній логічній формі.

Знання про факти, або просто факти, становлять важливу части­ну Ш І та ЕС. Під фактами тут розуміють дані, репрезентовані відпо­відними предикатами. Оскільки різні факти становлять різну цін­ність для людини, вона намагається відобразити це й у відповідних комп'ютерних програмах, виокремлюючи головне і другорядне.

Щоб вказати на різні ціннісні характеристики фактів, та й не тільки їх, людина не полінувалася створити науку про цінності (аксіологію) й відтак пристосувати деякі її поняття для використан­ня у програмному забезпеченні машин. Так з'явилося поняття ваги (важливості) або вартості (цінності) факту.

Чим більша у певного факту вага, тим більше значення має цей факт для розв'язання відповідного завдання. Образно кажучи, ком­п'ютер немовби "зважує" різні факти (визначає їхню "вартість") залежно від організації програми та видавання відповідей на запи­тання, діапазон яких визначено програмою.

У комп'ютерних програмах числа, які вказують на вагомість фак­тів, називають вагами (вартостями, цінностями) або ваговими (вар­тісними, ціннісними) чинниками фактів. При написанні програми їх зазвичай беруть у дужки.

Факти, які надходять у машинну пам'ять і містять конкретну інформацію, називають даними. Ці факти-дані є відповідями у формі "так / ні" на відповідні запитання-запити.

Факти-дані та правила (команди-дані) роботи з ними, ядерну частину яких становлять логічні правила виводу, утворюють базу даних.

Методи ШІ передбачають високий рівень незалежності окремих частин програми, кожна з яких реалізує певний крок розв'язання одного або кількох завдань. Така гнучкість надає процесові реалі­зації програми великої ефективності, сприяючи спрощенню розв'я­зання завдання або комплексу їх залежно від важливості відповідних кроків для досягнення певної мети. Наприклад, якщо якась частина даних з бази знань має мінімальну або навіть нульову інформаційну вагу, цю частину можна безболісно пропустити.

Механізм спрощення розв'язання завдань можна подати за допо­могою правил, які блокують інформацію, що безпосередньо не сто­сується розв'язуваного у певний момент завдання, тобто механізм спрощення сприяє досягненню мети найкоротшим шляхом. Напри­клад, для досягнення мети необхідно зробити вибір між двома ситу­аціями А та В. Природно, ми прагнемо до найпростішого варіанта розв'язання. Отже, необхідно гранично спростити завдання, яке стоїть перед нами. У процесі спрощення ми повинні керуватися пра­вилом (якщо..., то...), оцінюючи умови завдання, розв'язання якого потрібне для ефективного досягнення мети. Якщо умови найбіль­шою мірою відповідають ситуації А, то обираємо правила для А. Якщо ж умови більше відповідають В, то обираємо правила для В.

Правила у системі ШІ допомагають оцінити факти-дані й досягти мети в оптимальний спосіб.

Досвід досліджень з проблематики "штучного інтелекту" та "екс­пертних систем" дає змогу по-новому поглянути на логічно неформалізовані методи вже відомих експертних аналізів, враховуючи кри­тичні зауваження фахівців. Так, наприклад, хоча метод Делфі є популяр­ним та зручним на практиці, він, на думку Мартіно, має той недолік, що по суті майже повністю суб'єктивний. Застосування цього методу не дає впевненості у тому, що обставини, які одного разу призвели до пев­ного результату, гарантуватимуть такий самий результат удруге.

Метод експертної оцінки широко використовують у так званих розвідувальних та пошукових дослідженнях для отримання попе­редніх відомостей про предмет аналізу, для уточнення гіпотез та зав­дань головного дослідження, а також для визначення умов прове­дення експерименту та для оцінки його ефективності.

