Петрочко Дитина в СЖО
.pdfхарактер права виявляється в тому, що воно залежить від волі суб'єкта, реалізується за його бажанням та належить йому [436, с. 91].
Намагаючись зрозуміти сутність і роль права в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується якоюсь однією ознакою. Множинність визначень права, що існують у науковій літературі, залежить від розмаїття поглядів на його походження і джерела, бачення природи зв'язків із державою, а також того, який бік права як складного суспільного феномена досліджується. Зокрема, В. М. Кравець зазначає: «Основна причина розбіжностей у визначенні права полягає у тому, яка правова доктрина лежить в його основі: природно-правова, нормативна чи соціологічна. Так, нормативна концепція ґрунтується на традиційному визначенні права як сукупності норм, що встановлюються державою і охороняються примусово її силою; природно-правова виходить із розуміння права як системи загальнообов'язкових усвідомлених суспільством понять про права, обов'язки громадян, їх відповідальність; в основі соціологічної теорії лежить розуміння, що право - це самі суспільні відносини, реальна практика їх державної охорони» [101, с. 20-21]. Утім існуюче розмаїття визначення поняття, сутності та природи права є позитивним явищем, адже співвідношення природно-правового, історичного та позитивістського підходів дає можливість проникнути в сутність права з точки зору різноманітних світоглядно-методологічних концепцій [101, с. 25].
З позиції правознавства, за визначенням у Юридичній енциклопедії, «право - система соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечуються державою» [499, с. 5]. Відповідно права людини характеризує правовий статус людини щодо держави, це її можливості і домагання в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах [500, с. 203].
Питання прав людини вивчається різними юридичними науками: загальною теорією права, теорією держави і права, історією держави і права, історією політичних та правових вчень, усіма галузевими юридичними науками - конституційне, громадянське, кримінальне право тощо. Зокрема, проблеми правового статусу особистості, правоздатності й дієздатності досліджуються в загальній теорії права; становлення і розвиток прав людини - в історії держави і права, в історії політичних вчень: питання взаємодії людини і держави, що концентрується навколо прав людини, - в теорії держави [330, с. 12].
Водночас ми цілком поділяємо погляд Ю. і. Крегула, що «не можна зводити права людини до категорії суто юридичної. Це складне і багатовимірне утворення, яке тісно взаємопов'язане з політикою, моральністю, філософією, релігією. Це орієнтир, ступінь зрілості й розвитку суспільства, характеристика природи тієї чи іншої цивілізації» [187, с. 5-6].
12
З позиції філософії, «права людини - ряд основоположних моральноправових норм, що формують принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. Вони окреслюють сферу негативних і позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава; репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається яктака, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних чи будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції» [463, с. 506]. Поняття «права людини» поєднує такі філософські категорії, як «можливість» і «дійсність»: якщо дійсність є здійснена сутність права, то можливість - сутність права «в собі».
З позиції соціології права, право - це «форма вираження і здійснення соціальних інтересів за принципом формальної рівності; це спосіб захисту і реалізації правоутворюючих інтересів, тобто соціальних інтересів» [92, с. 28-29].
У психології та педагогіці право здебільшого тлумачиться на основі визначень юридичної науки як «сукупність норм і правил стосунків між людьми, що базується на примусовій силі держави і моральності» [386, с. 216]. Відповідно, права л ю д и н и - ц е перспективи для людини існувати й розвиватися як особистість; це забезпечені державою можливості задоволення людиною своїх житгєвих потреб та інтересів» [329, с. 78].
На значенні усвідомлення прав у контексті педагогіки акцентував увагу В. О. Сухомлинський. Великий педагог писав: «Уміння підкорятися закону... нормам - вище вираження свободи» [428, с. 345]; дорожити життям і свободою навчиться лише той, хто в дитинстві осяг мудрість обмеження своєї свободи і бажань. Ця мудрість - один із найтонших інструментів виховання [428, с. 352]. При цьому, зазначає В. О. Сухомлинський, не можна бути мовчазним спостерігачем порушень права і закону, потрібно знайти активну форму вираження своєї нетерпимості до порушників права.
