8.4. Консенсуальні договори (consensu)

За консенсуального контракту для виникнення зобов’язання було достатньо досягти згоди сторін (consensu), не звертаючись до інших формальностей. Тому цей договір міг бути укладений навіть між відсутніми особами через лист або вісника. Досягнення згоди знаменувалося внесенням завдатку під час купівлі-продажу або передачею матеріалу майстру, який найнявся виконати ту або іншу роботу.

На відміну від реальних контрактів, досягнення угоди у даному випадку ставало юридичним фактом, який встановлю­вав обов'язки сторін виконувати певні дії. Завдяки цьому кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору. Консенсуальний договір вважався укладеним з моменту досягнення сторонами угоди. Передача речі розглядалася як виконання контракту. До консенсуальних контрактів належали договори купівлі-продажу, наймання речей, послуг та роботи, договір про спільну діяльність і договір товариства.

Договір купівлі-продажу (emptio veditio) фіксував угоду про оплатне придбання речі, тобто в єдиному правовому акті він об'єднував дві самостійні дії: передачу речі та її оплату. Обов’язок продавця полягав у тому, щоб передати покупцю певний товар (merx) у спокійне володіння (vacua possessio) , а обов’язок покупця – у тому, щоб перенести право власності на певну суму грошей (numerata pecunia), тобто сплатити ціну (pretium). Таким чином, істотними елементами контракту були товар і ціна.

Товаром могли бути будь-які речі, не вилучені з обігу, навіть безті­лесні. Продавець мав право вимагати від покупця прийняти продану річ або відшкодувати заподіяні йому збитки у разі відмови прийняти річ й сплатити узгоджену договором ціну. Його обв’язками були передача проданого товару у власність покупця у вказаний строк і в обумовленому місці. При цьому продана річ мала бути такої якості, яку фіксував договір. Якщо ж продавець не додержувався вимог договору і заподіяв майнову шкоду покупцеві, він за це мав відпові­дати.

Певним правам продавця відповідали окремі обов'язки покупця. Останній мав сплатити ціну товару, але допускалася угода про відстрочку платежу. Контракт найму (locatio conductio) обслуговував кілька комерційних відносин: договір наймання речей, договір підряду, договір наймання послуг, договір перевезення.

При укладенні договору наймання речей (locatio conductio rei) орендодавець мав забезпечити орендарю безперешкодне користування річчю, відповідаючи за dolus і за culpa, але не за casus або vis maior. Зі свого боку орендар був зобов’язаний використовувати річ належним чином і відповідати за її збереження (custodia).

Відповідно до угоди наймання послуг (locatio conductio operis), одна сторона (найманець) була зобов’язана надати певні послуги на користь наймача за обумовлену винагороду. Предмет договору наймання різноманітний, але він завжди проявляв себе у вигляді готового результату. З огляду на це римське право виділяло такі його підвиди: а) можна наймати речі для власного господарського використання; б) можна наймати послуги безвідносно до їх конкретного змісту; в) можна наймати людину на роботу. Господарську вигоду одержували обидві сторони, і зобов’язання були покладені на обох учасників угоди.

Підрядчик мав якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий ре­зультат замовнику. Для ви­конання роботи йому дозволялося залучати субпідрядників, проте тільки він відповідав перед замовником за їх провину. Основний обов'язок замовника поля­гав у оплаті готового результату роботи чи оплаті за окремі ви­конані частини.

Договір доручення (mandatum) зводився до того, що одна сторона, повірений (procurator), надавала довіреній особі (dominus negotii) безоплатні послуги. Предметом доручення могли бути дії юридичного і фізичного характеру. Найчастіше договір укла­дався для виконання саме юридичних дій. За сутністю він наближався до договору наймання послуг.

Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права й обов'язки учасників розпо­ділялися нерівномірно. Основні вимоги висувалися до повіреного, хоча договір був безоплатним. Виконавши доручення, він звітував перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення. Основний обов'язок довіри­теля – відшкодувати повіреному витрати, що виникли у ході виконанні до­ручення.

Договір товариства (societas) – договір, відповідно до якого двоє або декілька осіб об'єднують майнові внески або/та особисту діяльність для досягнення загальної господарської мети, що не суперечить праву і моральності. Товариство могло охоплювати все майно учасників (societas omnium bonorum) або обмежитись лише однією комерційною справою (societas unius negotiationis). Для цього договору головним було визначення частки учасників, відповідно до чого здійснювали розподіл витрат і участь у прибутках від спільного підприємства. Цей договір був заснований на довірі товаришів один до одного.

Римському праву були відомі чотири види товариства: 1) товариство спільного майна, звичайне для відносин членів сім'ї, які прагнули зберегти родинну спільність; 2) прибуткове товариство, що об'єднувало певні частки майна його членів (внески), а також майбутні придбання як наслідок діяльності товаришів; 3) товариство спільної справи як форма спільної діяльності конкретного характеру, за якої об'єднувалося майно, необхідне для досягнення мети учасників; 4) товариство для речі (наприклад, задля сумісного користування землею) або однієї справи (наприклад, торговий рейс).

Кожен з товарищів мав рівні права і обов'язки. Усі вони брали участь в управлінні загальними справами товариства, але могли доручити це одному з товаришів. Розподіл прибутків і компенсація витрат були їх загальною справою. Товариш відповідав перед іншими товаришами за будь-який ступінь провини, у тому числі й за незначну недбалість. Такий договір припинявся із смертю одного з товаришів.