Розвідувальні дослідження характеризує відсутність чіткого уяв­лення про досліджувану предметну царину. Головним завданням у цьому разі є попередня оцінка можливостей вивчення деякої пред­метної царини. Тому в дослідженнях розвідувального типу головну увагу звертають на проблемну ситуацію з метою з'ясування умов, що породжують проблему. Тут же випробовують методики, перевіряють сприйняття анкет, уточнюють формулювання запитань, що фігуру­ють у них або в опитниках інтерв'юерів.

Пошукові дослідження можна поділити на дескриптивні (опи­сові) та експериментальні.

Дескриптивні дослідження — це попередні дослідження, які опи­сують наявний у нашому розпорядженні матеріал, умови та засоби дослідження. Найбільшу увагу звертають на статистичні дані. Особ­ливого значення у цих дослідженнях надають спостереженню як методу нагромадження наукової інформації, необхідної для форму­лювання гіпотез та конкретних дослідницьких завдань.

Метод спостереження у соціології та його зв'язок із соціологічним експериментом

контексті соціології під спостереженням розуміють не саме тіль­ки візуальне спостереження, а й інформацію, отримувану шля­хом безпосереднього реєстрування тих чи тих подій на підставі даних, повідомлених свідками в особі дослідників.

• Спостереження у соціології — багатофункціональний інстру­мент, який слугує не тільки для збирання матеріалу поряд з іншими методами, а й для здійснення контролю стосовно по­передньо отриманих даних. Розуміння контролю має доволі широкий діапазон у межах неконтрольованих та контрольова­них спостережень. Неконтрольовані спостереження належать до попереднього етапу соціологічних досліджень, а контрольо­вані підпорядковано детально розробленій процедурі. Залежно від стосунків між спостерігачем та спостережуваним, визначуваних метою соціологічного дослідження, розрізняють кіль­ка типів спостережень, а саме: звичайне (просте); включене; спосте­реження, яке бере участь.

За звичайного спостереження спостерігач перебуває поза спосте­режуваною групою, хоча його дослідницька позиція найчастіше не є таємницею для її членів (відкрите спостереження). Проте у деяких ситуаціях є сенс використовувати приховане спостереження, щоб, наприклад, не впливати на поведінку спостережуваних осіб.

Включене спостереження поділяють, як і звичайне, на два різно­види —- спостереження, яке бере часткову участь, та спостереження, яке бере цілковиту участь.

Спостереження, яке бере часткову участь, полягає в тому, що дослідник спостерігає за групою немовби зсередини або сам (безпо­середнє спостереження), або за допомогою інформаторів—членів спостережуваної групи (побічне спостереження).

Спостереження, яке бере цілковиту участь, полягає в тому, що дослідник як активний учасник включається у діяльність спостере­жуваної групи, цілком приймаючи відповідні "правила гри".

Артефакти та фікції у контексті філософії та соціології

Використання спостережень в емпіричній соціології як технічно­го інструменту базоване на певних методологічних припущен­нях, пов'язаних з поняттям "артефакт" (від лат. аrtе — штучно + factus — зроблений) явища або процеси, які виникають при дослідженні об'єкта внаслідок впливу на нього умов дослідження).

Початок дослідження артефактів пов'язують з історією, яка відбулася на початку XX ст. Кінь на прізвисько "Розумний Ганс" мав дивовижну "здатність" виконувати арифметичні дії, читати то­що. Джерелом цього артефакту виявилися непомітні сигнали, що їх експериментатор передавав тварині. Після цього випадку досліджен­ня артефактів активізувалися, особливо у соціальних науках, оскіль­ки тут об'єкт та суб'єкт дослідження здатні справляти мимовільний вплив один на одного, змінюючи смисл експерименту.