Ніби продовжуючи вищезазначену думку, українська дослідниця Г. М. Лактіонова наголошує: «Завдяки правам людини індивід зберігає свою особистість, власну неповторність» [329, с. 108]. Гіри цьому права людини постійно розвиваються, їх стає дедалі більше, яку внутрішньому, так і в міжнародному праві (міжнародне право визначає лише мінімальний стандарт захисту прав людини; визнаний країнами з різним культурним та історичним розвитком, цей мінімум розширює внутрішнє законодавство конкретної держави) [329, с. 112].
Отже, розуміння прав людини в найзагальнішому вигляді (за П. М. Рабіновичем) може бути зведено до таких чотирьох тверджень:
1)це певним чином умотивована свобода людини;
2)це певні потреби й інтереси людини;
13
3) це вимоги про надання людині пивних благ, скеровані суспільству, державі, законодавству;
4) це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі [350, с. 10-11]. Отже, права - це спроможність людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувалися. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Відповідно «право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найважливіших потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і у
взаємовідносинах усього світового спІЕгговариства» [333, с. 117]. Поняття прав дитини лежить у сутн сному полі поняття прав людини.
Утім, тлумачення сутності, особливостей та груп прав дитини варто розпочати із загального аналізу феномену дитинства.
Дитинство-динамічне соціальне утворення в межах певного вікового періоду, що характеризується специфічними ознаками, має власну субкультуру та будується на особливий соціальних зв'язках і відносинах. Вікові межі дитинства-змінний продукт історії, який пов'язується з певним соціальним статусом, колом прав та обов'язків, властивих цьому періоду життя, набором доступних видів і форм діяльності, що задає суспільство.
На сучасному етапі вікові рамки дитинства визначаються Законом України «Про охорону дитинства» (20С1 p.): дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосованим до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.
Зпозиції медико-біологічних наук, дитинство - період зростання людини, що ще не завершила свій фізичний розвиток. Це не тільки період, що характеризується певними фізіологічними особливостями, але й результат впливу навколишнього середовища на дитину.
У психології феномен дитинства вивчається через особливості ПСИХІЧНОГО розвитку, системного розкриття психічного розвитку дитини в онтогенезі.
Зпозиції соціальної психології, дитинство розглядається як соціальний феномен в контексті дитячих груп та дитячих товариств. Соціологія вивчає дитинство як частину соціальної структури суспільства.
У контексті нашого дослідження важливим є визначення дефініції «дитина» В. В. Кулаповим з позиції правознавства: «Це людська істота, яка є фізично чи розумово незрілим суб'єктом правовідносин, для якої створюються пільговий режим правового регулювання.... При цьому такий режим встановлюються для максимального врахування потреб та інтересів дитини» [194, с. 46].
Проблему зміни становища дитина в історичному аспекті вивчають
А.Г. Кислов - з позиції філософії [158] і В. В. Авраменкова - з позиції соціальної психології [2]. Зокрема, А. А. Авраменкова досліджує дитинство
14
за допомогою соціогенетичноги підходу. Науковець виокремлює три координати вивчення дитинства: історична вертикаль феномену дитинства (В. А. Шкуратова, В. А. Петровський); дитинство в етнографічному просторі через призму різних культур (І. С. Кон); психологічний вимір дитини (Л. І. Божович, Л. Ф. Обухова, О. О. Смирнова, Г. А. Цукерман) [2, с. 25].
Отже, дитинство є предметом полідисциплінарного дослідження. Спираючись на зазначене, ми поділяємо позицію Т. М. Піддубної (представниці дослідників соціапьної педагогіки), яка доводить, що під дитинством потрібно розуміти «період життя людини від народження до 18 років, коли починається і пзодовжується розвиток і формування важливих функцій організму, в процесі якого відбувається соціалізація дитини, формування її як особистості. Це соціальне явище, що визначає ставлення держави, суспільства до дітей через адекватну соціальну політику держави і її практичну реалізацію на всіх рівнях, ставлення соціальних інститутів (сім'ї, школи, державних та неурядових організацій та ін.) до дітей з метою створення достатніх і необхідних умов для їх існування, розвитку, захисту прав» [311, с. 29].
