Опозиційний рух в Україні в середині 1960-х – на початку 1980-х рр.

Причини активізації опозиційного руху:

• Інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;

• Видання у Львові В. Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху;

• Нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав гарантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;

• Ігнорування конституційних прав людини в СРСР; репресії проти інакомислячих.

• Прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва; продовження форсованої русифікаторської політики московського центру.

• Переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках.

• Порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.

Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:

• В цей період дисидентський рух став організованим явищем; 80% дисидентів становила інтелігенція;

• Рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

• Дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку; від марксистської платформи (П. Григорєнко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї до платформи, близької до інтегрального націоналізму Д. Донцова та ідеоіогії ОУН (В. Мороз).

• Дисиденти здійснювали зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

• Дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

• Дисидентський рух був довготривалим у часі (понад 20 років).

• Обстоював національні інтереси українського народу

Основні течії дисидентського руху:

• Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко та ін); виступали за відновлення незалежності України, за вільний розвиток української мови й культури; засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію.

• Правозахисна (М. Руденко, П. Григоренко, В. Чорновіл, С. Хмара та ін.); вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

• Релігійна (Й. Тереля, В. Романюк, Г. Вінс, І. Гель та ін.); вимагали свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій; вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

• Марксистська – виступали за «соціалізм з людським обличчям».

• Ліберальна – пропагували ідею створення вільного суспільства зі змішаною економікою.

Форми діяльності дисидентів

Масові заходи:

• Організація шевченківських свят, вечорів пам'яті Лесі Українки, Івана Франка тощо; 22 травня (день перепоховання Т. Г. Шевченка у 1861 р. в Каневі) щороку вшановувалася пам'ять Кобзаря; біля пам'ятника в Києві збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах.

• Організовувалися гуртки з вивчення історії України; популяризувалися народні та релігійні традиції українського народу, проводилися вертепи, свята Івана Купала, співалися колядки та щедрівки.

Листи-протести до керівних органів УРСР та СРСР:

• 4 вересня 1965 р. – під час прем’єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна», І. Дзюба, слідом за ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції; під листом-протестом підписалися 140 присутніх; заворушення, яке виникло у залі, було припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ; ця подія була першим громадянським політичним протестом у СРСР після сталінських часів.

• У листопаді 1965 р. – з листом-протестом проти арештів, уболіваючи за стан української культури, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов.

• У квітні 1966 р. – 10 членів Спілки художників України звернулися з клопотанням переглянути справу художника П. Заливахи.

• У 1968 р. – на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано листа, який підписали близько 300 представників творчої інтелігенції Дніпропетровська, котрі протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор»; у (підготуванні листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили до 4,5 року таборів суворого режиму.

• 1968 р. – лист-протест 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва Л. Брежнєву, О. Косигіну, М. Підгорному проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією; листа підписали 27 робітників, 25 фізиків і математиків, 27 письменників і літераторів, 18 митців, 9 інженерів, 6 студентів, викладачі та ін.

Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів Демократичних країн:

• 1966 р. – звернення до різних міжнародних інстанцій, до прокурора УРСР і голову КДБ при Раді міністрів УРСР великої групи творчої інтелігенції – 78 осіб (серед них З. Франко, М. Коцюбинська, І. Драч та ін.) із запитанням про провину заарештованих у 1965 р.

• У 1975 р. – український журналіст, політичний в'язень В. Чорновіл звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.

Самвидав:

• Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади; ці матеріали таємно переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук в руки; така система поширення інформації називалася самвидавом.

• І. Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.) – нищівна критика національної політики КПРС, спрямована проти русифікації України.

• М. Брайчевський «Приєднання чи возз'єднання» - історичне дослідження.

• Є. Сверстюк «Собор у риштуванні» - літературно-публіцистичний твір, присвячений морально-етичним проблемам, піднятим у романі О. Гончара «Собор».

• В. Мороз – у 1969 р. написав в самвидаві статті «Мойсей і Датан», «Хроніка опору», «Серед снігів» (1970 р.) — викриття вад радянської дійсності; «Репортаж із заповідника ім. Берія» - антисталінська стаття з гострою громадсько-політичною спрямованістю (написана в таборі в Мордовії).

• Л. Плющ – «У карнавалі історії».

• В. Чорновіл – «Правосуддя чи рецидиви терору» (1966 р.) – перша «самвидавська» робота В. Чорновола; «Лихо з розуму» (1967 р.) – збірка документів та біографічних відомостей про жертв репресій 1965 - 1966 рр.; ця книжка вийшла в Парижі та була удостоєна міжнародної премії журналістики; в 1996 р. вже у незалежній Україні В. Чорноволу за цей та інші гостропубліцистичні твори було присуджено Шевченківську премію.