Зазвичай артефакт розглядають як невдачу у застосуванні мето­дології дослідження, як наслідок технічної "пастки" або помилки. Часто-густо артефакт є також наслідком методологічних помилок, оскільки теоретичні твердження та конкретні експерименти неспіввідносні безпосередньо, позаяк теоретичні твердження — це логіко-лінгвістичні "сутності", а емпіричні експерименти — ні. Але подібні помилкові погляди також можуть прислужитися на користь науці. Ще Кант підкреслював, що людина, намагаючись абстрактне інтер­претувати у термінах чуттєвого досвіду, співвідносить мисленнєві конструкції зі своїм життєвим та науковим досвідом за допомогою аналогії, супроводжуючи її (за наявності критичного підходу) використанням "принципу фіктивності" (нім. Als ob — начебто, немовби, нібито). Особливо багата на побічні зображення за анало­гією побутова мова.

Зазначені кантівські ідеї у другій половині XIX ст. стали засадовими для доктрини фікціонізму (фікціоналізму) відомого німецько­го філософа Г. Файхінгера (1852—1933), викладеної в його капі­тальній праці "Філософія немовби" (1876—1877, видана у 1911 р.). За словами К. С. Бакрадзе, цей твір Файхінгера справив великий вплив як на філософів, так і на представників спеціальних наук, зокрема соціологів. Було навіть створено філософський часопис за редакцією самого Файхінгера та його послідовника Р. Шмідта, у якому друкували статті фізиків, математиків, психологів, соціологів, лінгвістів та філософів, які дотримувалися ідей фікціонізму.

Свою філософську позицію Файхінгер визначав як ідеалістичний (або критичний) позитивізм (інструменталізм). Йдучи слідом за Д. Юмом, Дж. С. Міллем та Г. Спенсером, Файхінгер розширив по­няття аналогії до універсального логіко-філософського принципу, згідно з яким поняття є метафорою, що спирається на чуттєву ана­логію. Згідно з Файхінгером, загальному поняттю ніщо не відповідає в об'єктивній дійсності, й у цьому розумінні загальне поняття — це фікція, яка, проте, може виконувати у науці корисну функцію, до­помагаючи орієнтуватися в емпіричному матеріалі.

• Одне з головних завдань теорії пізнання німецький вчений вбачає у дослідженні відмінності між гіпотезою та фікцією. На відміну від гіпотези, фікція має не стільки теоретичну цінність, скільки практичну. Якщо гіпотеза постає у ролі пізнавальної мети, то фікція — це засіб (своєрідна модель) для досягнення цієї мети. Використання фікцій у науковому пізнанні завжди виправдовує себе як допоміжний засіб.

З часом фікція має бути усунена з мови науки й замінена істин­ним визначенням. Проте це стосується не всіх різновидів фікцій, оскільки є такі, які ніколи не можуть бути відкинуті, позаяк без них раціональне наукове мислення просто неможливе.

Якщо гіпотеза має бути підтверджена відповідним досвідом, то фікція має бути виправдана тим, що вона слугує цілям дослідної науки, допомагає науковому мисленню як найважливіший допоміж­ний засіб пізнання. Навіть найпереконливішу та найгармонійнішу гіпотезу може спростувати один-єдиний факт, натомість фікції бай­дужі як протест з боку логіки, так і протиріччя з досвідом.

Наявність раціонального смислу у "принципі фіктивності" під­тверджує сучасний аналіз так званих хибнісних структур мислення. Наприклад, відомий російський логік та методолог Б. В. Бірюков вважає, що дослідження такого роду структур має велику пізнаваль­ну цінність не тільки для філософії чи психології, але також для кібернетики, теорії інформації, лінгвістики. Суть проблеми у цьому разі полягає в тому, що у людини, поряд з рухом думки шляхом пізнання істини, присутні у мисленні й хибнісні структури, які вира­жають відносність людських істин та реальність помилкових погля­дів у процесі пізнання. Ці "хибнісні структури" у певному розумінні є співзвучними файхінгерівським "фікціям".

Збирання даних, зокрема соціологічних, передбачає наявність у дослідника образу певної реальності, який регулює взаємовідносини між спостерігачем та спостережуваною системою.