Дитинство повною мірою можна зрозуміти через усвідомлення системи дитячих уявлень, образів, почуітів і настроїв, у яких дитина сприймає культуру дорослих. Видатний педагог Ш. О. Амонашвілі, досліджуючи
специфіку дитинства, наголошував, що внутрішня психічна енергія, внутрішній вогонь, закладений у дитині природою, з'являються перед нами у трьох основних пристрастях. Перша - пристрасть до Розвитку. Дитина не може не розвиватися духовно, морально, розумово, фізично, причому розвиток вроджених можливостей відбувається у процесі подолання труднощів. Друга пристрасть-це пристрасть до Дорослішання. Справжнє дитинство - це складний, часом болісний процес дорослішання. Задоволення цієї пристрасті відбувається у спілкуванні, в першу чергу з дорослими, тому дітей потрібно вчити не граючись, а серйозно, з відповідальністю. Третя пристрасть-пристрасть до Свободи. Якщо для задоволення пристрасті до дооослішання дитина шукає значущого дорослого, то пристрасть до сзободи вона реалізує знову ж таки в спілкуванні з дорослим, однак шляхом віддалення від нього. На жаль, турбота дорослих про дитину скоріше спрямована не на сприяння цим пристрастям, а на пригальмовування природної пристрасті до свободи. Пристрасть до свободи породжує принцип збереження за дитиною почуття вільного вибору. Варто усвідомили істину, можна облагородити і підняти сутність людини, але неможливо змінити її [9, с. 20-27].
Враховуючи вищевикладене, специфічними рисами дитинства є: постійна орієнтація на дорослий світ, потреба брати участь у житті суспільства, ухваленні рішень; особлива вразливість, незахищеність від впливів навколишнього середовища, різних видів жорстокого поводження і
15
насильства, чутливість до змін у соціумі і водночас здатність ставити перед дорослими нові завдання, активно впливаючи на розвиток суспільства; зародження особистісної активності та ціннісних орієнтацій, що визначають якість подальшого життя; наявність певного соціально-правового статусу.
Відзначимо, що соціально-правовий статус дитини, формалізований параметрами сфери дитинства, визначає і становить концептуально та історично обумовлена система прав. У свою чергу існування правового статусу дитини дозволяє говорити про неї як суб'єкт права [194, с. 66].
Враховуючи зазначені характеристики феномену дитинства, права дитини - це: 1) можливості мати і розпоряджатися матеріальними, культурними та іншими соціальними благами й цінностями, користуватися основними свободами у встановлених законом межах, що забезпечує дитині нормальне функціонування і розвиток; 2) це створені державою умови, які дозволяють існувати та розвиватися дитині як неповторній особистості, задовольняти свої життєві потреби та інтереси [408, с. 194].
Права дитини, як і права людини, підлягають обмеженню, але тільки такому, що передбачене законом у демократичному суспільстві, з міркувань державної безпеки, охорони порядку, моральності населення чи захисту прав інших осіб. Так, одні з прав застосовуються щодо дитини беззастережно (наприклад, право на захист від тортур), а інші - з певними обмеженнями (політичні права). Водночас дитина має специфічні права: право бути зареєстрованою відразу ж після народження; право на ім'я; право знати своїх батьків і право на їх піклування; право на усиновлення; право дитини, здатної сформулювати власні погляди, вільно висловлювати їх з усіх питань, що її стосуються; право на дозвілля; право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку; право вільно брати участь у культурному житті; право на захист від експлуатації, від виконання будь-якої роботи, що може становити небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні освіти тощо.
Можна визначити такі ознаки прав дитини:
-по-перше, це спроможність дитини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення відповідних потреб;
-по-друге, зміст і обсяг можливостей дитини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його соціальноекономічного розвитку;
-по-третє, права визначають ступінь свободи дитини, її обов'язки (ступінь відповідальності). Єдність прав і обов'язків є умовою для самовдосконалення дитини, її творчої самостійності. Водночас права належать кожній дитині і не залежать від обов'язків, які вона виконує. Якщо дитина не виконує обов'язків, її можна покарати, позбавивши привілеїв, винагороди, але не прав.