• У січні 1970 р. – вийшов самвидавський журнал «Український вісник» у Львові (організовував В. Чорновіл); до 1972 р. вийшло 6 номерів журналу; завдання журналу - об'єктивне висвітлення процесів та явищ життя українського суспільства; «Український вісник» був головним рупором незалежної громадської думки в Україні; з 1973 р. після арешту редакції «Українського вісника», над його поновленням почав працювати С. Хмара; у 1974 р. вийшли 7-й та 8-й випуски «Українського вісника».

Солідарність з іншими народами, які зазнавали утисків від тоталітарної системи:

• У 1968 р. – радянські війська окупували Чехо-Словаччину, поклавши край «празькій весні»; дисиденти виступили на захист прав чехословацького народу.

Підтримка руху кримських татар за повернення на історичну Батьківщину – до Криму та відновлення національного й політичного рівноправ'я народу.

• У 1968 р. – в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу; справедливі вимоги кримських татар підтримали українські правозахисники.

Вивішування синьо-жовтих прапорів:

• 9 травня 1972 р. – над клубом у селищі Стебник на Львівщині було вивішено національні прапори; за це засудили Любомира Старосельського та Романа Колопача відповідно до 2 і 3 років таборів.

• 22 січня 1973 р. – чотири синьо-жовті прапори були підняті в м. Чортків на Тернопільщині; за цю акцію були засуджені Володимир Мармус (6 років таборів суворого режиму і 5 років заслання), Микола Марамус і Степан Сапелик (8 років ув'язнення), Петро Винничук і Володимир Сеньків (7 років ув'язнення), Андрій Кравець і Микола Слободян (5 років ув'язнення).

Розповсюдження листівок:

• 21 січня 1978 р. – біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі на знак протесту «проти русифікації українського народу», «проти російської окупації в Україні» було розкидано близько тисячі листівок.

Індивідуальні протести:

• Олекса Гірник – колишній політичний в'язень польських і сталінських таборів з Івано-Франківської області вчинив акт самоспалення.

• 5 листопада 1968 р. - в Києві на Хрещатику робітник із Дніпропетровська Василь Макух, уродженець Львівщини, колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів, облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» здійснив самоспалення.

• У березні 1969 р. - спробу самоспалення біля Київського університету вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бориславський, але був врятований; він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Боріться за законні права української мови», «Свободу діячам української культури»; М. Бориславський був засуджений до 2,5 років мордовських таборів.

Робітничі заворушення:

• 1969 р. – страйк робітників у Червонограді Львівської області.

• 1972 р. – страйк робітників у Дніпропетровську, Дніпродзержинську (тут були сутички страйкарів із міліцією, людські жертви).

• 1972 р. – страйк у Кам'янці-Подільському.

• 1981 р. – у Києві було 6 страйків.

• 1981 р. – у Прип'яті мали місце заворушення через перебої з постачанням продуктів харчування.

Створення правозахисних організацій:

Українська гельсінська спілка (УГС):

• У 1975 р. – уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому, числі й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній з країн високих принципів демократії, прав людини.

• 9 листопада 1976 р. – група українських дисидентів створила Українську гельсінську спілку (УГС), тобто групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала на меті слідкувати за дотриманням в СРСР та Україні основних прав людини;

Українська Гельсінська Спілка (УГС) – легальна загальнонаціональна організація, заснована в листопаді 1976 р., яка ставила на меті обстоювати право нації на самовизначення й прагнула в майбутньому перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав.

Лідер – Микола Руденко – відомий український поет і прозаїк;

Учасники: 36 осіб; серед них, відомі дисиденти – Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Олексій Тихий, Ніна Строката, Мирослав Маринович та ін.

Методи боротьби – легальні (у межах радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод).

Мета УГС:

• боротьба за дотримання прав людини: встановлення реальної свободи слова, волевиявлення, вільного поширення своїх ідей, створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо;

• досягнення суверенітету України;

• боротьба за звільнення політв'язнів;

• ліквідація цензури.

• ознайомити широкий загал людей із Декларацією прав людини ООН;

• сприяти виконанню в Україні Гельсінських договорів;

• домагатися участі окремої делегації України в міжнародних конференціях, на яких обговорювалися підсумки виконання цих угод;

• з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси.

Діяльність УГС:

• Намагалася ознайомити світову громадськість із фактами порушення прав людини в Україні.

• Зробила 30 заяв; видала 18 меморандумів, 10 інформаційних бюлетенів (почали виходити з 1978 р).

• Висувала вимоги: вільного виїзду з Батьківщини й повернення назад; вільного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших об'єднань; ліквідацію цензури; звільнення всіх політичних в'язнів.