Таким чином, при проведенні соціальних досліджень вчені ство­рюють особливу реальність, усередині якої конструюють гіпотези, збирають інформацію та інтерпретують у тій чи тій методологічній манері отримані результати. Дослідник несвідомо використовує при­ховані теоретико-пізнавальні та соціальні артефакти для підтверд­ження своїх поглядів та гіпотез. Ці артефакти він вважає самооче­видними істинами. Отже, конструюванню особливої наукової реаль­ності неодмінно передують неусвідомлені та приховані припущення.

Класичне розуміння артефакту базується на розгляді його як джерела помилок, отримуваних у результаті ігнорування ретельного

й суто адресного застосування техніки дослідження. Іншими слова­ми, для того, щоб усунути або мінімізувати джерела помилок, дослідник повинен суворо дотримуватися правильних процедур. Але артефакти, яких він при цьому цурається, є всього-на-всього окре­мим випадком відхилення від істини. Категорії "правильне", "не­правильне", "істинне", "хибне" неадекватно відображають специфі­ку наукового пошуку та результатів досліджень. Інколи доречніши­ми бувають категорії "корисно" та "даремно". Справа в тому, що у більшості випадків дослідник та його колеги не сприймають супе­речності у змісті наукової роботи, якщо її результати отримано за допомогою "об'єктивних методів" і вони не дуже конфліктують з "корисними" забобонами.

Кожний метод збирання даних, у тому числі соціологічний метод спостереження, та метод їх аналізу тематизує та підкреслює певний аспект реальності. Для абсолютно точного вибору цього аспекту не­має алгоритмічних правил. Дослідження та отримані результати стають осмисленими тільки у певних рамках та з певної точки зору. Неправильна інтерпретація смислових рамок також веде до арте­фактів.

Артефакт, як і метафора, виникає тоді, коли рамки співвіднесен­ня смислу перешкоджають правильній інтерпретації результатів наукових досліджень. З цього приводу професор соціології Торонтського університету (Канада) Б. Ериксон писав, що більшість со­ціальних досліджень пояснює індивідуальні установки з точки зору особистих якостей людини. Наприклад, численні дослідження про­цедури виборів пов'язують прихильність до тієї чи тієї партії з рівнем доходів, зі статтю респондентів тощо. Витоки подібного підходу по­лягають у неправильній постановці самої проблеми. По-перше, предметом дослідження громадської думки має бути не окрема лю­дина, а соціальна система. По-друге, справжнім предметом аналізу та пояснення має бути не індивідуальна установка, а рівень злагоди між людьми у рамках певної соціальної структури.

Вчені у рамках своєї дисципліни утверджують специфічну реаль­ність і здійснюють відповідний цій реальності експеримент, безпо­середніми або побічними результатами якого можуть стати артефак­ти, тобто факти, які нам бажано мати як вірогідні, але які не завж­ди є достатнім підтвердженням перевірюваної гіпотези й несуть на собі відбиток чогось штучного, суб'єктивного.

Споживачі соціологічної інформації повинні мати на увазі, що певна інформація не завжди вірогідна. Це можна пояснити не тільки помилками у формулюванні вихідної гіпотези, відповідно до якої розробляють, наприклад, анкети. Треба пам'ятати і про присутність у світі, в якому живуть соціологи, величезної кількості артефактів (політичних, ідеологічних, релігійних, етичних тошо), які так чи так впливають на нашу поведінку, вподобання, симпатії, антипатії тощо. Тому вивчення артефактів є одним з важливих завдань соціології.

Соціологічний експеримент

З деякими застереженнями до способу спостереження у соціології та соціальній психології можна віднести так званий метод експе­риментального спостереження, який має на увазі мінімальне втру­чання експериментатора у перебіг здійснюваного ним експерименту й максимально можливе врахування своїх власних ціннісних та соціально-психологічних установок. Соціологічний експеримент належить до важких методів збирання інформації. Головна його мета, як і експерименту взагалі, полягає у перевірці відповідних гіпотез.