16
Спільними зусиллями представників багатьох поколінь накопичувався потенціал для утвердження і розвитку ідеї прав дитини та необхідності їх забезпечення для гармонійного розвитку особистості. Як зазначає відома українська дослідниця О. В. Сухомлинська, проблема прав дитини може розглядатися й розв'язуватися в різних контекстах: соціологічному - віддзеркалення формаційних, станових, екологічних умов і стилів життя дитини; юридичному — закріплення певними законами та політикоправовими деклараціями правил, норм, стандартів і вимог до організації життєдіяльності дитини; культурологічному - відображення результату рівня розвитку суспільства, твсрчих сил і здібностей дитини у типах і формах організації її життя і діяльності; етнологічному - вивчення контексту поглядів і ставлення представників етносу до дитини; демографічному - дослідження чисельності дитячого населення, народжуваності, чисельності дітей, охоплених освітою, тощо; історичному-аналіз еволюції уявлень і поглядів про права дитини; педагогічному-розгляд умов, шляхів, засобів і методів формування особистості, які відповідають загальному уявленню про права дитини [327, с. 11].
Щоб повною мірою розкрити права дитини як педагогічну проблему, визначимо та обґрунтуємо фундаментальні принципи забезпечення прав дитини, що лежать в основі методології нашого дослідження.
Права людини набувають чинності, коли вони кодифіковані у вигляді конвенцій, зобов'язань чи договорів (угод) або визначаються як частина звичаєвого міжнародного права [323, с. 7-8]. Сьогодні об'єм прав і свобод особистості обумовлюються не лише конкретними особливостям того чи іншого суспільства, а й розвитком загальнолюдських цінностей і культури, рівнем і ступенем інтегрованості міжнародної спільноти.
Базовим документом про права дитини, які набули чинності норм міжнародного права, стала Конвенція ООН про права дитини. її часто називають «Великою хартією вільностей для дітей», світовою конституцією прав дітей, комплексною угодою, що визначає засади гідного виховання дитини як вільної особистості.
Конвенція ООН про права дитини - документ надзвичайно важливого педагогічного значення. Відповідно до її положень повага до думки, поглядів, особистості дитини загалом повинна стати нормою не лише загальнолюдської культури, а й права [132, с. 114].
Конвенція ООН про права дитини розвинула положення Декларації прав дитини (1959 p.), інших декларацій та міжнародних угод останніх п'ятдесяти років, покпадаючи на держави, що її ратифікували, правову відповідальність за дії стосовнс дітей (Нині Конвенцію ООН про права дитини ратифікувало 193 держави, Україною цей документ був підписаний 21.02.1990 p., ратифікований 27.02.1991 p., набрав чинності для нашої країни 27.09.1991 p.).
17
Як зазначає російська дослідниця цього міжнародного документу правознавець Т. О. Титова, до створення Конвенції ООН про права дитини
внауці існували дві протилежні теорії щодо сутності прав дитини - протекціонізм і лібералізм. Протекціонізм розглядав дитинство як період цілковитої залежності, беззахисності, а лібералізм - як період самостійності дитини. Автори Конвенції виробили власну теорію прав дитини-ліберальний патерналізм, що являє собою поєднання певних положень лібералізму і патерналізму. Нова теорія розглядає дитинство як поетапний процес розвитку дитини від сильної залежності до повної самостійності. Таким чином, завдання дорослого полягає в тому, щоб допомогти дитині поступово набути незалежності у думках і вчинках [449, с. 25-26].
Увиданнях, підготовлених за сприяння Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ)
вУкраїні [323; 324; 328], зазначається, що особливу цінність у Конвенції ООН про права дитини становлять її провідні принципи, відображені у чотирьох статтях-2, 3, 6, 12, а саме: якнайкраще забезпечення інтересів дитини (усі заходи мають вживатися з урахуванням інтересів дитини, їх пріоритетності, стаття 3); недискримінація (усі діти є рівними перед законом, стаття 2); збереження життя та забезпечення розвитку (усі діти мають право на життя, виживання і розвиток, стаття 6); повага поглядів дитини (усі діти мають право бути вислуханими, стаття 12).