Розправи з членами УГС:

• Лютий 1977 р. Початок арештів членів УГС; заарештовано: Миколу Руденка, Олексу Тихого (засуджено на 12 і 15 років позбавлення волі); згодом, було заарештовано Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка (засуджено до тривалих строків ув'язнення).

• До 1980 р. – близько 3/4 членів групи було засуджено до ув'язнення на строки від 10 до 15 років позбавлення волі; також було заарештовано за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді О. Шевченка, В. Чорновола, В. Стуса, С. Хмару; арешти тривали аж до початку перебудовчих процесів у середині 80-х рр.

  • 1988 р. – відновлення діяльності Української гельсінської спілки в зв'язку з перебудовою та демократизацією суспільства; В. Чорновіл, брати Б. і М. Горині написали програму, яку було покладено в основу Декларації про державний суверенітет України.

  • 1990 р. – на базі УГС було створено Українську республіканську партію.

Діяльність правозахисників за кордоном:

• Листопад 1976 р. – закордонні правозахисники створили Вашингтонський комітет гельсінських гарантій для України, який очолив Андрій Зварун.

• Жовтень 1978 р. – Петро Григоренко, позбавлений громадянства СРСР, за дорученням Української Гельсінської Спілки створив Закордонне представництво УГС (ЗП УГС); до нього увійшли Леонід Плющ, Ніна Строката, яка емігрувала до США в листопаді 1979 р.

• 1980 р. – засновано інформаційне видання «Вісник репресій в Україні» (редактор Надія Світлична, яка домоглася дозволу на виїзд до США у жовтні 1978 р.); ці організації видавали матеріали УГС, знайомлячи з ними світову громадськість.

Репресії проти правозахисників

• Залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі тощо).

• Застосування адміністративних санкцій (виговори, звільнення з роботи).

• Арешти та ув'язнення.

• Ізоляція у психіатричних лікарнях тощо.

Арешти:

• 1965 р. серпень – вересень – перша хвиля арештів інакомислячих у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії; було заарештовано 25 осіб; справи 18 з них розглядалися закритими судами; у Львові судили 7 осіб.

• Ці арешти викликали численні протести (І. Дзюби, В. Чорновола, В. Стуса, С. Параджанова, Л. Костенко, І. Драча та багатьох інших); близько 150 осіб підписало протести до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

• 1970 – 1972 рр. – друга хвиля численних арештів; першою ознакою нової хвилі репресій стала заміна у липні 1970 р. на посаді голови КДБ УРСР критикованого, за лібералізм В. Нікітченка надісланим з Москви В. Федорчуком.

• 12 - 14 січня 1972 р. – численні арешти; офіційно було повідомлено лише про три арешти: І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Чорновола; за тогочасним повідомленням радіо «Свобода», в Україні було заарештовано близько 100 осіб; серед заарештованих були: у Києві – Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, Зіновій Антонюк, Василь Рубан, Любов Середняк, Іван Коваленко; у Львові – В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, Михайло Осадчий; на Івано-Франківщині – священик Василь Романюк, поет Тарас Мельничук.

Психічне ув'язнення:

• Ініціатором застосування психіатрії з каральною метою на зламі 60 – 70-х рр. виступив голова КДБ СРСР Ю. Андропов; з-поміж лікарень особливою жорстокістю вирізнялася дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю.

• У спецпсихлікарнях перебували: генерал Петро Григоренко («табірний генерал»); математик Леонід Плющ; лікар Микола Плахотнюк та ін.

Позасудові переслідування

• Проводились широкомасштабні звільнення з роботи за зв'язки з новітніми «ворогами народу»; з Інституту ботаніки звільнено 22 наукових співробітників; із журналу «Дніпро» усунули редактора Юрія Мушкетика.

• У 1972 р. – зі Спілки письменників України було виключено Івана Дзюбу, Василя Захарченка, Віктора Іванисенка, Олеся Бердника.

• Восени 1972 р. – навесні 1973 р. – виключено понад 20 студентів із комсомолу та Львівського університету.

• У 1972 – 1973 рр. – відбулася «чистка» Вищої партійної школи при ЦК КПУ, було звільнено 34 викладачі на чолі з ректором.

• 17 травня 1974 р. – виключено зі Спілки кінематографістів України Сергія Параджанова, Гелія Снєгірьова та Віктора Некрасова.

• У вересні 1974 р. – з партії та Спілки письменників України було виключено Віктора Некрасова за різкий відгук про книгу «Мала земля» Л. Брежнєва; В. Некрасов був позбавлений радянського громадянства, у 1974 р. він виїхав до Швейцарії, а потім до Франції (помер 2 вересня 1987 р.).

• Осінь 1979 р. – погром у журналі «Всесвіт» - знято головного редактора Дмитра Павличка, вигнано провідних працівників – Вадима Скуратівського і Михайла Москаленка.