• Соціологічні експерименти найкраще проводити за відносно однорідних умов, спочатку у невеликих групах. Загальна схема експерименту полягає в тому, щоб за допомогою вибору екс­периментальної групи або груп простежити за спеціально створених експериментальних умов напрям, величину та уста­леність зміни характеристик, які цікавлять дослідника і які мо­жуть бути визначені як контрольні.

Експерименти розрізняють як за характером експериментальної ситуації, так і за раціональною послідовністю доведення дослідницької гіпотези.

За характером експериментальної ситуації експерименти поділя­ють на польові та лабораторні. У польовому експерименті група пере­буває у природних умовах свого звичного функціонування (скажімо, студенти на семінарських заняттях). При цьому члени групи можуть бути або поінформовані, або не поінформовані про свою участь в експерименті.

У лабораторному експерименті ситуацію, а часто-густо й самі експериментальні групи формують штучно. Тому члени групи, як правило, поінформовані про експеримент.

У польовому та лабораторному експериментах як додаткові ме­тоди збирання інформації можуть бути використані опитування та спостереження, результати яких коригують дослідницьку діяльність.

За раціональною послідовністю доведення дослідницьких гіпотез розрізняють лінійні та паралельні експерименти.

Лінійний експеримент полягає в тому, що аналізу піддають одну й ту саму групу, яка є і контрольною, і експериментальною. Це озна­чає, що до початку експерименту фіксують усі контрольні, факторні (які вводить або змінює сам дослідник) та нейтральні (які немовби не беруть участі в експерименті) характеристики групи. Після цього змінюють факторні характеристики групи (та/або умови її функ­ціонування), а потім по завершенні певного часу знову оцінюють (вимірюють) стан групи за її контрольними характеристиками.

У паралельному експерименті одночасно беруть участь дві гру­пи — контрольна та експериментальна. Вони мають бути ідентич­ними за всіма контрольними та нейтральними характеристиками. Характеристики контрольної групи залишаються постійними впро­довж усього експерименту, натомість характеристики експеримен­тальної групи змінюються. За підсумками експерименту контрольні характеристики двох груп порівнюють і роблять висновок про при­чини та величину змін, що відбулися.

Успішне проведення такого роду експериментів значною мірою залежить від правильного добору його учасників. У прикладній соціології для формування експериментальних груп використову­ють: (1) метод попарного добору, (2) метод структурної ідентифікації та (3) метод випадкового добору. Застосування того чи іншого мето­ду добору залежить від планованого експерименту.

Метод попарного добору використовують переважно у паралель­ному експерименті. Суть цього методу полягає в тому, що з гене­ральної сукупності відбирають дві групи, ідентичні за нейтральними та контрольними характеристиками.

Метод структурної ідентифікації може бути використаний як у паралельному, так і в лінійному експерименті. Для лінійного експе­рименту добір групи здійснюють способом квотної вибірки, щоб група являла собою мікромодель генеральної сукупності за нейт­ральними та контрольними характеристиками. У паралельному екс­перименті за тими самими характеристиками вирівнюють структури експериментальної та контрольної груп.

Метод випадкового добору ідентичний методу ймовірнісної ви­бірки із заздалегідь заданим обсягом. Зазвичай цей метод викорис­товують у польових експериментах за численності експерименталь­них груп.

ВИСНОВКИ

1. Методика та техніка сучасної прикладної соціо­логії спираються на певний теоретичний базис, без знання якого неможливе кваліфіковане прове­дення конкретних досліджень та узагальнення от­риманих результатів. Необхідно враховувати й те, що предметна царина дослідження висуває свої специфічні вимоги до технічного інструментарію (власне соціологічного або запозиченого з інших наук). Тому треба вміти поєднувати знання певної галузі соціології зі знаннями загальнонаукового методологічного характеру, які підказують, якими принципами слід керуватися при переході від однієї наукової дисципліни до іншої або з одного рівня наукового пізнання на інший.