Разом зазначені статті визначають основний підхід до прав дітей, «за допомогою якого можна здійснювати весь комплекс заходів-від реалізації національних програм до розробки кодексу поведінки для роботи неурядових організацій. Прийнявши такий підхід, Конвенція стала чимось більшим, ніж список зобов'язань, - вона «отримала душу»» [328, с. 38].
Вищевказані ключові принципи називають «парасольковими» положеннями, вони є основою для всіх заходів, які здійснюються державними чи недержавними організаціями, що працюють у напрямі забезпечення прав дітей. Зміст поєднання цих принципів Конвенції прочитується таким чином: коли дорослі можуть забезпечити, що жодна дитина не залишена поза увагою з будь-якої причини; коли вони можуть гарантувати, що у відповідних процесах враховуються інтереси дитини, і коли рішення приймаються з урахуванням поглядів і думок дітей, - тоді суспільство максимально зосереджується на можливостях реалізації прав дітей і здійснює внесок у свій соціальний розвиток.
Дещо інше бачення основних принципів Конвенції ООН про права дитини запропонувала Т. О. Титова [449]. Як основні принципи науковець називає такі положення: заборона дискримінації (стаття 2); якнайкраще забезпечення інтересів дитини (стаття 3); право дитини вільно висловлювати свої погляди з усіх питань, що стосуються її інтересів, і повага до цих поглядів (стаття 12); права і обов'язки батьків керувати
18
дитиною у здійсненні нею власних прав (стаття 5). Цей науковий погляд заслуговує на особливу увагу, оскільки специфікою Конвенції ООН про права дитини є те, що окрім прав, закріплених в інших міжнародних документах, зона декларує нові права дитини щодо взаємостосунків батьків і дітей. Конвенція зміцнює переконання, що саме в сім'ї закладаються основи навичок взаємодії дитини з іншими людьми. Батьки, чи особи, котрі їх замінюють, мають допомогти дитині стати повноцінним членом соціуму, зрозуміти свої права і користуватися ними, поважаючи права інших. Держава, у свою чергу, зобов'язана підтримати сім'ю у виконанні таких функцій.
Отже, ми вважаємо за доцільне додати до переліку фундаментальних принципів забезпечення прав дитини «зростання у сприятливому і стабільному сімейному середовищі». З позиції теорії права, можна стверджувати, що зазначене право є «захисним» чи «основним» правом дитини - тим, що, виходячи зі свого змісту, водночас виступає гарантією реалізації інших прав та свобод юної особистості; тим, що безумовно необхідне для життя, зростання дитини і її розвитку [276, с. 109; 350, с. 28]. Водночас це право - своєрідне осердя для задоволення інших прав особистості, яка формується.
На нашу думку, поєднання фундаментальних принципів забезпечення прав дітей, у чому власне й відображено педагогічний підхід до розв'язання досліджуваної проблеми, можна представити в схемі на рис. 1.1.
Недопущення
дискримінації
Зростання |
життя |
Якнайкраще |
|
у сприятливому |
ВИЖИВАННЯ |
врахування |
|
і стабільному |
інтересів і потреб |
||
РОЗВИТОК |
|||
сімейному оточенні |
дитини |
||
|
Участь дитини в житті суспільства та ухваленні рішень
Рис 1.1. Фундаментальні принципи забезпечення прав дитини
19
Проаналізуємо елементи схеми детальніше. Так, у її центрі - найважливіше серед особистих прав - право дитини на життя, виживання та розвиток. Його корені походять від права людини на життя, визначеного статтею 3 Загальної декларації прав людини. Конвенція ООН про права дитини поглибила зміст цього права, задаючи йому новий вимір. «Окрім запобігання впровадженню державами удових дій, що позбавляють людину її права на життя, стаття 6 Концепції вимагає, щоб держави забезпечили максимально можливе виживання і розвиток дитини» [323, с. 38]. Конвенція визначає поняття «розвиток дитини» у найширшому сенсі, охоплюючи фізичний, психічний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток. Такий підхід відразу спрямовує суспільство на розуміння і прогнозування того, чого бракує дитині для повноцінного розвитку.
Другим елементом схеми є принцип недопущення дискримінації. Кожна дитина незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин має рівні права з усіма іншими дітьми (стаття 2). Держави-сторони вживають усі необхідні заходи щодо забезпечення захисту дитини від дискримінації. Хоча дискримінація має багато форм, її наслідки для дітей є однаково згубними: брак турботи, хвороби, зловживання, експлуатація, менші можливості в житті. Відповідно дискоимінація дітей - це особиста, інституцій на (в т. ч. законодавча) і загальнодержавна проблема.
Ми тлумачимо принцип «недопущення дискримінації» у ракурсі окресленому в Законі України «Про охорону дитинства»: всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей і їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи (стаття 3). Усвою чергу, вітчизняні вчені-педагоги уточнюють: «дискримінація дітей-це нижчий, ніж у дорослих, соціальний статус, застосування великих (занадто надмірних) фізичних, психологічних, розумових навантажень, жорстких (авторитарних) вимог з боку дорослих про беззаперечне виконання будь-яких їхніх прохань, наказів, дотримання дисципліни, відсутність вільного вибору друзів, місця відпочинку, занять, майбутньої професії» [143, с. 474].
Принцип якнайкращого врахування інтересів і потреб дитини - третій елемент схеми. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3). Відповідно до цього принципу «відповідальність
20
покладається на дорослих як індивідуально, так і інституційно. Дорослі мають оцінювати свої дії, враховуючи, який вплив на дітей буде здійснено у результаті певної діяльності» [323, с. 39], незалежно від того, чи приймається рішення щодо врахування думок дитини, чи її подальшого влаштування, чи управління системою надання соціальних послуг дітям.
Нині змінилося соціальне ставлення до догляду за дітьми і того, що вважається їх інтересами, тому курс усіх демократичних держав світу, дружніх до дітей, спрямовується на уникнення, якщо це можливо, інституційного догляду підростаючих особистостей.
Конвенція ООН про права дитини визнає, що можуть виникати обставини, які вимагають від держави втручання у родинне життя (наприклад, жорстоке поводження, насильство-статті 9, 19). Однактакі дії повинні належним чином урівноважуватися з правом дитини та родини на сімейне життя, підтримку родинних стосунків. Якщо ж дитину вилучають із сімейного оточення і нічого не роблять задля її повернення в сім'ю, можна казати, що вжиті заходи були не відповідні ситуації. Йдеться про налагодження соціального партнерства з біологічною родиною, яка опинилася у складних життєвих обставинах, що виключає позицію «або - або» («або дитина живе в сім'ї, або держава піклується про неї»). Рішення щодо подальшої долі дитини, її влаштування є непростими, оскільки мають серйозний вплив на життя дитини. Якщо такі рішення виявляються неправильними, вони не лише не сприяють розвитку дитини, а й наражають її на небезпеку, тому приймати їх слід лише міжвідомчою мультидисциплінарною командою.
Серед безумовних цінностей Конвенції ООН про права дитини є закріплення нового сприйняття дітей. Дитина визначається як особистість, котра активно реалізує свої права, як суб'єкт права, здатний формулювати й висловлювати думки, брати участь у прийнятті рішень і впливати на події, бути партнером у процесах соціальних перетворень і побудові демократії. Положення про те, що дорослі мають враховувати думку і погляди дітей, якщо приймаються будь-які рішення в інтересах дітей, уперше з'явилося саме в Конвенції ООН про права дитини. Принцип участі дітей вжитті суспільства та ухваленні рішень-четвертий елемент схеми.
Відповідно до Конвенції участь є моральним і юридичним правом для всіх дітей, вона свідома, добровільна і не може бути примусовою. Положення Конвенції стали основою для розвитку участі дітей в різних країнах світу, адже «держави-учасники забезпечують дитині, здатній сформувати свої власні погляди, право вільно виражати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому її поглядам приділяється належна увага відповідно до віку і зрілості» (стаття 12); «дитина має право вільно висловлювати свою думку; це право включає свободу шукати, отримувати
21