2. Соціологічна робота з експертами потребує вико­ристання різних методів та процедур, вибір яких визначено цілями та завданнями дослідження. Серед соціальних замовлень щодо експертизи пе­реважають замовлення, пов'язані з прогнозами соціально-економічного розвитку та управлінням процесами цього розвитку. Природно, що останнє пов'язане з великою відповідальністю, оскільки соціологи так чи так впливають на прийняття важ­ливих для соціальних груп та суспільства загалом рішень.

3. Сьогодні найперспективнішими з проблематики експертного аналізу є соціологічні дослідження у галузі пізнавальної (когнітивної) інженерії, по­в'язані з розробкою та створенням комп'ютерних "експертних систем", які, як свідчить практика, дають змогу використовувати знання професіо­налів (експертів) для оперативного й дуже ефек­тивного розв'язання соціальних та науково-технічних завдань. Але для цього соціологи по­винні оволодіти новими методами та навичками роботи з комп'ютерними програмами, попе­редньо засвоївши необхідний обсяг логіко-математичних знань.

Контрольні завдання

1. Хто і для кого робить прогнози?

2. Якою є роль експертів у складанні прогнозів?

3. Схарактеризуйте соціологічний смисл методу Делфі.

4. Що таке "експертні системи" у кібернетиці?

5. Чим займається когнітивна інженерія?

6. У чому полягає специфіка соціологічного методу спосте­реження?

7. Поясніть науковий смисл поняття "артефакт" і спробуй­те навести кілька прикладів.

8. Що таке експеримент у соціології?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бешелев С. Д., Гурві/ч Ф. Г. Зкспертньїе оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с.

Гречихші В. Г. Лскции по мєтодике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с.

Куприян А. П. Проблема зксперимента в системе обществеиной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с.

Кзмпбелл Д. Модели зкспсримента в социальной психологии и прикладних исследовапиях: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1980. — 391 с.

Лейіпц І'. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа «Прогресе», «Универс», 1994. — 352 с.

Логический подход к искусетвенпому интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — М.: Мир, 1990. — 430 с.

Мартино Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1977. - 592 с.

Масленников Е. В. Метод интеграции концепций зкепертов в социологическом исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с.

Налимов В. В. Теория зкеперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с.

Ншшмов В. В., Голикова Т. И. Логичєские осиования планирования зкепери­мента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с.

Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблеми социальньїх показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с.

Нозль 3. Массовьіе опросьі: Пер. с нем. — М.: Прогресе, 1978. — 381 с.

Овсяннцков В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом иеследовании. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1989. — 133 с.

Рьшкина Р. В., Винокур А. В. Социальньш зкеперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с.

Стандартизації^ показателей в социологическом исследований. — М.: Наука, 1981. - 248 с.

Макєєв

Розділ 10. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

Висока динамічність сучасних соціально-економічних і полі­тичних процесів, спрямування переважної більшості досліджень на одержання інформації про реакції як усього населення, так і окремих соціально-демографічних груп на ті чи інші управлінські рішення висунули на перший план два порівняно нових для практики вітчизняної соціології типи досліджень: оперативні дослідження та експрес-опитування. Ці типи досліджень засто­совуються переважно для вивчення громадської думки. Різниця між ними та відмінність їх від традиційних соціологічних дослі­джень полягає у термінах проведення. Для оперативного дослі­дження час від початку дослідження до завершення його вимі­рюється тижнями, для експрес-опитувань — днями.

Чим викликана така оперативність у вивченні громадської думки? По-перше, інтенсивність і тривалість громадської думки з будь-яких питань (тобто її реакція на ці питання) залежать переважно від актуальності та злободенності явищ і проблем, що вивчаються. Звичайно ці проблеми вимагають швидкого реагу­вання. По-друге, громадська думка — досить динамічне та рух­ливе явище. Це стосується не тільки проблем, актуальних на той чи інший момент часу, а й "вічних". Таким чином, вимога опера­тивності означає одночасне або майже одночасне вивчення всіх

виділених об'єктів спостереження, а дослідники повинні макси­мально скоротити час, протягом якого відбуватиметься збиран­ня емпіричної інформації. По-третє, саме за громадською думкою міцно закріпилися такі стереотипні визначення, як "барометр ставлення населення...", "індикатор громадської оцінки..." тощо. Це зумовило потребу проведення різноманітних досліджень гро­мадської думки, що, у свою чергу, сприяло зростанню кількості фірм та організацій, які проводять опитування населення. Не­обхідність прийняття управлінських рішень з урахуванням гро­мадської думки і характеру можливої реакції населення на при­йняття тих чи інших рішень — ще один чинник, що визначає важливість оперативних досліджень.

Перелічені характеристики громадської думки дають підста­ви стверджувати, що цінність інформації про стан її тим більша, чим оперативніше здійснюються весь цикл вивчення громад­ської думки та окремі його етапи. У розв'язанні цієї проблеми провідну роль відіграють методи проектування соціологічного дослідження.

Розглянемо організаційну структуру соціологічного досліджен­ня. Вона відображає певну послідовність дій дослідника, які за­безпечують розв'язання поставлених завдань. Процес будь-якого соціологічного дослідження можна розбити на кілька етапів. У соціологічній літературі висловлюються різні думки щодо кіль­кості та назв таких етапів. На нашу думку, найоптимальнішою при розгляді проблем проектування соціологічного дослідження є схема, що містить шість етапів: 1) теоретичний аналіз (розроб­ка програми та проекту дослідження); 2) формування вибірко­вої сукупності; 3) відбір методів збирання первинної соціологіч­ної інформації та методичне забезпечення соціологічного дослі­дження; 4) польові дослідження (збирання первинної соціологіч­ної інформації); 5) обробка первинної соціологічної інформації; 6) аналіз та узагальнення матеріалу.

Продемонструємо на прикладі так званих теоретичних і при­кладних досліджень різницю й особливості організації досліджень на окремих етапах. Насамперед зазначимо істотні відмінності між цими дослідженнями (розглянути такі відмінності досить важливо, оскільки оперативні дослідження й експрес-опитування є різновидами прикладного соціологічного дослідження).

Теоретичні дослідження, як правило, зорієнтовані на вивчен­ня соціальних механізмів функціонування того чи іншого явища та аналіз чинників, які його зумовлюють, а прикладні — на статистичний опис та соціальну діагностику явищ, що цікавлять дослідника. Прикладне дослідження зосереджене на самому об'єкті, теоретичне ж вивчає всю систему, в якій цей об'єкт фун­кціонує. У ньому трактування об'єкта і предмета є значно шир­шим, ніж у прикладному, оскільки дослідників цікавить уся су­купність зв'язків та взаємовідносин, у які цей об'єкт включений. Відповідно специфіка об'єкта вивчення певним чином відбива­ється як на методиці дослідження, так і на обсязі та особливо­стях формування вибіркової сукупності. Перевірка спрямова­ності та структури досліджуваних зв'язків та відносин (за умови досить високої значущості відмінностей) потребує вибірки значно більшого обсягу, ніж при вивченні тенденцій розвитку об'єкта. Відповідно змінюється стратегія соціологічного дослідження, а отже, і його структура. Так, на організацію та проведення теоре­тичного дослідження витрачається, як правило, 2—3 роки. При­кладні ж соціологічні дослідження проводяться протягом місяців, оперативні соціологічні дослідження — за кілька тижнів, експрес-опитування — протягом кількох днів. Тому від багатьох етапів, обов'язкових у теоретичних дослідженнях, доводиться відмовля­тися у прикладних: значно менше часу витрачати на розробку програми дослідження — за звичаєм дослідники обмежуються розробкою лише окремих блоків соціологічної програми (фор­мулюванням мети, завдань та основних робочих гіпотез до­слідження).